Тема 2.Слов’яни. Культура східних слов’ян дохристиянської доби.

ПЛАН

1. Історія слов’янських племен: походження, розселення та устрій.

2. Реміснича та побутова культура східних слов'ян.

3. Народна творчість слов’ян.

4. Міфологія і становлення духовної культури.

Вивчаючи історію культури України необхідно особливу увагу звернути на висвітлення питання етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. Хвойка (1850—1914 рр.), який у своїй праці «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901 р.) виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у починають використовувати залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Тільки в І тис. н.е. українські землі майже шість століть були ареною наступного руху різних народів, але як зазначає Н. Полонська-Василенко: “Хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв’язок між … носіями старої та нової культури … від неолітичної трипільської культури до Української державності”. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Реміснича та побутова культура східних слов'ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства східних слов'ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов'ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з'являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно, були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

РЕЛІГІЯ, МІФОЛОГІЯ І КУЛЬТИ. Як видно з попереднього матеріалу, світ слов’янського фольклору надзвичайно різноманітний. Існує переконання, що тексти давніх священних слов’янських пісень, міфів загинули після прийняття християнства на Русі.

У вітчизняній історичній науці, навіть те що залишилося – зокрема ВЕЛЕСОВА КНИГА, (передбачається, що вона була написана новгородськими жрицями не пізніше IX ст., і присвячена богу багатства і мудрості давніх слов’ян Велесу або Волосу), вважається деякими вченими підробкою.

Історія книги загадкова і трагічна. У 1919 р. під час Громадянської війни, вона була знайдена офіцером білої армії Ф.О.Ізенбеком недалеко від станції Великий Бурлук біля Харкова в маєтку князів Куракіних. У 1924 р. в Брюселі книга попала в руки письменнику Ю.П.Миролюбову. 15 років він переписував і розшифровував давні записи, скопіював близько 75 % тексту. У 1943 р. в окупованому німцями Брюсселі, після смерті Ізенбека, пропав весь архів, в тому числі і достовірний примірник Велесової книги. Залишилися лише нотатки Ю.П.Миролюбова і фотографії однієї дощечки. Сьогодні більшість вчених схиляються до думки, що підробити, тобто зробити фальшивку Велесової книги неможливо. Отже, вона є унікальною пам’яткою, яка змальовує події міфічної та стародавньої історії слов’ян з кінця II тис. до н.е. – кінця I тис. н.е.

Починається Велесова книга закликом схилитися перед Триглавим богом: Сварогом, Перуном і Свентовітом (бог світла). Але тут слід зазначити, що у стародавніх слов’ян не було єдиного розуміння таємниці тройці.

Так, у Києві в Трійцю включали Сварога, Дажбога і Стрибога (як бог вогню і як бог хаосу). У Новгороді Триглав розуміли по-іншому. В нього входили Сварог, Перун і Велес (бог підземного царства, багатства, мудрості).Отже, ми бачимо, що можливо у кожного племені були свої уявлення про богів.

Поступово формуються поняття про головних богів. Так на першому місці стояв Вседержитель (Род), він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шановний на Русі Дажбог. Особливо вшановувався бог грому та блискавок Перун (син Сварога), бог війни. Дві сили йшли поруч з людиною – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Великою пошаною користувалася Мати-Земля.

Основний пантеон супроводжувався низкою малих божеств: богиня водної стихії – Макош, яка разом із своїми помічницями – Долею і Недолею прядуть нитку людської долі (як античні майри), богині життя і смерті – Жива і Марена (Мармара).

Поряд з віруванням в істот (богів) обожнювалися і сили природи: місяць, зірки, вітер. Особливо велика шана віддавалася деревам. Перше місце займав дуб – символ мудрості, ясен – присвячувався Перуну, клен і липа – символ подружжя, береза – символ чистоти. Мабуть, з цих часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою. Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – як доля людини; сова – як символ смерті і тьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах – бджола і сонечко.

ПИСЕМНІСТЬ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН. Сьогодні на думку ряду сучасних лінгвістів та істориків, Кирило (близько 827-869) та Мефодій (близько 815-885) були не творцями азбуки, а лише реформаторами уже існуючої азбуки, яка ґрунтувалася на грецькому алфавіті, що використовувався при написанні Велесової книги.

Мають данні, що окрім грецької системи письма, слов’яни мали і свою, так звану вузликову писемність. Знаки її не записувалися, а передавалися за допомогою вузликів, зав’язаних на нитках, які замотувалися в книжки-клубки. Пам’ять про стародавнє вузликове письмо залишилась в мові і у фольклорі.

Ми досі зав’язуємо “вузлик на пам’ять, говоримо про нитку “розповіді”, “хитросплетіння сюжету”. Згадайте казку про Івана-царевича, який перш ніж відправитися у подорож, одержує від Баби-Яги клубок. Розмотуючи цей своєрідний давній путівник, він, можливо, читав вузликові записи і, таким чином, дізнавався як дійти до певного місця.

Період письмової язичницької культури, більш за все, почався у слов’ян задовго до прийняття християнства. Казка про клубок Баби-Яги своїми коріннями йде з періоду матріархату. На думку відомого вченого-фольклориста В.Я.Проппа, Баба-Яга – це типова язичницька жриця, можливо і хранителька “бібліотеки клубків”. Зберігалися вони в берестяних коробах (чи не звідси йде вираз “набрехати з три короба”),а при читанні нитки із вузликами й імовірно могли “намотувати на вуха”, пристрій для читання.

Про існування вузликового письма є багато підтверджень. Так, зокрема, вузликовим письмом “кіну” і “вампум” користувалися давні інки та ірокези. Письмо “цзе-шін” було відоме в давньому Китаї. Фіни, угри, карели, з давніх часів жили поряд із слов’янами на північній території Росії, і мали вузликове письмо, про яке згадується в карело-фінському епосі “Калевала”.

Крім того, знахідки із захоронень язичницького періоду підтверджують наявність вузликового письма (складна конфігурація несиметрично зав’язаних вузликів, які нагадують ієрографічну писемність східних народів. Сліди ж вузликового письма можна знайти на стінах храму епохи “двовір’я”, коли християнські святилища прикрашалися не лише ликами святих, але й орнаментальними візерунками.

Вузликове письмо давніх слов’ян, мабуть, було дуже складним і тому досяжне лише обраним – жерцям та вищій знаті, а звідси для інших воно стає священним письмом. З розповсюдженням християнства згасає давня культура слов’ян. Разом з жерцями-волхвами загинуло і тисячолітнє знання, “зав’язане вузликом письмо”.

Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.