1825) Першорядний портретист та релігійний маляр в європейському розумінню того слова. .

Українці не тільки започатковують, але й постійно підтримують своєю творчістю розвиток російського малярства цілого XIX ст. Уро­женцем України, сином грека й українки, був творець російського по­бутового малярства Олексій Венеціянов (1779—1847); зна­менитий історичний маляр Олександер Литовченко (1835— 1890), трансформатор літератури й філософії на полотно Микола Г є (1835—1394), найталановитший поміж малярями-проповідниками Ілля Р і п и н (1844) а там — Микола Ярошенко, Кость Трутовський, Микола Самокиш, Микола Пімоненко, Олекса Ківшенко, Гаври­ло Кіндратенко, Володимир Галимський, Микола Бодаревський, Мі­рошниченко, Горонович і непроглядна низка поменчих величин, все це були українці з походження, що по волі чи поневолі послужили, одні як піоніри другі, як погній сучасної образотворчосте Московщини.

На рідному ґрунті

Як це не дивно, але відкривцем чарів української природи перед очима малярів XIX в. був німець з походження Василь Штернберг (1818—1845); за свої українські пейсажі й жанри дістав він дві медалі петербурської академії мистецтв, ними теж відвернув свого щи­рого друга-приятеля Тараса Шевченка від ідеалів академічного клясицизму в бік романтики українського життя й природи. Ш є в ч енк о, найбільший поет України всіх часів був теж найбільшим українсь­ким малярем XIX ст. І тільки велитенська слава Шевченка-поета прислонила перед сучасниками й грядучими поколіннями постать Шевченка-маляря. Малярство Шевченка, це доповнення його незрівняного мистецтва слова й до деякої міри практичне противенство голошених ним теорій. «На словах Шевченко пристрасний приклонник свого вчителя Брюлова й оборонець клясично-академічного мистецтва, на ділі він робить різкий поворот від академічного малярства до роман­тизму. На словах Шевченко не любить пейсажу й без людських поста­тей вважає його мертвим, на ділі якраз пейсажі Шевченка повні жит­тя й поетичного надхнення. На словах, Шевченко не доцінював ста­рої української, особливо деревляної архітектури, а на ділі може ніхто так поетично не зарисував старих українських церков. Альбоми Шев­ченка з подорожий по Україні це незамінні й дорогоцінні документи для історії українського мистецтва» (Д. Антонович). Та оскільки Шевченка-поета знає Україна й обслідувала вже українська наука, остільки Шевченко-маляр, це ще далеко нерозгадана загадка так само, як неоцінено ще як слід його ролі в життю й становища в істо­рії української образотворчости. Покищо можна хіба сказати те, що Шевченко-маляр був першорядним майстром кисти, олівця й штихарської голки, з неймовірно широкою скалею техніки, й засягом тематики, в якій м. і. започаткував, розвинутий відтак російськими реалістами-передвижниками напрямок повчально-моралізаторського проповідництва. В сфері портрету, як жанру, й офорту як техніки, дав Шевченко справді недосяжі речі й тому вічні, без огляду на зміну мистецьких напрямків.

На переємників свого новаторства мусів Шевченко підождати. Його безпосередні наслідники на Україні, як харковянин Безперчий (1825—1913) та його учень Семирадський (1843—1902) продовжу­вали клясицистичні традиції навіть тоді, коли на мистецькому обрію зазоріли вже нові ідеали. Слідами Шевченківської побутовщини й реалізму пішло щойно чергове покоління українських мистців, як Кость Трутовський, Бодаревський і Пімоненко. Вони українці з походження й літературного сантіменту й тому на розвиткові українського мистецтва заважили їх твори куди менше, як твори свідомих піонірів українського мистецтва, якими були — Порфір Мартинович, Опанас Сластьон та Сергій Васильківський. В свою побутовщину й етнографізм старали­ся вони вкласти думку про відродження української національної культури, а коли їм це й не вдалося в повні, то вони промостили бодай шлях у цьому напрямку.

З іменем Васильківського й Сластьона звязані перші спроби від­родження українського архітектурного стилю. Ці два маля­рі надхнули цілу низку українських архітектів думкою про використан­ня для потреб сучасносте форм і конструктивних ідей українського бароку та народнього деревляного будівництва. З понуки Васильківсь­кого створив Василь Кричевський, архітект, маляр і графік, а позатим ерудит-мистецтвознавець, дім полтавського земства (1903) що був першою спробою примінення українського архітектурного сти­лю до будівничих вимог сучасности. Той сам Кричевський започат­кував теж відродження української книжної графіки, що згодом, в творах Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Миколи Б у-т о в и ч а та цілої пліяди поменших творців, досягла незвичайно ви­сокого рівня й світової слави. Слідами архітектурних спроб Кричевського пішли такі українські архітекти, як Сергій Тимошенко в Харкові, Дяченков Києві, Мощенко в Полтаві, О л є к с а н д є р Лушпинський та Роман Грицай і багато молодших у Га­личині.

Галицьке малярство дуже довго не виходило поза межі церков­ного кустарництва й щойно Корнило Устиянович (1863— 1902) позатим талановитий поет і публіцист, зважився надати йому характер справжнього мистецтва й на свій спосіб зрозумілу, націо­нальну закраску. В релігійне малярство пробував він впровадити мо­тиви української історичної тематики й жанру, не цураючися й етно­графізму, що найшов особливо яскравий вираз в творчости Юліяна Панькевича. Рівночасно лаври першого галицького мистця-імпресіоніста європейської міри й заслугу над організацією мистецького життя в Галичині здобув собі талановитий пейсажист, учень Станиславського — Іван Т руш. Деяку своєрідність в межах західньоевропейського імпресіонізму, з другої руки, виявив учень краківської академії Олекса Новаківський. Творцем нової школи укра­їнсько-візантійського, монументального малярства стався Михай­ло Бойчук; до синтези в виборі поміж візантійською традицією й інтімністю побутово-етнографічного елементу, що з такою силою позначилися в українському іконописі XVI—XVII ст. дійшов виїмкової міри ерудит — Петро І. Холодній, Клясичну графічність україно-візантійського іконопису старається зберегти й розвинути в своїх творах Михайло О с і н ч у к.

Академія Мистецтв, що повстала в Києві майже рівночасно з від­родженням української Державносте, з несподіваною легкістю могла обсадити свої катедри такими видатними малярями сучасносте, як згадані вже — Бойчук, Нарбут і Василь Кричевський, та пейсажист Микола Бурачек, стиліст-декоратор Михайло Жук, Федір Кричевський, Манєвич та маляр-імпресіоніст європейської міри — Олександер Мурашко.

Характеристичне, що при обсаді катедр Академії не найшлося під­хожого кандидата на катедру різьби, що хоч мала на старій Ук­раїні свою вироблену традицію, а на грані XVIII і XIX ст. видала та­ких велитнів, як Мартос та Козловський, то протягом XIX ст. все таки «пасла задніх» в порівнанні з малярством. За ціле сторіччя мо­жемо назвати тільки кількох українських, та й то не першорядних різьбарів, як учень Мартоса Кость К л и м ч е н к о, сучасник Шев­ченка М. Забіла та працюючий для чужинців Петро Війтов и ч. Краще пішли справи з українською різьбою з перших років XX ст. коли на цьому полі зявилися імена Петра Кузневича, Михайла Пара щука та Андрія Коверка в Галичині та Трипільської, Балавенського, Гаврилка й цілої низ­ки поменших на В. Україні. Все одно, коли треба було збудувати па­мятник Шевченкові в Києві, то з прміж українських різьбарів не бу­ло кому... Творчість найславнішого з поміж сучасних українських різьбарів — Олександра Архипенка, звязана з українською культурою хіба тільки походженням мистця, що позатим належить у цілости до експериментально-новаторської сфери ділания західно­європейського мистецтва.

В цілому, сучасна українська образотворчість виявляє всі познаки молодечої стихійности з якою кидається на всі чергові напрямки й тільки з трудом, у творах своїх виїмково талановитих абож осві­чених представників здобувається на своєрідність, радше вичувану, аніж зрілу до синтетичного охоплення.

Музика

Вже в XVII ст. проникають в українську музику, через церковні інколи та брацькі колегії, західньоевропейські впливи. М. Березов-ський, Д. Бортнянський та В. Ведель, оце найзамітніші ук­раїнські композитори другої половини XVIII ст., що на основі старих українських вокальних традицій і під впливом італійських композиторів як Палєстріна й Скарлятті витворили специфічно український, хоро­во-вокальний стиль у церковній музиці. Композитором європейської міри, що своєю працею й творчістю зробив переворот у церковній му­зиці не тільки України, але й Московщини був Бортнянський.

Перший у Галичині церковний хор, заснований в Перемишлі еп. Снігурським (1829) використовуючи для своїх продукцій твори Бор­тнянського та пізніших композиторів Великої України, виховав ціле покоління композиторів т. зв. «перемиської школи», як М. Вербиць-кий, І. Лаврівський та їх переємники В. Матюк і С. Воробкевич.

Рівночасно з культурою церковної музики розвивається в нас і світська музика опер, опереток та мистецька транспозиція невичер­паної скарбниці народніх мельодій. «Козак-стихотворець» кн. Шаховського з музикою італійця Кавоса (1812) та «Наталка Полтавка» Ко­тляревського з музикою В. Барицького (1834) аранжованою відтак О. Марковичем (1853), І. Ляндвером (1854) й нарешті Миколою Ли­сенком, а відтак «Сватання на Гончарівці» Квітки й «Чорноморський побут» Кухаренка, оце перші зразки українських «оперет» і «мельодрам», творених на західньоевропейський зразок. Замилування до того типу музичної творчости процвітала в рівній мірі на Великій Україні як і в Галичині, де церковні композитори як Вербицький, Воробкевич, Бажанський та Матюк не цураються світських пісень, дороблюючи музику до театральних пєс, спіраючись на народній мельодиці, але деколи йдучи в розріз з її духом і настроєм. Та щойно «Запорожець за Дунаєм» з музикою Артемовського-Ґулака, що зявився вперше на сцені в 1863 р. утримався на ній як справжня укра­їнська оперета, за якою зявляються все нові й кращі. В 1872 р. появ­ляється «Різдвяна Ніч» М. Лисенка, тодіж таки в Галичині повстає «Ніч під Івана Купала» Н. Вахнянина, а за ними ціла низка опер і опе­рет російських композиторів («Коваль Вакула» і «Мазепа» зросійщеного українця Чайковського, «Князь Ігор» Бородіна, «Травнева Ніч» Римського-Корсакова, «Сорочинський Ярмарок» Мусорського й і.), в яких основу лягла українська тематика й українська народня мельодика.

Слава й заслуга творця національної музичної культури України належиться Миколі Лисенкові (1848—1913), що «перший відкрив для нашої музичної культури народню пісню, як національний чинник у музиці, поклав під українську музичну культуру тривкі під­валини й своєю творчістю, що розтягається від етнографічної ділян­ки, через вокальну творчість (від дрібних пісень і хорів до великих кантат, із «Радуйся ниво» на чолі), фортепянові твори аж до оперової ділянки включно (Різдвяна Ніч, Утоплена, Тарас Бульба, Ноктюрн і т. п.) визначив шляхи, якими українська національна музична куль­тура повинна розвинутися, й залишив нам дуже цінні та цікаві зраз­ки українського музичного стилю». (В. Барвінський).

Перед Лисенком і рівночасно з ним виступають такі українські композитори, як С. Артемовський, П. Ніщинський, М. Аркас та інші, яких твори пройняті українською музичною стихією, але Лисенко перевисшив їх усіх свідомістю своєї творчости, освітою й фаховістю підходу до справи.

Лисенко виповнив собою цілий період історії сучасної української музики, по якому вибиваються на перші місця такі творці, як К. С т ец є н к о та М. Леонтович. Стеценко, близький своїм стилем до Лисенка, з помітними впливами Чайковського, створив цілу низку хо­рових мініятур, з яких деякі слід признати перлинами не тільки ук­раїнської, але всесвітньої хорової літератури. Зате підхід М. Леонтовича до опрацювання народніх пісень назвав В. Барвінський — геніяльним; він наближується до способу «вокальної інструментації».

«Хорова фактура Леонтовича наскрізь поліфонічно-контрапунктич­на, з частими імітаційними наступами голосів, аж до 4-голосової фугальної експозиції включно. Та проте саме в Леонтовича треба під­креслити вміння, як у нікого іншого,— простими засобами осягнути надзвичайні вокальні ефекти».

Позатим з музик Великої України заслуговують на увагу—інст­рументаліст П. С є н и ц я, передчасно померший Яків Степовий, автор опери «Купальна Іскра», Б. Підгорецький та феноме­нальний диригент О. Кошиць, що то в момент, коли на українській землі велися криваві змагання за Державність, полонив цілий куль­турний світ українською піснею, репродукованою його величавим хо­ром-капелею.

З галицьких композиторів лисенківської доби слід згадати — знаменитого організатора музичного життя, диригента й автора попу­лярних пісень та хорів Остапа Нижанківського, першого в Галичині музика-професіонала Дениса Січинського (сольоспіви, опера «Роксоляна»), Генриха Топольницького («Хустина»), Ф і л я р є т а К о л е с с у (вязанка любовних пісень на хор «Вулиця»), Ярослава Лопатинського (оперета «Еней на мандрівці») та автора низки світських і церковних хорів і ліричних мініятур Иосифа Кишакевича.

Пліяду представників модерної української музики, що зважилися вивести її з вузьких меж побутовщини й етнографізму на широкі про­стори всесвітньої музичної культури, отвирає виїмкової міри творець Станислав Людкевич, що «в сфері музичної техніки й виразу стоїть більше в звязку з романтиками Шопеном, Мендельзоном, Грігом і особливо Чайковським, ніж з Лисенком». (В. Барвінський),

Наймолодша генерація українських музиків повернула на шлях занедбаної дотепер інструменталістики. Належать до неї в першу чер­гу вихованці Праги — Василь Барвінський, Нестор Нижанківський, Микола Колес с а та Зенон Лисько. З інших композиторів молодшої генерації заслуговують на увагу — М. Гайворонський як один з творців стрілецької пісні, Я. Ярославенко, Б. Вахнянии, Б. Безкоровайний, М. Форостина, І. Левицький та інші.

Міністерство народньої освіти (М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію в своїй праці. Почат­кові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу звер­талось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.

Складніша була справа з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Бать­ківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Централь­ної" Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гім­назії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на дер­жавні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури.²³⁵

6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Дер­жавний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет.²³"

Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви

^2:!- Д. ДОРОШЕНКО. Там же. П. crop. 283-28Й. ' Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II, стор. 310-31:? -"⁴ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 273-282. « Д. ДОРОШЕНКО. Там же, П, стор. 343-349. -" Д. ДОРОШЕНКО Там же, II, стор. 350 36-1

та Петроґраду; засновано Національну Ґалерію Мистецтва, Україн­ський Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато уні­кумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Европи.^і17

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук була конечна. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське На­укове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло із сфери прелі­мінарних розмов. Українську Академію Наук заснованого за Геть­мана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціяльно-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академі­ки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.²*⁴

Українська Академія Наук була найбільшим досягненням Укра­їни в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники і — характеристично — протягом багатьох років большевики намага­лися і намагаються довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919 — вже за большевицької влади.²'"

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Держав­ної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількості виданнів і накладів».²¹⁰

Дуже складним було становище Церкви. Не зважаючи на дещо байдуже ставлення Центральної Ради, в Українській Церкві відбувалися глибокі зрушення. Серед духовенства та парафіян намітилися дві течії: тоді, як значна частина парафіян, духовенства та головним чином єпископату бажала зберегти все по-старому (підлеглість Української Церкви Московській, слов'янську мову в Богослуженні) — друга частина прагнула націоналізації Церкви (далі автономії ще не йшли бажання, хоч уже підносилися голоси за автокефалію Української Церкви).

7-20 січня 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, але большевицьке повстання перервало засідання Собору. Ухвалено поновити засідання 10 травня.

Під час захоплення Києва большевиками був забитий митропо­лит Володимир, і Українська Церква залишилася без проводу.²"

При гетьманському уряді було засноване міністерство ісповідань, першим міністром якого призначено професора В. Зіньківського, прихильника автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяль­ності він зустрів опозицію збоку єпископату і значної частини насе­лення. Патріярх Московський Тихон дав інструкцію обрати митро­полита до Церковного Собору на Епархіяльному З'їзді. Не зважа­ючи на протест В. Зіньківського, обрано на митрополита архиепис­копа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала на­лежної кількости голосів. Рада Міністрів вислала патріярхові Тихо-нові протест проти обрання митрополита поза Церковним Собором, але патріярх санкціонував вибір Антонія.

В особі митрополита Антонія Українська Церква дістала запек­лого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному Соборові, що зіб­рався в червні 1918 року, непохитну волю Гетьмана — «встановити автокефалію Української Церкви». На останній сесії Собору, 12 ли­стопада 1918 року, міністер віроісповідань, А. Лотоцький, оголосив деклярацію, в якій сказано: «В самостійній державі має бути і са­мостійна Церква... автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непо­хитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною» .^!4S Таким чином гетьманський уряд поклав початок автокефалії Укра­їнської Церкви.

-^;1Г Д. ДОРОШЕНКО Там же, II, стор. 365. ^г™ Д ДОРОШЕНКО. Таи же. II, стор. 361-364. — Н ПОЛОНСЬКА-ВАСИ-1ЕНКО Українська Академія Наук. Мюнхен, 1955, т. І, стор. 9-39.

"'" Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Нове фальшування історії. «Україн-тілії Збірник», кн. 17. Мюнхен, 1960, стор. 46-51 –

" Д. ДОРОШЕНКО, Там же, II. стор. 370