11 Січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною,

ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою

українського народу».

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного

характеру. Навіть у цьому документі цілковито

не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі

збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний

з в ' я з о к з народними республіками колишньої

Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено

надто пізно, коли кульмінаційний момент українського

національного руху вже був пройдений. На початку

1918 Р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією

— в середині січня радянську владу було встановлено

в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює»

у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом

гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» —

посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної

Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні

орієнтири беруть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради

призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня

1918 Р. У бою під Крутами

втримати Київ все ж не вдалося.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах

України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у

зовнішньополітичній сфері

Намагаючись

зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації

та утвердження української державності на міжнародній

арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради

12 Грудня 1917 р. Звернувся з нотою до всіх воюючих

сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки

влада Раднаркому не поширюється на українські земл

і , то будь-яка угода, підписана Росією, не буде право-

чинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького

блоку погодилися з аргументами Центральної

Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 Грудня 1917 р. Розпочалося перше пленарне засідання

мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного

дня було офіційно визнано повноправним учасником

переговорного процесу делегацію України, до складу

якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Лю-

бинський, М. Полозов, О. Севрюк.

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати

програму максимум (включення до складу УНР

усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закарпаття,

Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих

умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських

земель в окремий коронний край з широкими

автономними правами).

Підписана угода передбачала:— встановлення кордонів (кордон м іж УНР та Австро-

Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж—

Броди-—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися

УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування

збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських

товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму

найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин. 43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контектсті міжнародного життя 1917-1918 рр.

Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорсь-ка імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію; 1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду - Державного секретаріату. Його очолив К.Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В.Панейко.

Розв'язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів: 1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою: 2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Головною метою ЗУНР було досягти державного об'єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв'язанні політичних і державних проблем. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору. Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О.Колчак, А.Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті "Чотирнадцять пунктів" Президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об'єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком і В.Панейком.