конспект%20Национальная%20экономика

141

"початкової стадії" розвитку, коли джерелами конкурентоспроможності є наявні природні ресурси або дешева некваліфікована робоча сила. Фірми таких країн конкурують, в основному за рахунок ціни й продають прості у виробництві товари. Щоб підвищити рівень конкурентоспроможності таких країн необхідно щонайменше забезпечити стабільне макроекономічне середовище, ефективно функціонуючі суспільні й приватні інститути та наявність здорової і грамотної робочої сили;

-підсилювачі ефективності (складові 5-10) – їх високі значення є запорукою розвитку орієнтованих на ефективність економік. Тут йдеться про країни другої групи, які перебувають на стадії ефективного розвитку на базі застосування складних виробничих процесів і підвищення якості продукції;

-фактори розвитку та інноваційного потенціалу (складові 11 і 12) –

єголовними в розвитку інноваційно-орієнтованих економік. Ці фактори є найважливішими для розвитку країн третьої групи, що знаходяться на стадії інноваційного розвитку. Для цих країн характерні високий рівень життя населення та оплати праці. Конкуренція здійснюються за рахунок створення нової унікальної продукції.

До якої з трьох груп віднести країну вирішують за значенням показника ВВП на душу населення. Конкурентоспроможність економіки України оцінюють за цією методикою, починаючи з 1997 р. Протягом цього періоду її позиція значною мірою не змінилася, а зміна місця пояснюється переважно збільшенням кількості досліджуваних країн або зміною переліку оцінюваних показників. У 2008 р., маючи ВВП на душу населення у розмірі 3046,1 дол. США, Україна перейшла до групи орієнтованих на ефективність економік. Однак цілком зрозуміло, що за умови сучасних кризових процесів, наша країна в цій групі навряд чи утримається і знову повернеться до перехідної групи.

За результатами досліджень 2008 р. Україна посіла 72 місце з 134, що свідчить про низьку конкурентоспроможність її національної економіки.

Найбільші проблеми Україна має з рівнем розвитку інститутів, макроекономічною стабільністю, ефективністю товарного ринку (що в першу чергу залежить від конкуренції на ньому та ступеня відповідності пропозиції потребам споживачів). Найвищі результати Україна має за складовими: розмір ринку, вища освіта й професійна підготовка; ефективність ринку праці; охорона здоров’я і початкова освіта і, навіть, за складовою третьої групи – інновації.

Отже Україна – країна з потужним потенціалом розвитку, який не використовується. Основною причиною тут є неефективна державна соціально-економічна політика й політична нестабільність у країні. Про правильність цього висновку свідчать і дані щодо переліку факторів, які, на думку підприємців, найбільше перешкоджають веденню бізнесу в Украйні. Такими чинниками названі: нестабільність державної політики і уряду, корупція, податкове регулювання і ставки податків.

У 2008 р. в умовах світової економічної кризи більш вагомими стали

142

економічні фактори: інфляція, ставки оподаткування, доступ до фінансових ресурсів, хоча політична нестабільність й корупція також залишились у цьому «чорному списку».

Цілком зрозуміло, що з метою підвищення рівня конкурентоспроможності економіки України в першу чергу слід досягти економічної та політичної стабільності, знизити рівень корупції, створити дієву судову владу, підвищити рівень довіри населення до держаних та фінансових інститутів, а також сприяти підтримці й розвитку людського потенціалу. При цьому важливо також використовувати вже існуючі національні конкурентні переваги, до яких відносяться значні досягнення в таких сферах: морська індустрія, у тому числі суднобудування; інформатизація, у тому числі створення програмного забезпечення; транспорт усіх видів; авіаційна індустрія; освіта; виробництво військової техніки та зброї; авіакосмічна сфера тощо.

143

ТЕМА 10 ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ

10.1.Програмування і види державних програм національної

економіки.

10.2.Прогноз і прогнозування національної економіки.

10.3.Методи та принципи прогнозування національної економіки.

10.1. Програмування і види державних програм національної економіки

Важелі управління державою, регіонами або підприємством не мають бути директивними, але і суто індикативними (рекомендованими) теж. На це впливає багато факторів. Економічна практика доводить, що в даний період розвитку національної економіки не можна обмежитись тільки планом, бо він дає лише уявлення про передбачену в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів і важелів впливу з метою зміни ситуації.

Досягненням певної мети плану є програма. Якщо мета охоплює економіку загалом, таку програму слід назвати планом. Одночасно з тим, що план у національній економіці не може існувати без програми його реалізації, програма не може бути складена без процесу прогнозування необхідних показників.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні, як і в інших державах з встановленою ринковою економікою, має бути система прогнозування і програмування, що містить прогнози і програми.

Програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період часу.

Основу державного програмування становлять розробка й виконання національних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна до одної, а як співіснуючі й взаємодоповнюючі.

Основне завдання програмування – це підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки й стимулювання її розвитку.

Економічна програма – це система взаємозв'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Програмування виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб’єктами, а тільки орієнтує їх у поведінці й забезпечує самостійність. Основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об’єкта програмування.

Програмування може бути успішним лише за умов дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних

144

народногосподарських програм.

Мета державного програмування – досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку національної економіки.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

До складу державних програм входить декілька видів, залежно від обсягу й об’єкта програмування (рис. 10.1).

Програмування

1

Державні програми

	2		3		4
Цільові комплексні				Спеціальні програми
програми розвитку				розвитку

національної економіки

соціально-економічні галузеві

виробничі секторні

екологічні територіальні

регіональні науково-технічні інституційні

Рис. 10.1. Програмування та види державних програм

На рис. 10.1 можна побачити, як розподіляються програми за змістом, обсягом та об’єктом програмування, і який існує взаємозв’язок між ними:

1 - показує, що результатом державного програмування є державна програма;

2 - бачимо, що державні програми існують двох видів – комплексні цільові народногосподарські програми й спеціальні програми розвитку.

3 - в свою чергу, даний зв’язок є одностороннім, тому що при розробці спеціальних програм беруть до уваги уже існуючі державні програми, розроблені на більш високому ієрархічному рівні, ніж спеціальні, які, в свою чергу, не мають достатнього впливу на державну економіку, щоб брати їх до уваги, розробляючи програми для покращення стану держави.

145

4 - спеціальні програми поділяються на програми розвитку окремих галузей, секторів, територій країни.

Слід зазначити, що особливістю програмування є відокремлення функцій розробки програм від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів господарювання, що робить їх необов’язковими при виконанні як для самих суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися у часі. Але зазначене вище не стосується державних цільових комплексних програм.

За характером дії програми поділяються на:

-спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (Державна програма розвитку вугільної промисловості України, Програма розвитку транспортного комплексу України, Державна національна програма "Освіта, Україна XXI ст.);

-програми, що стосуються загальнонаціональних проблем (Державна програма зайнятості населення, Державна програма захисту населення);

-програми діяльності державних економічних органів (Державна програма приватизації, Програма дій Уряду, Державна програма підтримки підприємництва тощо);

-програми досягнення економічної рівноваги - програми стабілізації (Програма надзвичайних заходів стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану);

-фінансові програми (Програма боротьби з інфляцією);

-регіональні програми, що передбачають освоєння нових районів, природних багатств, перетворення економіки вже сформованих районів (Програма розвитку Карпатського регіону).

За рівнем проблем розрізняють такі програми:

-широкомасштабні комплексні програми (Комплексна програма НТП

внаціональній економіці, програма вирішення найважливіших соціальних потреб);

-програми соціально-економічного розвитку (житлова програма);

-вузькі науково-технічні програми.

Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їх втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних й адміністративно-правових зв'язків.

Щодо економічних програм України, то їх основними структурними елементами є докорінна перебудова відносин економічної власності, створення стабільних та ефективних стимулів до праці, структурна перебудова народного господарства, аграрна реформа і створення ефективного продовольчого комплексу з метою забезпечення продовольчої безпеки, зовнішньоекономічна діяльність, соціальна політика та ін.

Істотним недоліком практики державного програмування в Україні є надмірна кількість програм при недостатності їхнього фінансування.

Програмування як форма впливу на економіку має деякі особливості

146

порівняно з іншими формами і видами впливу на економіку:

-воно є способом втручання держави в економіку (але втручання держави в економіку не ліквідує стихійності ринкових перетворень, а тільки коректує цей процес);

-виступає елементом сучасної ринкової організації економіки (держава орієнтує агентів ринку у поведінці й забезпечує їхню самостійність);

-в основі програмування – структурне динамічне регулювання;

-програмування як форма впливу на економіку є системним і комплексним явищем.

Цільові комплексні програми передбачають, як правило, вирішення складних проблем, що базуються на взаємодії багатьох організаційно розрізнених виконавців. В одних випадках програми служать основою розробки планів економічного й соціального розвитку країни, в інших засобами реалізації завдань, передбачених планами. При цьому програма – завжди невід'ємна частина планів.

Для реалізації цільових комплексних програм можуть бути залучені кошти державного бюджету, власні кошти підприємств та ін.

Цільова комплексна програма – це директивний, адресний, плановий документ, в якому передбачено комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідних та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об’єднані метою розв’язання глобальної народногосподарської проблеми. У реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координаторами комплексних цільових програм виступають органи державної влади.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

-цільовий, де з'ясовані основна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;

-структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення;

-ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;

-організаційний, в якому за всіма елементами програми передбачені відповідальні виконавці, джерела й строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.

За змістом ці програми діляться на:

-соціально-економічні – спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку;

-виробничі – спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції, розвиток виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції, поліпшення ресурсовикористання;

-науково-технічні – спрямовані на розвиток наукових досліджень,

147

впровадження у виробництво нових видів техніки та технологій;

-екологічні – спрямовані на здійснення природоохоронних проектів;

-регіональні – спрямовані на формування територіально-виробничих комплексів, удосконалення господарювання в окремих регіонах;

-інституційні – орієнтовані на вдосконалення управління господарськими системами.

Прикладом цільової комплексної програми в Україні є програма «Україна–2010», а прикладом спеціальних програм розвитку – Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Державна програма зайнятості населення та ін.

Повертаючись до цільових комплексних програм, слід зазначити, що до їх показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; державні замовлення на виробництво та постачання продукції для потреб виконання програм; перелік найважливіших об’єктів державного будівництва; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів та ін. Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів бюджету України. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування цільових комплексних програм перебуває на особливому контролі. Спираючись на вище зазначене, можна виділити й проаналізувати головні недоліки й позитивні фактори комплексних цільових і спеціальних програм (рис. 10.2).

Цільові комплексні програми
Позитивні риси	Негативні риси
вирішують глобальні приоритетні	при складанні програми
проблеми держави	державного рівня неможливо
є обов’язковими для виконання на	охопити усі аспекти
всіх відповідних рівнях	можливі суперечливі розбіжності
мають достатнє фінансування	між ними та іншими документами
	має місце нестача бюджетних
	коштів та звернення до інших
	джерел фінансування
Рис. 10.2. Позитивні та негативні риси цільових комплексних програм

Проаналізувавши наведені риси, можна побачити, що позитивні риси можуть перетворюватись на негативні під впливом зовнішніх факторів. Це зумовлено тим, що коли програма розробляється з урахуванням усіх норм,

148

стандартів і правил, то відображає позитивні риси, а коли при її складанні існують розбіжності, то вони трансформуються у негативні риси. Як наприклад з фінансуванням, воно повинно відбуватися за рахунок бюджету, але у зв’язку з відсутністю коштів держава повинна шукати інші джерела фінансування і навіть звертатися до підприємств. Це є гальмуючим фактором в Україні, адже час, який йде на пошук коштів, міг би бути використаний на розробку і реалізацію програми.

Розглянувши основні риси цільових комплексних програм перейдемо до аналізу спеціальних програм (рис. 10.3).

	Спеціальні програми розвитку
	Позитивні риси	Негативні риси
	Мають чітку спрямованість	Функції розробки програм
	Розроблені з урахуванням усіх	відділені від функцій їх
		реалізації
	особливостей району чи галузі	Необов’язкові для виконання
	Програма може корегуватися у
		суб’єктами господарювання та
	часі
		органами державного управління
	Розглядається як орієнтир,	Не беруть до уваги рівень розвитку
	керівництво
		інших об’єктів, які не є об’єктами
		програмування
		Не мають значного впливу на
		державні пріоритети
		Недостатнє фінансування
	Рис. 10.3. Позитивні та негативні риси спеціальних програм розвитку

Як можна побачити з рисунку 10.3, спеціальні програми при їх розробці стикаються з тим же механізмом «трансформування» негативних рис у позитивні і навпаки, як і комплексні цільові програми. Але декілька розбіжностей існує. До негативних рис віднесено те, що при розробці спеціальної галузевої чи регіональної програми розвитку не беруться до уваги рівень розвитку і стан галузей, що перетинаються з галуззю об’єкта програмування.

Для розробки й обґрунтування різних варіантів цільових комплексних програм доцільно використовувати такі методи, як: економічний та структурний аналіз, балансові методи, обґрунтування рівня розвитку

149

виробництва й основних показників за факторами впливу.

Однак найголовнішою з негативних рис є необов’язковість виконання суб’єктами господарювання і державними органами управління спеціальних програм. Це говорить про те, що при розробці й реалізації програми не буде чіткого її виконання і матимуть місце розбіжності в часі.

Для успішної державної діяльності у розв’язанні глобально-державних, регіональних та галузевих проблем недостатньо складання однієї програми, адже вона може мати недоліки, через які не буде досягнуто бажаного результату. Тільки комплексний підхід та інтеграція програм різних рівнів дасть позитивний результат для національної економіки і для країни в цілому.

Держава не може обмежуватись програмами на короткий період. Без бачення перспектив неможливо здійснювати ніяку діяльність, будь то інвестиційна, зовнішньоекономічна діяльність, реалізувати ефективну структурну політику. Тому держава, галузі й регіони розробляють середньота довгострокові прогнози як складові системи розвитку відповідних об’єктів програмування.

10.2. Прогноз та прогнозування національної економіки

В усіх економічних системах прогноз є необхідною складовою процесу планування і розробки економічної політики країни. Вирішення фундаментальних проблем національної економіки, які стоять перед Україною, неможливо без обґрунтованих прогнозів. Необхідність прогнозування викликана тим, що майбутнє невизначене й ефект багатьох рішень, які приймаються тепер в економіці, протягом певного часу не відчуватиметься. Тому точне передбачення майбутнього підвищує ефективність процесу прийняття рішень. Прогнози для національної економіки можуть розроблятися як державними, так і недержавними організаціями.

Прогноз (з гр. Prognosis – передбачення) – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи й строки досягнення такого стану.

Прогнозування – це процес розроблення прогнозів. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціальноекономічне прогнозування. В усіх галузях життя суспільства ланкою, за допомогою якої відбувається взаємозв’язок між теорією і практикою, є прогнозування. Відповідно до цього в методології прогнозування виділяють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретичний аспект полягає у тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів і причинно-наслідкових зв'язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об'єкта. Управлінський аспект виявляється в тому, що прогнозування дає змогу формувати рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу. Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття – передбачення.

Передбачення – це відображення дійсності, засноване на визнанні

150

законів природи, суспільства та мислення. Існує три форми передбачення, залежно від ступеня конкретизації процесів що досліджуються: гіпотеза, прогноз і план.

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія і відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки й тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз базується на якісних і кількісних параметрах. Він має більшу визначеність і достовірність, але має імовірний характер.

План – це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Головна різниця між гіпотезою, прогнозом і планом полягає в тому, що останній має визначеність завдань. У ньому передбачення отримало найбільшу конкретність. Через це прогнозування і планування пов’язані найтісніше. Єдність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).

Залежно від часу розроблення прогнозу відносно плану форми їх поєднання можуть бути різними:

-прогнозування може передувати процесу розробки плану (прийняттю управлінських рішень). Як правило, для того щоб прийняти обґрунтоване рішення, необхідно мати прогноз, наприклад, обсягів і структури попиту, стратегії і тактики конкурентів, можливих змін у господарському законодавстві, міри можливого ризику і т. ін.;

-прогноз і план можуть розроблятися одночасно, оскільки як планові, так і прогнозні розрахунки спираються на велику кількість показників (констант і змінних), у тому числі таких, що мають прогнозне походження (індекс цін, показники ефективності використання ресурсів тощо);

-прогноз може здійснюватися після прийняття управлінського

рішення.

У такому варіанті виділяють два аспекти. Перший називають прогнозуванням наслідків прийнятих рішень. Другий аспект пов'язаний з безперервністю і календарним характером планування і прогнозування. Процес планування починається ще до початку втілення планових заходів, але в межах попереднього планового періоду. Для цього здійснюється прогноз очікуваного виконання плану. Наприклад, згідно із Бюджетним кодексом України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік, який «задає тон» усім наступним етапам бюджетного процесу, розробляється до 1 червня поточного бюджетного року. Але щоб сформувати продуману бюджетну політику на наступний рік, необхідно мати прогноз очікуваного виконання бюджету за поточний рік.

Прогнозування і планування можуть існувати окремо одне від одного. Це зумовлено тим, що існують об'єкти, які не підлягають плануванню, але можуть бути об'єктами прогнозування. До них належать, наприклад, політичні, демографічні процеси, творчість у сфері науки, мистецтва та ін. За допомогою управлінських рішень можна здійснювати лише непрямий вплив