- •Спецкурс «Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і практика її застосування»
- •1. Становлення європейської системи захисту прав людини.
- •2. Ратифікація Україною Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (єкпл). Правові наслідки ратифікації.
- •3. Принципи, на яких ґрунтується єкпл.
- •4. Принцип ефективного і динамічного тлумачення.
- •5. Принцип забезпечення правової визначеності.
- •6. Принцип автономного тлумачення.
- •7. Принцип пропорційності та забезпечення рівності інтересів.
- •8. Звернення Європейського суду з прав людини до національного права держав-учасників єкпл.
- •9. Суб’єкти звернення до Європейського суду з прав людини (єспл).
- •10. Правові підстави звернення до Європейського суду з прав людини фізичних осіб.
- •11. Правові підстави звернення до Європейського суду з прав людини неурядових організацій, груп (приватних) осіб.
- •12. Юрисдикція Європейського суду з прав людини.
- •13. Загальна характеристика організаційної структури Європейського суду з прав людини.
- •14. Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини в Україні: правові підстави діяльності.
- •15. Функції Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини: ст. 35 Конвенції.
- •16. Загальні умови подання заяви до Європейського суду з прав людини.
- •17. Вичерпання усіх внутрішньодержавних засобів правового захисту як одна з умов прийнятності заяви.
- •18. Характеристика шестимісячного строку з дати винесення національними органами кінцевого рішення у справі як одна з умов прийнятності заяви.
- •19. Загальна характеристика змісту заяви до Європейського суду з прав людини.
- •20. Витрати заявника при зверненні до Європейського суду з прав людини.
- •21. Загальна характеристика правового регулювання виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні.
- •22. Заходи загального характеру по виконанню рішень Європейського суду з прав людини в Україні.
- •23. Заходи індивідуального характеру по виконанню рішень Європейського суду з прав людини в Україні.
- •24. Порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні.
- •25. Конвенція і практика Європейського суду як джерела права під час розгляду справ національними судами України.
- •26. Право на життя: стаття 2 Конвенції.
- •27. Питання про смертну кару в контексті статті 2 та 15 Конвенції.
- •28. Заборона смертної кари відповідно до Протоколів № 6 та 13 Конвенції.
- •29. Заборона катувань: стаття 3 Конвенції.
- •30. Заборона рабства та примусової праці: стаття 4 Конвенції.
- •31. Право на свободу та особисту недоторканність: стаття 5 Конвенції
- •32. Кримінально-правові підстави позбавлення волі: підпункти «а» та «с» пункту 1 статті 5 Конвенції
- •33. Цивільно-правові підстави позбавлення волі: підпункти «b», «d», «e» та «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.
- •34. Процесуальні гарантії у випадку позбавлення волі: пункти 2, 3 та 4 статті 5 Конвенції.
- •35. Компенсація за незаконий арешт або затримання: пункт 5 статті 5 Конвенції.
- •36. Сфера застосування статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Право на справедливий суд
- •37. Поняття «суду», що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 6 Конвенції
- •38. Критерії «справедливого» судового розгляду, що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 6 Конвенції.
- •39. Поняття «розумного строку» розгляду справ, що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 6 Конвенції.
- •40. Виконання внутрішньодержавних судових рішень як невід’ємний елемент права на справедливий суд відповідно до статті 6 Конвенції.
- •41. Гарантії від неправомірного застосування кримінального покарання: стаття 7 Конвенції.
- •42. Право на повагу приватного і сімейного життя, до житла і кореспонденції: стаття 8 Конвенції.
- •43. Право на шлюб і сім’ю, рівноправність кожного з подружжя: стаття 12 Конвенції, стаття 5 Протоколу № 7.
- •44. Свобода думки, совісті та релігії: стаття 9 Конвенції.
- •45. Свобода вираження поглядів: стаття 10 Конвенції.
- •46. Свобода зібрань та об’єднання: стаття 11 Конвенції.
- •47. Поняття «власність» («майно»), що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 1 Першого Протоколу.
- •48. Умови позбавлення власності, визначені пунктом 1 статті 1 Першого Протоколу.
- •49. Право на освіту: стаття 2 Першого Протоколу.
- •50. Заборона дискримінації: стаття 14 Конвенції. Ст. 14. Заборона дискримінації
Спецкурс «Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і практика її застосування»
1. Становлення європейської системи захисту прав людини.
Конвенція була вчинена урядами держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.
Конвенція набула чинностi 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачi на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.
Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).
Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.
Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)
Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і становленням конвенційних контрольних органів.
Згідно з положеннями чинної на той момент редакції Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року). Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа.
Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)
За цей період Європейський суд з прав людини істотно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішення в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Європейський суд з прав людини приділятиме розглядові індивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа.
Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовтня 1998 року)
У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам було надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях.
Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, полягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У такому разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.
Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до теперішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду
Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало початком якісно нового етапу функціонування конвенційного контрольного механізму.
Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Конвенції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Європейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Таким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повноваження щодо контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини, але його квазісудові повноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.
Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конвенції є обов'язковою для всіх Сторін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.
Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвенції реформа спрямована передусім на перебудову системи з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної системи захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.