конспект%20Национальная%20экономика

131

колективна, а також власність міжнародних організацій і юридичних осіб інших країн.

З 1 січня 2004 р. Цивільним кодексом України визначаються права приватної, державної і комунальної власності. Поняття права колективної власності як таке відсутнє, майно колективу виступає об’єктом приватної власності. Можливі також змішані форми власності.

Державний сектор складається з економічних суб’єктів державної і комунальної власності. Недержавний сектор формують всі інші суб’єкти.

Зовнішньоекономічна структура економіки дозволяє оцінити рівень відкритості національної економіки, а також ступені її залучення до світового співробітництва й залежності від інших держав. Для цього розглядаються як товарна, так і географічна структури зовнішньої торгівлі, географічна структура іноземних і вітчизняних інвестицій, сальдо експорту і імпорту, притоку й відтоку інвестиційних ресурсів, сальдо платіжного балансу, а також показники експортної та імпортної квоти (розраховують відповідно як співвідношення обсягу експорту або імпорту до ВВП).

9.2. Проблеми й перспективи структурних перетворень в галузях національної економіки України

Дослідження стану й динаміки галузевої структури національної економіки набуло особливої актуальності з середини ХХ ст., що пов’язано з кардинальними змінами в загальносвітових тенденціях соціальноекономічного розвитку. Серед найвідоміших дослідників цієї проблеми слід назвати К. Кларка (теорія циклічних і структурних трансформацій економіки), А. Тоффлера (теорія трьох хвиль), Д. Белла (теорія постіндустріального суспільства), У. Ростоу (теорія стадій економічного зростання) та ін.

Однією з найбільш відомих теорій, що дозволяє на основі результатів аналізу галузевої структури економіки зробити висновки відносно рівня та перспектив економічного розвитку країни, є концепція «трьох секторів» К. Кларка. Відповідно до цієї теорії, всі галузі економіки можна розбити на три сектори:

-первинний – виробництво сировини;

-вторинний – виробництво із сировини кінцевої продукції;

-третинний – діяльність, направлена на обслуговування перших двох секторів і на забезпечення відтворення робочої сили.

На думку К. Кларка, розвиток суспільства супроводжується послідовним переходом провідної ролі секторів від первинного до третинного.

Його послідовники вдосконалили цю концепцію шляхом введення нових секторів:

-четвертинного – інформаційне й наукове обслуговування;

-п’ятиртинного – виробництво знань та інформаційних продуктів.

Як видно з цього поділу, сьогодні особливе місце відводиться розвитку освіти, науки, інформаційних систем та дослідницької діяльності як джерел

132

забезпечення стабільного економічного зростання в майбутньому. Розглядаючи економіку як сукупність трьох сфер: аграрної,

промислової та сфери послуг, можна виділити наступні етапи розвитку економічних систем:

-доіндустріальне суспільство, що базується на аграрному виробництві;

-індустріальне суспільство, в якому переважає промислова сфера;

-постіндустріальне суспільство, де домінує сфера послуг.

Аналіз галузевої структури може здійснюватися за такими напрямами:

-безпосереднє вивчення поточної галузевої структури економіки, на базі чого можна зробити висновок про рівень розвитку економіки в цілому (на основі трьох секторних моделей), про її слабкі й сильні сторони;

-дослідження структури національної економіки на основі аналізу структури зовнішньої торгівлі;

-аналіз структури промисловості, який дозволяє отримати уявлення про рівень технологічного розвитку країни;

-дослідження структурних зрушень, на базі чого можна визначити основні закономірності розвитку економіки й спрогнозувати її стан в майбутньому.

Для здійснення аналізу за першим напрямом необхідні критерії, за якими можна було б віднести національну економіку до тієї чи іншої економічної системи (доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства).

Структурні зрушення, що відбувалися в Україні у 2001-2006 рр., свідчать про зростання частки промислового виробництва, що не може розглядатися як позитивне явище, адже такі зміни характерні для країн з низькими доходами (які знаходяться на доідустріальному етапі розвитку або переходять від доіндостріального до індустріального суспільства). До того ж висока частка сфери послуг не відображає реального стану речей. Це пояснюється наступними причинами.

Для України є характерною практика трансфертного ціноутворення через діяльність «нетипових» підприємств. У даному випадку йдеться про підприємства-посередники, діяльність яких призводить до заниження частки

ввиробництві таких видів діяльності, як сільське господарство, харчова промисловість, виробництво коксу й продуктів нафтопереробки, та до безпідставного завищення часки оптової торгівлі, тобто сфери послуг.

Окрім цього, фіктивне завищення часки сфери послуг відбувається через розповсюджену практику залучення до виробництва сторонніх організацій, які найчастіше відносяться до сфери послуг. Це також призводить до спотворення реальних даних і невиправданого заниження частки сільського господарства й промислового виробництва.

Отже галузева структура національної економіки України значно відрізняється від структури розвинених країн. За наявними статистичними даними вона відповідає структурі країн із середніми доходами. Але якщо скоригувати наявну інформацію з урахуванням діяльності «нетипових» підприємств, то цілком ймовірно, що частка сфери послуг знизиться до рівня

133

країн з низькими доходами.

Таким чином, галузева структура України свідчить про значне економічне відставання України від розвинених країн світу.

Про деградацію економіки України свідчать також результати аналізу структури національної промисловості. Так, близько половини промислової продукції в Україні припадає на види діяльності паливно-сировинної спрямованості й первинної обробки, в той час як частка інвестиційноспрямованого виробництва промисловості не досягає й 20%. Частка видів діяльності споживчої орієнтації – невисока, причому частка легкої промисловості є катастрофічно низькою.

Все це свідчить про сировинну спрямованість, невідповідність потребам споживачів і низьку інноваційність промислового виробництва України. Ці ж проблеми були характерними і для економіки СРСР. Але формування ринкових відносин в Україні не тільки не дозволило вирішити ці проблеми, а навіть значною мірою загострило вказані диспропорції. Так, за період 1990-2000 рр. у структурі виробництва промислової продукції зросла частка чорної металургії з 11,0 до 27,4%, електроенергетики – з 3,2 до 12,2%, паливної промисловості – з 5,7 до 10,1%. Водночас знизилася частка харчової промисловості з 18,6 до 17,4%, легкої промисловості – з 10,8 до 1,6%, а машинобудування та металообробки – з 30,7 до 13,2%.

Однак протягом 2001-2007 рр. мали місце й певні позитивні зміни, хоча їх інтенсивність очевидно недостатня. Так, частка інвестиційноспрямованих видів діяльності неухильно зростала з 12,9% у 2001 р. до 17,5% у 2007 р., при цьому частка машинобудування зросла з 10,2 до 13,7%. а частка видів діяльності паливно-сировинної спрямованості й первинної обробки знижувалася з 52,5% у 2001 р. до 48,1% у 2007 р. Проте деякі негативні тенденції залишилися: частка легкої і харчової промисловості продовжує знижуватися, а частка металургійного виробництва і виробництва готових металевих виробів – зростати.

Економіка України потребує нових технології, але питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт у ВВП протягом останніх років (за винятком 2003 р.) має тенденцію до зниження. Тобто в Україні має місце закріплення низькотехнологічних сфер і сировинної спрямованості виробництва.

Результати аналізу структури зовнішньої торгівлі свідчать також про те, що Україна дедалі більше перетворюється на сировинний придаток країн з розвиненою економікою.

Так, у 2006-2007 рр. 40% українського експорту складали чорні метали й вироби з них; близько 10% - мінеральні продукти, 7% - продукти рослинного походження і жири та олії тваринного або рослинного походження. Тобто, близько 60% українського експорту – це сировина, напівфабрикати й продукти первинної обробки. Механічне обладнання, електрообладнання, машини й механізми; транспортні засоби й шляхове обладнання у 2006-2007 рр. становили всього 14-17 % експорту України. Все це доводить правильність отриманих раніше висновків і свідчить про низьку

134

конкурентноздатність національної економіки України.

Таким чином, цілком очевидно, що галузева структура національної економіки України є недосконалою, низько ефективною та потребує глибокого реформування.

9.3. Поняття, цілі й основні напрямки структурної перебудови національної економіки

Однією із складових ринкової трансформації в Україні є структурна перебудова національної економіки.

Структурна перебудова – зміна пропорцій при розміщенні трудових, природних і капітальних ресурсів з метою отримання структури національного продукту, що відповідає внутрішнім потребам країни і сприяє посиленню її позицій у світогосподарській системі.

Структурна перебудова – якісна зміна складу економічної системи (зникнення старих / поява нових елементів) або кількісна зміна пропорцій між її елементами.

Економічна система є динамічною. Отже структурна трансформація є процесом постійним і безперервним. Але як і будь-яка система, структура економіки переживає періоди відносної стабільності й перехідні періоди, для яких характерні вагомі й стрімкі зміни. Сучасний етап ринкових перетворень характеризується значними структурними зрушеннями.

Цілі й напрями структурної перебудови залежать від багатьох чинників і значно відрізняються для країн з ринковою і перехідною економікою.

Особливості структурних перетворень у постсоціалістичних країнах порівняно з розвиненими країнами з ринковою економікою обумовлені зокрема наступними причинами.

По-перше, структурні трансформації в розвинених країнах відбувалися еволюційним шляхом, поступово, на основі збалансованого розвитку знарядь праці, виробничих технологій, науково-технічної бази тощо. Причому процес вдосконалення виробництва починався з галузей, спрямованих в першу чергу на задоволення споживчих потреб. Структурні зрушення відбувалися шляхом досягнення макроекономічної рівноваги в умовах постійних змін кон’юнктури ринку.

Упостсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, структурні перетворення відбуваються на тлі значного скорочення обсягів виробництва, багаторічного розбалансування між сукупним попитом і сукупною пропозицією, нерозвиненості галузей, спрямованих на задоволення споживчих потреб тощо.

По-друге, структурні перетворення в розвинених країнах пояснюються дією ринкових законів: відбувається поступовий перехід від вільної конкуренції до монополії, від індивідуальної до колективної (зокрема акціонерної) власності, підвищується ступінь державного втручання в економічні процеси, підвищується рівень соціального захисту, зменшується розрив у доходах багатих і бідних.

Упостсоціалістичних країнах з перехідною економікою структурна

135

перебудова має інверсійний (зворотний) характер: відбувається перехід від держаної монополії до конкурентних засад, підвищується частка приватної власності, знижується ступінь державного втручання, у тому числі і у вирішення соціальних проблем, зростає соціальна нерівність.

По-третє, структурні зміни в постсоціалістичних країнах відбуваються на тлі реформування міжнародних відносин, що супроводжуються втратою цими країнами традиційних ринків збуту й руйнуванням тривалих коопераційних зв’язків.

По-четверте, структурна перебудова в країнах з ринковою економікою має «наздоганяючий» характер, тобто передбачає впровадження технологій, устаткування, форм організації виробництва, що вже широко використовуються в розвинених країнах. Для подолання подібної ситуації важливо не тільки застосовувати вже існуючі новітні технології, а й створювати й розвивати так звані «інноваційні полюси» економіки – кластери, орієнтовані на створення інноваційних продуктів, що не мають аналогів у світі, включаючи пошук альтернативних джерел енергії.

По-п’яте, структурні трансформації у країнах з перехідною економікою зазнають потужного впливу з боку загальносвітових процесів: науковотехнічної революції, глобалізації, соціалізації економічних відносин тощо.

По-шосте, структурні перетворення у країнах з перехідною економікою відбуваються в умовах браку коштів у національних економічних суб’єктів на їх здійснення, що обумовлює нагальну потребу в іноземних інвестиціях.

Все вищесказане доводить, що в перехідній економіці цілі й завдання структурної політики значно ширші й складніші, ніж у ринковій. Тобто поряд з загальними пріоритетами, країни з перехідною економікою, у тому числі Україна, мають особливі цілі структурної перебудови. Так, до загальних цілей структурних перетворень, що властиві сьогодні більшості країн світу, відносяться:

-розвиток галузей, що направлені на задоволення споживчих потреб населення, у тому числі сфери послуг;

-розширення виробництва продукції, заснованого на використанні новітніх технологій;

-розвиток енергозберігаючих виробництв, застосування альтернативних видів енергії;

-розширення використання синтетичних матеріалів, підвищення ефективності використання природних ресурсів;

-перехід до застосування екологічно безпечних технологій;

-розвиток виробництва товарів, що є конкурентоспроможними на світовому ринку;

-диверсифікація міжнародних зв’язків з метою зниження залежності від окремих партнерів;

-скорочення виробництв у депресивних галузях тощо.

До особливих цілей і завдань структурної політики в умовах перехідної економіки відносяться:

- розширення приватного сектора;

136

-боротьба з монополізмом шляхом приватизації та стимулювання розвитку малого й середнього бізнесу;

-подолання суттєвого розриву між доходами окремих верств населення, підвищення середнього рівня доходів у країні;

-розширення внутрішнього ринку шляхом стимулювання платоспроможного інвестиційного й споживчого попиту з боку національних не фінансових корпорацій і домогосподарств;

-розвиток експорторієнтованих та імпортзамінних виробництв;

-подолання структурних диспропорцій між наявними виробничими потужностями та існуючими потребами суспільства;

-необхідність нарощування іноземних інвестицій.

Особливими цілями структурних перетворень в Україні є:

-пріоритетний розвиток інноваційних виробництв, в яких Україна вже має певні досягнення: авіакосмічна техніка, військова техніка та зброя, нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, нові матеріали, біотехнології, телекомунікації, авіаційні технології;

-зниження енергозалежності від Росії шляхом розвитку атомної енергетики (створення власного підприємства із збагачення урану), розробки внутрішніх родовищ природного газу й нафти, розширення торгових зв’язків

зіншими країнами-постачальниками енергоносіїв, а головне – широке впровадження енергозберігаючих технологій;

-подолання бідності в країні, що дасть потужний поштовх для економічного розвитку країни шляхом розширення внутрішнього ринку;

-збільшення обсягу й підвищення якості надання соціальних послуг в сфері медицини, освіти, культури, науки, спорту тощо, що дозволить не втратити значний людський потенціал нашої країни;

-пріоритетний розвиток сільського господарства, з одного боку, як галузі, від якої залежить економічна безпека країни, а з іншого – як галузі, в якій Україна має значні переваги порівняно з іншими країнами;

-розширення туристичної сфери, особливо в Криму й Карпатах;

-поступове згортання або модернізація виробництв, що використовують застарілі технології, конкурентоспроможність яких базується на державних преференціях, низькій вартості природних та трудових ресурсів;

-подолання нерівності економічного розвитку західного й східного регіонів України.

Структурні перетворення відбуваються, з одного боку, внаслідок дії об’єктивних економічних законів, а з іншого – в результаті впливу держави, що здійснюється через структурну політику.

Структурна політика – сукупність цілей держави з підвищення економічної та соціальної ефективності шляхом вдосконалення економічної структури, а також форм і методів державного впливу, направлених на досягнення цих цілей.

Структурна політика держави – обґрунтування цілей і характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів з підтримки

137

розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та розв'язання соціально-економічних проблем.

Сьогодні в Україні для реалізації цілей структурної перебудови необхідно:

1.Сформувати дієве інституційне середовище, що сприяло б розвитку підприємництва, конкуренції та стимулювало інвестиції як вітчизняні, так і іноземні, зокрема:

- подолати корупцію на всіх рівня і гілках влади; - знизити рівень тінізації та криміналізації економіки; - створити дієву судову систему;

- забезпечити захист прав власності, в тому числі прав інтелектуальної власності;

- сприяти розвитку фондового ринку; - сприяти подальшому розвитку й забезпечити надійність фінансово-

кредитних установ; - створити конкурентне середовище й знизити рівень монополізації

економіки України; - забезпечити рівні права доступу економічних суб’єктів до

економічних ресурсів та об’єктів господарської інфраструктури (залізничних колій, трубопроводів, терміналів, сховищ);

- розширити запровадження механізмів, які прискорюють адаптацію структури економіки до зовнішніх і внутрішніх впливів (бізнес-інкубатори, інноваційна та інформаційна інфраструктура).

2.Забезпечити макроекономічну стабільність шляхом забезпечення:

-стабільних високих темпів економічного зростання;

-невисоких темпів інфляції;

-високого рівня зайнятості;

-стабільного або принаймні передбачуваного курсу національної

валюти;

-виваженої та передбачуваної грошово-кредитної політики;

-прозорої, необтяжливої та стабільної системи оподаткування тощо.

3. Підвищити рівень добробуту населення як головного чинника розширення внутрішнього ринку й створити умови для підтримки та

розвитку людського потенціалу як базової передумови інноваційного розвитку.

4. Чітко визначити безпосередні пріоритетні галузі й виробництва, та створити необхідні передумови для їх стрімкого розвитку, зокрема шляхом:

а) надання податкових пільг при умові жорсткого контролю за виконанням підприємствами умов пільгового оподаткування:

-зниження податкової ставки чи звільнення від оподаткування прибутку на суму капіталовкладень підприємства в обладнання та виробниче будівництво;

-введення податкових канікул на певний час;

-зниження митного тарифу або звільнення від сплати мита при імпорті обладнання, за умови, що аналоги в Україні не виробляються або їх техніко-

138

економічні характеристики значно поступаються закордонним; - звільнення від сплати ПДВ на імпорт обладнання і інструментів для

інноваційних проектів тощо; б) впровадження механізму прискореної амортизації;

в) надання кредитів на пільгових умовах; г) використання системи державних закупівель, зокрема у рамках

реалізації державних програм з енергозбереження, інформатизації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій тощо;

д) активізації роботи торговельних місій України за кордоном з метою розширення зовнішніх ринків збуту.

Виділяють пасивну й активну структурну політику.

Пасивна структурна політика полягає у створенні правової бази для вільного переливання факторів виробництва з одних секторів економіки в інші без безпосереднього втручання в інвестиційні процеси. Економічна структура трансформується внаслідок змін попиту та пропозиції, в результаті яких змінюється норма прибутку в різних секторах економіки, що спричиняє перелив ресурсів з менш рентабельних у більш рентабельні сфери. При цій політиці саме ринкове саморегулювання забезпечує структурні перетворення. Цей шлях пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує весь спектр методів та інструментів впливу з метою здійснення або прискорення прогресивних структурних зрушень.

9.4. Потенціал конкурентоспроможності національної економіки України

Говорячи про структурну перебудову, ми вже не раз зазначали, що її неможливо здійснити без значних інвестицій, як національних, так і іноземних.

Залучення іноземних інвестицій для України є особливо актуальним, адже її внутрішні капітальні ресурси значно обмежені з наступних причин:

-довготривала економічна криза значно скоротила інвестиційні можливості підприємств;

-на початку 90-х років минулого століття населення майже повністю втратило свої заощадження, що могли б стати джерелом інвестицій;

-низький рівень доходів населення сьогодні не дозволяє створити досить значних заощаджень;

-недостатня розвиненість фінансово-кредитних інститутів та недовіра населення до їх діяльності значною мірою ускладнюють процес перетворення заощаджень економічних суб’єктів на інвестиції.

Цілком очевидно, що будь-яка держава в першу чергу має бути зацікавлена в нарощуванні внутрішніх інвестицій, тому на сучасному етапі важливо створювати умови для подолання вказаних вище негативних явищ. Але, навіть за умови успішного нарощування національних інвестицій в Україні, їх обсягу буде вочевидь недостатньо для реалізації всіх завдань структурної політики. Таким чином, залучення іноземних інвестицій є

139

необхідною умовою створення ефективної структури національної економіки України. На користь цього твердження свідчить досвід багатьох країн світу, які за рахунок іноземних інвестицій за короткий проміжок часу вийшли на передові позиції у світі за рівнем економічного розвитку. Такими країнами є Японія, Тайвань, Сінгапур, Гонконг та ін.

Залучення іноземних інвестицій як пріоритетне завдання національної економічної політики було визначено ще на початку ринкових реформ. Зазначалося, що Україна має значні переваги, які можуть привернути іноземного інвестора. Зокрема, це багаті природні ресурси, кваліфікована й дешева робоча сила, розвинена виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, складські приміщення тощо), недооцінена національна валюта, недостатній обсяг капітальних ресурсів й низька конкуренція на внутрішньому ринку. Але, незважаючи на всі ці переваги, обсяг іноземних інвестицій в економіку України залишається незначним.

Практика доводить, що обсяг іноземних інвестицій в економіку країни в першу чергу визначається рівнем її конкурентоспроможності. Поняття конкурентоспроможності країни трактується неоднозначно. На нашу думку, найбільш ґрунтовною є позиція Ю. Полунєва, який стверджує, що конкурентоспроможність країни не означає конкурентоспроможність окремих вітчизняних експортерів або галузей, тобто їх лідерство на окремих міжнародних ринках. Конкурентоспроможність країни – це її здатність створювати внутрішні й зовнішні умови, які дозволяють її бізнесу виробляти товари і послуги, що витримують випробування міжнародними ринками, а її населенню – стабільно підвищувати доходи і якість життя; іншими словами, це здатність країни забезпечити постійне економічне зростання.

Важливо визначити складові конкурентоспроможності країни. Так, Міжнародний інститут розвитку менеджменту (Швейцарія, м. Лозанна) сформулював сутність конкурентоспроможності на рівні національної економіки у вигляді так званих "золотих правил":

-стабільне й передбачуване законодавство;

-гнучка структура економіки;

-інвестиції у традиційні й технологічні інфраструктури;

-стимулювання приватних заощаджень і внутрішніх інвестицій;

-агресивність експорту й привабливість внутрішнього ринку;

-якість, гнучкість і прозорість управління та адміністрування;

-взаємозалежність заробітної плати, продуктивності праці й податків;

-скорочення розриву між мінімальними та максимальними доходами, зміцнення середнього класу;

-інвестиції в освіту та підвищення кваліфікації;

-баланс переваг глобалізації економіки та національних особливостей. За підсумками своєї роботи за рік Міжнародний інститут розвитку

менеджменту (IMD) видає аналітичний звіт “The World Competitiveness Yearbook IMD”, де оприлюднює дані щодо рівня конкурентоспроможності національних економік країн світу. Слід зазначити, що Україна до складу досліджуваних за цією методикою країн не входить.

140

В межах Всесвітнього економічного форуму, який щорічно проходить в Давосі, також публікується звіт про міжнародну конкурентоспроможність країн під назвою “The Global Competitiveness Report. World Economic Forum”.

Оцінка конкурентоспроможності країн здійснюється відповідно до значення інтегрального показника – індексу глобальної конкурентоспроможності. Цей інтегральний індекс дозволяє ранжирувати світові національні економіки відповідно до їх досягнень за наступними напрямами:

1)інститути – цей пункт віддзеркалює наявність, ефективність та законність діяльності державних, суспільних та приватних установ;

2)інфраструктура – показує наявність та рівень розвитку усіх видів транспорту, телекомунікаційних та електричних мереж тощо;

3)макроекономічна стабільність – характеризується рівнем інфляції, стабільністю фінансового сектора тощо;

4)охорона здоров’я і початкова освіта – цей пункт показує, з одного боку, рівень захворюваності й тривалості життя населення, а з іншого – обсяг та якість початкової освіти населення;

5)вища освіта й професійна підготовка – висвітлює обсяг, якість та доступність послуг з вищої освіти і професійної підготовки та перепідготовки;

6)ефективність товарного ринку – характеризується рівнем конкуренції і здатність ринку швидко реагувати на зміну потреб споживачів;

7)ефективність ринку праці – відображає здатність робочої сили швидко і без значних соціально-економічних наслідків перетікати із однієї сфер в іншу, а також ефективність використання трудового потенціалу населення;

8)розвиненість фінансового ринку – розвиненість фінансових інститутів і наявність фінансових ресурсів для кредитування економіки в необхідному обсязі;

9)технологічна готовність – показує швидкість, з якою економіка переймає існуючі технології. При цьому для даного пункту неважливо, в якій саме країні було створено ці технології;

10)розміри ринку – характеризується місткістю як внутрішнього, так і зовнішніх ринків;

11)рівень розвитку бізнесу – оцінюється з урахуванням загальної якості бізнес-мереж країни, а також складності операцій і стратегій окремих фірм;

12)інновації – цей пункт показує здатність країни до створення технологічних інновацій, а також наявність конкретних результатів в цій сфері.

Для країн з різним рівнем економічного розвитку визначальну роль у подальшому зростанні конкурентоспроможності відіграють різні фактори. Відтак, зазначені 12 складових індексу глобальної конкурентоспроможності можна згрупувати наступним чином:

- базові вимоги (складові 1-4) – є основою розвитку факторноорієнотованих економік, тобто для країн першої групи, які знаходяться на