конспект%20Национальная%20экономика

121

правління.

Загальний недолік всіх недемократичних політичних систем в тому, що вони не підконтрольні народу, а значить, характер їх взаємовідносин з громадянами залежить, перш за все, від волі правителів. У минулі століття можливість сваволі з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високою освіченістю і вихованістю монархів

іаристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-моральних кодексів, а також думкою церкви і загрозою народних повстань. У сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія сильно ослабла. Тому надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілля може тільки демократична форма правління.

Демократія і демократизація, тобто розвиток демократії, пов'язані з цілою низкою істотних передумов.

Однією з найперших передумов демократії є відносно високий рівень індустріального й економічного розвитку в цілому. Як відзначав американський економіст С. Хаттінгтон, бідність - одна з головних, а може і головна перешкода для демократичного розвитку. Розвиток демократії залежить від економічного розвитку і те, що перешкоджає економічному розвитку, є перешкодою для поширення демократії.

Зіндустріальним розвитком пов'язана така передумова демократії, як високий ступінь урбанізації, тобто ступінь зосередження населення та економічного життя в містах при одночасному перетворенні сіл у селища міського типу.

Ряд дослідників умовою розвитку демократії вважають розвиненість засобів масової інформації (ЗМІ). ЗМІ допомагають компетентно говорити про політику.

Ринкова конкурентна економіка також є передумовою демократії, тому що перешкоджає концентрації економічної і політичної влади в руках держави та олігархічних груп.

Ринкова економіка краще, ніж командна господарська система, забезпечує створення такої важливої передумови демократії, як відносно високий рівень добробуту громадян. Він дозволяє пом'якшувати соціальні конфлікти, легше досягати необхідної для демократії згоди.

Суспільне багатство сприяє демократизації суспільства в тому випадку, якщо сприяє згладжуванню соціальної нерівності. Це теж передумова демократії. Доведено, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти, вирішення яких неможливо за допомогою демократичних інститутів і методів. Тому поляризація суспільства на багатих

ібідних - серйозна перешкода для демократії, хоча ця форма правління неможлива і при зрівняльному розподілі благ.

Для демократії найбільш сприятлива модель декомпозиції нерівності, що переважає в сучасних індустріально розвинутих країнах. Ця модель не допускає концентрації різних дефіцитних благ (доходу, багатства, престижу, влади, освіти і т. д.) в однієї соціальної групи (класу), а вимагає їх розосередження в суспільстві так, щоб індивід, який має низький показник в

122

одному співвідношенні (наприклад, у доступі до влади) міг компенсувати це за рахунок володіння іншими благами (наприклад, високим доходом і освітою). Така структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства і виникненню гострих суспільних конфліктів.

Передумовою демократії є наявність численного і впливового середнього класу, оскільки сам цей клас внутрішньо диференційований і складається з різних груп, близьких за найважливішими показниками: доходом, освітою і т. д. Середній клас відрізняється високим рівнем освіти, розвитком самосвідомості особистості, почуттям власної гідності, компетентністю політичних суджень і активністю. Він більше, ніж нижчі і вищі верстви, зацікавлений у демократії. У сучасних західних демократіях середній клас становить більшість населення (приблизно 2/3 всіх громадян).

Загальною передумовою демократії є грамотність населення, його освіченість у цілому. Очевидно, що від освіченості прямо залежить компетентність політичних суджень особистості, її інтелектуальний розвиток, свобода мислення, почуття власної гідності. Неосвічена людина по суті стоїть поза політикою і поза демократією, є об'єктом маніпулювання з боку влади чи інших політичних сил.

Перехід до демократії можливий і найбільш вірогідний в індустріально розвинених країнах з ринковою економікою, згладженою соціальною нерівністю і невисокою конфліктністю, численним середнім класом і впливовою ринкової буржуазією плюралістичної соціальною структурою. І навпаки, в державах з великою кількістю малозабезпечених людей, поляризацією в розподілі доходів і майна та, як наслідок, з гострими соціальними конфліктами демократія не буде ефективною і життєстійкою.

8.2. Економічна свобода і її вплив на економічні процеси

Укласичній праці А. Сміта «Про природу і причини багатства народів» були названі найважливіші умови процвітання країн і жителів, що їх населяють. Це хороші закони, необтяжливі податки і мир. Ось основні компоненти канонічного визначення свободи господарської діяльності, тобто економічної свободи.

Економічна свобода у сучасному розумінні базується на недоторканності приватної власності, свободі виробляти, торгувати, зберігати, інвестувати, користуватися створеним і заробленим, можливості вступати в економічні контакти із співвітчизниками та іноземцями, встановлювати ціни, користуватися будь-якими грошовими одиницями за взаємною згодою сторін, що беруть участь у контракті.

Економічна свобода - це можливість для суб'єктів господарювання вибору форм власності та сфери докладання своїх здібностей, знань, можливостей, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних благ. Економічна свобода реалізується на базі законодавчих державних норм і невіддільна від економічної відповідальності громадян.

Українах з перехідною економікою для більшості громадян економічна свобода повинна включати, принаймні, такі критерії:

123

-володіння рівнем доходів, що дозволяє існувати не тільки біологічно, але й соціально, а значить, дозволяє вчитися, розвиватися фізично

ідуховно, відпочивати, самореалізуватися;

-володіння нерухомістю і цінними паперами, що дозволяють збільшувати доходи і підтримувати усталені норми споживання;

-свобода зайняття підприємницькою діяльністю, гарантована і підтримувана державою;

-гарантія з боку держави рівних умов і можливостей для розвитку конкуренції.

Обмеження економічної свободи учасників ринку створюються державою, а також конкуруючими з державою недержавними особами. Держава обмежує економічну свободу за допомогою таких інструментів, як конфіскація приватної власності, невиконання контрактів, створення нерівних і непередбачувано мінливих умов господарської діяльності, пряме державне оподаткування, державні запозичення, державні витрати, бюджетний дефіцит і державний борг, репресивна валютно-грошова політика, зовнішньоекономічний протекціонізм .

Здійснюючи регулювання економічних процесів, держава перерозподіляє економічні ресурси, минаючи держбюджет. Встановлюючи норми, правила, обмеження, квоти, пільги, дозволи, виключення і т. п. держава змінює напрямок і масштаби руху економічних ресурсів, роблячи їх розміщення менш ефективним. Наприклад, регулюючи ціни на споживчі товари, на продукцію та послуги природних монополій, держава тим самим штучно субсидує одні товари і здорожує інші, спотворюючи, таким чином, орієнтири споживчих переваг і затримуючи назрілу адаптацію в структурі попиту.

У традиційному рейтингу економічних свобод за 2006 р., який розроблявся фахівцями Heritage Foundation Україна посіла 125 місце з 161 країн (категорія: «високий рівень економічної свободи»). До речі в 2005 р. Україна була на 99 місці, а за підсумками 2007 р. на 137 місці.

Країни, по яких були отримані оцінки індексу економічної свободи в 1991-2000 роках, що склали одну п'яту загального числа країн з найбільш високими значеннями економічної свободи, мали найвищі показники виробництва ВВП на душу населення (20 тис. $ і більше) і найвищі темпи економічного зростання (понад 2% на рік). До таких країн, наприклад, відносяться Сінгапур, Австралія, США, Нова Зеландія, Великобританія, Люксембург, Канада та інші.

Країни, що складають останню одну п'яту (20% країн з найнижчими показниками економічної свободи) мали і найнижчі величини доходів на душу населення (близько 2,2 тис. $), і в середньому негативні темпи економічного зростання (-1,9% на рік).

Економічно вільні країни демонструють успіхи не тільки у сфері економічного зростання. Наприклад, середня тривалість життя в країнах, що сформували першу одну п’яту за індексом економічної свободи, більш ніж на 20 років перевищує показники країн, що склали останню - 76,4 і 55,2 роки

124

відповідно.

Якщо ліберальна економічна політика призводить до таких очевидних позитивних результатів, то чому, як стверджується, здійснення в першій половині 90-х років лібералізації економіки в Україні супроводжувалося жорсткою економічною кризою, глибоким спадом виробництва і споживання? Причина мабуть в тому, що ліберальної економічної політики в Україні не було і немає до цього часу.

8.3. Економічна свобода та економічний порядок

Економічний порядок характеризується розділенням в певній формі між державою та окремими особами, між різними державними установами та окремими особистостями прав прийняття економічних рішень - особливо прав розпорядження факторами виробництва, прав прийняття рішень щодо задоволення потреб.

Економічний порядок, у тому числі конкурентний порядок, не перешкоджає економічній свободі, а навпаки, забезпечує її реалізацію. Разом з тим, необмежена економічна свобода може навіть породити рабство, тому що це ідеальне середовище для влади сильного над слабким.

Оптимальною можна вважати таку економіку, коли приватний капітал, свобода організації приватних промислових підприємств і свобода праці зберігаються, але регулюються правовими нормами та установами з метою захисту робітника від експлуатації капіталом і забезпечують суспільно корисну функцію приватної власності.

Соціальна справедливість - важлива умова, що пред’являється суспільством до економічної моделі. Але справедливість полягає в правильному розподілі прав, а не в неодмінній рівності. Нерівність людей природна і неминуча через їх різні природні здібності. Держава повинна забезпечити лише рівність громадян перед законом і рівність можливостей. Подальша нерівність людей має ґрунтуватися на їхніх особистих якостях і особистій праці, а не на привілеях, пов'язаних з походженням або експлуатацією інших. Більше прав і влади означає також більше обов'язків і відповідальності.

Правовстановлюючим підґрунтям суспільних відносин у державі виступає правляча доктрина, положення якої примушують індивідів до виконання договірних зобов'язань.

Правляча доктрина диктує форму економічного порядку, встановленого в суспільстві. Мета економічного порядку - подолати обмеженість індивідуальних благ і ресурсів.

В. Ойкен дав таке визначення економічного порядку - сукупність реалізованих форм, в яких підприємства і домашні господарства пов'язані між собою і в яких протікають економічні процеси.

Розглянемо основні форми економічного порядку:

1. Централізовано плановий економічний порядок.

Комуністична доктрина заперечує приватну власність. Державна власність в цій ідеології виступає як основа економічних відносин у

125

суспільстві. Розподіл ресурсів і кінцевих благ здійснюється правлячою елітою в централізованому порядку. Комуністична доктрина обіцяла загальний достаток в обмін на відмову від прав власності. З точки зору людей праці, головна ідея комуністичної правлячої доктрини полягає в наступному: додаткову вартість бере в свої руки держава так, що спочатку її розкрадають чиновники, потім самі працівники та всі кому не лінь, а те, що залишається, використовується неефективно.

Завдання влади полягало в тому, щоб підтримувати матеріальну рівність на суспільно допустимому рівні, який гарантує безпеку від збурень і протистояння з владою.

Планове ціноутворення в радянській економіці було нездатне правильно встановити ціни по всій номенклатурі товарів. На початку 1990 р. в СРСР централізовано затверджували майже всі ціни, а номенклатура промислового виробництва становила 24 млн. найменувань. Але тільки ринок у процесі обміну здатний встановлювати обґрунтовані ціни. У ринковій економіці ціни визначають що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Людвіг Ерхард, творець економічного дива в післявоєнній Німеччині писав: «Тільки вільна ринкова ціна робить порівнянними і вимірними результати праці і здатна виявити правильність або помилковість підприємницьких рішень. Підстроювання виробництва під споживання можливо при існуванні вільних цін».

Укапіталістичній економіці результати діяльності підприємства оцінюють з використанням кількох показників (ціна фірми, прибуток тощо),

ав планових органах СРСР у 1989 році обліком було зайнято 6,7 млн. осіб, які готували наверх звіти, затверджували їх, доводили директивні показники від Держплану до рівня цехів.

2. Ринковий економічний порядок.

Ідеологію капіталістичного суспільства можна звести до трьох основних фундаментальних цінностей: права людини, приватна власність, ринкове господарство. На відміну від принципів комуністичної доктрини, зазначені цінності поділяють більшість населення розвинутих капіталістичних країн.

Ринкова система інтегрує суспільство через такий тип товарногосподарських зв'язків, як обмін (купівля-продаж).

Уцентралізовано плановій системі колишнього СРСР абсолютно переважав розподільний тип товарно-господарських зв'язків, який на відміну від ринкового не здатний виробити об'єктивну ціну товару. Покупці позбавлені тут можливості впливати на ціну («торгуватися»). Система дозволяла лише просити в центру, але не впливати на його рішення.

Західні суспільства навчилися інтегрувати опозицію, яка надає суспільству стабільність. Стендаль писав: «Спиратися можна лише на те, що чинить опір».

Ринкова система господарських зв'язків заснована на наступних основних засобах: економічна свобода, приватна власність, конкуренція і вільне ціноутворення.

126

Реалізація принципу економічної свободи передбачає:

-свободу вибору і дій споживачів і виробників;

-можливість реалізації приватних ресурсів.

Разом з тим реалізація принципів економічної свободи та приватної власності дозволяє суб'єктам ринку об'єднуватися з метою усунення конкуренції.

Ціни на ринку виступають в якості головних сигналів, що визначають управлінські рішення. Вільне ціноутворення передбачає невтручання держави і приватної влади в ціноутворення виробників.

Функції ринкової ціни зводяться до:

1)Вироблення інформаційних сигналів для виробництва (Що виробляти?).

2)збалансованості попиту та пропозиції товарів і послуг (У якому обсязі виробляти?).

3)вимивання неконкурентних підприємств (Відбір якісних виробництв).

4)Диференціювання доходів виробників залежно від ефективності їх роботи (Стимулювання до ефективної діяльності).

Загроза для збалансованості рівноважної системи ринкових цін виходить не тільки від монополії, а й від кредитно-грошової системи і бюджетної системи.

Використання перерахованих принципів, які доповнюють і підсилюють один одного, забезпечує ефективне функціонування ринкової системи господарських зв'язків. Недооцінка будь-якого з них призводить до серйозних деформацій і ослаблення системи ринкових зв'язків.

127

ТЕМА 9 СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

9.1.Структура національної економіки: сутність та основні види.

9.2.Проблеми й перспективи структурних перетворень в галузях національної економіки України.

9.3.Поняття, цілі й основні напрямки структурної перебудови національної економіки.

9.4.Потенціал конкурентоспроможності національної економіки

України

9.1. Структура національної економіки: сутність та основні види

Трансформаційні перетворення в Україні, метою яких є перехід від адміністративно-командної системи до соціально орієнтованої ринкової економіки, передбачають цілу низку змін у соціально-економічному житті країни.

Трансформаційні процеси можна поділити на три групи:

1.Системоформуючі – в результаті яких створюються умови для нормального функціонування ринкової системи: роздержавлення і приватизація, формування ринкової інфраструктури, створення конкурентного середовища;

2.Системоутверджуючі – забезпечують незворотність ринкових перетворень, створюють матеріальну основу для розвитку ринкової економіки: розвиток підприємництва й структурні трансформації у країні;

3.Системовідтворюючі – створюють умови для подальшого саморозвитку й укріплення соціально орієнтованої ринкової економіки: підвищення конкурентоспроможності національного виробництва, підтримання конкуренції, зростання рівня та якості життя населення тощо.

Слід зазначити, що для сучасної України актуальними є завершення системоформуючих процесів і активна реалізація системоутверджуючих і системовідтворюючих перетворень.

Отже сьогодні одним з найважливіших завдань економічного розвитку нашої країни є формування раціональної та ефективної структури національної економіки, тобто забезпечення оптимального співвідношення між її окремими складовими елементами.

Національна економіка є складною багаторівневою системою. Саме тому її можна розглядати як сукупність складових елементів, що формують певну економічну структуру.

Структура (від лат. structura – будова, розміщення, порядок) – сукупність елементів певної системи, що мають стійкий зв'язок і являють собою об’єкт, здатний зберігати свої основні характеристики протягом тривалого періоду часу.

Економічна структура – сукупність елементів національної економіки і сталих зв’язків між ними.

Виділяють такі різновиди економічної структури:

128

-галузева (економіка країни розглядається як сукупність видів економічної діяльності);

-територіальна або регіональна (економіка країни розглядається як сукупність регіонів);

-інституційна (економічна система розглядається як сукупність інституційних секторів економіки);

-соціальна (розглядається структура населення за рівнем доходів);

-відтворювальна (досліджується співвідношенням між проміжним і кінцевим продуктом; між виробництвом товарів групи А (засобів виробництва) і групи Б (предметів споживання); між фондами споживання, заміщення і нагромадження);

-структура економіки за формами власності (виявляються основні пропорції між державним і недержавним секторами);

-зовнішньоекономічна (розглядаються співвідношення між експортом і імпортом товарів, притоком і відтоком іноземних інвестицій, пасивом і активом платіжного балансу, зовнішнім і внутрішнім секторами економіки).

Галузева структура економіки характеризує вклад окремих видів економічної діяльності в національний обсяг виробництва. За відповідним класифікатором (КВЕД) в Україні виділяють такі види економічної діяльності:

-сільське господарство, мисливство, лісове господарство;

-рибальство, рибництво;

-добувна промисловість;

-переробна промисловість;

-виробництво й розподіл електроенергії, газу та води;

-будівництво;

-торгівля;

-ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого

вжитку;

-діяльність готелів та ресторанів;

-діяльність транспорту й зв'язку;

-фінансова діяльність;

-операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям;

-державне управління;

-освіта;

-охорона здоров'я і надання соціальної допомоги;

-надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту;

-діяльність домашніх господарств;

-діяльність екстериторіальних організацій.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити тип економічного зростання (переважно інтенсивний чи переважно екстенсивний), а також зрозуміти, на якому етапі цивілізаційного розвитку знаходиться країна (доіндустріальному, індустріальному чи

129

постіндустріальному).

Регіональна та територіальна структура визначається часткою окремих регіонів у загальнонаціональному виробництві. За КОТАУ (класифікатором територіального устрою України) виділяють наступні адміністративнотериторіальні одиниці: 24 області, Автономна республіка Крим, м. Київ і м. Севастополь. Іноді Україну поділяють також на території: Захід, Центр, Південь, Північ і Схід. Доволі часто порівнюють західні й східні регіони України. У розрізі регіонів аналізують обсяги виробництва, рівень доходів населення, спеціалізацію регіонів тощо.

Елементами інституційної структури є окремі сектори економіки. Відповідно до СНР 1993 р. розрізняють наступні сектори економіки:

1.Сектор нефінансових корпорацій (НФК), що охоплює підприємства всіх форм власності, які виробляють товари й нефінансові послуги і забезпечують свою діяльність як за рахунок власних коштів, кредитів на фінансовому ринку, так і за рахунок державного бюджету.

2.Сектор фінансових корпорацій (ФК), що охоплює корпораційні організації, які займаються фінансово-посередницькою діяльністю (банки, страхові організації, довірчі товариства, недержавні пенсійні фонди тощо).

3.Сектор загальнодержавного управління (ЗДУ), що охоплює органи державного управління місцевого, регіонального, центрального рівнів, які здійснюють законодавчу й виконавчу владу, збирають податки й фінансують державні витрати.

4.Сектор домашніх господарств (ДГ), що охоплює окремих фізичних осіб, сім'ї, які є споживачами товарів і послуг.

5.Сектор некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства (НКО), охоплює організації, які створено домашніми господарствами (політичні партії, церква, професійні спілки) за рахунок власних внесків для забезпечення своїх політичних, релігійних, професійних інтересів.

6.Сектор зарубіжжя (З) охоплює суб'єктів господарювання, які розташовані за кордоном, але здійснюють економічні операції з резидентами даної країни.

Для кожного сектора окремо аналізують: виробництво ВВП; кінцеве використання ВВП; ВВП за доходами.

Виробництво ВВП за секторами розраховують як різницю між валовим випуском і проміжним споживанням секторів. Визначають вартісний обсяг ВВП за секторами, а також частку ВВП і проміжного споживання у валовому випуску (в межах секторів економіки).

Соціальна структура передбачає аналіз розподілу доходів серед різних верств населення країни.

Для цього населення розбивають на три групи:

- забезпечені (мають доходи вищі за прожитковий мінімум); - малозабезпечені або бідні (мають доходи, що нижчі за прожитковий

мінімум, але перевищують фізіологічний мінімум); - незабезпечені або злиденні (доходи, які не можуть їм забезпечити

130

споживання навіть на фізіологічному рівні).

Прожитковий мінімум – вартість певного обсягу товарів та послуг, що необхідний людині для забезпечення її фізіологічних та соціальних потреб.

Фізіологічний мінімум – вартість мінімального набору продуктів харчування, нижче якого існування людини неприпустиме.

Крім цього оцінюють рівномірність розподілу доходів, використовуючи криву Лоренца, коефіцієнт Джині, співвідношення часток доходів найбагатших і найбідніших верств населення.

Що стосується відтворювальної структури економіки, то тут розглядаються такі її складові.

По-перше, валовий випуск економіки можна розглядати як суму фондів заміщення, споживання і нагромадження.

Фонд заміщення – сумарна вартість матеріальних витрат (проміжного споживання) та амортизації.

Фонд споживання об’єднує обсяги кінцевого споживання усіх суб’єктів економіки (окрім інвестицій).

Фонд нагромадження утворюється за рахунок інвестицій. Розрізняють валове й чисте нагромадження відповідно до того, які інвестиції – валові чи чисті – були використані при розрахунку його величини. На нашу думку, доцільніше розглядати чисте нагромадження, адже величина інвестицій вже враховується у фонді заміщення.

По-друге, всі товари та послуги, вироблені в країні, можна поділити на дві групи: засоби виробництва й предмети споживання. До предметів споживання відносяться товари поточного споживання (продовольство, одяг, взуття тощо), товари тривалого користування (автомобілі, телевізори, пральні машини тощо) й різноманітні споживчі послуги (ремонт техніки, одягу, взуття; послуги освіти, культури, здоров’я, мистецтва тощо). Іншими словами, предмети споживання – це продукти особистого кінцевого споживання. Засоби виробництва об’єднують предмети праці (сировину, матеріали, напівфабрикати), засоби праці (машини, устаткування, інструменти, прибори тощо) й умови праці (будівлі, споруди, комунікації тощо).

По-третє, валовий випуск економіки можна розглядати як суму проміжного і кінцевого продукту. Проміжний продукт – сукупність товарів та послуг, що призначені для подальшої переробки або перепродажу (сировина, матеріали, деталі, вузли, напівфабрикати тощо). Кінцевий продукт

– сукупність завершених товарів і послуг, що призначені для кінцевого споживання, а не для подальших переробки або перепродажу. Очевидно, що сумарна вартість кінцевого продукту, виробленого на території країни протягом року, - це ВВП цієї країни.

Що стосується розподілу економіки за формами власності, то необхідно вказати на певні зміни, що відбулися в українському законодавстві. Так, до 2003 р. включно нормами чинного законодавства були встановлені наступні форми власності: державна, комунальна, приватна,