конспект%20Национальная%20экономика

101

Інструментальна фінансова інфраструктура

Фіскальний		Фінансовий		Фінансовий
сектор		сектор		сектор
Податки і збори		Страхові внески		Депозити
Внески і відрахування		Страхове		Кредити
Позики		відшкодування		Лізинг
Грошова емісія		Пенсії		Факторинг
Державні трансферти		Допомога		Франчайзинг
Державні інвестиції
Пенсії
Допомога

Фінансовий сектор		Неекономічні		Неекономічні
Акції		агенти		агенти
Облігації		Умови торгівлі		Інформаційні
Деривативи		Лістинг		збірники
Векселі		Котирування		Рейтинги
		Фондові індекси		Аналітичні огляди

Рис. 6.3. Інструментальна фінансова інфраструктура

Розглянемо основні види цінних паперів.

Акції (від лат. аction – дія, дозвіл) – цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства. Акції класифікують:

-на пред’явника ;

-іменні;

-привілейовані (власник акції має право на фіксовану частку доходу

–дивіденд);

-прості (розмір дивідендів визначається не одразу, а після отримання прибутку);

-з правом голосу;

-без права голосу.

Облігація (від лат. оbligo – зобов’язання) – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк з правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений строк.

Вексель (від лат. wechsel – розмін) – письмове боргове зобов’язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником, векселедавцем) кредитору (векселеотримувачу), що надає останньому право вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.

Варрант – цінний папір, що випускається разом з облігацією чи

102

привілейованою акцією і дає її власникові право на додаткові пільги у визначений час.

Ваучер – майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації.

Сертифікат (депозитний) (від лат. сertum, що означає „правильно” та facio – „роблю”) – фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред’явника. Процент за депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням боргу.

Коносамент (від франц. сonnaissement, від connaitre – знати, розуміти)

– розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов’язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту. Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів (іменний, ордерний або на проявника) і рівнозначна передача самого вантажу.

Фондова біржа у формі акціонерного товариства являє собою об’єднання капіталів, створене шляхом випуску акцій, які є документом „на пред’явника”, котуються і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої.

Акціонерне товариство утворюється на основі статуту, розробленого її засновниками й узаконеного державним правовим актом. Статутом передбачено максимальну суму (статутний капітал), на яку можуть випускатися акції, та їх номінальну вартість.

Акціонерні товариства – біржі виконують роль барометра економічного життя. Біржові операції мають на меті не тільки індивідуальне збагачення власників акцій (йдеться про власників контрольного пакета), а й утвердження цього як структурного різновиду ринку. При жорстокій конкуренції між фондовими біржами власники акцій виявляються „приреченими” на спільність економічної долі.

Купівля-продаж цінних паперів, облігацій, акцій на фондовій біржі здійснюється через відпрацьований тривалою практикою механізм. Залежно від попиту й пропозиції на них встановлюється біржовий курс.

У теперішніх умовах для системи діяльності фондових бірж характерні такі відмітні риси. По-перше, розпочався процес включення в систему їхньої діяльності Internet, що вносить до неї принципово нові можливості. По-друге, на межі ХХ – ХХІ ст. розгорнувся процес об’єднання провідних торгових бірж різних країн, що веде до утворення нових монополістичних гігантів.

Валютна біржа – біржа, яка здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами. Біржовим валютним товаром є валюта і золото.

Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він лежить в основі розрахунків комерційних банків із клієнтами. У роботі

103

валютної біржі беруть участь представники держави.

Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.

Страхові компанії здійснюють заходи, спрямовані на повне або часткове відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за непередбачених обставин: внаслідок стихійного лиха, аварії, невиконання зобов’язань збанкрутілими контрагентами тощо. Вони прагнуть залучити якомога більше клієнтів (фізичних і юридичних осіб), між якими й розподіляють суми відшкодувань збитків. Такі компанії нівелюють та зменшують подібні труднощі й ускладнення, що можуть трапитися в кожного з клієнтів. Страхові компанії нейтралізують економічний ризик фізичних та юридичних осіб, покривають непередбачені збитки.

Державно-регуляторна інфраструктура України включає:

законодавче регулювання ринкових відносин; біржі праці (служби зайнятості); ліцензування; оподаткування; митну систему; державні фонди сприяння ділової активності тощо

Біржа праці – державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою робочою силою. Функції служби зайнятості:

-вивчення і прогнозування ситуації на ринку праці;

-організація громадянських робіт;

-організація перекваліфікації кадрів за вимогами ринку;

-виплата допомоги з безробіття;

-відшкодування (часткове) втрат, пов’язаних зі зміною місця роботи. Служби зайнятості. Ринок робочої сили – це ринок особливого роду,

його державне регулювання є об’єктивною необхідністю. Основними напрямами державного регулювання його є:

-створення гнучкої системи сполучення зайнятості і професійної підготовки та перепідготовки робітників.

-державна політика стимулювання створення нових робочих місць, організація проведення громадських робіт (будівництво автомагістралей, мостів та інших споруд). Даний напрям вимагає крупних капіталовкладень. Інші види громадських робіт, такі як сільськогосподарські, прибирання вулиць, площ, можуть використовуватися лише тимчасово, оскільки потребують низького рівня кваліфікації робочої сили. Й можуть бути використані тільки для певного коло безробітних.

Поряд із сприянням працевлаштуванню, до основних напрямів державного регулювання ринку праці відносять соціальне страхування. Фонд зайнятості створюється за рахунок обов’язкових внесків як фірм, так і самих найманих працівників. З цього фонду виплачуються допомога з безробіття та інша матеріальна допомога.

Питаннями зайнятості й безробіття безпосередньо займаються державні й недержавні служби зайнятості. Для України актуальною є організація та розповсюдження недержавних служб зайнятості.

За відсутності чіткої стратегії розвитку національного ринку праці, соціально спрямованої економічної політики у сфері трудових відносин,

104

функціонування та розвиток інфраструктури ринку праці набуває рис стихійності й частково має неконтрольований характер.

Основними тенденціями розвитку інфраструктури ринку праці в Україні на сьогодні є подальша комерціалізація ланок освіти, зростання вартості освітніх послуг, стихійність розвитку сегмента посередників ринку праці по просуванню товару «робоча сила», низький рівень оплати праці в країні, високі показники безробіття, інституційний хаос (асинхронність запровадження інституційних регуляторів ринку праці), нерозвиненість вітчизняних інфраструктурних ланок недержавного соціального та пенсійного забезпечення, напівлегальна діяльність представництв фірм держав-нерезидентів тощо. Очевидним є недорозвиненість інституційних і соціально-захисних елементів інфраструктури ринку праці, елементів соціального забезпечення і ланок соціальної адаптації безробітних. Відчувається нестача посередників державної форми власності, які б забезпечували моніторинг, аналіз, планування, та координацію діяльності суб'єктів ринку праці, у тому числі інформаційне забезпечення їх діяльності для реалізації державної політики й стратегії у сфері формування, розподілу, використання та розвитку трудових ресурсів України.

Основними напрямками вдосконалення функціонування інфраструктури ринку праці мають стати умови, за яких будуть надані переваги розвитку системи інфраструктурних ланок порівняно з темпами розвитку структурних елементів ринку праці, перерозподіл коштів на користь сфери послуг відповідного сектора економіки, до якого належать елементи інфраструктури. Важливим є прийняття соціально-економічних концепцій в контексті розвитку інфраструктури ринку праці в Україні, які базуватимуться на визначенні пріоритетних напрямків розвитку інституціональних складових. Зважаючи на те, що інфраструктура ринку праці та її інститути в Україні продовжують формуватися і удосконалюватися, необхідна державна програма її стратегічного розвитку.

Оподаткування. Податкова політика держави формується через податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно – правових норм і методів управління оподаткуванням. Держава надає податковому механізму країни юридичну форму шляхом прийняття відповідного податкового законодавства та його регулювання. Важливою складовою податкового механізму виступає податкова система. Податкова система України включає велику кількість різних податків, зборів, платежів, які класифікуються за допомогою різних критеріїв (залежно від об’єкта оподаткування; залежно від органу, що стягує податки і розпоряджається сумою податків; залежно від того, як стягується податок відносно прибутку). При аналізі податкової політики в сучасних умовах актуальним є не тільки питання про кількість існуючих податків, але й питання про те, який податок є основним й головним податковим важелем впливу на економіку.

Незважаючи на те, що система оподаткування має древні корені й досвід людства в цій сфері, й сьогодні не вщухають спори про те, як удосконалити цю систему і якими повинні бути рівні максимальних

105

податкових ставок і загальний рівень оподаткування (більшість вважає, що оптимальною є податкова ставка на рівні 30% (виходячи з аналізу кривої Лаффера, американського економісту, який наприкінці 70-х років ХХ століття розробив модель, яка отримала назву „Крива Лаффера”).

Митна система як елемент ринкової інфраструктури також відіграє важливу роль у функціонуванні трансформаційної економіки.

Науково-дослідне й інформаційне забезпечення включає: науково-

дослідні установи з вивчення ринкових проблем; консалтингові компанії; інформаційні центри й агентства; рекламні агентства; спеціальні навчальні заклади; юридичні контори тощо.

Консалтингові фірми надають послуги суб’єктам економіки з питань:

-дослідження і прогнозування ринку;

-оцінки торговельно-політичних умов здійснення експортноімпортних операцій;

-розробки і впровадження маркетингових програм тощо. Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація,

яка на замовлення контролює і аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти й баланси. Вона здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управління через систему обліку; готує висновки щодо достовірності фінансового звіту фірм, які підлягають аудиторському контролю. Свої послуги аудиторські фірми здійснюють за вказівкою державних органів або на замовлення підприємств і організацій. Аудиторським фірмам надаються для контролю й аналізу всі потрібні документи бухгалтерської звітності. За результатами перевірки, якщо вони виявилися позитивними, господарським суб’єктам видається свідоцтво про достовірність їхнього продекларованого фінансового стану. Такий контроль здійснюється з метою зменшення економічного ризику при укладанні відповідних фінансових угод з даними суб’єктами або при підозрі на можливе банкрутство чи приховування тіньових операцій, тобто таких, що функціонують поза правовими нормами, за межами державних законів, на так званому чорному ринку.

Інформаційні центри й агентства, рекламні агентства, навчальні заклади по вивченню ринкових відносин, як елементи інфраструктури, сприяють науково-дослідному та інформаційному забезпеченню трансформаційного розвитку економіки України і відіграють значну роль.

Отже ринкова інфраструктура є важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки. Від того, наскільки добре вона розвинута, залежить, у кінцевому підсумку, ефективність функціонування економіки.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі функції: здійснює правове й економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили;

106

створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування, що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача. Крім загальної інфраструктури, яка обслуговує весь обсяг ринкових відносин, існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків: товарів, капіталів, праці та ін. Так, ринок капіталу обслуговують фондові біржі, страхові й аудиторські компанії, брокерські контори, комерційні банки, інноваційні фонди, інвестиційні фонди регіонального регулювання, страховий нагляд, інспекції з контролю за цінними паперами, валютні біржі; ринок товарів – товарні біржі, торговельні дома й торгово-посередницькі фірми, комерційні центри бізнесу, лізингові компанії, аукціони, ярмарки; державні резерви праці – біржі праці, центри підготовки кадрів, державні фонди сприяння зайнятості, підприємництва, пенсійні фонди, фонди зайнятості. До інфраструктурних ланок функціонування позичкового капіталу також входять страхові компанії і пенсійні фонди, а також всілякі інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди , тобто всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу .

Таким чином, функціонування ринку, що об’єднує інтереси людей, які ніколи не бачили один одного, забезпечує виробництво саме того, що потрібно, безпосередньо не опитуючи при цьому кожного споживача, досконало розподіляє ресурси і неупереджено ставиться до людей, незалежно від їхнього рангу, безпосередньо залежить від розвитку інфраструктури. Саме інфраструктура забезпечує життєдіяльність, стійкість, інформаційне та наукове забезпечення, страховий та правовий захист суб’єктів ринку. Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної трансформації економіки будь-якої країни, в тому числі й України. Розвиток інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення. Держава, значною мірою впливаючи на стан конкурентного середовища, перебираючи на себе виконання таких функцій, які ринок відмовляється виконувати, розробляє спільні для всіх суб’єктів господарювання правила гри, слідкує за їхнім дотриманням та створює механізми, що регламентують відповідальність тих, хто порушує законодавчо встановлені правила гри на ринку.

107

ТЕМА 7 ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

7.1.Державність і державний суверенітет в розвитку національної

економіки.

7.2.Державне регулювання як головна функція державного управління економікою, його форми й методи.

7.3.Сутність, характерні риси, принципи побудови і завдання системи державного управління.

7.4.Система органів державного управління національною економікою та її функції.

7.1. Державність і державний суверенітет в розвитку національної економіки

Серед цілого ряду ознак розвитку національної економіки на першому місці знаходиться верховенство і суверенітет державної влади. Суть його полягає в тому, що держава при всьому соціальному, культурному, національному, конфесійному та інших формах плюралізму існує як одна єдина влада, на території, що підпадає під юрисдикцію даної держави, не може бути іншої владної структури. Це питання зачіпає не тільки ієрархію владних структур в рамках конкретної держави, але і місце саме цієї держави у ряді інших держав світової спільноти.

Суверенітет держави має на увазі, що всі громадські організації, партії, сім’ї, асоціації тощо позбавлені влади і займають підпорядковане державі положення. Суверенітет включає такі принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних меж і невтручання у внутрішні справи. Причому якщо яка-небудь сусідня держава претендує на частину території цієї держави або прагне ущемляти її інтереси, то вважається, що дана держава не володіє повним суверенітетом. Один з засновників теорії національного або державного суверенітету Ж. Боден навіть стверджував, що без суверенітету не має і не може бути держави. І дійсно, суверенітет складає одну з основоположних характеристик держави. Його значущість полягає в тому, що державі цілком і виключно належить верховна влада над всіма іншими конкретними формами і проявами влади на всій території.

Суверенна влада не залежить від якої-небудь іншої влади, навпаки, решта всіх влад залежать від неї. Держава може бути тільки суверенною. Суверенітет визначає саму наявність держави. Причому в демократичній правовій державі він належить виключно народу. Тому і говорять про суверенний народ, від якого виходить вся владна система в державі.

З суверенітету випливає такий важливий принцип держави, як загальність, який полягає в тому, що закони, які приймаються вищим керівництвом держави, однаково обов’язкові для всіх громадян. Для держави не мають значення соціальне походження, національність, суспільний статус того або іншого громадянина. Її завдання полягає в тому, щоб захищати інтереси і права всіх громадян всіма наявними в її розпорядженні засобами.

108

Володіючи досконалою внутрішньою організацією, держава може домогтися ефективного підпорядкування справі, реалізації своїх цілей.

У всіх цих аспектах основоположними ознаками сучасної демократичної держави є її абстрактність, безособовість й анонімність. Дані аспекти дають державі можливість об’єктивно відноситися до всіх громадян, не допускати особистих симпатій і антипатій при вирішенні найважливіших завдань, що зачіпають ті або інші групи населення. Поєднання суверенітету й правового характеру забезпечує єдиний, обов’язковий для всіх правовий порядок, рівність всіх громадян і принцип рівного забезпечення їх прав. Держава і право завжди взаємообумовлені і знаходяться в залежності від рівня духовного, соціально-політичного, етичного і економічного розвитку даного суспільства.

Держава виступає найважливішим чинником соціально-економічного і духовного розвитку суспільства, інтеграції різних груп навколо загальновизнаних цілей національного економічного розвитку і ефективним механізмом їх реалізації.

Одне з головних призначень держави з самого початку полягало в забезпеченні незалежності й територіальної недоторканості країни для збереження її матеріальних багатств.

Держава є продукт розвитку суспільства, вона виникає в результаті істотної соціальної диференціації суспільства, коли вже самі суспільні структури не в змозі забезпечити єдність і необхідний порядок. Найважливіша її мета – примирити суперечності й конфлікти, що виникають між різними угрупуваннями або просто окремо взятими індивідами. Суспільство створює спеціальний інститут для захисту своїх інтересів від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Цей орган є державна влада. Остання набуває публічного характеру, оскільки вона, принаймні в теорії, виражає інтереси всього суспільства, або тих, кого вважають громадянами цього суспільства.

З самого свого виникнення держава виконувала функції узгодження і об’єднання інтересів і відносин своїх членів, забезпечення порядку і запобігання порушенню тими або іншими членами загальноприйнятих норм поведінки і життєвих правил. Ця роль держави постійно підвищувалася в міру зростання складності суспільства, диференціації соціальних зв’язків і появи різних видів людської діяльності, спеціалізації функції і розподілу праці, зростання знань і навиків, виникнення відмінностей суспільного й індивідуального інтересів, прав і обов’язків, а також соціальної нерівності й приватної власності.

Діяльність держави як економічного суб’єкта ринкової системи відображає її економічну роль в суспільстві, яку характеризують, по-перше, соціальна спрямованість впливу на економіку; по-друге, основні напрями, засоби й методи діяльності держави як суб’єкта економіки; по-третє, обсяг і ступінь державного втручання в економічні процеси.

Соціальна спрямованість державного впливу на економіку відображає, насамперед, загальносоціальну сутність держави, її призначення задовольняти потреби всього суспільства, забезпечувати його цілісність і

109

розвиток.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі управління економікою, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, валовий внутрішній продукт на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності й підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку і грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять головний зміст державного управління економіки. Водночас, з огляду на наявні особливі умови реформування, вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

У країнах з розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб’єктів, так і загальновизнані проблеми суспільства у підтримуванні регульованого конкурентного порядку в країні.

Державне регулювання потрібне за таких обставин:

1.У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

2.За ринкової монополії, коли йдеться про «неконкурентне ринкове витіснення», тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.

3.Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з’являються недоліки в ціновій системі.

Параметри впливу держави на ринкові події класифікують за трьома групами: регулювання процесу входження в ринок; регулювання ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів виробництва.

7.2. Державне регулювання як головна функція державного управління економікою, його форми й методи

Держава є активним економічним суб’єктом змішаної економіки, діяльність якого в економічній сфері має дві складові. По-перше, економіка має у своєму складі державний сектор, який можна визначити як сукупність підприємств державної форми власності, і підприємств, у капіталі яких є державна частка. Зазначені підприємства, як i приватні й колективні, є суб’єктами підприємницької діяльності, активно діють у ринковій економіці

110

згідно з її законами. Так, сьогодні макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств, держава також є власником пакетів акцій у 2263 суб’єктах господарювання, серед яких 2036 – відкриті акціонерні товариства, 34 – державні акціонерні й холдингові компанії, 193 – закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб’єкти підприємницької діяльності, де держава має свою частку. Економічна діяльність державних підприємств як суб’єктів ринку визначається i обмежується державою, яка спрямовує її, виходячи з державних інтересів. Отже складовою економічної діяльності держави є безпосереднє управління державним сектором економіки, так зване державне підприємництво.

Другою складовою діяльності держави як економічного суб’єкта в ринковій системі є державне регулювання економіки – сукупність заходів державного впливу на об’єкти й процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів i дій для реалізації суспільних цілей. При цьому слід розрізняти державне регулювання економіки i державне регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки, якому значною мірою притаманні риси підприємницької діяльності.

На сьогодні склалося кілька моделей державного регулювання економіки:

-американська – державне регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів, насамперед податково-бюджетних, з метою створення сприятливих умов для розвитку конкуренції та підприємництва;

-японська – система взаємодії державних органів і корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

-шведська – активне втручання держави у процес розподілу й перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціального захисту населення;

-німецька – система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів і створення на державному рiвнi ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне сполучення великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектора.

До основних форм державного управління економікою належать

-комплексне (індикативного характеру) планування економічного й соціального розвитку;

-прогнозування розвитку народного господарства і кон’юнктури

ринку;

-реалізація національних і цільових комплексних програм; керування господарською діяльністю державних підприємств;

-бюджетно-податкова, грошово-кредитна й амортизаційна політика;

-система соціального захисту населення.

Необхідність i межі використання окремих форм державного