XXXIX. На культурному фронті

Величавий державно-творчий зрив, що його пережила Україна в 1917 —1920 роках, був несподіванкою тільки для тих, що не мали змо­ги слідкувати за повільним., деколи утаєним, але послідовним процесом еманципації української національно-політичної думки, що позбавлена змоги вияву в державницькій політиці, суспільному життю та економіці, найшла собі вияв у літературі, науці й мистецькій культурі. Ми бачили, що українське національне відродження XIX в. сталося наче справою й питанням літератур и, яка з своїх романтично-народолюбських пеленок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність.

Котляревський здобув для української народньої мови горожанські права в слові й друці. Шевченко надхнув українське слово вульканічною силою віри в невідхильну перемогу Нації, Франко й Л є с я У к р а ї н и а поглибили й поширили самопочуття повноьартости українця, як громадянина світа. Перше аніж у політично-громад­ському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у то­му її історична вага к заслуга. З посіву української літератури XIX в. зродилася Велика Армія Зєдиненої Української Держави, з усею її ро­мантикою, запоріжськими «оселедцями», кошовими радами й само-жертвенним полумям. Українська література насталила українські сер­ця до бою тоді, коли українська наука зброїла розум нації досвідом ми­нулого, а українська музика та образотворчість дали українській нації вступ у коло культурних народів світу. їм теж належиться тут окрема згадка.

Наука

В допомогу літературі наспіла в свою чергу наука, що не тільки в своїх первопочинах але й у час свого найінтензивнішого розвитку не ви­ходила поза межі українознавства. Раз тому, що тими шляхами вела українських учених спрага самопізнання пробудженої нації, а по друге тому, що для поширення української науки поза межі національної й громадської корисности дуже довго не було конечних наукових установ. Тому то ціла низка українських учених, яких нау­кові інтереси виходили поза межі українознавства, була примушена

користати з чужинецьких — Московських, польських, німецьких та ін­ших наукових установ і публікацій і в той спосіб обогачувати культуру чужинців. Такі українські фільософи, як П. Лодій, В. Довгович, П. Юркевич, В. Лесевич, математик М. Остроградський, фізик-рентгенольог їв. Пулюй, хемик І. Горбачевський, зоольог О. Ковалевський, антропольог Ф. Вовк, історик літератури М. Сторожеико, мовознавці Д. Овсяників-Куликівський, М. Дашкевич, Ф. Мищенко, соціольоги М. Зібер та М. Ковалевський, педагог К. Ушинський та багато поменчих, здебільша пропадали для української науки, в користь чужої. Та впоряд з працею українських учених на чужому грунті спроби працювати для добра рідного краю і народу стаються чим далі частіші, свідоміші й більш послідовні та систематичні. Вже в 30-их pp. XIX ст. задумав україн­ський етнограф та історик Михайло Максимович зорганізува­ти дослідників українського минулого в спеціяльне товариство, але цю думку вдалося зреалізувати щойно в 1843 році, коли в Києві повстала державна й російська по формі, але українська по суті й матеріялі свого зацікавлення «Археографічна Комісія». Вона то, розвинувши свою ді­яльність головно в 70-80-их pp. за секретарювання в ній історика В олодимира Антоновича опублікувала велику скількість джерел і документів до історії Правобічної України. Чимало матеріялів до істо­рії України опублікував Осип Бодянськийв «Чтеніях» москов­ського «Общества исторіи и древностей». Виїмково заслужився для по­кладення наукових 'основ української історії відомий кирило-методіївець Микола Костомаров, а поруч нього Панько Кулі ш. Як фільольог заслужився О. П о т є б н я, як історик права О. К и с т я-к і в с ь к и й.

8 1873 p. повстало в Києві українське наукове товариство, що під офіційною покришкою «Південньо-Західнього відділу російського гео­графічного товариства», розвинуло надзвичайно оживлену дослідчу й видавничу діяльність з ділянки української історії, мови, письменства, етнографії, суспільних наук і мистецтва. Працювали в цьому товаристві такі наукові сили, як крім названих вже В. Антоновича, М. Зібера, Ф. Вовка, ще й П. Житецький, К. Михальчук, М. Драгоманів, П. Чубинський, О. Русів, М. Лисенко та інші. Російський уряд узнав, що праця «Відділу» хоч і ведена під офіційною фірмою та російською мовою, скріплює національне самопізнання серед українців і тому закрив то­вариство вже в три роки по його відкриттю. Та припинити розбурханої стихії українознавства йому вже не вдалося. Українські наукові сили гуртуються довкола заснованого в 1876 р. «Історично-фільольогічного Товариства» в Харкові (О. Потебня, М. Сумців, Д. Багалій, Д. Мілєр) біля київського «Історичного Товариства Нестора Літописця» й нареш­ті коло журналу «Кіевская Старина», що від 1882 до 1905 р. стався не-перебраною скарбницею українознавства. Не спочивали українські до­слідники та вчені по провінціональних центрах та установах (Чернигів, Полтава, Катеринослав, Одеса, Катеринодар, Житомир) використо­вуючи офіційні установи й імпрези для поглиблення й поширення знан­ня про Україну. Українська етнографія (Б. Грінченко) археольогія (В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький, Ф. Вовк, В. Данилевич, В. Хвойко), для якої створено навіть окремий журнал («Археологическая Лътопись Южной Россіи», 1899—1904) пробивала собі шляхи й намічувала завдання, обходючи цензурні приписи й заборони, що їх раз ураз ставив московський уряд.

Свобідніше, хоча з меншими засобами й скромнішими силами роз­вивалася українська наука в Галичині, Правда й тут, не з примусу як на Великій Україні, а з непорозуміння, довший час українські вчені (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Я. Головацький, С. Шараневич) працюють у дусі «единства» української культури з московською, але де далі ця шкідлива фікція розвівається, а разом з чистою українською мовою проникає в галицьку науку здорова думка культурно-національної самостійносте українського народу. Піонірами тієї думки на галицькому науковому полі були такі вчені, як автор монументальної історії україн­ської літератури Омелян Огоновський, історик «Скиту Манявського» Юліян Целевич та інші.

Особливої сили і розмаху набрало наукове життя Галичини з хви­лею, коли засноване в 1873 р. заходами галичан і матеріальними засо­бами придніпрянських діячів «Товариство ім. Шевченка» у Львові, .пе­ремінилося в 1893 р. на «Наукове Товариство ім. Шевченка», а його провід спочив на цілі десятиліття (1897—1914) в енергійних руках знаменитого історика й незрівняного організатора наукової праці М ихайла Грушевського. Від тоді львівське товариство стається огнищем всеукраїнської науки, а вчені тої міри, що універзаліст-українознавець Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, бра­ти Олександер та Філярет Колесса, природники Іван Верхратський та Іван Раковський, разом з учнями Грушевського з його університетської катедри (С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І, Крипякевич) підіймають його своїми працями до рівня неофіціальної академії наук.

Досягнення першої російської революції 1905 р. принесли деяку полегчу для української науки на Великій Україні, де за почином не­втомного М. Грушевського повстає київське «Наукове Товариство», а праці українських учених починають появлятися в виданнях росій­ської Академії Наук, та вже не «контрабандою», як дотепер, але отверто, українською мовою. Українознавство підіймається тепер пропаган­ди ваги українського питання, як великої культурно-історичної й полі­тичної проблеми, серед чужинців. Монументальне двотомове видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем» (1914—1916) має під тим оглядом свою історичну заслугу.

Війна перебила нормальний розвиток огнищ української науки, але вже перші дні березневої революції 1917 р. принесли їй визволення з досьогочасних пут. Вже в 1918 р. повстають в Києві та Камянці По­дільському перші українські університети, в досьогочасних російських розбудовуються катедри українознавства, а як централя науково-дослідчої праці організується в Києві — Всеукраїнська Академія На­ук, в якій злилися всі досьогочасні наукові установи й архивно-бібліо­течні, музейні та лябораторійні збірки столиці.

Упадок відродженої Української Державносте відбився в першу чергу на українській науці й на культурній праці взагалі, але не при­пинив її цілковито. Українська наука, придавлена чужинецькою владою на рідній землі найшла собі тимчасовий захист на чужині — в Чехословаччині (Вільний Український Університет і Педагогічний Ін­ститут у Празі, Хліборобська Академія в Подєбрадах) в Німеччині (Науковий Інститут у Берліні) й нарешті в Польщі (Науковий Інсти­тут у Варшаві),