2 Розділ Особливої частини ук України містить злочини проти життя і здоров'я особи, в т.Ч. І в області охорони здоров'я.

Ст. 131 передбачає кримінальну відповідальність за неналежне виконання професійних обов'язків, що призвело зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної хвороби.

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків унаслідок недбалого або недобросовісного до них відношення, що призвело зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини, - карається обмеженням свободи на строк до трьох років або позбавленням волі на той же термін з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. 2. Те ж діяння, що призвело зараження два або більш за осіб, - карається позбавленням волі на термін від трьох до восьми років з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Ст. 132 -розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Суб'єктами даного злочину можуть бути: посадові особи лікувальної установи, допоміжні працівники, медичні працівники, яким ці відомості сталі відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків.

Ст. 134 — незаконне виробництво аборту (ч. 1 — виробництво аборту особою, що не має спеціальної медичної освіти; ч. 2 - незаконне виробництво аборту, що призвело тривалий розлад здоров'я, безпліддя або смерть потерпілої).

Ст. 139 –не виявлення допомоги хворому медичним працівником. 1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, зобов'язаним відповідно до встановлених правил надати таку допомогу, якщо йому свідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки хворого, -карається штрафом до п'ятдесяти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

2. Те ж діяння, що призвело смерть хворого або інші тяжкі наслідки, -карається обмеженням свободи на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ст. 140 - неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

1- Невиконання або неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків унаслідок недбалого або недобросовісного до них відношення, що призвело тяжкі наслідки для хворого, карається позбавленням має рацію посідати певні посади або

займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням свободи на строк до двох років, або позбавленням волі на той же термін.

2. Те ж діяння, що призвело тяжкі наслідки для неповнолітнього, -карається обмеженням свободи на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Ст. 141 - порушення прав пацієнта

Проведення клінічних випробувань лікувальних засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або відносно неповнолітнього або недієздатного, що призвело смерть або інші тяжкі наслідки, - карається обмеженням свободи на термін від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той же термін. Ст. 142 -незаконне проведення дослідів над людиною 1. Незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших

дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для його життя або здоров'я 2 Дії, передбаченої частиною першої справжньої статті, здійсненої відносно неповнолітнього, два або більш за осіб, шляхом примушення або обману, а рівно що призвели тривалий розлад здоров'я потерпілого

Ст. 143 - порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1)

2Изъятие у людини шляхом примушення або обману його органів або тканин з метою їх трансплантації

3.Дії, передбачені частиною другої справжньої статті, здійснені відносно особи, що знаходилася в безпорадному стані або в матеріальній або іншій залежності від винного 4.Незаконна торгівля органами або тканинами людини

5.Дії, передбачені частинами другої, третьої або четвертої справжньої статті, здійснені за попередньою змовою групою осіб, або участь в транс національних організаціях, що займаються такою діяльністю

Ст. 144 - насильницьке донорство

1.Насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою використання його як донор

2.Дії, передбачені частиною першої справжньої статті, здійснені відносно неповнолітнього або особи, що знаходилася в безпорадному стані або в матеріальній залежності від винного З.Ст. 145 -незаконне розголошування лікарської таємниці

Умисне розголошування лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків, що призвело тяжкі наслідки, -

карається штрафом до п'ятдесяти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян або суспільними роботами на строк до двохсот сорока годинників, або позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

Розділ ХШ Особливої частини УК України містить злочину у сфері обороту наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів і інші злочини проти здоров'я населення

Ст. 305 -контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів

Ст. 306 -використання засобів, здобутих від незаконного обороту наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів

Ст. 307 - незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилка або збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів

Ст.308-викрадення, привласнення, здирство наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим положенням

Ст. 309 - незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення або пересилка наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту

Ст. 311 - незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення або пересилка прекурсорів

Ст. 312 - викрадання, привласнення, здирство прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайств а або зловживання службовим положенням Ст. 313 - викрадання, привласнення, здирство устаткування, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим положенням і інші незаконні дії з таким устаткуванням Ст. 314 -незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів

Ст. 318 - незаконне виготовлення, підробка, використання або збут підроблених документів на отримання наркотичних коштів, психотропних речовин або прекурсорів

Ст. 319 - незаконна видача рецепту на право придбання наркотичних засобів або психотропних: речовин

Незаконна видача на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, -карається штрафом до п'ятдесяти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян або обмеженням свободи на строк до трьох років, з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2 Та ж дія, здійснена повторно, -

карається позбавленням волі на термін від двох до п'яти років з позбавленням права посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Ст. 320 - порушення встановлених правил обороту наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів мул і прекурсорів

Ст. 321 - незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилка, зберігання з метою збуту отруйних і сильнодіючих речовин

Ст. 325 - порушення правив по боротьбі з епідеміями

Ст. 326 - порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами або токсинами 4.

Окрім перерахованих злочинів, медичні працівники можуть здійснювати і інші кримінальні діяння, пов'язані з професійною медичною діяльністю, відповідальність за які передбачена Особливої України УК. Розділ 3 Злочини проти свободи, честі і достоїнства особи містить ст. 151 -незаконне приміщення до психіатричної установи. Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових і інших особистих прав і свобод людини і громадянина - ст. 184.

Тут необхідно нагадати зміст ст. 49 Конституції України, що регламентує право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. У цій статті Конституції також закріплено: «У державних і комунальних установах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких установ не може бути скорочена». Ст. 184 — порушення права на безкоштовну медичну допомогу. 1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних або комунальних установах охорони здоров'я карається штрафом до ста неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2 Незаконне скорочення мережі державних і комунальних установ охорони здоров'я -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Крім того, потрібно враховувати і диспозицію ст. 354, яка міститься в розділі XV -злочини проти авторитеті органів державної влади, органів місцевого самоврядування і об'єднань

Ст. 354 - отримання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи або організації

Незаконне отримання шляхом здирства працівником державного підприємства, установи або організації, що не є посадовою особою, в якому б то не було виді матеріальних благ або вигод майнового характеру в значному розмірі за виконання або невиконання яких-небудь дій з використанням положення, яке він займає на підприємстві, в установі або організації.

(Під незаконною винагородою в значному розмірі в справжній статті слід розуміти незаконну винагороду, в два і що більше разу перевищує не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян)

Під дію цієї статті може потрапити медичний працівник, що працює в державній лікувальній установі, якщо його діяння містить ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею.

Вказаний розділ містить також

ст.357- викрадання, привласнення, здирство документів, штампів, друку, заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим положенням або їх пошкодження і

ст. 358 - підробка документів, друку, штампів і бланків, їх збут, використання підроблених документів.

У випадках, коли медичний або фармацевтичний працівник займається індивідуальною підприємницькою діяльністю або форма власності лікувальної установи - приватна (колективна) необхідно знати зміст ст. ст. 202, 212 УК України і не здійснювати діянь, вказаних в диспозиціях цих статей. Міститися вони в розділі VII Особливої частини УК — злочини у сфері підприємницької діяльності. 1 Ст. 202 - порушення порядку заняття господарською і банківською діяльністю

Здійснення без державної реєстрації як суб'єкт підприємницької діяльності, що містить ознаки підприємницькою і такою, що підлягає ліцензуванню, або здійснення без отримання ліцензії видів

господарській діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, або здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов'язано з отримання доходу в крупних розмірах.

Дана стаття містить примітку про те, що отримання доходу в крупному розмірі має місце, якщо його сума в тисячу і більше разів перевищує не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян.

Отже, якщо дохід менше можливе притягання тільки до адміністративної відповідальності. Ст. 212 -відхилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів.

Розділ VIII. Злочини проти навколишнього середовища містить

ст. 238 - заховання або спотворення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення. Не можна недооцінювати роль медиків у встановленні ознак складів злочинів проти життя і здоров'я особи, проти здоров'я населення. Правоохоронні органи при проведенні дізнання, попереднього розслідування або судового розгляду, коли необхідні спеціальні пізнання в науці, техніці, мистецтві та інші, призначають експертизу, в т.ч. і судове-медичну, судове-психіатричну.

Медичні працівники, які проводять ці види експертизи, дають висновки: про причину смерті, характер і ступінь тяжкості тілесного ушкодження, психічне здоров'я особи, про правильність і облиште проведеного лікування (у справах про лікарські правопорушення), про стійку втрату працездатності, і по багатьом іншим питанням, що дозволяє судове-слідчим органам правильно кваліфікувати діяння.

Вивід про смерть залежить і не може бути прийнятий без висновку судове-медичного експерта, отриманого в процесі експертизи. Наприклад, щоб довести вбивство, потрібно встановити причину і категорію смерті, визначити причинний зв'язок між діянням і наслідками, що наступили, що є завданням медичної експертизи, а потім судове-слідчим органам належить вирішити, чи була дія протиправною, чи абсолютно воно умисне, або по необережності. Не завжди судові медики ухвалюють рішення з цих питань самостійно, часто до участі в проведенні експертизи притягуються і інші фахівці: хірурги, гінекологи, травматологи, терапевти та інші. Медичні працівники, які виступають експертами, повинні знати про відповідальність, яка передбачена статтями 384, 385, 387, що містяться в розділі XVIII УК України - Злочини проти правосуддя. Ст. 384 - свідомо помилкові свідчення;

Ст. 385 — відмова свідка віддачі свідчень або відмова експерта або перекладача від виконання покладених на них обов'язків; З т. 387 - розголошування даних до судового слідства або дізнання 5.

Розділ XVII Особливої частини УК України містить злочини у сфері службової діяльності.

Відповідно до статей цього розділу (за винятком ст. 369 - дача хабара) до кримінальної відповідальності можуть притягуватися тільки посадові особи. Посадовими особами є особи, постійно або тимчасово здійснюючі функції представників влади, а також що займають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядливих або адміністративно-господарських обов'язків, або що виконують такі обов'язки по спеціальному повноваженню.

Би сфері охорони здоров'я посадовими особами є: керівники організації охорони здоров'я, головлікар, його заступники, завідувач відділом (відділенням), головна медсестра,, завідувач аптекою і т. д.

Кримінальна відповідальність медичних працівників

1. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

2. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

3. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

4. Незаконне проведення аборту

5. Незаконна лікувальна діяльність

6. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

7. Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

8. Порушення прав пацієнта

9. Незаконне проведення дослідів над людиною

10. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

11. Насильницьке донорство

12. Незаконне розголошення лікарської таємниці

Здоров'я населення в цілому і кожної людини зокрема як члена суспільства має визначальне значення для існування і розвитку держави, що визнано Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН і Програмою ВООЗ. Згідно з Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права, а також Європейською соціальною хартією (переглянутою), підписаною у Стразбурзі 3 травня 1996 р., обов'язком держави є піклування про здоров'я людини і забезпечення його охорони. В Україні йде підготовка до подання на ратифікацію Європейської соціальної хартії.

В Україні створено певну законодавчу базу у цій сфері. Конституція закріпила право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49). Прийнято Основи законодавства про охорону здоров'я, закони «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення», «Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення», «Про донорство крові та її компонентів», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними»; підзаконні нормативно-правові акти з питань медичного та наркологічного огляду, репродуктивної діяльності, корекції (зміни) статі тощо.

Останнім часом в Україні вельми гостро постало питання про якість медичних і фармацевтичних послуг, що надаються співробітниками відповідних установ МОЗ України у ході здійснення ними своїх професійних обов'язків.

Генезис даної проблеми пов'язується, як уявляється, насамперед із загальним падінням рівня професійної майстерності працівників медичної галузі, а у ряді випадків -- з нівелюванням, головним чином перед власною совістю, персональної відповідальності згаданих осіб, яка покладається на них у зв'язку з обраною професією, за долі людей. Такий стан справ, з одного боку, характеризує, а, з іншого -- свідчить про активне зростання, зокрема, випадків невиконання чи неналежного виконання професійних обов'язків медичними працівниками.

Ситуація, що склалася, дає достатньо підстав для висновку про необхідність активізації державної реакції стосовно наведених фактів і осіб, що їх вчинили. Причому, як на стадії запобігання вчиненню подібних дій (наприклад, шляхом встановлення додаткових перевірок рівня знань і практичних навичок медичних працівників), так і за результатами його факту, відбуття, шляхом застосування щодо винних осіб заходів державного примусу. Причому таких, завдяки яким можна було б активно протидіяти згаданим порушенням.

Все це свідчить про важливість та актуальність вивчення питання кримінальної відповідальності медичних працівників як одного з засобів підвищення якості медичного обслуговування в Україні. Розглянемо це питання більш детально.

1. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування, та кримінальна відповідальність за них визначені в чинному Кримінальному кодексі України в Розділі II „Злочини проти життя та здоров'я особи”. До цих злочинів відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконне проведення аборту (ст. 134); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Розглянемо все це більш детально.

2. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, виражається в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відповідними нормативними актами в галузі боротьби із СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Так, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину -- тільки необережність у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину -- спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 -- обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 -- позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Медичний огляд на виявлення цих хвороб -- це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. затверджені Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфі-кованим.

Медичний огляд проводиться добровільно. За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно. Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За ст. 132 можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК. З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть-бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб'єктивна сторона цього злочину -- умисел або необережність.

Суб'єкт злочину -- службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 -- штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

4. Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту (ст. 134) становить небезпеку для життя і здоров'я вагітної жінки, а в ряді випадків спричиняє тяжкі наслідки (наприклад, смерть, безплідність, важкі захворювання нирок, черевної порожнини тощо).

Проведення законного аборту чинним законодавством не забороняється, але він має проводитися лише в стаціонарних лікувальних установах, спеціально пристосованих для подібного роду операцій і при відсутності медичних протипоказань. Протиправність аборту усувається станом крайньої необхідності. Згода вагітної жінки на проведення аборту не виключає відповідальності за ст. 134 особи, яка проводить такий аборт.

З об'єктивної сторони незаконний аборт -- це дії винного, що полягають в перериванні вагітності, тобто в плодозгоні. Саме з цього моменту злочин вважається закінченим. Дії, безпосередньо спрямовані на штучне переривання вагітності, але такі, що не призвели до цього наслідку (наприклад проведення абортивного масажу, введення ін'єкції з метою плодозгону), утворюють собою замах на злочин.

Способи проведення аборту (оперативний, механічний, токсичний) на кваліфікацію злочину впливу не мають.

Суб'єктивна сторона цього злочину полягає лише в прямому умислі.

Суб'єктом незаконного аборту є особа, яка не має спеціальної медичної освіти (наприклад, лікарі, які не мають права за характером своєї професії на оперативні втручання, особи середнього медичного персоналу та будь-які інші особи, які взагалі не мають відношення до медичної професії).

У частині 2 ст. 134 встановлена відповідальність за проведення такого незаконного аборту, внаслідок якого настав тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої.

Між вчиненим абортом і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок.

Частина 2 ст. 134 має на увазі з суб'єктивної сторони ті випадки, коли, проводячи умисно незаконний аборт, винний щодо тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої діє через необережність.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 134 -- штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 134 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

5. Незаконна лікувальна діяльність

Об'єктивна сторона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність -- це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозволеними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження -- за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незаконної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину -- власне заняття діяльністю здійснюється умисно, щодо наслідків -- вина необережна.

Суб'єкт цього злочину -- будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст. 138 -- виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

6. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

Згідно зі ст.139 чинного Кримінального кодексу України ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, карається штрафом до п'ятидесяті неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до трьох років.

Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого, або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Потерпілим від цього злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

Злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов'язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього, -- і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

Відповідальність за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка була зобов'язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.

Під поважними причинами, які включають відповідальність за ст. 139, розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають медичному працівникові надати хворому допомогу - непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад необхідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть визнаватися поважними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі тощо), неробочий час, відсутність згоди хворого або його законних представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

Ненадання допомоги хворому може виражатись, як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації, тобто нез'явлення до хворого за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної допомоги або доставити хворого до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу медичну допомогу пораненому або травмованому.

Відповідальність несуть медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т. ч. працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров'я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.

Суб'єкт злочину -- медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медициною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності.

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженим ним органом охорони здоров'я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

У частині 2 ст. 139 встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками відсутній причинний зв'язок.

7. Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

На відміну від КК України 1960 р., чинний Кримінальний кодекс України містить ст. 140 „Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником”, якою встановлено кримінальну відповідальність за „невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого” (ч. 1). У разі, коли вказане діяння заподіяло тяжкі наслідки неповнолітньому, відповідальність настає за ч. 2 цієї статті.

Родовим об'єктом діяння, описаного у ст. 140 КК, є життя та здоров'я людини. Основний безпосередній об'єкт цього злочину -- здоров'я людини. Такий висновок контекстуальне вбачається з огляду на юридичні ознаки складів злочину, виписаних у даній статті.

З об'єктивної сторони цей злочин характеризується двома діяннями. Перше з них -- невиконання професійних обов'язків (тобто, коли не відбувається вчинення тих дій, котрі в силу виконуваної роботи мали бути здійсненими) -- виражене у формі бездіяльності. А друге -- неналежне виконання професійних обов'язків (тобто, якщо обов'язки виконуються не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як того вимагають інтереси професійної діяльності) -- у формі активних дій. Це зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов'язків, а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника або настали внаслідок інших обставин які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов'язки у повному обсязі і з належною якістю.

Виходячи з того, як законодавче виглядає зміст діяння, описаного у ч. 1 ст. 140 КК, можна зробити висновок, що невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення не за будь-яких умов становитиме злочин. Злочинність вказаних порушень законодавче пов'язується саме з тим, що такі дії за певних умов тягнуть певні негативні наслідки, означені у рамках ч. 1 ст. 140 КК як «тяжкі наслідки для хворого». Логіко-граматичне тлумачення цієї формули обумовлює правильне, з моєї точки зору, розуміння її змісту саме через певні види розладу здоров'я потерпілого, оскільки, по-перше, саме вони у таких випадках знаходяться у прямому послідовному причинному зв'язку з діянням, виписаним у тексті диспозиції ч. 1 ст. 140 КК, а, по-друге, саме з певними видами ушкодження здоров'я потерпшого пов'язується суспільна небезпечність розглядуваного злочину. Враховуючи наявні у теорії та практиці кримінального права підходи до розуміння змісту тяжких наслідків, а також зіставляючи їх із законодавчою формулою злочину, передбаченого ст. 140 КК, доходимо висновку, що під даними наслідками слід розуміти саме такі види розладу здоров'я людини, які потребують тривалого й болісного лікування, або створюють небезпеку для життя, або призводять до важковиліковних чи невиліковних хвороб, або позначаються тяжкими формами калічення людини, або викликають тяжкі негативні реакції з боку потерпілого, спрямовані проти нього самого (тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, самогубство, різні тяжкі захворювання, що характеризуються однією або декількома з вказаних вище ознак, тощо).

Разом з тим у юридичній літературі існує думка про те, що під тяжкими наслідками у рамках злочину, описаного ч. 1 ст. 140 КК, слід розуміти у тому числі й смерть потерпілого Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. -- 3-те вид., перероб. та доп. / За ред. МЛ.Мельника, МЛ.Хавронюка. -- К., 2004. С. 303..

Суб'єкт злочину -- спеціальний. Ним може бути тільки медичний або фармацевтичний працівник. Але згадані особи можуть бути суб'єктом розглядуваного злочину не лише в силу факту наявності у них професійного статусу медичного або фармацевтичного працівника, а саме внаслідок невиконання чи неналежного виконання ними своїх обов'язків, які ними здійснюються чи мають здійснюватися під час виконання професійної діяльності, пов'язаної з наданням допомоги хворому.

Із суб'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 140 КК, є необережним. Ставлення винного до вчинення або невчинення певних дій, обумовлених медичним чи фармацевтичним статусом у ході виконання професійних обов'язків з надання допомоги хворим, може бути як умисним, так і необережним. Втім ставлення винного до наслідків своєї діяльності може бути лише необережним. Умисне ставлення до наслідків під час вчинення дій, описаних у ст. 140 КК, слід кваліфікувати за необхідних для цього підстав як умисне вбивство або як умисне тілесне ушкодження; залежно від того, які саме наслідки реально настали.

Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, яке спричинило смерть хворої людини, у кримінально-правовому значенні -- це, по суті, необережне вбивство (або, як зазначено у ст. 119 КК -- вбивство через необережність), скоєне особою, яка відповідно до свого професійного статусу є медичним чи фармацевтичним працівником у ході виконання нею своїх професійних обов'язків. Якщо співставити ч. 1 ст. 140 і ч. 1 ст. 119 КК, то вбачається, що вони певним чином співвідносяться між собою. За умов розуміння змісту тяжких наслідків як результату, що проявився у вигляді смерті хворого потерпілого, можна з упевненістю зауважити: згадані норми у цій частині будуть співвідноситися між собою як спеціальна (ч. 1 ст. 140) і загальна (ч. 1 ст. 119). Відповідно до правила, сформульованого наукою кримінального права й судовою практикою, у разі конкуренції загальної та спеціальної норм застосуванню підлягає норма спеціальна, тобто ч. 1 ст. 140 КК. На перший погляд усе нібито слушно, втім постає питання: а чи відповідатиме у цьому разі рівень державної репресії, зафіксований у ч. 1 ст. 140. ступеню суспільної небезпечності даного злочину. Для цього порівняємо санкції частин перших статей 140 і 119 чинного Кодексу. За скоєння діяння, описаного у ч. 1 ст. 140, як максимальне, передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років.

Санкція ж ч. 1 ст. 119 є набагато суворішою -- максимальне покарання, законодавче встановлене цим структурним елементом кримінально-правової норми, становить позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років. У загальній нормі, навіть, мінімальна межа позбавлення волі на 50% є більшою за максимальну межу позбавлення волі, встановленого як вид покарання у ч. 1 ст. 140 КК України. Що стосується максимальної межі покарання у вигляді позбавлення волі, встановленого у ч. 1 ст. 119 КК, то вона у два з половиною рази, або на 250%, є більшою за аналогічну межу відповідного покарання у санкції ч. 1 ст. 140 чинного КК. Звідси -- за звичайне вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119) -- особа неумисно штовхнула іншу, котра впала, і, вдарившись головою об підлогу, померла -- об'єм державної репресії законодавче встановлено набагато більший, ніж за, по суті, «кваліфіковане» вбивство через необережність, тобто скоєне медичним або фармацевтичним працівником (особами, які в силу професійного статусу є відповідальними за життя та здоров'я хворої людини, що потребує від них допомоги) під час виконання ними своїх професійних обов'язків, якщо таке виконання було неналежним або коли воно взагалі не відбулось.

8. Порушення прав пацієнта

Питанню порушення прав пацієнта присвячена ст. 141 чинного Кримінального кодексу України, згідно з якою проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк

Перш за все, зазначимо, що під лікарськими засобами слід розуміти речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції) - біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) - дозовані лікарські засоби у тому вигляді та стані, в якому їх застосовують; допоміжні речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські домішки до харчових продуктів.

Клінічні випробування лікарських засобів - це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості. Відповідно до законодавства клінічні випробування лікарських засобів провадяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта - добровольця на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є неповнолітній чи недієздатний - за наявності письмової згоди його законного представника (щодо особи віком від 15 до 18 років чи визнаної обмежено дієздатною - також і за її згодою).

Під письмовою згодою слід розуміти оформлену відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт або його законний представник до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До законних представників пацієнта належать його батьки (усиновителі), опікуни піклування.

Оскільки законодавство, яке регулює порядок проведення клінічних випробувань, передбачає обов'язок керівника клінічного випробування зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або його законного представника, то в разі висловлювання ними такого бажання згоду пацієнта слід вважати анульованою.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину -- щодо самого клінічного випробування -- це умисел, щодо наслідків -- лише необережність.

Суб'єкт -- медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.

Покарання за злочин: за ст. 141 -- обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

9. Незаконне проведення дослідів над людиною

З об'єктивної сторони цей злочин (ст. 142 КК) виражається в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обгрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув'язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Так, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження Права людини і професійна відповідальність лікаря в документах міжнародних організацій. -- К., 1999..

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров'я людини.

У частині 2 ст. 142 встановлена відповідальність за незаконне проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спричинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину -- вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров'я -- необережність.

Суб'єкт злочину -- особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб'єктом можуть бути також інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 142 -- штраф до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 142 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

10. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

Трансплантація -- це пересадка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлює, що трансплантація допускається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здоров'я не дають бажаних результатів, і заподіяна при цьому шкода донору менша, ніж та, яка загрожує реципієнту. Закон України від 16 липня 1999 р. „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” детально регулює умови і порядок трансплантації.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органу (наприклад серця, нирки) або згоди близьких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (наприклад рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим порушенням вважається застосування трансплантації, якщо хворого можна лікувати звичайними методами медицини. Так само охоплюються ознаками ст. 143 випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожувала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випадки, коли труп передається родичам без необхідного медичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого примушують до трансплантації (наприклад шляхом погроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (наприклад проводять трансплантацію органу умисно, не повідомляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 встановлена відповідальність за таке примушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Частина 4 ст. 143 передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушування або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143, або торгівля органами або тканинами, здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143.

Суб'єктивна сторона цього злочину -- прямий умисел, часто пов'язаний з корисливою метою, а при незаконній торгівлі органами або тканинами -- корислива мета обов'язкова.

Суб'єкт злочину -- особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, в тому числі учасники транснаціональних організацій.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 143 -- штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 143 -- обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. З ст. 143 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 4 ст. 143 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення полі на той самий строк; за ч. 5 ст. 143 -- позбавлення волі на строк від п'яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

11. Насильницьке донорство

Донорство -- це спеціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою тканиною людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє взяття донорської крові примусово і від людей, захворювання яких можуть передаватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Закон України від 23 червня 1995 р. „Про донорство крові та її компонентів” визначає донорство як добровільний акт волевиявлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання з медичною метою (переливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у людини з метою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (наприклад, побої, зв'язування та ін.) або психічним (загроза побити тощо). Обман -- це будь-які дії, що вводять особу в оману для використання її як донора.

У частині 2 ст. 144 встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. З -- за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб'єктивна сторона цього злочину -- лише прямий умисел, що поєднаний з метою використати потерпілого як донора; при вилученні крові для продажу -- обов'язковий корисливий мотив.

Суб'єкт злочину -- медичний працівник, який здійснює вилучення крові.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 144 -- позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років, з штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого; за ч. 2 ст. 144 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 3 ст. 144 -- позбавлення волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

12. Незаконне розголошення лікарської таємниці

Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов'язкова анонімність пацієнта. Заборона розголошення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієнта, його життя і здоров'я.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину -- умисел.

Суб'єкт злочину -- особа, якій таємниця стала відома в зв'язку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових обов'язків (завідуючий відділенням, головний лікар, працівник реєстратури та ін.).

Покарання за злочин: за ст. 145 -- штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Загальні висновки

Конституція України відносить право на життя, здоров'я, честь і достоїнство, волю й особисту недоторканність до природних і невідчужуваних прав людини і громадянина, що припускає їхню ефективну охорону і захист.

Кримінальне право як система юридичних норм визначає злочинність і караність діянь, вирішує задачу забезпечення дотримання законності в державі й усунення причин, що породжують злочинність. Кримінальне право України ґрунтується на Конституції України і загальновизнаних принципів і нормах міжнародного права.

Виходячи з принципів і задач кримінального законодавства Кримінальний кодекс установлює підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначає, які небезпечні для особистості, суспільства і держави діяння визнаються злочинами, і установлює види наказана й інша міри кримінально-правового характеру за здійснення злочинів.

Досить широко представлені статті, що передбачають відповідальність за конкретні злочини, учасниками яких чи волею неволею є медичні працівники. Це злочини, пов'язані з позбавленням життя людини, заподіянням шкоди його здоров'ю чи обмеження його достоїнства і свободи (заподіяння смерті по необережності; навмисне і необережне заподіяння важкого і середньої ваги шкоди здоров'ю; примус до вилучення органів чи тканин для трансплантації; ненадання допомоги хворому і залишення його в небезпеці тощо), злочини проти здоров'я населення (пов'язані з наркотичними засобами і психотропними речовинами; порушенням обороту сильнодіючих чи отруйних речовин; порушенням санітарно-епідеміологічних правил); а також злочини, зв'язані з порушенням посадовими особами прав і законних інтересів громадян.

Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування, та кримінальна відповідальність за них визначені в чинному Кримінальному кодексі України в Розділі II „Злочини проти життя та здоров'я особи”. До цих злочинів відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконне проведення аборту (ст. 134); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Відповідальність медичних працівників за порушення прав в області охорони здоров'я, що призвело до заподіяння шкоди здоров'ю громадян чи їхньої смерті внаслідок несумлінного виконання ними своїх обов'язків, передбачена Основами законодавства України про охорону здоров'я громадян.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що настає лише за те дії чи бездіяльність, які визнані кримінальним законодавством як злочинні.

До медичних працівників, що здійснили професійні злочини, можуть застосовуватися різні види покарань -- від штрафу до позбавлення волі. У якості основного чи додаткового покарання медичні працівники можуть бути позбавлені права займатися професійною діяльністю. Каральна властивість цього виду покарання полягає в тому, що позбавляє засудженого його суб'єктивного права на вільний вибір визначених занять протягом часу, зазначеного у вироку.

Правові питання медичної науки і практики ніколи не виходили з полючи зору правознавців. Однак нинішній час ретельно вимагає максимальної компетенції медичного персоналу в спеціальній юриспруденції. Право стає невід'ємної частиною їхньої професійної підготовки.

Правові проблеми медицини, що завжди стояли перед наукою, особливо гостро виявили себе в зв'язку з відновленням правової системи. Питання про відношення медичних працівників до пацієнтів сформований і знаходяться глибоко в морально-світоглядній свідомості

Серед фахівців не умовкають дискусії про те, що пере важніше: совість чи закон. Одні віддають пальму першості совісті, інші -- закону. Ну а були в історії такі особистості, хто взагалі заперечував совість як загальнолюдську цінність. Але ще М. Монтень говорив: „Вирок, що виноситься мною самому собі, набагато суворіше і жорсткіше судового вироку, тому що суддя застосовує до мене ту ж мірку, що і до усім, тоді як тиски моєї совісті міцніше і нещадніше”.

Регламентація права на життя та права на здоров'я в Конституції України, її відповідальність міжнародному законодавству: стан, проблеми та перспективи ("Науковий вісник", 1-2, 2005)

Резюме. У статті освітлені фундаментальні права людини на життя й здоров'я, їхній зміст, генезис, регламентацію в Конституції України, а також у нормативно-правових актах міжнародного й регіонального рівнів. Розкрито механізми їхнього забезпечення й захисту.

Ключові слова: Конституція України, право на життя, право на здоров'я, цивільні, соціально-економічні права, міжнародне, регіональне, національне законодавство, механізми забезпечення й захисту прав.

З розвитком цивілізації і усвідомленням верховенства прав людини серед інших соціальних властивостей та особливостей буття відбувається їх визнання найвищою цінністю, а також законодавче закріплення на міжнародному, регіональному та національному рівнях. Сучасний світ неможливо уявити без прав людини, які засновані на принципах свободи, рівності, справедливості і носять універсальний характер. Особлива значущість прав людини в житті суспільства, у розвитку нормальних зв'язків і взаємодій між індивідуумами та соціальними групами, між особистістю і державою вимагає дослідження закономірностей цих явищ для координації та упорядкування суспільних відносин.

Теорія прав людини грунтується на принципах, які історично сформовані, збагачені, вдосконалені у процесі розвитку, і є ціннісними орієнтирами сучасного світу. Вони знайшли втілення у Загальній декларації прав людини (1948), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), Європейській соціальній хартії (1961, 1996), Конвенції про права дитини (1989), Хартії Європейського Союзу про основні права (2000), Конституції Європейського Союзу (2004) тощо. Ці документи визначили універсальний набір основних прав і свобод, який у єдності покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність індивідуума і суспільства.

Прийняття світовим співтовариством міжнародних актів з прав людини внесло докорінні зміни в правосуб'єктність людини, яка стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, національного, але й міжнародного права.

Згідно з міжнародним законодавством, усі особи, які проживають у державі-учасниці пакту, отримують можливість користуватися правами, що ним передбачені, незалежно від ознак раси, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового чи іншого статусу. Це зобов'язує усі держави, які приєдналися до пактів, привести своє національне законодавство у відповідність до вимог пактів. Після приєднання створюється правова ситуація, за якої міжнародно-правові акти отримують пріоритет над внутрішнім законодавством [1].

На національному рівні основні права людини закріплюються в конституціях країн, де визначаються різнобічні аспекти взаємовідносин між людиною і державою, між громадянином та певною суспільною системою, встановлюється визначений обсяг благ і прав, забезпечити які повинна держава [2].

Відомо, що на міжнародному рівні процес проголошення прав і свобод людини набув нормативної сили з часу прийняття Організа цією Об'єднаних Націй у 1948 р. Загальної декларації прав людини [3]. У статті 3 цього документу вказано, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість. Згідно зі статею 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого у 1966 р., право на життя є невід'ємним

правом кожної людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [4].

Визначальним правовим документом регіонального рівня є Європейська конвенція про права людини і основні свободи, яку прийнято Радою Європи у 1950 р. У цьому документі саме правом на життя відкривається перелік основних прав і свобод людини [5]. Вступ України в Раду Європи та приєднання до Конвенції обумовлює необхідність дотримання положень цього міжнародного документа.

Згідно зі статею 2 Європейської конвенції про права людини право на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше, ніж на виконання вироку суду. В наступні роки Організація Об'єднаних Націй прийняла ряд актів, в яких підкреслювалася вимога захисту життя людини. Конвенція у подальшому була доповнена протоколами, в яких уточнювалася регламентація окремих прав. Протокол №6 до Європейської конвенції про права людини, прийнятий у 1983 р., стосується скасування смертної кари. У ньому вказано, що після введення цієї норми жодна людина не Важливою подією у розвитку європейського права стала розробка Конституції Європейського Союзу, яку прийнято 29 жовтня 2004 р. та схвалено Європарламентом 12 січня 2005 р. У цьому універсальному документі європейського права, сформованому на межі міжнародного та національних прав держав-членів Європейського Союзу, визначено фундаментальні права і свободи людини. Частина друга Конституції - "Хартія фундаментальних прав Союзу" містить 7 розділів: "Гідність", "Свободи", "Рівність", "Солідарність", "Громадянські права", "Справедливість", "Загальні положення, що визначають інтерпретацію та застосування Хартії". Перелік прав відкривається правами на людську гідність та життя [6].

Вважається, що набір прав людини в національному законодавстві залежить від того, яку систему цінностей і пріоритетів сповідує суспільство. В Конституції України знайшов відображення увесь спектр громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.

Україна задекларувала основні права і свободи на конституційному рівні, вперше визначила перелік прав та свобод людини, який відповідає світовим стандартам [7,8]. Основний закон України утверджує рівність громадян у правах. Визнаючи права і свободи людини невідчужуваними і непорушними (стаття 21), Конституція гарантує недоторканість прав і свобод, проголошує, що вони не можуть бути скасовані (стаття 22). Це означає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Статею 9 Основного закону України проголошено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. А укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Основного закону держави.

У правовій державі, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права і законні інтереси громадян є пріоритетними серед усіх інших [9].

Право на життя відноситься до прав першого покоління, тобто прав громадянських і політичних, які утверджують ліберальні цінності. Вони були сформовані ще в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизовані і поширені в практиці та законодавстві демократичних держав.

Оскільки право на життя є першоосновою усіх інших прав, воно являє собою абсолютну цінність світової цивілізації. Усі інші права втрачають сенс і значення у випадку загибелі людини. По суті, усі права людини певним чином об'єднуються навколо стрижневого права на життя. Зокрема, право на соціальний захист, охорону здоров'я, сприятливе навколишнє середовище, так як і право на свободу від жорстокого поводження чи покарання, виступають у ролі додаткових інструментів, що забезпечують його ефективну реалізацію. Держави повинні визнавати ці права і створювати сприятливі для життя людини умови усіма наявними засобами. Саме тому злочини проти життя і здоров'я особистості є категорією особливо тяжких дій, які караються кримінально.

В усі часи питання життя і здоров'я внаслідок своєї виняткової важливості викликали підвищений інтерес. Актуальність утвердження і забезпечення прав на життя та здоров'я особливо підвищується в сучасних умовах, коли здоров'я набуло якості чинника національної безпеки держави, сталого демократичного розвитку. Сьогодні загальновизнано, що серед природних, невід'ємних прав людини найголовнішими є права на життя та здоров'я. Ці права у всьому світі задекларовані найвищими правовими нормами для суспільства. З їхнім урахуванням повинні встановлюватися усі інші цінності і блага.

Відповідно до Загальної декларації прав людини, інших нормативно-правових актів міжнародного та регіонального рівнів права на життя і здоров'я закріплено у більшості конституцій держав світу.

Одним з перших юридичних документів національного рівня, вякомубуло проголошено право на життя, стала Декларація незалежності США 1776 р. Вказаний документ визнавав рівність усіх людей, право на життя і свободу. Поступово це право набуло статусу норми практично в усіх провідних країнах світу.

Права на життя та право на здоров'я відображені і в Конституції України [7]. У статті З Конституції України закладено правову норму, згідно з якою "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Абзац другий цієї статті містить положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. В ньому закріплено відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, викладено головний обов'язок держави - утвердження та забезпечення прав і свобод людини.

Право на життя регламентує стаття 27 Конституції України, яка встановлює: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

Отже, життя кожної людини в Україні визнається найпріоритетнішим благом. Саме з нього логічно виводяться усі інші права. Складовими елементами конституційного права на життя є міра поведінки людини та суб'єкту, який зобов'язаний гарантувати це право, тобто держави, суспільства, необмежена можливість користуватися цим правом, не порушуючи при цьому права інших, та можливість захисту таких непересічних цінностей як життя і здоров'я від протиправних посягань.

Забезпечення даного права передбачає виключення з світової практики війн та збройних конфліктів, заборону вбивств, боротьбу з терористичними акціями, запобігання смертності дітей, профілактику нещасних випадків на виробництві, на транспорті, у побуті, заборону смертної кари тощо.

З цим конституційним правом тісно пов'язано ряд інших прав, у тому числі право на відмову від роботи, пов'язаної з ризиком для життя, право на штучне переривання вагітності, на штучне запліднення та імплантацію зародку, право на евтаназію, порядок проведення медико-біологічних досліджень та експериментів [10].

Змістовними елементами права на життя є визначення початку та кінця життя, охорона життя, розпорядження власним життям, можливість постійного користування цим абсолютним природним соціальним благом, можливість звертатися до компетентних і відповідальних суб'єктів щодо відновлення порушеної можливості, відшкодування збитків при посяганні на життя, запобігання передчасній смертності тощо. Зміст фундаментальних прав на життя людини включає значний перелік необхідних елементів відповідно до об'ємності самого поняття "право на життя".

З правом на життя тісно пов'язані інші проблеми в контексті надання медичної допомоги, зокрема, виникнення права на життя людини чи правовий статус ембріону, особливості реалізації права на життя дітей, правові проблеми аборту та інші.

Проблема надання медичної допомоги в контексті реалізації прав людини, зокрема, права на життя, має декілька чинників. Першим з них є початок життя людини, тобто момент, після якого він набуває права на життя і його охорону. Від вирішення даної проблеми залежать питання правоздатності, визначення правової природи аборту. Серед варіантів підходу до визначення початку життя, відповідно до якого виникає право на життя, виділяють народження, момент зачаття, різні періоди внутрішньоутробного розвитку. Кожен з цих варіантів має сильні і слабкі сторони. Доцільність вважати початок життя з народження обумовлюється тим, що до народження людина є частиною організму матері, в утробі якої знаходиться. Суб'єктивні права виникають у реально існуючого суб'єкту, а не того, хто може з часом ним стати. Разом з тим, з точки зору православної культури, право на життя виникає з початку запліднення. З цієї причи

ни християнська релігія послідовно виступає проти правомірності абортів. Ряд дослідників, які вважають, що право на життя виникає в певні терміни внутрішньоутробноґо періоду, пропонують встановити його у 4 тижні вагітності, коли виникає перше серцебиття, у 6 тижнів - коли реєструється електрофізіологічна активність мозку тощо. Найчастіше схиляються до позиції, згідно з якою початком життя людини визнається термін життя плоду в 22 тижні. Не усі запліднені яйцеклітини, зародки в майбутньому виживають, дають початок новому життю, проте плід терміном 22 тижні має багато ознак майбутньої людини, і визнання такого віку в якості початку життя вважається оптимальним [11]. Дане визнання повинно супроводжуватися захистом з боку держави життя плоду у термін 22 тижні і осудженням використання ембріональних (фетальних) тканин в косметології та фармації. В Україні законодавчо заборонено штучне переривання вагітності у термін понад 22 тижні. Таку заборону доцільно поєднувати з активною пропагандою гігієнічних знань, наслідків штучного переривання вагітності, актуальності турботи про здоров'я жінок.

Особливої уваги заслуговує висвітлення проблеми реалізації права на життя дітей. Актуальність цього питання пов'язана з рядом причин. Розвиток науково-технічного прогресу призвів до необхідності використання людини, у т.ч. дитини як об'єкта біомедичних досліджень. Медичні втручання передбачають можливість тиску з боку батьків або інших їхніх законних представників на надання дитиною згоди на втручання, що робить неправомірним компонент добровільності згоди.

Прийняття у 1989 р. Конвенції про права дитини стало важливим чинником регламентації становища дітей у суспільстві [12]. Згідно зі статею 6 Конвенції держави-учасники визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. При цьому необхідно у максимально можливій міри забезпечити виживання і здоровий розвиток дитини.

Внаслідок вікових особливостей фізичного та розумового розвитку діти не в змозі повністю усвідомлювати свої інтереси і відповідно використовувати свої права та при необхідності самостійно їх відстоювати [ 13]. У зв'язку з цим вирішення питання про варіанти діагностики і лікування приймають батьки чи законні представники. Інколи конфлікти інтересів призводять до складних ситуацій, що вимагає диференційованого підходу до вирішення проблем. Це стосується питання використання дітей в медичних експериментах.

Ігнорування думки дитини, її права і законних інтересів стає можливим при необхідності проведення операції з пересадки органів, коли потрібен генетичний родич реципієнта, яким може виступати дитина. Це вимагає законодавчого передбачення особливих гарантій для дітей, з визначенням процедури отримання згоди на подібні дослідження та втручання.

Правові проблеми аборту пов'язані з співвідношенням двох прав: жінки та плоду. З одного боку природним є право жінки приймати рішення про переривання небажаної з певних причин вагітності, з іншого - неможливим виправдання в етичному та моральному плані переваги права жінки на аборт перед правом людського ембріону на життя [14]. За таких обставин необхідним є підхід, який дозволяє знайти компроміс між правами і законними інтересами матері і правом на життя ще ненародженої дитини.

Отже, доцільним є визначення права на життя як природного і невід'ємного конституційного права, яке включає у себе право на збереження життя, право на особисту недоторканість, право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя, право розпоряджатися життям.

Право на життя тісно пов'язано з правом на забезпечення певної якості життя. В Загальній декларації прав людини проголошено право на належний життєвий рівень. Регламентовано, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний огляд та необхідне соціальне обслуговування, який потрібен для підтримання здоров'я та благополуччя її особисто, її сім'ї, і право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, майбутньої старості чи іншого випадку втрати джерел існування через незалежні від неї обставини. У цьому основоположному документі міжнародного права закріплено не лише права на життя і здоров'я, а й окреслено визначальні детермінанти, які повинні їх забезпечувати.

Здоров'я розглядається як важлива складова якості життя і одна з передумов реалізації права на життя, що обумовлює розгляд права на життя і права на здоров'я у взаємозв'язку.

На відміну від права на життя, яке входить в групу громадянських і політичних прав, або прав першого покоління, право на здоров'я відноситься до соціально-економічних прав, тобто прав другого покоління, які стосуються підтримки і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивідууму, визначають становище людини у сфері праці і побуту, зайнятості, благополуччя, соціального захисту з метою створення умов, при яких люди можуть бути вільними від страху та нужди. їхній обсяг і ступінь реалізації багато в чому залежать від стану економіки та ресурсів. Тому гарантії реалізації соціально-економічних прав порівняно з громадянськими і політичними правами, є менш розвиненими.

Обов'язки держав у сфері захисту соціально-економічних прав полягають у здійсненні прогресивних економічних і соціальних реформ, забезпеченні повної участі народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використанні своїх ресурсів для надання усім рівних можливостей користуватися даними правами.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права підкреслюється, що ці права повинні забезпечуватися поступово, в максимальних межах наявних ресурсів [15]. У вказаному документі наведено умови, які забезпечують достойне життя і вільний розвиток людини, що зафіксовано у праві на достатній рівень життя та на найвищий, можливий для досягнення рівень психічного і фізичного здоров'я (стаття 12).

Держави, що приєдналися до Пакту про економічні, соціальні і культурні права, повинні вжити заходів, які дозволять реалізувати право на найвищий рівень здоров'я. Шляхами такої реалізації є скорочення мертвонароджуваності і дитячої смертності; поліпшення усіх аспектів гігієни; лікування епідемічних, професійних, інших хвороб, та боротьба з ними; створення умов, які б забезпечили медичну допомогу і медичний догляд на випадок хвороби.

В міжнародних правових документах особливу увагу приділено забезпеченню права на здоров'я найбільш вразливої категорії населення - дітей. Зокрема стаття 24 Конвенції про права дитини утверджує право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров'я [12].

У Всесвітній декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, затвердженій на Всесвітній зустрічі та найвищому рівні в інтересах дітей у 1990 р., окреслено зобов'язання політичних лідерів держав щодо зміцнення здоров'я підростаючого покоління, забезпечення допологової медичної допомоги і зменшення дитячої смертності, підвищення загального доступу до кращих санітарних умов [16].

Право на здоров'я регламентовано Європейською соціальною хартією, затвердженою у 1961 р. та переглянутою у 1996 р. Згідно зі статею 3 Хартії усі працівники мають право на

безпечні та здорові умови праці [5]. Це право гарантовано також статею 7 Пакту про економічні, соціальні і культурні права. Стаття 11 Європейської соціальної хартії гарантує кожній людині право користуватися будь-якими заходами, що дозволяють їй досягти найкращого стану здоров'я. Згідно зі статею 13 кожна малозабезпечена людина має право на соціальну та медичну допомогу.

Право на охорону здоров'я регламентується статею 11-95 Конституції Європейського Союзу, якою визначено, що кожна людина має право на доступ до профілактичних заходів у сфері охорони здоров'я та право на медичну допомогу, згідно з умовами, які передбачені національним законодавством і практикою. В частині третій Конституції Європейського Союзу статею ІІІ-278 "Охорона здоров'я" закріплено положення, що політика Європейського Союзу у сфері охорони здоров'я повинна відповідати високим стандартам захисту здоров'я. Діяльність Євросоюзу спрямовується на удосконалення сектору охорони здоров'я, вироблення та координації спільних дій щодо реалізації політики в охороні здоров'я, попередження хвороб, уникнення загроз для фізичного та психічного здоров'я, пропагування здорового способу життя, боротьби з наркоманією, високих стандартів якості ліків, міжнародного співробітництва тощо.

Право на здоров'я, як одне з основних соціально-економічних прав людини, знайшло чільне місце в Конституції України. Стаття 49 визначає право на охорону здоров'я. Вона проголошує, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Тобто в Україні кожна людина володіє проголошеними конституційними правами і свободами в діючій системі охорони здоров'я та медичного забезпечення. При цьому реалізація права на охорону здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, меди-ко-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Ця правова норма засвідчує відповідальність держави за реалізацію громадянами права на охорону здоров'я. В ній також визначено складові забезпечення цього права, які включають соціальні, економічні, екологічні, медичні та інші заходи, що здійснюються на програмній основі.

Конституційно закріплено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. При цьому ефективність передбачає отримання максимально високих результатів профілактичних, діагностичних, лікувальних, реабілітаційних заходів, які забезпечуються належною якістю медичної допомоги. Доступність для усіх громадян медичного обслуговування означає відсутність будь-яких територіальних, організаційних, фінансових та інших перешкод в отриманні необхідної допомоги.

Підвищенню забезпечення доступності сприяє широка мережа закладів охорони здоров'я, яка згідно з конституційними нормами не може бути скорочена. У Конституції наголошується, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно.

Отже, у 49 статті Конституції України всебічно та деталізовано охарактеризовано та регламентовано право на охорону здоров'я. Згідно з цією статею держава зобов'язана забезпечити і створити рівні можливості для усіх громадян незалежно від рівня матеріального добробуту, приналежності до певного соціального прошарку, професії, службового становища тощо.

Правові положення про загальнодоступність та безоплатність медичної допомоги населенню у певній мірі повторюють норми Конституції колишнього СРСР, які діяли в умовах планової економіки і централізованого управління.

Разом з тим, реалізація даного права в сучасних умовах реформування соціальних та економічних засад суспільства зустрічає серйозні труднощі. їх причини полягають у відсутності ефективного правового та економічного механізмів забезпечення реальних прав громадян [17]. Найважливішою рисою діючої в Україні системи медичного обслуговування є те, що вона формувалася як складова частина планової соціалістичної економіки, де економічний механізм охорони здоров'я зводився практично до прямого бюджетного фінансування. Інші джерела фінансування не розглядалися з ідеологічних причин, оскільки у тих умовах надання медичної допомоги всім громадянам без винятку декларувалось безоплатно.

Такий підхід став основою для визначення у статті 49 Конституції України положення, відповідно до якого в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога повинна надаватися безоплатно, незалежно від фінансових можливостей як державних, так і місцевих органів самоврядування. Однак таке положення суперечить статті 95 Конституції, в якій встановлено: "Виключно законом про Державний бюджет визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби,

розмір і цільове спрямування цих видатків... . Постійне та зрозуміле зростання вартості медичного обслуговування робить проблематичним надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги навіть населенню країн зі значно вищим рівнем економічного потенціалу, ніж Україна.

На думку фахівців з економічних питань охорони здоров'я є підстави стверджувати, що головною перешкодою на шляху удосконалення економічного механізму системи охорони здоров'я в Україні є конституційна норма, зафіксована в статті 49. Кардинальним способом усунення цієї перешкоди вважається внесення змін до Конституції України, які стосуються вилучення положень про недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів, або вилучення положень про безоплатність медичної допомоги та неможливість скорочення існуючої мережі закладів охорони здоров'я.

Одним із шляхів розв'язання проблеми, згідно з пропозиціями фахівців, є внесення у статтю 49 Конституції України норм про надання медичної допомоги безоплатно, в межах коштів, визначених Державним і місцевими бюджетами. Таке виправлення дозволить щорічно, на підставі затвердженого порядку розрахунку і обсягів безоплатної медичної допомоги, установлювати реальні їхні обсяги, виходячи з конкретних сум, визначених у Державному і місцевих бюджетах, тобто, визначати гарантований обсяг.

На думку спеціалістів економічної, юридичної, медичної, інших сфер діяльності суспільства, основою формування як системи охорони здоров'я в цілому, так її економічного механізму повинна бути чітка, вичерпна характеристика терміну "медична допомога". Визначення цього терміну повинно стати методологічною основою для розробки методики визначення її вартості. Адже при наданні медичної допомоги на безоплатній основі, надана допомога конкретного виду об'єктивно має певну конкретну вартість. Тому доцільним є визначення, який саме обсяг трудових ресурсів, або точніше, який обсяг заробітної плати і яких саме працівників закладу охорони здоров'я за рівнем кваліфікації слід враховувати в той чи інший вид надання медичної допомоги; при яких видах медичної допомоги перебування у стаціонарі є обов'язковим і на який період тощо.

Існує думка, що термін "медична допомога", перш за все, повинен містити пояснення, згідно з яким медичною допомогою може бути визнана лише допомога, яка надається за обов'язкової безпосередньої участі медичних працівників. Це дасть змогу значну кількість видів обслуговування хворих (зокрема, харчування, яке не є невід'ємною складовою медичної допомоги; побутове обслуговування, яке перевищує нормативний рівень (телевізор, холодильник тощо), перебування в приміщеннях, які перевищують нормативні вимоги (одно-двомісні) не відносити до поняття "медична допомога", і, як наслідок, не забезпечувати фінансуванням за рахунок бюджетних коштів.

Окремі автори вважають, що неспроможність держави фінансувати охорону здоров'я в повному обсязі обумовлює доцільність залишення на бюджеті такої кількості лікувальних закладів, які б забезпечили гарантований рівень медичної допомоги, тобто такий обсяг медичних послуг, за який Уряд може заплатити медицині. При цьому частину медичних закладів можна було б перевести у некомерційні неприбуткові організації з надання медичних послуг, на основі договору з адміністраціями районів чи територіальними органами самоврядування. Тобто район чи орган міського самоврядування буде розпоряджатися цим майном, надаючи його у найм медичним працівникам. Форма оплати за медичні послуги може бути різноманітною: місцевий бюджет, добровільні чи страхові внески, внески роботодавців, Пенсійного фонду.

На думку інших фахівців, частину лікувальних закладів можна перевести на самофінансування. Але для цього потрібні економічні умови, в яких вони могли б нормально працювати. Тобто необхідним є прийняття закону про медичне страхування, який визначав би систему фінансування лікувальних закладів, порядок оплати медичних послуг, що надаються населенню, та інші питання стосовно відносин лікаря і пацієнта. Державна політика в галузі охорони здоров'я повинна забезпечувати збалансованість та ефективність діяльності всіх ланок охорони здоров'я незалежно від форми власності. Йдеться про забезпечення державою необхідного рівня профілактичної, лікувально-діагностичної та реабілітаційної допомоги на основі обгрунтованого і соціально справедливого поєднання бюджетного, страхового й інших джерел фінансування [18].

Існують певні протиріччя між гарантованим статею 49 Конституції України принципом безоплатного медичного обслуговування громадян в державних медичних закладах та правовими нормами Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні со-

ціальні гарантії". Згідно з даним законом держава гарантує лише мінімальні виплати, які відповідають стандартам і нормативам. Всі витрати, які перевищують ці стандарти, у т.ч. і в сфері охорони здоров'я, громадяни мають відшкодовувати самостійно, але це не підтверджено ніякими правовими актами [19].

Проблеми реалізації конституційного права громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу вимагають чіткого розуміння терміну "безоплатність". Відповідно до конституційного подання народних депутатів Верховної Ради України до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України про безоплатність медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я визначено зміст цього терміну, який необхідно розглядати у контексті або логічному взаємозв'язку слів, з якими він застосовується. У словосполученні "медична допомога надається безоплатно" останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодувати її вартість у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги. Це цілком відповідає смислу слова "безоплатність": те, за що не платять, що не оплачується, не потребує оплати. Аналіз термінів "безоплатно" і "медична допомога" у системному зв'язку з іншими аналогічними поняттями, що застосовуються в Конституції України, законах України, міжнародних договорах, дає можливість зробити висновок щодо загального змісту безоплатної медичної допомоги. Він полягає у відсутності для всіх громадян обов'язку сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словосполучення "безоплатність медичної допомоги" означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівкових): чи у вигляді "добровільних внесків" до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов'язкових страхових платежів (внесків) тощо [20].

Дія положення "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або комунальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня. Частина перша статті 49 Конституції України закріплює право кожного на медичне страхування. Запровадження державного медичного страхування, не суперечить конституційному припису "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно".

В аспекті сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності правомірним вважається можливість солідарної участі населення у додатковому фінансуванні галузі охорони здоров'я. Безоплатність медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я не виключає можливості фінансування цієї галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, у т.ч. і шляхом створення лікарняних кас (спілок, фондів), діяльність яких регулюється законодавством.

Згідно з Концепцією розвитку охорони здоров'я населення України джерелами додаткових надходжень на фінансування галузі охорони здоров'я в цілому можуть бути кошти добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством [21].

Отже, право на охорону здоров'я визнано в Україні природним, невід'ємним правом, яке стосується кожної людини і носить конституційний характер [22].

Залежність цього права від рівня соціально-економічного розвитку суспільства, фінансових можливостей держави породжує суттєві перешкоди в його реалізації. Актуальною проблемою реалізації прав на життя, здоров'я та його охорону є забезпечення їх гарантій. Система гарантій прав та свобод людини і громадянина включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, які необхідні для забезпечення їх фактичної реалізації та всебічної охорони, а також механізм їхнього захисту. Реалізація права на життя і здоров'я людини в Україні забезпечується цілою низкою інших конституційних норм, а також розроблених у відповідності до них законів та підзаконних актів.

Відносини, які виникають при реалізації права на охорону здоров'я, пов'язані з такими галузями права як законодавство про працю (охорона праці, робочий час, час відпочинку, охорона праці жінок і неповнолітніх, охорона праці інвалідів тощо); адміністративне законодавство (ухилення від обстеження, лікування,

вживання наркотичних засобів без призначення лікаря, порушення санітарних норм і правил тощо); шлюбно-сімейне законодавство (шлюбний вік, заборона реєстрації шлюбу між близькими родичами, між особами, де хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства, обов'язок батьків турбуватися про фізичний розвиток дітей тощо); кримінальне законодавство (встановлена кримінальна відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи та інше); цивільним законодавством передбачено відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю особи при виконанні службових обов'язків тощо.

Далеко не повний перелік немайнових прав громадян в галузі охорони здоров'я свідчить, що немайнове право на охорону здоров'я особи пов'язане з її майновими правами. Зокрема, під час лікування в лікарні чи вдома необхідно придбати медикаменти, путівку в санаторій, протези тощо. Все це потребує відповідних витрат з боку особи, яка захворіла. Відповідні грошові суми необхідно сплачувати при зверненні до приватного лікаря за послуги в госпрозрахунковий відділ державного лікувально-профілактичного закладу.

У разі завдання шкоди особі, її здоров'ю, закон передбачає відшкодування шляхом виплати заробітку, який особа втратила внаслідок хвороби, лікування. Порядок цих витрат визначається Правилами відшкодування шкоди, статею 455 Цивільного кодексу - "Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я", статею 456 - "Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків", статею 459 - "Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину", статею 462 - "Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього", статею 440 - "Відшкодування моральної (немайнової) шкоди" тощо [9].

Отже, немайнові права на охорону здоров'я тісно і безпосередньо пов'язані з майновими правами людини, коли мова йде про відшкодування шкоди, якщо вона заподіяна при виконанні службових обов'язків (ушкодження здоров'я, каліцтво тощо).

Конституційне та законодавче закріплення прав і свобод, у тому числі прав на життя та здоров'я, передбачає запровадження правових механізмів їх захисту. Тобто захист прав і свобод людини розглядається як один із чинників їх утвердження та забезпечення. Згідно з статею 55 Конституції України захист прав громадян здійснюється національними засобами правового захисту, а також відповідними міжнародними судовими установами та органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. До національних засобів правового захисту належить судовий захист, який здійснюється судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України [23].

Вступ України до Ради Європи (1991), ратифікація Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1997), відповідних протоколів до Конвенції дають можливість громадянину України, особі без громадянства звертатися до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод, зокрема громадянських, у т.ч. права на життя, соціальних, у т.ч. права на охорону здоров'я, якщо вони вважають, що відповідні їх права чи свободи порушені і не були захищені національними засобами правового захисту в Україні. Преце-дентні рішення Суду мають бути своєрідним орієнтиром для формування національними судами держав-учасниць Ради Європи, в тому числі України, практики вирішення конкретних справ щодо захисту прав і свобод людини, громадянина, зокрема права людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. В Україні триває робота щодо приведення національного законодавства з питань охорони здоров'я у відповідність з правовими стандартами Ради Європи.

Таким чином, право на життя та право на охорону здоров'я закріплені у Конституції України, тобто мають характер конституційних, фундаментальних прав. Регламентація цих визначальних громадянських та соціально-економічних прав здійснена у відповідності до основнихположеньміжнародного законодавства у сфері прав людини. Реалізація конституційного права на здоров'я та його охорону має певні перешкоди внаслідок залежності від стану соціально-економічного розвитку і фінансових можливостей держави, що обумовлює пошук ефективних правових та економічних шляхів його забезпечення. Ними вважаються запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, збільшення бюджетних асигнувань на охорону здоров'я, розвиток багатоукладності охорони здоров'я та багатоканальності її фінансування, впровадження соціальних стандартів у сфері охорони здоров'я, у т.ч. гарантованого державою рівня медичного обслуговування населення. У міру економічного зростання суспільства планується розширення державних гарантій щодо охорони здоров'я та забезпечення повної реалізації права на здоров'я.

Конституцією України регламентовано також інші соціальні, економічні та культурні права, які у значній мірі визначають рівень життя та забезпечують право на життя і здоров'я, тобто в ній представлено універсальний набір основних прав і свобод людини.

Право на життя та право на здоров'я реалізується завдяки наявності інших конституційних норм і приписів, законів та під-законних актів, розроблених у розвиток конституційного законодавства. Існують механізми і процедури захисту прав людини на життя та здоров'я при їхньому порушенні в національних та міжнародних судах, а також система контролю з боку міжнародних організацій з питань реалізації прав і досягнення прогресу у цих питаннях.

Гарантії реалізації основних громадянських, соціально-економічних і культурних прав, які стосуються життя та здоров'я, є визначальною умовою стабільного існування правової держави в її демократичній формі.

Тема №10

Медична експертиза

Особливості регулювання трансплантації органів і тканин людини.

Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині: проблема кримінально – правового забезпечення

1. Предмет і завдання судової медицини.

2. Правові, процесуальні та організаційні основи судово-медичної експертизи:

а) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи;

б) організація і структура судово-медичної служби в країні.

3. Об'єкти судово-медичної експертизи.

4. Документація судово-медичної експертизи.

1. Предмет і завдання судової медицини

Серед медичних наук судова медицина посідає особливе місце. Визначається це тим, що теорія і практика її спрямовані насамперед не на лікування і попередження хвороб, пізнання їх природи, а на вивчення і розробку питань медичного і біологічного характеру, які виникають у слідчій і судовій практиці.

Будучи наукою медичною, судова медицина часто використовує знання юридичних дисциплін (криміналістики, кримінального права, кримінального процесу тощо). Зв'язок судової медицини з потребами правової науки, судочинства і державного управління має історичні корені. Медичні знання при здійсненні правосуддя застосовувались ще в давнину, про що свідчать літературні джерела періоду до нашої ери. Це підтверджується документами з історії Єгипту, Месопотамії, Китаю, Індії, Греції і Риму.

Ще Гіпократ (народ. у 460 р. до н. е.) вивчав питання, які ставляться в експертній практиці й тепер (аборт, термін вагітності, життєздатність недоношених немовлят, тяжкість і смертельність різних ушкоджень тощо).

Вперше назвав судовою медициною цю науку Бонн, який написав у 1690 р. працю "Основи судової медицини". Потім була запропонована назва "державне лікарознавство", де знайшла відображення сукупність двох наук - судової медицини і медичної поліції.

В Англії та країнах британської співдружності набула поширення назва "медичне правознавство". У Росії та деяких інших країнах судова медицина називалася "судово-лікарською наукою", "медичною криміналістикою".

Ще більша різниця спостерігається у змісті предмета, об'єктів дослідження судової медицини, оскільки вони витікають із законодавчих основ, мети і завдань судово-медичної експертизи при конкретному державному устрої.

Перебуваючи під постійним впливом органів прокуратури, суду, поліції та інших відомств державного апарату, судова медицина завжди виражала інтереси правлячої верхівки. Історії відомо багато таких прикладів. Так, автор знаменитих "Філософських листів" П. Я. Чаадаєв за наказом Миколи І був визнаний божевільним. Лікарі, які щонеділі його обстежували, склали 52 фальшивих свідчення з цього приводу.

Особливо показові в цьому плані гучні судові процеси, які стали надбанням світової суспільної думки: мултанська справа про людське жертвоприношення, київська справа про звинувачення Бейліса в ритуальному убивстві.

Гучна мултанська справа про людське жертвоприношення (1892-1894 рр.) глибоко висвітлена В. Г. Короленком, котрий сміливо виступив на захист невинних селян-удмуртів, які були засуджені в першому судовому процесі за убивство жебрака Матюніна з релігійних мотивів. Суть справи така: 5 травня 1892 р. недалеко від села Старий Мултан В'ятської губернії було знайдено обезголовлений труп жебрака Матюніна. За показаннями свідків, потерпілий страждав епілепсією. Після судово-медичного дослідження, проведеного тільки через місяць, експерт дав фальшиві висновки про смерть від кровотечі з різаної рани шиї. Ушкодження, які були на шиї, гомілках, він розцінив як результат підвішування трупа за ноги з метою обезкровлювання, як нібито жертвоприношення у вотяків. На цій основі удмуртів звинуватили в убивстві з метою жертвоприношення.

Такі висновки спростували прогресивні вчені Ф. А. Патенко і Е. Ф. Беллін. Багаторазові експерименти показали, що голова Матюніна була відрізана після смерті з метою симуляції ритуального вбивства, бо не було на тілі слідів боротьби, крові на одязі, відсутні ознаки смерті від кровотечі. Після триразового слухання справи під впливом науково обгрунтованих експертиз засуджені селяни-удмурти були виправдані.

Справа Бейліса, яка викликала обурення світової суспільної думки, була інсценована царською поліцією і юстицією в період піднесення революційного руху 1911-1913 рр. і мала за мету відволікти увагу робітників і селян від участі у революційній боротьбі. У справі як "науковий доказ" існування ритуальних убивств була використана судово-медична і судово-психіатрична експертизи. Психіатр Сикорський і судовий медик Косоротов підтвердили ритуальну версію обвинувачення.

До честі наших передових учених потрібно сказати, що вони сміливо виступали в судових процесах тієї пори, викриваючи в окремих випадках необгрунтованість і безглуздість звинувачень, які пред'являлися представниками царської поліції.

Професор П. А. Мінаков (1865-1931 рр.) доказав усю безглуздість і псевдонауковість експертиз Косоротова і Сикорського у справі Бейліса. Аналіз даних і аргументація, яка наводилася в його виступах, у корені спростували звинувачення проти Бейліса. П. А. Мінаков довів, що ні властивості ран, ні їх розміщення на дають жодних підстав для гіпотези, що вбивці намагались отримати з тіла Ющинського велику кількість крові.

Реакційними колами США був організований судовий процес над робітниками-революціонерами Сакко і Ванцетті. У 1920 р. влада штату Массачусетс заарештувала Сакко і Ванцетті, пред'явивши їм фальшиві звинувачення в пограбуванні й убивстві касира та його охоронця. Серед доказів були використані дані експертизи. Знайшлись експерти, які допомогли американському суду винести смертний вирок. Справа в тім, що у Сакко було виявлено пістолет "Кольт", а із трупа убитого була вилучена куля від пістолета цієї ж системи. Ряд експертиз, проведених у процесі попереднього слідства, показав, що куля, вилучена з тіла убитого, була випущена не із пістолета, який належав Сакко.

На судовий процес був запрошений поліцією інший експерт, який сфальсифікував результати раніше проведених експертиз і всупереч фактам впевнено заявив, що куля, вилучена з тіла убитого, була випущена із пістолета Сакко. Таким чином, були подані явно фальшиві експертні висновки, які допомогли владі штату посадити на електричний стілець двох італійських робітників. Пізніше суддя Тейєр публічно признався в тому, що Сакко і Ванцетті були невинними і мотивував смертний вирок тільки тим, що засуджені були революціонерами.

Судово-медична експертиза набула особливого значення в роки Другої світової війни, коли сприяла розкриттю звірств німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території СРСР та інших країн Європи.

Акти судово-медичних експертиз служили на Нюрнберзькому та інших процесах джерелами доказів, які викривали фашистів у злочинах проти людства.

Судову медицину не слід ототожнювати із судово-медичною експертизою, хоча ці два поняття дуже близькі.

Судова медицина - це галузь медичної науки, яка існує самостійно серед інших медичних дисциплін і в той же час нерозривно з ними пов'язана.

Судово-медична експертиза - це галузь практичної медицини, спеціально присвячена обслуговуванню потреби судової та слідчої роботи.

Так, за М. В. Поповим (1938 р.), судова медицина - це зібрання теоретичних і практичних даних про встановлення, виключення, оцінку дії різних видів зовнішнього насилля на організм, про смерть і нормальні посмертні процеси, медичну оцінку судових доказів і методи виконання судово-медичної експертизи.

М. І. Райський (1953 р.) розуміє під судовою медициною розділ медицини, розроблений стосовно правових норм про тілесну недоторканість громадян, їх права і обов'язки в класовій державі.

За М. І. Авдеєвим (1969 р.), судова медицина є галуззю медицини, зміст якої складає вивчення і вирішення медичних і біологічних проблем, які найчастіше виникають у правовій практиці. З точки зору В. М. Смольянінова (1982 р.), судова медицина є наукою, яка являє собою сукупність медичних і біологічних знань та досліджень, спрямованих у своєму розвитку, удосконаленні і практичному застосуванні на здійснення завдань правосуддя та охорони здоров'я.

У сучасному тлумаченні судова медицина - це галузь медичної науки, яка вивчає і розробляє питання медичного, біологічного і криміналістичного характеру для цілей правосуддя, законодавства та охорони здоров'я.

Наведені визначення не виключають, а, навпаки, доповнюють одне одного. Теперішня судова медицина являє собою самостійну науку, що вивчає коло питань, які мають свої методи дослідження. Більшість із них є специфічними для судової медицини. Наприклад, визначення видової, групової і типової належності крові в плямах, учення про ушкодження, трупні явища, статеві злочини, дію межових температур, хімічних агентів та ін. Судова медицина використовує знання інших медичних дисциплін, наприклад, нормальної і патологічної анатомії і фізіології, травматології тощо. Але ці відомості в судовій медицині розглядаються, як правило, у конкретному аспекті, стосовно питань судової практики. Крім того, у судовій медицині вивчаються окремі розділи природничих, технічних і правових наук. Серед юридичних дисциплін вона найтісніше пов'язана з криміналістикою, яка вивчає науково-технічні проблеми збирання і дослідження доказів. При розслідуванні злочинів проти особи криміналістика настільки тісно стикається із судовою медициною, що провести між ними яку-небудь межу дуже важко.

Судово-медична наука та сфера її практичного застосування - експертиза, окрім свого основного завдання - допомогти органам правосуддя, повинна надавати допомогу органам охорони здоров'я у справі підвищення якості лікувально-профілактичної роботи. Такі предмет і завдання судової медицини.

2. Правові, процесуальні та організаційні основи судово-медичної експертизи

a) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи.

Застосування судово-медичних знань для вирішення питань, які виникають у практичній діяльності органів дізнання, слідства і суду, називається судово-медичною експертизою. Експертиза, в тому числі і судово-медична, є одним із доказів у слідчому і судовому процесах. Слід ще раз підкреслити, що така функція судово-медичної експертизи, як допомога органам охорони здоров'я, є специфічною тільки для нашої судово-медичної служби, у той час як в інших країнах судово-медична експертиза обслуговує лише органи слідства і суду.

Існують різні види експертиз: судово-медична, судово-психіатрична, судово-бухгалтерська, криміналістична, судово-технічна та ін. Причому судово-медична експертиза почала застосовуватись значно раніше, ніж інші види експертиз.

В Україні здійснюється державна (посадова) і вільна судово-медична експертиза. Переважна більшість експертиз проводиться судово-медичними експертами, тобто лікарями, які отримали спеціальну підготовку й обіймають посади судово-медичних експертів. Така експертиза є посадовою чи державною. Обов'язки судово-медичного експерта може виконувати тільки спеціаліст з вищою медичною освітою. Якщо немає лікаря, який обіймає посаду судово-медичного експерта, то відповідно ст. 192 КПК України запрошується лікар іншої спеціальності, у такому випадку він називається лікар-експерт, на якого поширюються права і обов'язки судово-медичного експерта. Цей вид експертизи називається вільною експертизою.

Проведення судово-медичних експертиз може здійснюватись на підприємницьких засадах на підставі ліцензії, що видається МОЗ України. Проведення судово-медичної експертизи регламентується рядом спеціальних статей кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального кодексів України, постанов і розпоряджень уряду, а також положень, правил та інструкцій, які видаються Міністерством охорони здоров'я України і затверджені Наказом № 6 Міністра охорони здоров'я України від 17 січня 1995 р. "Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України".

Судово-медична експертиза (дослідження), як і інші види експертиз, проводиться тільки за постановою органів дізнання, слідчих органів чи ухвалою суду (ст. 196 КПК України). Відповідно до ст. 76 КПК України вона призначається обов'язково для встановлення: причини і категорії смерті; характеру і тяжкості тілесних ушкоджень; статевої зрілості у справах про злочини, передбачені ст. 120 КК України; віку підозрюваної особи чи обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про їх кримінальну відповідальність за відсутності відповідних документів про вік.

Судово-медична і судово-слідча практика показує, що експертизу необхідно проводити і в ряді інших випадків, наприклад, для визначення втрати працездатності, при симуляції хвороби, статевих злочинах, для визначення стану здоров'я і т. ін.

У плані практичного виконання розрізняють такі види судово-медичної експертизи: первинну, додаткову і повторну.

При первинній експертизі здійснюється первинне, частіше одномоментне і кінцеве дослідження об'єкта з відповідним висновком експерта.

Інколи після проведення первинної експертизи необхідно провести додаткове дослідження, проконсультуватися зі спеціалістами, коли слідчий пропонує дати кінцеві висновки з урахуванням усіх матеріалів. Таке дослідження і є додатковою експертизою. Вона може призначатись у випадках недостатньої ясності чи повноти висновків експерта і, як правило, доручається тому самому експерту, який проводив первинну експертизу, або іншому експерту.

Повторна експертиза проводиться в тих випадках, коли висновки первинної експертизи були необгрунтованими чи викликали сумнів у їх правильності, не задовольнили з будь-яких мотивів слідство чи суд, або якщо вони суперечать іншим доказам у справі. Повторна експертиза проводиться іншим, більш кваліфікованим експертом чи кількома експертами.

Комісійна експертиза за участю кількох експертів однієї спеціальності проводиться в найбільш складних випадках, а саме: у правах про притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення, для визначення процента стійкої втрати працездатності, як повторні експертизи, часто як первинні експертизи у складних кримінальних справах і т. ін.

Комплексна експертиза проводиться в одній справі групою різних спеціалістів. В експертизі отруєнь беруть участь лікарі-клініцисти, судові хіміки, біологи, ботаніки та ін.

Судово-медична експертиза проводиться як на попередньому слідстві, так і в судовому засіданні.

У своїй практичній діяльності судово-медичні експерти керуються Інструкцією про проведення судово-медичної експертизи, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України 17 січня 1995 р. № 6 і узгодженою з Верховним судом України, Генеральною прокуратурою України, Службою безпеки України, Міністерством внутрішніх справ України.

З метою правильного здійснення своєї діяльності судово-медичний експерт у процесі попереднього слідства і в судовому засіданні повинен добре знати свої права і обов'язки (ст. 77 КПК України). Так, експерт має право:

1) знати цілі і завдання експертизи;

2) знайомитися з матеріалами, які стосуються експертизи;

3) заявляти піклування про надання додаткових матеріалів, необхідних для висновків;

4) з дозволу особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора чи суду бути присутнім при проведенні допитів та інших слідчих дій і задавати особам, яких допитують, питання стосовно предмета експертизи;

5) отримувати від слідства і суду чітко сформульовані питання;

6) у разі складності експертизи просити про залучення для участі в експертизі відповідних спеціалістів і робити висновки разом з ними.

Експерт зобов'язаний:

1) вирішувати питання медико-біологічного характеру і не повинен відповідати на юридичні, технічні та інші немедичні питання, оскільки в них він не є компетентним. Вирішення таких питань, як ступінь вини, умисел та інших, належить до компетенції органів слідства і суду;

2) давати консультації з питань експертизи працівникам слідчих та судових органів (ці консультації не повинні даватися в особистому порядку, наприклад адвокатам, які бажають інколи за допомогою експертних даних якось вигородити свого підзахисного);

3) з'явитися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду. При неявці без поважних причин він, як і свідок, може бути підданий приводу. До поважних причини неявки відноситься хвороба, службове відрядження, відпустка, неотримання виклику та ін.;

4) зберігати слідчу таємницю, не допускати розголошення даних попереднього слідства. Про кримінальну відповідальність за таке розголошення він несе відповідальність за ст. 181 КК України;

5) документувати результати експертизи, тобто складати висновки експерта (акт судово-медичного дослідження) за передбаченою законом формою;

6) доводити до відома відповідних слідчих та судових органів про нові дані, які виявляються при проведенні експертизи і які не знайшли відображення у справі раніше, а також у порядку особистої ініціативи звертати увагу слідчих та судових органів на обставини і факти, які мають значення для розслідування і судового розгляду.

При проведенні судово-медичної експертизи можуть бути присутні: слідчий (за винятком випадків, коли здійснюється експертиза особи іншої статі, що супроводжується її оголенням); обвинувачений та інша особа (тільки з дозволу слідчого); лікарі лікувально-профілактичних закладів з дозволу слідчого.

б) організація і структура судово-медичної служби в країні.

У нашій країні більшість судово-медичних експертиз проводиться в державних судово-медичних установах, які входять до системи органів охорони здоров'я.

Державна судово-медична служба представлена:

- районним, міжрайонним і міським судово-медичними експертами, призначеними з розрахунку: один експерт на 110 000 міського населення чи на один або два і навіть три райони;

- обласними судово-медичними експертами;

- головним судово-медичним експертом Міністерства охорони здоров'я країни.

Обласні та головний судово-медичний експерти очолюють відповідні заклади - бюро судово-медичної експертизи і є начальниками цих бюро. В адміністративно-господарському плані вони підпорядковані керівникам відповідних органів охорони здоров'я.

В обласному бюро судово-медичної експертизи є такі структурні підрозділи:

1. Відділ судово-медичної експертизи трупів.

2. Відділ судово-медичної експертизи потерпілих, обвинувачуваних та інших осіб.

3. Відділ судово-медичної експертизи речових доказів (судово-медична лабораторія), до складу якої входять такі відділення:

- судово-медичної гістології;

- судово-медичної імунології;

- судово-медичної криміналістики;

- судово-медичної токсикології;

- судово-медичної цитології.

4. Відділ комісійних судово-медичних експертиз.

5. Відділ чергових судово-медичних експертів.

6. Організаційно-методичний відділ.

7. Міські, районні, міжрайонні відділення бюро судово-медичної експертизи.

8. Адміністративно-господарська частина з канцелярією та архівом.

У науково-практичному і організаційному плані судово-медичні експерти підпорядковані вищому керівникові судово-медичної служби.

3. Об'єкти судово-медичної експертизи

Об'єктами судово-медичної експертизи можуть бути:

1. Потерпілі, обвинувачувані й інші особи (живі особи).

Експертиза живих осіб є найчастішим видом судово-медичної експертизи, на частку якої припадає близько 80 % усіх експертиз. При проведенні цієї експертизи експерт керується відповідними правилами, про що мова буде йти в наступних лекціях. Підставами для проведення експертизи живих осіб є: ушкодження і хвороби для встановлення характеру і ступеня тяжкості ушкоджень; стану здоров'я у випадках симуляції, дисимуляції, агравації; штучних хвороб, калічення членів, проценту стійкої втрати працездатності, зараження венеричними хворобами; статеві стани для встановлення статі, статевої недоторканості, статевої зрілості, родів, абортів, вагітності, репродуктивної здатності; статеві злочини для встановлення насильницького статевого акту, розпусних дій, мужолозтва, статевого акту з особою, яка не досягла статевої зрілості і т. ін.;

2. Трупи.

Експертиза трупів становить близько 16 % усіх експертиз. На експертизу згідно з відповідними правилами направляють:

- трупи осіб, які померли насильницькою смертю в результаті убивства, самогубства чи нещасного випадку, або при підозрі на таку смерть;

- трупи осіб, які померли раптово в лікувальних закладах при невстановленому діагнозі в першу добу їхнього перебування там;

- трупи невідомих осіб;

- трупи осіб, які померли в лікувальних закладах, у разі скарги родичів у органи прокуратури на неправильне лікування хворого;

- трупи новонароджених при підозрі на скоєння дітовбивства;

- розчленовані трупи і т. ін.;

3.Експертиза речових доказів становить близько 5-6 % усіх експертиз.

Речові докази - це предмети чи сліди, які можуть служити для виявлення обставин справи, встановлення чи спростування кримінальної дії, виявлення суті того, що відбулося. Процесуальне визначення речових доказів дане в ст. 78 КПК України. Речовими доказами можуть бути найрізноманітніші об'єкти. Найчастіше в судово-медичній практиці досліджуються об'єкти зі слідами крові, волосся, сперма, слина, молозиво, частини кісток, внутрішніх органів, тобто речові докази біологічного походження;

4. Матеріали кримінальних і цивільних справ, частка яких становить близько 1 % усіх експертиз.

Суттєвим об'єктом експертизи можуть бути матеріали справ, коли слідчий чи суд надсилає експерту всю справу для вивчення і відповідей на поставлені запитання. Це застосовується в тих випадках, коли у справі зібрано багато різних медичних документів, чи є кілька, що суперечать один одному, експертних висновків, або експертиза розходиться з даними слідства і т. ін.

Усі без винятку об'єкти досліджуються при призначенні експертизи тільки за постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора чи за ухвалою суду.

Дослідження кожного об'єкта проводиться відповідно до спеціальних інструкцій, методичних вказівок, правил, затверджених Міністерством охорони здоров'я України. При судово-медичних експертизах має бути єдина організаційна основа, яка забезпечує, з одного боку, дотримання експертами вимог законодавства, а з іншого - проведення експертизи із застосуванням науково обгрунтованих методів дослідження. Таке значення мають чинні у системі судово-медичної експертизи інструктивно-методичні матеріали.

4. Документація судово-медичної експертизи

Будь-яка судово-медична експертиза повинна бути належним чином оформлена у вигляді документа, який надходить до справи. При призначенні судово-медичного дослідження чи обстеження складається акт судово-медичного дослідження чи обстеження. Кожний акт складається із таких розділів: вступу, дослідної частини і висновків. При призначенні експертизи її результати оформляються висновком експерта, який також складаються із трьох розділів: вступу, дослідної частини та підсумків.

Ці документи повинні повністю відбивати те, що було виявлено, і давати науково обгрунтовані відповіді на поставлені запитання. Бажано ілюструвати документи фотографіями, схемами, малюнками. Документи складаються у двох примірниках державною мовою без вживання спеціальних медичних термінів, без помарок, виправлень і скорочення слів.

Складаються і висилаються документи не пізніше, ніж через три доби після закінчення всіх експертних досліджень на запит органів розслідування чи суду, а копія залишається у експерта (в бюро судово-медичної експертизи). На руки особі, яку освідчують, документи не видаються. Тривалість експертизи не повинна перевищувати одного місяця від дня отримання всіх необхідних для її проведення матеріалів. При перевищенні експертом установлених строків він повинен дати усне роз'яснення причин затримки начальнику бюро і направити про це письмове повідомлення особі, яка призначила експертизу.

Судово-медична експертиза

Призначення судово-психологічної експертизи як важлива складова системи захисту у криминальному процесі України

Науково-технічна революція, яка здійснюється широким фронтом в нашій кра­їні [1, 75], об'єктивно впливає і на процес правосуддя. При цьому, глибоке теорети­чне осмислення тенденцій розвитку науки і техніки, визначення співвідношення юридичних та природничих методів в процесі доказування, обґрунтування принци­пових можливостей використання наукових досягнень в кримінальному судочинстві вже неодмінно повинні знаходити себе у широкому та швидкому впровадженні в адвокатську практику. Достатньо зрозуміти, що пізнання закономірностей науково-технічного прогресу, вивчення та використання його результатів дозволять значною мірою удосконалювати як наукові, так і практичні основи сучасного захисту у кри­мінальному судочинстві.

Роль та місце науки, її значення у механізмі суспільних відносин є доміную­чими. У будь-який час, розвиток науки перетворював її на провідний чинник суспі­льного розвитку. Сьогоденний стан науки дає змогу вдосконалювати старі та ство­рювати нові засоби реалізації окремих завдань в сфері кримінально-процесуальних правовідносин. Зараз, коли провідне місце в системі кримінального правосуддя по­сіли тенденції по вдосконаленню засобів встановлення істини, особливу увагу при­вертає та низка завдань, яка стосується процесу застосування науково-технічних за­собів у доказуванні.

Ефективність використання даних наук до останнього часу визначались кіль­кістю та різноманітністю залученої чи розробленої техніки. Це пояснюється тим, що техніка відносно легко втілюється в практику та дає видимий ефект. Слід підкресли­ти, що сучасні дані природничих та технічних наук реалізуються в кримінальному судочинстві безпосередньо через спеціальні знання. Через знання, які виходять за

межі звичних, побутових знань, які одержані в результаті фахової освіти та/або практичної діяльності в будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, які використовуються визначеними законом учасниками процесу в межах наданих кож­ному з них повноважень для вирішення за певною процедурою процесуальних за­вдань [2, 22]. Сучасна теорія кримінального процесу визначає головну форму засто­сування спеціальних знань - судову експертизу, яка здійснюється в межах своєї компетенції та у відповідності до вимог чинного законодавства [6, 1].

Ми хочемо приділити увагу такому виду судової експертизи, який відкриває зовсім інший, навіть більш цікавий горизонт міркувань. Мова іде про судово-психологічну експертизу. Використання досягнень психології у сфері доказування певний, досить тривалий час знаходились поза увагою науки кримінально-процесуального права. Більш того, використання можливостей психології навіть за­раз обминаються з боку захисту. Відсутність теоретичного аналізу щодо викорис­тання даних науки психології у процесі захисту впливає на створення системи норм, які б регулювали ці відносини, та як наслідок подолали б ще одну перешкоду на шляху встановлення істини. Відсутність практичних розробок, взагалі повною мі­рою стримує використання всього арсеналу цієї корисної науки.

Підготовленість юристів в області психології безумовно зростає, але все ж таки відстає від сучасної потреби. Безумовно, висококваліфікована підготовленість однієї людини одночасно у двох доволі складних самостійних та дуже об'ємних по інфор­мативності сферах - психології та юриспруденції - практично неможлива, так і не­обхідність у цьому відсутня.

В середині минулого століття, а саме в 70 роках, коли активно починала розви­ватись судово-психологічна експертиза, як різновид експертних досліджень, в нау­ковій літературі постійно виникали спори відносно її предмета. Сьогодні вважаєть­ся, що основним предметом судово-психологічної експертизи є питання про діяль­ність осіб, індивідуально-психологічні особливості яких не виходять за межі норми (особливості сприйняття певних явищ за даних умов, здатність адекватно їх оціню­вати, особливості реагування на екстремальні ситуації тощо) [3, 222]. До предметної сфери можна віднести і питання про особливості перебігу психологічних процесів у

психічно здорових осіб, встановлення даних про пізнавальну діяльність, про психіч­ні стани, про якості особистості [7, 2]. Таке визначення сформувалось у відповідь на твердження, що психічна діяльність людини відображає об'єктивну реальність, од­нак в силу тих чи інших обставин (вік, стан здоров'я) цей процес може мати певні відхилення.

На наш погляд, основним предметом судово-психологічної експертизи є визна­чення здатності певних суб'єктів кримінального процесу, покази яких використову­ються як доказ, правильно сприймати явища дійсності і давати про них свідчення.

В отриманні за допомогою спеціальних психологічних знань та методів їх за­стосування нових фактичних даних, які дозволять досить точно оцінити особливості психічної діяльності обвинуваченого, свідка або потерпілої особи полягає головна функція судово-психологічної експертизи.

У певних літературних джерелах, досить палкі теоретики судово-психологічної експертизи бажали отримати від психолога судження про вірогідність показань до­питуваних осіб та про щирість таких показань, нібито забуваючи, що це є не­від'ємною частиною функцій органів дізнання. Маючи обмежене уявлення про межі компетенції судово-психологічної експертизи, та ще більшим безглуздям таких тво­рців науки були ідеї за допомогою спеціальних психологічних знань проводити екс­пертизу для встановлення мети та мотиву злочину. Адвокат повинен одразу ж від­кинути ці аморфні ідеї, бо встановленням мотиву та мети злочину займається ви­ключно слідство чи суд.

Головні завдання психологічної експертизи конкретизуються в залежності від виду експертизи та від об'єкта дослідження. А.О. Екменчі [5] відносив до завдань питання наступного характеру: психологічна мотивація дій підсудних, потерпілих та свідків; встановлення факту фізіологічного афекту; можливості обмови та самооб-мови по психологічним мотивам; психологічна оцінка особистості підсудного та йо­го соціальних настанов; психології неповнолітніх учасників процесу. Вчений Ю.М. Грошовий до завдань судово-психологічної експертизи відносить тривалість та важ­кість сильного душевного хвилювання, дослідження специфіки тривалого та інтен­сивного впливу несприятливих чинників на людину та прояв їх у змінах його функцій (фізіологічних та психологічних), а також з'ясування відсталості в розумовому розвитку неповнолітнього обвинуваченого в наслідок впливу несприятливих зовні­шніх чинників, з'ясування суб'єктивної можливості неповнолітнього правильно оці­нювати та сприймати обставини, які мають значення для справи [4].

На підставі дослідженого матеріалу пропонується конкретизувати основні та найбільш важливі завдання судово-психологічної експертизи. По-перше, це встано­влення факту, психічно здорових обвинувачених, свідків та потерпілих осіб прави­льно сприймати важливі для справи обставини та давати про них свідчення. По-друге, встановлення факту чи відповідає інтелектуальний вік обвинуваченої особи (в тому числі і неповнолітньої особи) біологічному віку. По-третє, встановлення наяв­ності чи відсутності в момент скоєння протиправних дій стану фізіологічного афек­ту. Та в решті-решт, встановлення психологічного портрету особи, який може свід­чити, чи усвідомлює така особа значення своїх дій, чи може вона керувати ними та передбачати їх наслідки. Ми вважаємо, що зазначені завдання судово-психологічної експертизи повинні бути фундаментом для розробки теоретичних і практичних ре­комендацій для використання їх адвокатами. Заявлені твердження можуть слугувати і в якості основи для розробки норми по доповненню ст. 76 КПК України новим ви­дом обов'язкової експертизи - судово-психологічної.

Основним принципом судово-психологічної експертизи є спрямованість дослі­дження для встановлення змісту та структури індивідуальної свідомості людини в момент скоєння конкретних вчинків та відображення явищ дійсності.

Сьогодні, всебічне розслідування кримінальних справ та подальший їх судовий розгляд повинен включати аналіз психічних механізмів поведінки особи, та ступеню усвідомленості її. Вивчення адвокатської практики свідчить, що судово-психологічна експертиза знаходить, нажаль, дуже мале застосування в захисній дія­льності. Саме судово-психологічна експертиза є однією із складових фундаменту впровадження нових наукових досягнень. Судово-психологічна експертиза являє собою унікальний засіб отримання доказової інформації, сприятливий встановленню істини.

В процесі становлення та розвитку судово-психологічної експертизи, в резуль­таті експертної практики поступово накопичився великий емпіричний матеріал, який повинен бути застосований в адвокатській практиці. Виділимо ряд питань, які можуть бути корисні в захисній діяльності:

1. Яка загальна психологічна характеристика підекспертної особи (темпе­рамент, характер, нахили, мотиваційна сфера тощо);

2. Які психічні властивості підекспертної особи мають чітко виражений характер та можуть істотно впливати на її поведінку?

3. Якими є домінуючі мотиви поведінки підекспертної особи?

4. Чи є наявність у підекспертної особи вікових та індивідуальних особли­востей, які можуть вплинути на об'єктивність її показань?

5. Чи могла підекспертна особа перебуваючи у певному психічному стані, передбачати наслідки своїх дій?

6. Чи є у підекспертної особи ознаки не пов'язані з душевним захворюван­ням розумового відставання, і у чому вони виявляються та їх ступінь?

7. Чи здатна підекспертна особа, при врахуванні рівня її особливості та ро­зумового розвитку, правильно розуміти значення своїх дій, керувати ними та перед­бачати їх наслідки?

Особливо корисними є наступні запитання при захисній практиці у справах, пов'язаних з управлінням технікою:

1. Якою є реакція підекспертної особи на перешкоду, що раптово виникає?

2. Як відбились ті чи інші об'єктивні умови на ступені уваги підекспертно-го, на швидкості і точності його реакції?

3. Який вплив справили індивідуально-психологічні особливості підекспе­ртної особи на її дії у незвичній обстановці, яка склалася?

4. Як могла вплинути втома на поведінку підекспертної особи в обстанов­ці, що склалася?

5. Яким є можливий вплив тих або інших негативних емоцій (душевних хвилювань), що виникли у підекспертної особи до події, на характер її дій?

Визнав пріоритет напряму по захисту прав та свобод людини, який задає сього­дні колосальний контекст у всій правовій системі нашої країні, ми змушені допомо­гти судочинству приймати дійсно правильні рішення, де будуть враховані всі обста­вини та особливості кожної людини, в тому числі і особливості психіки у будь-яких її проявах, що створить дійсно міцну сферу для майбутнього правового простору.

Нормативно-директивнi документи

Закон України № 4038-ХІІ від 25.02.1994 р.

Про судову експертизу.

Постанова КМ України № 163 від 21.02.2001 р.

Про затвердження Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня. ВИТЯГ.

Постанова КМ України № 710 від 01.07.1996 р.

Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів.

Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 869 від 26.07.2001 р.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30.05.1997 р.

Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах.

Із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України № 15 від 25.05.1998 р.

Наказ МОЗ України № 155 від 05.11.1991 р.

Про затвердження розрахункових норм навантаження з основних видів робіт у бюро судово-медичної експертизи України.

Наказ МОЗ України № 6 від 17.07.1995 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.07.1995 р.

Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України.

Кваліфікаційні вимоги

Розпорядження № 558-р від 31.08.1995 р.

Про віднесення деяких посад працівників державних спеціалазованих установ до категорій посад державних службовців.

Наказ МОЗ України №146 від 23.10.1991р.

Про атестацію середніх медичних працівників. ВИТЯГ.

Із змінами внесеними згідно з наказом МОЗ України №39 від 01.02.2001 р.

Наказ МОЗ України №48 від 17.03.1993 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 квітня 1993 р.

Про порядок направлення на стажування лікарів ї їх наступного допуску до лікарської діяльності.

Наказ МОЗ України № 166 від 22.07.1993 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 серпня 1993 р. за № 113

Про подальше удосконалення системи післядипломної підготовки лікарів (провізорів). ВИТЯГ.

Наказ МОЗ України № 208 від 20.09.1993 р.

Про затвердження тимчасових кваліфікаційних характеристик фахівців з лікарських спеціальностей. ВИТЯГ.

Наказ МОЗ України № 118-с від 19.08.1994 р.

Про затвердження Порядку допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну чи фармацевтичну підготовку в навчальних закла

Із змінами, внесеними згідно з Наказом МОЗ № 28-О від 10.02.2000 р.

Наказ МОЗ України № 14 від 24.01.1995 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.06.1995 р. за № 193/729.

Про підготовку лікарів у спеціальній клінічній ординатурі.

Наказ МОЗ України № 199 від 31.10.1995 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.12.1995 р. за № 463/999.

Про затвердження Положення про кваліфікаційні класи судових експертів бюро судово-медичної експертизи та Положення про кваліфікаційні класи лікарів – судово-психіатричних експертів.

Із змінами, внесеними згідно з Наказом МОЗ № 168 від 17.07.2000 р.

Наказ МОЗ України № 359 від 19.12.1997 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 р. за № 14/2454

Про подальше удосконалення атестації лікарів.

Із змінами, внесеними згідно з Наказом МОЗ № 101 від 10.05.2000 р.

Наказ МОЗ України № 35 від 24.02.2000 р.

Про затвердження Положення про особливості ступеневої освіти медичного та фармацевтичного напрямку.

Облікові документи

Наказ МОЗ України № 124 від 03.07.1995 р.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1.08.1995 р. за № 266/802.

Про вдосконалення ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті.

Із змінами, внесеними згідно з Наказами МОЗ № 331 від 28.10.1996 р., № 65 від 04.04.2000 р. ВИТЯГ.

Інструкція про проведення судово-медичної експертизи

1. Загальні положення

1.1. Судово-медична експертиза проводиться з метою дослідження на підставі спеціальних знань матеріальних об'єктів, що містять інформацію про обставини справи, яка перебуває в провадженні органів дізнання, слідчого, прокурора чи суду.

Судово-медична експертиза виконується згідно з Законом України "Про судову експертизу", процесуальним законодавством, іншими законодавчими актами, міжнародними договорами та угодами про взаємну правову допомогу і співробітництво, що регулюють правовідносини у сфері судово-експертної діяльності, даною Інструкцією та нормативними документами, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я (надалі - МОЗ) України № 6 від 17 січня 1995 року.

1.2. Судово-медична експертиза здійснюється на принципах законності, об'єктивності, повноти дослідження та незалежності державними установами - бюро судово-медичних експертиз.

1.3. Система судово-медичної служби України складається з:

1.3.1. Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

1.3.2. Республіканського бюро судово-медичної експертизи (Автономна Республіка Крим).

1.3.3. Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров'я обласних виконавчих комітетів.

1.4. До компетенції судово-медичної експертизи належить:

1.4.1. Експертиза трупів у випадках насильницької смерті.

1.4.2. Експертиза трупів при підозрі застосування насилля або з інших обставин, що обумовлюють необхідність такої експертизи.

1.4.3. Експертиза потерпілих, обвинувачених та інших осіб.

1.4.4. Експертиза речових доказів.

1.4.5. Експертиза за матеріалами кримінальних та цивільних справ.

1.5. Проведення судово-медичної експертизи здійснюється фахівцями державних установ судово-медичних експертиз МОЗ України.

Проведення судово-медичних експертиз може здійснюватись на підприємницьких засадах на підставі ліцензії, що видається МОЗ України.

Фахівці державних установ судово-медичної експертизи повинні мати вищу медичну (фармацевтичну) освіту, пройти спеціальну підготовку з проведення судово-медичних експертиз та отримати сертифікат на звання судово-медичного експерта.

Без додаткового узгодження з особою, що призначила експертизу, до участі в проведенні судово-медичних експертиз як експерти можуть бути залучені професори та викладачі кафедр судової медицини, фахівці закладів охорони здоров'я та інших відомств.

1.6. Як фахівці судово-медичні експерти можуть залучатися у встановленому законом порядку до участі в початкових та інших слідчих діях: огляду трупів на місці події (знайдення), ексгумації, вилучення зразків та інших.

2. Основні положення про організацію проведення судово-медичної експертизи

2.1. Судово-медична експертиза проводиться згідно з постановою особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді, а також за ухвалою суду.

2.2. Особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом можуть бути призначені первинна, додаткова та повторна судово-медична експертиза.

2.3. Первинна судово-медична експертиза може бути проведена як одним, так і кількома експертами. Необхідність участі кількох експертів визначається особою, що призначила таку експертизу, або начальником бюро судово-медичної експертизи.

Додаткова судово-медична експертиза доручається експерту (експертам), що проводив (проводили) первинну експертизу, або іншому (іншим) експерту (експертам).

Повторна судово-медична експертиза повинна бути доручена тільки іншому (іншим) експерту (експертам).

2.4. Участь кількох експертів є обов'язковою при проведенні:

2.4.1. Експертиз у справах про притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення;

2.4.2. Повторних експертиз за матеріалами кримінальних та цивільних справ;

2.4.3. Експертиз з визначення втрати загальної та професійної працездатності.

Проведення цих експертиз здійснюється у відділах комісійних експертиз бюро судово-медичних експертиз управлінь охорони здоров'я обласних виконавчих комітетів, у відділі комісійних експертиз республіканського бюро (Автономної Республіки Крим), а також у судово-медичному відділі Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

2.5. У разі необхідності вирішення питань, що потребують спеціальних знань з судової медицини та інших галузей науки та техніки, призначається комплексна експертиза, яка виконується судово-медичним експертом та фахівцями інших спеціальностей.

2.6. Персональний склад експертів, що проводять експертизу, визначається особою, яка призначила експертизу, або начальником бюро судово-медичної експертизи у разі відсутності в документі про призначення експертизи персонального складу експертів.

2.7. На судово-медичного експерта згідно з чинним законодавством покладається особиста відповідальність за проведення дорученої йому експертизи.

Права та обов'язки судово-медичного експерта при проведенні експертизи визначаються процесуальним законодавством України.

2.8. При проведенні експертизи судово-медичний експерт має право ознайомлюватись з матеріалами справи, що стосуються експертизи.

Якщо наданих матеріалів недостатньо для вирішення поставлених перед експертом питань, він має право порушувати клопотання перед особою, яка призначила експертизу, про надання додаткових матеріалів та документів, які необхідні для її проведення. Експерт також має право просити особу, яка призначила експертизу, уточнити або пояснити питання, запропоновані йому для вирішення при виконанні експертизи.

Якщо питання, що поставлені перед експертом, виходять за межі або не входять до його компетенції, він зобов'язаний відмовитися від відповідей на них. При неможливості дати відповіді на питання (частину питання), що поставлені, або неможливості виконати всю експертизу судово-медичний експерт мотивує свою відмову і в письмовому вигляді повідомляє про це особу, яка призначила експертизу.

2.9. У разі виявлення при проведенні експертизи даних, що мають значення для справи, але щодо яких питань поставлено не було, судово-медичний експерт вправі повідомити про них особу, яка призначила експертизу, або вказати на них у своїх підсумках.

2.10. При виконанні експертиз, в яких виникла необхідність вирішення спеціальних питань, що не входять до компетенції судово-медичного експерта, і потрібна консультація фахівця у відповідній галузі медицини, або у разі потреби у проведенні огляду особи, яка піддається судово-медичній експертизі у лікаря-фахівця, що працює в іншому закладі охорони здоров'я, судово-медичний експерт за погодженням з особою, яка призначила експертизу, має право залучати цього фахівця для проведення всіх необхідних досліджень, для вирішення питань, поставлених перед експертизою.

2.11. Коли при відповіді на питання, поставлені перед експертизою, виникає необхідність у проведенні судово-медичних лабораторних досліджень, судово-медичний експерт має право надіслати всі необхідні матеріали на ці дослідження. Порядок, організація та вид лабораторного дослідження визначаються правилами проведення окремих видів експертиз, затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 року.

2.12. Якщо в процесі виконання судово-медичної експертизи виявлені об'єкти, що за своїм характером можуть стати речовими доказами і предметом окремої судово-медичної, криміналістичної або іншої експертизи, то їх слід описати у висновку експерта та передати особі, яка призначила експертизу, під розписку для направлення на відповідну експертизу.

2.13. При проведенні судово-медичної експертизи можуть бути присутні:

2.13.1. Слідчий (за винятком проведення експертизи особи іншої статі, коли це супроводжується її оголенням).

2.13.2. Обвинувачений та інша особа (тільки з дозволу слідчого).

2.13.3. Лікарі лікувально-профілактичних закладів з дозволу слідчого.

2.14. При проведенні експертизи не на базі судово-медичної експертизи керівник лікувально-профілактичної установи зобов'язаний забезпечити судово-медичних експертів приміщенням для виконання експертизи, необхідним обладнанням і матеріалами, подавати іншу необхідну допомогу.

2.15. У випадках участі у невідкладних та інших слідчих діях судово-медичний експерт зобов'язаний сприяти слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів, давати по можливості пояснення, брати участь разом з іншими особами в складанні протоколу огляду та підписувати його.

Організація участі експерта у означених діях та забезпечення його транспортом покладається на органи дізнання, попереднього слідства та суд.

2.16. Для роз'яснення або доповнення підсумків, що були дані, судово-медичний експерт може бути допитаний слідчим із складанням протоколу допиту експерта.

2.17. При виклику у судове засідання для участі в розгляді кримінальних або цивільних справ судово-медичний експерт виконує експертизу в суді або може бути допитаний з приводу експертизи.

Участь судово-медичного експерта у судовому засіданні регламентується процесуальним законодавством України, за яким експерт має право знайомитися з матеріалами справи, що стосуються експертизи, ставити запитання, які стосуються експертизи, потерпілим, обвинуваченим та свідкам.

У разі проведення експертизи в суді судово-медичний експерт складає висновок у 2-х примірниках. Підсумки цього висновку він оголошує у судовому засіданні і потім передає їх суду. Після оголошення підсумків експерт за клопотанням осіб, які беруть участь у судовому процесі, може роз'яснити їх в усній формі.

Копія висновку додається до документів експертизи, що зберігаються в архіві бюро судово-медичної експертизи.

У випадках неправильного тлумачення особами, які беруть участь у судовому процесі, підсумків, що були дані судово-медичним експертом, він зобов'язаний заявити про це. Експерт також зобов'язаний включити до висновків підсумки з обставин справи, що належать до його компетенцій, але з яких йому не були поставлені запитання.

2.18. Якщо у проведенні експертизи беруть участь кілька експертів, їм повинна бути надана можливість радитись між собою.

Підсумки групи експертів у випадках їх одностайної думки підписуються всіма експертами; у разі незгоди між експертами - вони дають окремі підсумки.

2.19. Судово-медичний експерт має право на вилучення частин трупа, органів та тканин, крові, сечі тощо для проведення судово-медичної експертизи без дозволу близьких родичів потерпілого або інших законних представників. Порядок вилучення і перелік частин трупа, органів та тканин, крові, сечі тощо, що вилучаються, визначаються Правилами проведення судово-медичної експертизи (дослідження) трупів у бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 року.

2.20. Судово-медичний експерт з дозволу особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду має право бути присутнім при проведенні допитів та інших слідчих і судових дій, ставити запитання, що стосуються експертизи, особам, які допитуються.

2.21. Судово-медичний експерт не має права:

2.21.1. Розголошувати дані медичного характеру, матеріали кримінальних та цивільних справ, які стали йому відомі при виконанні службових та професійних обов'язків.

2.21.2. Брати участь у проведенні експертиз та слідчих дій, якщо він є потерпілим, цивільним позивачем або відповідачем, свідком або перебуває в родинних стосунках, службовій чи іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або відповідача та їх представників, а також якщо наявні інші обставини, які дають підставу вважати, що він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результатах справи.

В означених випадках експерт підлягає відводу або повинен заявити самовідвід. Питання про відвід експерта вирішується особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом відповідно до процесуального законодавства.

Попередня участь експерта у справі як фахівця з судової медицини при огляді трупа на місці події не є підставою для відводу.

3. Оформлення висновку судово-медичного експерта

3.1. Результати судово-медичної експертизи оформляються документом, який має назву висновок експерта. Структура цього документа визначається правилами проведення окремих видів експертиз, що затверджені наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 року.

3.2. У вступній частині висновку експерта повинно бути зазначено:

3.2.1. Час і місце проведення експертизи;

3.2.2. Умови проведення експертизи, що мають значення для експертного дослідження (освітлення, температура повітря тощо);

3.2.3. Назва документа, на підставі якого проводиться експертиза;

3.2.4. Прізвище, ім'я та по батькові експерта, його посада, місце роботи, фах і стаж роботи за фахом, кваліфікаційна категорія, науковий ступінь, вчене звання;

3.2.5. Прізвище, ім'я та по батькові, вік померлого (при експертизі трупа), прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце проживання, документ, що посвідчує особу (при експертизі потерпілих, обвинувачених та інших осіб), назва і номер кримінальної та цивільної справи, кількість томів та листів справи, перелік об'єктів та зразків, що надійшли на експертизу (при експертизі за матеріалами справи та експертизі речових доказів);

3.2.6. Особи, які були присутні при виконанні експертизи;

3.2.7. Підпис судово-медичного експерта про роз'яснення йому процесуальних прав та обов'язків і про його відповідальність;

3.2.8. Перелік питань, поставлених на вирішення експертизи.

3.3. В обставинах справи викладаються відомості, які необхідні судово-медичному експерту при виконанні експертизи та складанні підсумків: слідчі дані, зміст медичних документів, опитування та скарги особи, яку оглядають тощо.

У разі проведення додаткової або повторної експертизи судово-медичний експерт повинен зазначити в обставинах справи привід для призначення такої експертизи.

3.4. Дослідна частина повинна містити докладний опис процесу дослідження і всіх виявлених при цьому фактичних даних з вказівкою методів та методик, що застосовувались, в тому числі і тих, що реєстрували ушкодження.

Структура дослідної частини визначається видом експертизи, що виконується. Обсяг необхідних відомостей, які повинні міститися в дослідній частині кожного виду експертизи, регламентуються правилами проведення окремих видів експертиз, що затверджені наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 року.

3.5. Вступна частина, обставини справи та дослідна частина, що разом складають протокольну частину висновку експерта, підписуються судово-медичним експертом та особами, які були згадані у вступній частині.

3.6. Підсумки у висновку експерта є науково обгрунтованою думкою експерта, сформульованою на підставі результатів виконаної експертизи.

Підсумки судово-медичної експертизи складаються на підставі фактичних даних, отриманих у процесі проведення експертизи та експертного аналізу обставин справи.

Оформлення висновку регламентується вимогами процесуального законодавства України.

3.7. Протокольна частина висновку експерта складається безпосередньо у процесі проведення експертизи.

Дослідження речових доказів фіксується записами у робочому журналі.

Підсумки експертизи повинні складатися не пізніше ніж через три доби після закінчення всіх експертних досліджень з обов'язковим зазначенням дати закінчення експертизи.

3.8. Проведення експертизи повинно бути закінчене протягом одного місяця з дня отримання від органів дізнання, попереднього слідства або суду всіх необхідних матеріалів. При перевищенні експертом встановлених строків він повинен дати усне роз'яснення причин затримки начальнику бюро і направити про це письмове повідомлення особі, яка призначила експертизу.

Висновок експерта складається не менш як у двох примірниках, один з яких одразу ж надсилається особі, яка призначила експертизу, а другий залишається в архіві бюро судово-медичної експертизи.

3.9. Підміняти висновок експерта довідками та виписками, а також використовувати для складання цього документа незатверджені форми та бланки анкетного типу забороняється.

Визначення, призначення та види медичних експертиз передбачені розділом IX Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я":

Стаття 69. Медико-соціальна експертиза втрати працездатності (МСЕК). Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється в закладах охорони здоров'я для встановлення факту необхідності надання відпустки у зв'язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визначає необхідність і строки тимчасового переведення працівника на іншу роботу у зв'язку з хворобою в установленому порядку, а також приймає рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

Стаття 70. Військово-лікарська експертиза (ВЛЕ) визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, встановлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Стаття 71. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи.

Стаття 72. Патологоанатомічні розтини.

Кожна із зазначених експертиз передбачає певне коло осіб, що підлягають експертизі, та порядок її проведення. На виконання вимог закону відповідно розроблено перелік нормативно-правових актів, що регулюють порядок здійснення зазначених експертиз:

1. МСЕК - Постанова КМУ від 4 квітня 1994 р. 2211.

2. ВЛЕ - Постанова КМУ від 7 вересня 1993 р. 708; Наказ МОЗ від 29 липня 1994 року 177/386. Для працівників МВС Наказ МВС від 22 лютого 2001 за 165/5356.

Можливість проведення альтернативної медико-соціальної та військо-лікарської експертизи в медичному закладі обласного центру підлягає вирішенню згідно вимог Закону, адже на сьогодні не існує спеціалізованого нормативно-правового акту, який би регулював проведення альтернативної медичної експертизи, хоча розробка такого документу була запланована ще у 1994 році2

До того часу, поки Кабінет Міністрів вишукуватиме можливість вирішити проблему створення відповідних нормативно-правових актів щодо альтернативної медичної експертизи, у питаннях її проведення слід керуватися вимогами Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають експертну установу та експертів.3

Тобто якщо обраний вами обласний заклад охорони здоров'я відповідає вимогам закону, ніщо не перешкоджає проведенню альтернативної експертизи фахівцями саме цього закладу.

У тому випадку, якщо ви незгодні з результатами МСЕК, згідно з Постановою "Про затвердження Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності" ви маєте право подати протягом місяця письмову заяву до Кримської республіканської, обласної, центральної міської МСЕК або до медико-соціальної експертної комісії, у якій ви проходили огляд, чи до відповідного управління охорони здоров'я. Комісія, що проводила огляд або управління охорони здоров'я надсилають в триденний термін з дня одержання заяви всі наявні документи разом із заявою на розгляд Кримської республіканської, обласної, центральної міської медико-соціальної експертної комісії, яка протягом місяця з дня подання заяви проводить повторний огляд хворого і приймає відповідне рішення.

Рішення Кримської республіканської, обласної, центральної міської МСЕК може бути оскаржено в МОЗ.

МОЗ за наявності фактів порушення законодавства про медико-соціальну експертизу доручає іншому складу Кримської республіканської, обласної або центральної міської МСЕК з урахуванням усіх наявних обставин повторно розглянути те питання, з якого оскаржується рішення, а також вживає інших заходів для забезпечення дотримання чинного законодавства під час проведення медико-соціальної експертизи.

Особливості регулювання трансплантації органів і тканин людини.

Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині: проблема кримінально – правового забезпечення

Трансплантація – спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини (ст. 1 Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”).

Ідея трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині виникла давно. Доказом цього є, зокрема, легенда про святих великомучеників Козьму і Діаміна, датована III ст. нашої ери. Вона надихнула іспанських та італійських художників епохи Відродження на створення відомих картин, що зберігаються нині в музеях Іспанії та Італії. Суть легенди зводиться до того, що Козьма і Діамін, намагаючись вилікувати знатного вельможу, відрізали йому хвору ногу і натомість пришили ногу його раба. Операція завершилась тим, що цей вельможа помер, а Козьму і Діаміна стратили.

Втілення у життя ідеї трансплантації органів і тканини людині почало практикуватися лише з кінця другої половини XIX ст. Така можливість була зумовлена всім попереднім розвитком людства, передусім, досягненнями науково – технічного прогресу.

Першим кроком, який започаткував втілення у медичну практику ідеї трансплантації, стало переливання крові. Думку про використання крові для лікування хворих знаходимо у працях мислителів ще до нашої ери. Так в “Одісеї” Гомера (VIII – XII ст. до н.е.), а також Гіппократа (400 р. до н.е.) є уже чіткі поради щодо лікування хворих з порушеннями психіки шляхом вживання крові здорових людей. Щодо переливання крові, то про доцільність його застосування вперше вказано у наукових працях італійського лікаря Ієронима Корденіуса (1505 – 1576). Перші чотири випадки переливання крові (від ягняти людині), які здійснив професор математики і філософії Жан Дені, датовані 1666 роком. У двох випадках це призвело до смерті пацієнтів, в результаті проти Жана Дені порушили кримінальну справу, проте суд визнав його невинним. Внаслідок цієї гостро резонансної події застосування переливання крові для лікування хворих було зупинено. Проти такого методу лікування виступили вчені медичного факультету Паризького університету, спеціальний дозвіл якого на це став обов’язковим.

Наступним досягненням медичної науки було використання для трансплантації власних тканин людини, зокрема шкіри. Це відкриття належить швейцарському хірургу Жаку Ревердену і російському хірургу С.С.Яновичу–Чайнському в другій половині XIX ст. (1870р.).

Трансплантація органів людині вперше була здійснена у ХХ ст. Зокрема, у 1933 р. український хірург Ю.Ю.Вороний провів трансплантацію нирки хворій, яка прожила після цього дві доби. Наступні дослідження вчених дають змогу проводити такі операції на більш високому науковому рівні. У 1963 р. успішно здійснено трансплантацію легені, а в 1964 р. – печінки. 1967 рік ознаменувався, зокрема, проведенням пересадки серця людині південноафриканським хірургом К.Бернардом. Деякі хворі після трансплантації нирок прожили понад 20 років, серця – понад 10, печінки – 6 років.

Отже, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині проводяться у багатьох медичних закладах світу.

Важливоо зазначити, що трансплантація органів людини стала можливою в результаті поступового, упродовж століть, наукового вирішення таких проблем: переливання крові, штучного дихання, наркозу, реанімації, переборення імунної реакції відторгнення органів, теплової ішемії, боротьби з інфекціями, техніки судинного шва, методики консервування органів і тканин людини та їх трансплантації, технічного забезпечення застосування трансплантації. Практично визначені морально-етичні та правові засади трансплантації, хоча низка проблем і далі залишається контраверсійними. Людство практично перебуває на початковому етапі розвитку цього методу лікування хворих людей. Зокрема, не до кінця вирішена проблема біологічної несумісності тканин, пересадження легенів, селезінки, підшлункової залози тощо. Перспективними є дослідження методики пересадження голови і мозку людині.

Українська медична наука і практика також оволоділи методом трансплантації. Звичними стали пересадження нирок, судин, рогівки, кришталика ока, тканин опорно-рухового апарата, кісткового мозку, шкіри. Плідними є дослідження питань трансплантації печінки. Зрозуміло, що за таких умов особливої актуальності набуло правове забезпечення трансплантації. Якщо трансплантація стала наслідком розвитку хірургії, як справедливо зазначають Л.В.Багрій-Шахматов та М.І.Авербах, то правові проблеми виникли у зв’язку з розвитком трансилантології.

За роки незалежності України законодавчого вирішення набули найважливіші проблеми охорони життя і здоров’я людини. Мається на увазі не лише те, що в ст.. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 і 49 закріплені права людини на життя і охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Ще до прийняття Конституції, в 1992 р., набрали чинності “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, де охорона здоров’я визначається як система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя (ст. 3). У ст. 5 “Основ” закріплено, що хорона здоров’я – загальний обов’язок суспільства і держави, а в ст. 4 визначені основні принципи охорони здоров’я. Розділ другий “Основ” чітко визначає права та обов”язки громадян у галузі охорони здоров”я, а розділ третій – основи організації охорони здоров”я. Саме у третьому розділі “Основ” урегульовані питання, які мають засадниче значення для трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині. Серед них: направлення хворих на лікування за кордон (ст. 36); подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях (ст. 37); вибір лікаря і лікувального закладу (ст. 38); обов’язок надання медичної інформації (ст. 39); лікарська таємниця (ст. 40); загальні умови медичного втручання (ст. 42); згода на медичне втручання (ст. 43); застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів (ст. 44); медико-біологічні експерименти на людях (ст. 45); донорство крові та її компонентів (ст. 46); трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів (ст. 47); надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані (ст. 52) порядок забезпечення лікарськими та імунобіологічними трансплантатами (ст. 54); виробництво лікарських засобів та імунобіологічних препаратів (ст. 55) та ін.

Ці положення знайшли свій розвиток у таких законах України: “Про донорство крові та її компонентів” (1995); “Про лікарські засоби” (1996); “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” (1999), які ще більше деталізували регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Кабінет Міністрів України, відповідно до ст.ст. 2, 15, 17, 19 і 22 Закону України “Про донорство крові та її компонентів”, прийняв низку постанов: від 14 квітня 1997 р. №340 “Про затвердження Порядку заготівлі і зберігання власної крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, за особистий рахунок”; від 16 червня 1998 р. №920 “Про затвердження Порядку переробки і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлення з них препаратів”; від 14 вересня 1998 р. №1427 “Про затвердження Порядку реалізації за межі України компонентів донорської крові і препаратів, виготовлених з донорської крові та її компонентів, а також вивезення з України донорської крові та її компонентів”.

На виконання Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”, Міністерство охорони здоров’я України видало 25 вересня 2000 р. наказ №226 “Про затвердження нормативно – правових документів з питань трансплантації”. Цим наказом затверджено: “Інструкцію щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку”; “Інструкцію щодо вилучення органів людини в донора-трупа”; “Інструкцію щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа”; “Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа”; “Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини”; “Інструкція щодо виготовлення біоімплантантів”; “Умови забезпечення збереження анатомічних матеріалів під час їх перевезення”.

Така законодавча активність у сфері охорони здоров’я свідчить, з одного боку, про розширення правового регулювання суспільних відносин у цій сфері, а з іншого – про визрівання передумов для нової кодифікації законодавства про охорону здоров’я.

Вимкладене вище дає підстави стверджувати, що в Україні створена певна законодавча база для здійснення трансплантації органів і тканин людині. Однак, як відомо, встановлення порядку будь-якого виду людської діяльності зовсім не означає, що у всіх випадках такий порядок буде дотримуватися суб’єктами суспільних відносин. Отже, актуальними є проблеми відповідальності осіб, винних у його порушенні. У ст. 80 “Основ” вказано, що особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. Подібні вказівки містяться у ст. 20 Закону “Про донорство крові та її компонентів”, в ст. 27 Закону “Про лікарські засоби” та у ст. 24 Закону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”. Проте розвиток законодавства про охорону здоров’я і виникнення нових об’єктів правової охорони не привели до вироблення кримінально-правових механізмів, спроможних ефективно протистояти посяганням на ці об’єкти. Законодавець ніби не помічає необхідності внесення відповідних змін до кримінального кодексу.

Аналіз раніше згаданих та інших нормативних актів дає змогу прогнозувати можливі суспільно небезпечні посягання на встановлений ними, у кожному випадку окремо, порядок: взяття гомотрансилантантів у живих донорів і у померлих; виготовлення, ввезення, вивезення, зберігання, реалізації, застосування біоімплантантів; застосування штучного запліднення та імплантації ембріона; взяття, переробки, зберігання, реалізації та застосування донорської крові і її компонентів; проведення медико-біологічних експериментів на людях; встановлення смерті людини; застосування трансплантації; виробництва лікарських засобів та імунологічних препаратів; забезпечення лікарськими засобами та імунологічними препаратами. Крім цього, ст. 18 Закону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” забороняє торгівлю органами та іншими анатомічними матеріалами людини, а ст. 53 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” покладає обов’язок на органи і заклади охорони здоров’я вживати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань. Іншими словами, як видається, чітко окреслюються нові потенційні об’єкти кримінально-правової охорони.

З огляду на те, що посягання на названі об’єкти можуть створювати загрозу життю і здоров’ю людини як найвищої цінності в Україні, необхідність криміналізації таких діянь більш ніж очевидна.

Нові склади злочинів, як видається, слід сконструювати як формальні, що дасть змогу чітко відмежувати їх від суміжних складів злочинів проти особи.

Трансплантологія охоплює низку прав і свобод людини, головним з яких є право на життя, яке є об’єктом кримінально-правової охорони. У практиці трансплантології, як і в будь-якій іншій галузі медицини, злочини, вчинені лікарями, не є чимось абсолютно неможливим.

Об’єктивна сторона складів злочину, передбачених ст. 143 КК України, характеризується діянням (дією чи бездіяльністю), що виражається в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин. Порядок застосування трансплантації як методу лікування визначається Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» [3] та нормативно-правовими актами Міністерства охорони здоров’я України.

Умовами правомірності трансплантації органів або тканин людини є:

наявність у реципієнта медичних показань до застосування трансплантації, що встановлюється консиліумом лікарів;

проведення трансплантації тільки в акредитованих в установленому законодавством порядку державних та комунальних закладах охорони здоров’я і державних наукових установах за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

наявність письмової заяви про згоду бути донорами.

Кожна повнолітня дієздатна особа може заявити про згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їхніх законних представників.

об’єктивна поінформованість донора про можливі наслідки для його здоров’я.

Деколи трансплантація є останньою надією для хворого, і він не замислюється над тим, які наслідки матиме така операція, скільки коштуватиме післяопераційне лікування. Тому слід враховувати, що шкода, завдана здоров’ю живого донора, має бути меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнтові.

Недотримання особою, яка здійснила пересадку реципієнту органів або тканин, будь-якої із зазначених умов правомірності проведення трансплантації є порушенням встановленого законом порядку трансплантації, що є кримінально караним діянням (ч. 1 ст. 143 КК України) [27; С.53].

Проблеми кримінально-правової охорони встановленого законом порядку трансплантації починаються вже з самої назви ст. 143 КК України [2]. Визначення поняття трансплантації міститься в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» [3]. Трансплантацією визнається спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. За чинною редакцією ст. 143 КК України [2] до предмета цього злочину належать лише органи або тканини, тобто незаконні дії з такими біоматеріалами, як ксенотрансплантанти і біоімплантанти, залишаються поза увагою кримінального права. Це однак не стосується так званих фетальних матеріалів – анатомічних матеріалів мертвого ембріона (плоду) людини, які відповідно до Закону України «Про трансплантацію органів…» [3] можуть застосовуватися для трансплантації. У Переліку анатомічних утворень тканин, їх компонентів, фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затвердженого наказом МОЗ № 226 від 25 вересня 2000 р. [4] виокремлюють такі види тканин: 1) м’які тканини; 2) тканини опорно-рухового апарату; 3) судини і клапани; 4) інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, трахея); 5) фетальні матеріали (після абортів і пологів). До фетальних матеріалів належать амніотична оболонка, пуповина, плацента і фетальні клітини. Враховуючи те, що в сучасній медицині стрімко розвивається саме клітинна трансплантологія, безумовно, важливим є здійснення належного моніторингу за неконтрольованим застосуванням у сучасній медичній практиці трансплантації саме фетальних клітин і тканин, яка зазвичай відбувається з численними порушеннями встановленого законом порядку. Найбільш поширеним прикладом є застосування трансплантації в приватних медичних закладах (клініках, центрах тощо), тоді як згідно із Законом України «Про трансплантацію органів …» [3] діяльність, пов’язану з трансплантацією, дозволено здійснювати виключно в акредитованих в установленому порядку державних і комунальних закладах охорони здоров’я і державних наукових установах, за переліком, затвердженим постановою КМ України від 24 квітня 2000 р. [6].

Іншим прикладом порушення встановленого законом порядку транс-плантації є застосування останньої без встановлення показання до трансплан-тації у реципієнта саме консиліумом лікарів акредитованої державної або кому-нальної установи охорони здоров’я. Умовами правомірності трансплантації є також наявність письмової заяви про згоду бути донором, а у разі надання для трансплантації фетальних матеріалів – згода жінки, що прийняла остаточне рі-шення стосовно штучного переривання вагітності (аборту), та виконання умови збереження конфіденційності відомостей про таку жінку. У зв’язку з цим не-абиякого значення набуває вирішення питання щодо законодавчого регулюван-ня можливості і меж допустимості використання ембріона людини в наукових дослідженнях. Принциповим при цьому є визначення часу, з якого зародок вва-жатиметься особою з усіма правовими наслідками, що витікають із цього. Вирішальним тут є момент, з якого особа має право на життя. За чинним зако-нодавством початковим моментом життя є початок фізіологічних пологів, у тому числі передчасних чи штучно викликаних. Саме з цього моменту посяган-ня на життя буде кваліфікуватися як вбивство. Згідно з чинним законодавством людський ембріон не користується кримінально-правовою охороною. З цього випливає, що ті недоліки, які зараз є в правовій регламентації трансплантації органів, тканин та клітин, а саме щодо кримінальної відповідальності за злочи-ни у цій сфері, повинні після їх виявлення бути подолані в процесі вдоскона-лення правових норм [28; С. 53].

Необхідно зупинитися саме на кримінально-правовій охороні життя, здоров’я та забезпечення прав реципієнта і донора у разі застосування транс-плантації. Є можливим з метою створення кримінально-правових норм розглядати пересадку органів і (або) тканин за такими складовими:

процес вилучення органів і (або) тканин людини для наступної трансплантації;

процес заготівлі, зберігання та розподілу трансплантації матеріалів;

оперативне втручання, спрямоване на пересадку трансплантата реци-пієнтові.

У першому випадку відповідальність передбачається за вилучення орга-нів і (або) тканин без попередньої згоди донора, а особливо вилучення трансплантаційного матеріалу у некомпетентних донорів (дітей, психічнохво-рих, осіб, що перебували у безпорадному стані або в матеріальній чи іншій за-лежності від винного), а також в осіб із обмеженим ступенем свободи (засудже-ні, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі). За умови вилучення трупних органів і (або) тканин доцільно визначити ступінь суспільної небезпе-ки ігнорування незгоди померлої особи на посмертне вилучення її органів і (або) тканин, вираженої за життя або незгоди дружини, інших близьких роди-чів, законних представників померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб. При цьому слід мати на увазі, що злочинні діяння у сфері посмертного донорства можуть бути поєднані з незаконною торгівлею органа-ми або тканинами людини, участю в транснаціональних злочинних організа-ціях, умисним вбивством донора з метою використання органів і (або) тканин потерпілого. При цьому слід мати на увазі, що умисне вбивство є більш тяжким злочином і потребує самостійної кваліфікації за ст. 115 КК України. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 2 від 07.02.2003 р. «Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи» [7] роз’яснив, що умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин потерпілого в певних корисливих цілях (для подальшої трансплантації, незаконної торгівлі тощо) необхідно кваліфікувати як учинене з корисливих мо-тивів. З такою позицією важко погодитись, оскільки під корисливим мотивом розуміють бажання отримати певні матеріальні блага, майнові права, уникнути певних матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. Тому більш прийнятним є підхід до вирішення цього питання, відображений в КК Російської Федерації [8], де в п. «м» ч. 2 ст. 105 передбачено кримінальну відповідальність за вбивство з метою використання органів і (або) тканин потерпілого. Суб’єктом цього злочину може бути як лікар, так і інша особа, яка діє з прямим умислом і переслідує мету вбивства для подальшого вилучення у потерпілого певних органів чи тканин. Якщо винний вчинив вбивство, керуючись при цьому корисливими спонуканнями, тобто з метою наступного продажу органів і (або) тканин потерпілого чи для отримання якої-небудь вигоди, то таке вбивство кваліфікується за пп. «з», «м» ч. 2 ст. 150 КК РФ як вбивство, вчинене з корисливих мотивів з метою вилучення органів і (або) тканин потерпілого. З огляду на викладене вище є доцільним доповнити перелік обтяжуючих обставин умисного вбивства, передбачених ч. 2 ст. 115 КК України, відповідним пунктом: «вчинене з метою використання органів і (або) тканин потерпілого для пересадження (трансплантації) іншій особі».

Під час заготовки, зберігання та розподілу трансплантатів необхідно правовими методами заборонити продаж органів і тканин, їх розподіл без «листа очікування» реципієнтів, а також передбачити кримінальну відповідальність за умисне пошкодження трансплантата.

Щодо самої операції трансплантації органів і (або) тканин є доцільним визначити міру відповідальності лікарів за невдало виконану, внаслідок недостатньої кваліфікації, несумлінного ставлення тощо, пересадку. При цьому мають бути розроблені медико-правові стандарти для визначення успішної (неуспішної) трансплантації. На сьогоднішній день наслідком невдало проведеної операції трансплантації для лікаря може бути притягнення його до кримінальної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків унаслідок недбало-го до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Це в першу чергу стосується лікарів, які беруться за проведення операції з трансплантації, не маючи на те відповідної кваліфікації, знань та умінь, а також без належної матеріально-технічної бази, обладнання тощо. Виконання подібних операцій коштує дорого, і самі пацієнти чи їх родичі пропонують лікарям подяку, яка проявляється у певній вартісній або грошовій оцінці. Тут не можна не згадати про можливі наслідки для лікаря бути притягнутим до кримінальної відповідальності залежно від обставин або за ст. 354 («Одержання незаконної нагороди працівником державного підприємства, установи чи організації») або за наявності відповідних ознак цього злочину за ст. 368 («Одержання хабара») КК України.

Аналіз кримінальної відповідальності медичних працівників за спричинення смерті з необережності за ч. 1 ст. 140 КК України дозволяє висунути припущення про можливість притягнення лікарів, що здійснюють трансплантацію, до кримінальної відповідальності за заподіяння смерті донору або реципієнту зі злочинної самовпевненості чи недбалості. У першому випадку лікар міг передбачити можливість заподіяння смерті пацієнту, але без достатніх на те підстав самовпевненого розраховував на відвернення несприятливих наслідків. У випадку заподіяння смерті із злочинної недбалості йдеться про ситуацію, коли лікар, який здійснював пересадку, не передбачав можливості настання смерті пацієнта, хоча при необхідній уважності і передбачливості повинен був і міг передбачити негативні наслідки.

Окремо слід зупинитися на визначенні ступеня шкоди здоров’ю пацієнта внаслідок негативних наслідків трансплантації. При цьому слід врахо-вувати конкретну шкоду, яку було заподіяно хворому внаслідок операції. Пацієнтами трансплантологічних стаціонарів, як правило, є люди, часто єдиним засобом збереження здоров’я яких стає трансплантація органів або тканин. Це свідчить про низький рівень стану їхнього здоров’я. Інакше кажучи, передбачається окреме визначення шкоди, заподіяної здоров’ю пацієнта саме оперативним втручанням.

Таким чином, для вирішення питання про кримінальну відповідальність лікарів за злочини, вчинені при трансплантації органів і (або) тканин, слідчому і суду необхідно виявити такі обставини:

неправильність надання медичної допомоги;

настання смерті чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень;

наявність вини лікаря;

причинно-наслідковий зв’язок між діями трансплантолога і наслідками, що настали;

встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Отже, на сьогоднішній день назріла необхідність більш диференційова-ного підходу до суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з трансплантацією. Чітко і повно сформульовані правові норми здатні безпосередньо впливати на діяльність медичних працівників і бути засобом забезпечення дотримання прав і свобод людини у сфері медичного обслуговування, полегшуючи вихід із складних ситуацій і запобігаючи вчиненню злочинів лікарями та іншими особами медичного персоналу [27; С. 56].

Загальна характеристика правовідносин у трансплантології в широкому значенні базується на визначенні юридичної природи відносин між медичною установою і хворим, який звернувся до цієї установи. Деякі дослідники вважають природу відносин медична установа – пацієнт адміністративною, мотивуючи це реалізацією особливої державної функції і виконання громадянами приписів медичної установи, режиму і т. д. Підтримати цю думку неможливо, оскільки адміністративні відносини передбачають нерівноправне становище їх учасників. Погодитись із подібними висловами не дозволяє ще та обставина, що із розвитком демократизації всіх сфер життєдіяльності людини в нашій країні права особистості стають пріорітетними. У зв’язку з цим людина є рівноправним учасником багатьох правовідносин, в тому числі і в області медицини, зокрема, трансплантології [ 18; С. 55].

Поруч із адміністративно-правовими, висувались і пропозиції, за якими відносини щодо надання медичної допомоги є предметом права соціального забезпечення. В. С. Андреєв аргументував цю думку розподілом фінансових засобів на медицину із спільного фонду забезпечення.

Подібні доведення визначили появу висловів про цивільно-правову природу відносин в охороні здоров’я. Як доведення тут наводяться і равноправність сторін, і рівні юридичні можливості щодо всупу у правовідносини, їх зміни та припинення, і власна воля суб’єктів у набутті прав. Наведені вище доведення на користь цивільно-правової природи відносин у сфері трансплантації органів і тканин переконливі, проте повністю з ними погодитись не можна. Спроби віднести всі аспекти відносин в сфері трансплантації органів і тканин до якої-небудь галузі права, можливо, не приведуть до позитивного результату. Тут поєднуються і методи цивільно-правового регулювання, і прийоми адміністративно-правового і ряду інших галузей права. Наприклад, виконання приписів лікаря після проведеної трансплантації нале-жить до особливого виду цивільно-правових обов’язків, виконання яких зале-жить від хворого – носія цих обов’язків.

Водночас обов’язки адміністративно-правового характеру, які виражаються в дотриманні внутрішнього розпорядку стаціонару, також спрямовані на здійснення хворим свого суб’єктивного права. Однак ці обов’язки приймаються хворим, якому здійснено пересадку, в результаті добровільної, інформованої, компетентної згоди, що свідчить про неможливість належності цього виду відносин до адміністративно-правових.

Таким чином, на прикладі трансплантації органів і тканин можна підтримати ідею М. Н. Малєїної про необхідність виокремлення медичного права в окрему самостійну галузь права. Автор ідеї визначає лікарське (медичне) право як систему нормативних актів (норм), які регулюють організацію майнових, особистих відносин, що виникають у зв’язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікарсько-профілактичної допомоги громадянам. Виокремлення цього права дасть можливість більш адекватного правового регулювання всіх розділів медицини, в тому числі і трансплантології [18; С.56].

Для виникнення правовідносин у трансплантології необхідним є виникнення юридичного факту. Для проведення трансплантації необхідна наявність декількох юридичних фактів, зокрема, волевиявлення особи, яка потребує пересадки, з одного боку, і згода медичної установи (трансплантологічного стаціонару) – з іншого. Інакше кажучи, для правових відносин між медичною уста-новою і пацієнтом при трансплантації органів і тканин пропонується договірна форма, заснована на добровільному інформованому волевиявленні хворого (реципієнта) і згоді медичної установи, заснованій на медичних свідченнях.

Особливості договірних відносин при трансплантації органів і тканин пов’язані з відмінностями, які існують у випадках пересадок з використанням трупних трансплантатів і при трансплантаціях від живих донорів. У першому випадку йдеться про укладення договору між реципієнтом і трансплантологіч-ним стаціонаром щодо надання медичних послуг у вигляді пересадки. В іншому випадку – при донорстві живих людей, якими, як правило, є родичі реципієнта, договір укладається між реципієнтом і медичною установою з одного боку, і між медичною установою і донором – з іншого. Перший вид договору можна назвати договором щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації, а другий – договір донорства. Враховуючи належність правовідносин, що виникають при здійсненні трансплантації органів і тканин до медичного права, договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації і договір донорства можуть складати особливу групу медичних договорів [18; С. 58].

Таким чином, умовами виникнення правових відносин між реципієнтом і трансплантологічним стаціонаром є юридичні факти – волевиявлення хворого і згода медичної установи з подальшим укладенням договору щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Суб’єктами права в теоретико-правовому викладі є «індивіди або орга-нізації, які на основі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав і обов’язків». Суб’єктами правовідносин при трансплантації органів і тканин є:

реципієнт і медична установа при пересадці з використанням трупних трансплантатів;

реципієнт, медична установа і донор у випадках трансплантації при донорстві живих людей.

Для того щоб бути суб’єктами правових відносин, необхідно володіти правоздатністю і дієздатністю, об’єднаними під поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів із питань трансплантації органів і тканин, під правосуб’єктністю учасника правовідносин, що виникають у процесі пересадки органів і тканин, слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватись суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки, виконання яких відображає власні інтереси учасників відносин.

Суб’єктом правовідносин реципієнт може вважатися у випадках, коли він:

виявив бажання укласти договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації з медичною установою, яка здійснює подібні операції;

володіє повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);

за медичними показниками потребує лікування із застосуванням трансплантації органів і тканин.

Донор як учасник правовідносин при трансплантації з використанням живих донорських трансплантатів стає суб’єктом правовідносин, що виникли за наявності певних умов. У трансплантації органів і тканин для того, щоб стати учасником правовідносин, до донора мають ставитися такі вимоги:

добровільне укладення договору донорства з трансплантологічним стаціонаром;

володіння повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);

вік не менше 18 років (за винятком випадків пересадки кісткового мозку);

відсутність медичних протипоказань до трансплантації;

відсутність службової або іншої залежності від реципієнта.

Третій, обов’язковий для всіх видів правовідносин у трансплантації ор-ганів і тканин учасник – медична установа, яка надає медичні послуги у вигляді трансплантації. Суб’єктом правовідносин медична установа стає за наявності:

укладення з реципієнтом і донором договорів щодо надання медич-них послуг у вигляді трансплантації, в одному випадку, і договору донорства – в іншому;

дозвіл міністерства охорони здоров’я на здійснення трансплантацій;

належної, підтвердженої документально, кваліфікації хірурга, який здійснює оперативне втручання з трансплантації органів і тканин.

Наявність наведених вище ознак буде свідчити про правосуб’єктність учасників правовідносин при трансплантації органів і тканин, що робить правомірним договір донорства або договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Під об’єктом правових відносин мають на увазі матеріальні духовні блага, отримання і використання яких становить інтерес уповноваженої сторони. У трансплантології інтересом для реципієнта є збереження вищих благ – життя і здоров’я, а для донора, до того ж, і допомога хворому, якому потрібна трансплантація. В медичній практиці визначено, що об’єктом правовідносин, що виникають, є «необхідні дії (послуги) медичного характеру».

Щодо трансплантації органів і тканин об’єктом правовідносин, що виникають, є послуги трансплантологічної медичної установи, яка забезпечує надання кваліфікованої медичної допомоги хворому. Враховуючи особливий характер трансплантології щодо інших галузей медицини, об’єктом правовідносин, що виникають у випадку трансплантації з донорством живих осіб, є лікарські дії, спрямовані до майже здорової людини – донора трансплантаційного матеріалу [36; С. 51].

Таким чином, сутність правових відносин при здійсненні трансплантації органів і тканин полягає у використанні договірних відносин між споживачами медичних послуг – реципієнтами і донорами, з одного боку, і установами, які надають такі послуги, – трансплантологічними стаціонарами. Шляхом викорис-тання таких відносин відбувається не лише гарантування певних прав пацієнтів, але й вдосконалюються соціально-психологічні фактори лікарської діяльності, підвищуюється зацікавленість в якісному наданні медичної допомоги.

Юридичні моделі правомірності вилучення органів

Перша успішна трансплантація нирки була здійснена в 1954 році з використанням органу від живого донора. Перші успішні трансплантації труп-них органів належать до 60-х років минулого століття. В 1963 році було виконано трансплантацію легені, в 1967 році – трансплантація печінки. В тому ж році Крістіан Бернард здійснив першу в світі пересадку серця.

Враховуючи постійний дефіцит донорських органів, а також той факт, що до 90 % пересадок здійснюються з використанням трупних трансплантатів, стає очевидним, що як медичним працівникам, так і юристам необхідно чітко уявляти правові основи вилучення органів і тканин із тіла померлої людини. При цьому існує певна кількість невирішених у правовому аспекті питань, що обумовлює важливість розробки зваженої позиції стосовно критеріїв правомірності посмертного донорства [16; С. 97].

Зараз існує дві основні юридичні моделі правомірності вилучення орга-нів померлих людей для трансплантації:

презумпція незгоди на вилучення органів;

презумпція згоди на вилучення органів.

1. Презумпція незгоди на вилучення органів і тканин померлої людини для трансплантації.

Розрізняють два варіанти цієї юридичної моделі:

Визначено виражена згода самої людини.

Запитана згода законних представників померлої людини.

При першому варіанті вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі вираженої згоди, тобто документально підтвердженого волевиявлення людини, вираженого нею ще за життя. Це може бути заповіт, складений прижиттєво про надання свого тіла (частин тіла) в розпорядження вчених для проведення експериментів, або дозвіл на вилучення органів і тканин після смерті для трансплантації.

При другому варіанті юридичної моделі презумпції незгоди, у випадку відсутності документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення людини, вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі наданої письмової згоди законних представників (родичів, опікунів та ін.) у формі запитаної згоди.

Презумпція згоди померлої людини на використання її органів і тканин для трансплантації. Ця юридична модель правомірності вилучення органів померлих людей для трансплантації представлена трьома варіантами:

Примусове вилучення органів і тканин.

Тотальне вилучення органів і тканин.

Рутинне вилучення органів і тканин.

При першому варіанті вилучення органів і тканин для трансплантації здійснюється у певної групи громадян.

При другому варіанті вилучення органів після смерті здійснюється у всіх громадян без винятку.

При третьому варіанті вилучення органів померлої людини відбувається у випадку відсутності:

документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення самої людини;

документально підтвердженої відмови законних представників від вилучення органів із тіла померлого родича після смерті близької їм людини.

На початку 80-х років минулого століття багато країн відмовились від моделі «презумпції незгоди» і поступово перейшли до моделі «презумпції зго-ди».

До 1987 року «презумпція згоди» існувала вже в більшості європейських країн: 21 держава – члени Ради Європи, а також Фінляндія. Винятком були Голландія, Румунія, Німеччина. В Азії, за винятком Сінгапуру, в Північній і Латинській Америці переважала модель «презумпція незгоди». В Африці «презумпція згоди» застосовувалась тільки в Тунісі.

Юридична модель, заснована на презумпції згоди померлого, існує в Перу, Бразилії, Сінгапурі, Ізраїлі, 60 % європейських країнах і деяких штатах США. У Франції, окрім того, діє презумпція згоди батьків на вилучення органів у померлих дітей. В Австрії органи можуть бути вилученні у будь-кого без винятку, померлого іноземного підданого. В ряді країн, зокрема в Бельгії, Фінляндії, медичні працівники зобов’язані отримувати згоду родичів на вилучення органів і тканин для трансплантації навіть за наявності документально зафіксованої прижиттєвої волі померлої людини.

Бельгію часто називають прикладом ефективного застосування юридич-ної моделі «презумпції згоди». За період з 1985 до 1989 рік кількість вилучених органів у цій країні збільшилась більш ніж вдвічі – з 18,9 до 41,3 операцій на 1 млн. населення країни. У зв’язку з цим трансплантологи Бельгії навіть пропонували постачати органи в інші країни в рамках «Євротрансплант» [16; С. 105].

На думку головного позаштатного трансплантолога Міністерства охоро-ни здоров’я України, директора Запорізького центру трансплантології Олександра Никоненка нормально розвиватися вітчизняній трансплантології за-важає насамперед відсутність державного фінансування – 10 % від передбачено-го та, ухвалений Верховною Радою у 1999 році, закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Через його недосконалість, пошуки донорських органів розтягуються на роки. Багато реципієнтів помирають, так і не дочекавшись «свого» серця. Згідно зі ст. 16, вилучення органів чи тканин для трансплантації у померлого забороняється, якщо він за життя висловив незгоду бути донором або якщо проти його рідні. У разі загибелі потенційного донора швидко вмовити його рідних віддати органи майже неможливо. Зазвичай, убиті горем рідні просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство треба заповнювати анкети, надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого тощо. А по-трібний орган має бути вилучений і пересаджений за лічені години після смерті. Хірурги свідчать: потрібний орган з’являється раз-два на тиждень, а операції з пересадки виконують – лише одиниці на рік [30].

Після розпаду СРСР в Україні законодавчо була введена в дію юридич-на модель «презумпції незгоди», зокрема, перший її варіант – «визначено вираже-на згода», після чого трансплантологія в цій країні, з давніми традиціями в цій галузі, фактично припинила своє існування. Одиничні операції – результат категоричної відмови населення, переважно православного віросповідання, від надання згоди на вилучення органів померлих родичів. Неможна недооцінювати і вплив церкви на розвиток трансплантології. Так, в 1993 році, на одному з конгресів трансплантологів Папа Римський заявив: «Душу – Богу, органи – трансплантологу». Католицькі країни активно відгукнулись на цей заклик, перш за все консервативні Іспанія, Португалія зайняли лідерські позиції серед європейських країн в галузі трансплантології [16; С.110].

Зазвичай, укранїці не схильні за життя розмірковувати над майбутнім свого тіла. Тож пропонується законодавчо запровадити поняття «презумпція згоди». Автор останнього законопроекту про зміни до трансплантаційного закону Тетяна Бахтєєва (фракція «Регіони України», Комітет ВР з охорони здоров’я) пропонує доповнити ст. 16 такою нормою: «Вилучення органів та інших анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається, якщо заклад охорони здоров’я, що його здійснює, на момент вилучення повідомлено про те, що ця особа, її близькі родичі, які проживали з нею до смерті, або її закон-ні представники заявили про свою незгоду на вилучення її органів після смерті для трансплантації реципієнту». Тобто в законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсут-ні їхні заперечення).

Тоді лікарям не доведеться в трагічний момент утрати близької людини звертатися до родичів по дозвіл. Кожен громадянин вирішує для себе, чи згоден він після смерті стати донором органів. У разі відмови він інформує про це спеціальним телефоном або надсилає повідомлення електронною поштою. Його відмову заносять до реєстру. А якщо відмови немає, то померлий автоматично розглядається як донор органів. Такий закон є в Австрії, Іспанії, Польщі [30].

Офіційна статистика в Україні невтішна. Приблизна щорічна потреба в трансплантації в Україні становить: нирки – 2 500; печінки – 1 500; серця – 1 500 [9]. В країнах з високим розвитком медицини кількість донорів становить 20–40 осіб на 1 млн населення. Кількість операцій із трансплантації нирок не перевищує 50–70 у всіх центрах трансплантації разом узятих, і з кожним роком зменшується, а серце і печінку в Україні не пересаджують зовсім. Не тому, що не уміють, немає донорського матеріалу. На штучній нирці живуть близько 1 600 людей із кожного мільйона населення [33].

У ряді країн використовуються різноманітні способи стимулювання громадян до участі в програмах трансплантації як посмертних донорів.

Наприклад, у Сінгапурі для тих, хто не заперечує проти вилучення органів після смерті, передбачено у випадку необхідності першочергове надання донорської нирки. В свою чергу ті, хто відмовились від своєї неучасті в програмах трансплантації, отримують доступ до банку донорських нирок через два роки після визнання презумпції згоди.

Члени сім’ї донора органів отримують 50 % знижки на лікування в державних лікарнях протягом 5 років після вилучення органів з тіла їх померло-го родича. Слід зазначити, що прийнятий у Сінгапурі закон про трансплантацію людських органів, який затвердив юридичну модель презумпції згоди, діє виключно для немусульманського населення.

Систему стимулювання відкриває додаткові можливості для забезпечен-ня трансплантології донорськими органами. Зокрема Peters (1991) пропонує виплачувати утримання членам сім’ї посмертного донора для заохочування потенційних донорів.

Brams (1977) пропонує компенсувати родичам покійного витрати на по-ховання, їх медичне обслуговування, а також знижувати податки для тих, хто за життя надав згоду на використання органів після своєї смерті.

Пропозиції про оплату за посмертне донорство Teo (1992) викликають багато дискусій: чи доцільно розглядати людські органи як товар, який купуєть-ся або продається [16; С. 110–111].

З одного боку, використання першої юридичної моделі «презумпції не-згоди» більшою мірою забезпечує реалізацію природних прав і захист законних інтересів громадян. Водночас, її застосування ускладнює розвиток трансплантології і використання її досягнень у практичній охороні здоров’я.

Використання другої юридичної моделі, безумовно, полегшує вирішен-ня проблеми отримання донорських органів і тканин для пересадки, але ця мо-дель суперечить можливості реалізації природних невід’ємних прав людини. Презумпція незгоди з морально-етичного погляду є більш прийнятним варіантом юридичного регламенту правомірності вилучення органів із тіл померлих людей для трансплантації [16; С. 111].

Питання про винагороду за донорство трансплантата неодноразово дискутувалось в медичній і юридичній літературі. Проблема оплатного чи безоп-латного донорства органів пов’язана в першу чергу з визначенням правового статусу трансплантатів – органів і тканин, відокремлених від організму донора. Саме ці біологічні матеріали є об’єктом трансплантації. Зараз існує декілька прямо протилежних одна одній точок зору щодо визначення правового статусу трансплантатів [ 20; С. 109].

Одна точка зору полягає в тому, що оскільки потреби та інтереси осо-бистості визнаються вищим критерієм, змістом соціального розвитку суспіль-ства, то людина вільна в реалізації своїх прав стосовно власного організму, вільна в прийнятті рішення про відчуження своїх органів або тканин, правомірна розпоряджатися фрагментами свого організму і, таким чином, віль-на у виборі їхнього покупця. Такий підхід визнає можливість комерціалізації трансплантології. Він засновується на ставленні до трансплантатів як до речей, а людина має право розпоряджатися ними на свій розсуд як товаром. Під цю точку зору підводиться і економічне обґрунтування причин виникнення і розвитку нелегального ринку трансплантатів: заборона продажу органів і тканин не може знецінити їх товар, але заважає людям – власникам органів (живим або сім’ям померлих донорів) дізнатись про їх реальну економічну цінність. У результаті багато людей змушені або обходитись без легальних трансплантатів і звертатись до ділків чорного ринку, або залишатись без перспектив на вилучення і продовження життя. Відсутність легального ринку трансплантатів з цієї точки зору призводить до багатоміліардних втрат як у потенційних донорів, так і в реципієнтів. Прихильники такого підходу пояснюють своє ставлення до цієї проблеми турботою про десятки тисяч людей, які стоять в черзі на трансплантацію.

Другий підхід відкидає ставлення до органів і тканин людини як до речей. Ця позиція ґрунтується на прикладі вирішення подібного питання стосовно донорства крові та її компонентів. Ще в 1928 р. З. Л. Волаж сформу-льовані положення, за якими кров людини є частиною організму, в зв’язку з чим не підпадає під поняття речі, не має ринкового еквіваленту і не може бути предметом угод. Можна погодитись з думкою С. Г. Стеценко, що орієнтування на донорство крові при визначенні правового статусу трансплантатів є в деякій мірі умовним, оскільки трансплантологія має рядом принципових відмінностей у питаннях визначення статусу об’єктів своєї діяльності порівняно зі службою переливання крові [36; С. 51]. На відміну від здачі крові, коли є можливість відновлення попереднього стану здоров’я, після вилучення органу можна говорити про пристосування організму до змінених умов. Г. Н. Красновський вважає, що органи і тканини людини утворюються в результаті природного біологічного процесу і, таким чином, «використання щодо них терміна «купівля-продаж» не має ні економічної, ні правової основи» [13; С. 75]. Визнання органів і тканин товаром дозволило би зробити абсурдний висновок, що людина є одночасно і об’єктом, і суб’єктом цивільних правовідносин [14; С. 63].

Зараз широко поширена думка, що кров та інші органи людини – це не лише частини організму, але і частини матеріального світу, які належать до поняття речей [31; С. 97], але до особливих речей, які виконують функцію порятунку життя і відновлення здоров’я хворих [15; С. 24].

Тому ряд авторів (М. Н. Малеїна, Н. А. Маргацька, С. Г. Стеценко) пропонують на органи і тканини розповсюдити режим речей, обмежених в обо-роті, і визнати, що людина може розпоряджатись своїми органами і тканинами шляхом їхнього відчуження. Акти розпорядження мають оформлюватись дого-ворами донорства. Закріплення цього статусу трансплантатів, на їх думку, дозволить створити передумови для більш реального правового регулювання всього процесу трансплантації і обмежити потенційну можливість оплатних відносин при роботі з донорськими органами і тканинами.

З такою думкою погодитись не можна, оскільки оформлення договору донорства, навпаки, може стати першим кроком до оплатного обороту органів і тканин людини і появі бажання отримати матеріальну винагороду за транс-плантат [20; С. 111].

Шлях платного донорства, мабуть, здатен дещо збільшити кількості трансплантацій, що виконуються, однак такий підхід є неприйнятним з ряду причин. «Перш за все він (шлях платного донорства) є аморальним, оскільки органи можуть отримати лише ті, хто в змозі заплатити за них великі гроші. Плата за орган підриває систему донорства, засновану на альтруїзмі і гуманізмі» – настільки вагомі аргументи наводить Р. Л. Розенталь. Усі головні міжнародні документи щодо трансплантації органів і тканин передбачають недопущення комерціалізації пересадок.

У 1985 році на XXXVII сесії Всесвітньої медичної асамблеї було зазначено, що отримала широке розповсюдження надзвичайно прибуткова у фінансовому плані торгівля живими нирками та їхній продаж із країн, що розвиваються, в Європу і США [24; С. 48]. Було засуджено практику купівлі і продажу людських органів із метою трансплантації, а урядам усіх держав було запропоновано розпочати заходи щодо недопущення використання людських органів у комерційних цілях.

У 1987 році на XXXIX сесії Всесвітньої медичної асамблеї було схвалено Декларацію про трансплантацію людських органів, в якій було піддано осуду практика купівлі і продажу людських органів для трансплантації, встановлювалась заборона на надання або прийняття платної або іншої компен-сації за трансплантати, окрім стягнення медичною установою винагороди за проведення операції.

У 1991 році XLIV сесія ВОЗ хвалила Звід основоположних принципів із трансплантації людських органів і рекомендувала державам-членам врахову-вати їх при розробці політики в цій галузі. Ці принципи призначені забезпе-чити організований, етично допустимий і прийнятний порядок регулювання таких акцій, як придбання і трансплантація людських органів у цілях лікування. Термін «людські органи» охоплює всі органи і тканини, за винятком репродуктивних тканин, а також крові та її замінювачів. Принципами заборонено сплату і отримання грошей за донорство, а також будь-які інші угоди в цій галузі. Однак це не стосується покриття витрат у зв’язку з вилучен-ням органів, їхнім зберіганням і доставкою реципієнту.

Таким чином, моральна і правова оцінка закріпила моральні правові принципи розвитку трансплантології. Донорство органів має існувати лише як духовний феномен [20; С. 112].

Проблеми трансплантології в Україні та шляхи їх вирішення

Незважаючи на позитивні зрушення у вирішенні клінічних проблем пе-ресадження органів, останніми роками загострився ряд нових медичних, біоло-гічних і насамперед організаційних та економічних питань, які заважають роз-витку трансплантології в Україні [26; С. 11]. Трансплантація є ефективним, але дуже трудомістким, багатоетапним і дорогим методом лікування термінальних стадій захворювань життєво важливих органів. Її здійснення потребує координації зусиль організаторів охорони здоров’я, лікарів багатьох спеціальностей, відповідної підготовки пацієнтів, їх близьких та суспільства в цілому.

Наявна інформація дозволяє констатувати, що потенціал транспланто-логії в останні роки значно зріс. За аналітичними прогнозами 50 % операцій у XXI столітті будуть пов’язані з пересадкою органів. В Україні «трансплантоло-гія» включена в номенклатуру лікувальних спеціальностей [5], ВАК також ввів у перелік на захист спеціальність «трансплантологія та штучні органи» [32; С. 38–59], в 1999 році прийнято закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині».

Проблеми, які стримують подальший розвиток цієї справи в Україні, взаємопов’язані і можуть бути умовно класифіковані таким чином:

формування позитивної громадської думки;

кадрова політика;

фінансування.

Аналіз публікацій у засобах масової інформації та анкетні опитування показали, що громадська думка стосовно трансплантології в Україні або не сформувалась або має негативний характер. Причинами скептичного став-лення суспільства до трансплантологічної хірургії є недостатня чи перекручена інформація, а також недоступність та низька якість лікування. Щодо інформаційного забезпечення, відповідними знаннями не володіють насамперед лікарі, в тому числі організатори охорони здоров’я. Невиправданим є також недотримання стандартів у діагностиці, лікуванні і профілактиці відторгнення трансплантата, у запобіганні інфекційним та іншим ускладненням після опера-ційного періоду [29; С. 12].

Велику роль у формуванні громадської думки щодо трансплантації органів (як позитивної, так і негативної) відіграють засоби масової інформації. Наприклад, після Всесвітніх трансплантаційних спортивних ігор у Манчестері в 1995 році, за якими спостерігали 160 млн глядачів, кількість тих, хто погодився на донорство у Великобританії збільшилось на 36 %, у країнах Західної Європи 37 % громадян погоджуються віддати свої органи для трансплантації після смерті з релігійних міркувань [12]. А ось в українських друкованих виданнях питання трансплантації органів, як правило, подаються у вузькокримінальному «донорському» контексті, наслідком чого і є відмова рідних потенційного доно-ра від органного донорства у випадку його смерті. З іншого боку, до трансплантаційних центрів постійно звертаються дезінформовані громадяни, які бажають продати свої органи.

В Україні формування громадської думки повинно починатися з вклю-чення в план навчання курсантів нового предмета – трансплантології (лекційного курсу і проведення практичних занять на базі трансплантаційних центрів). У цілому підвищення рівня інформованості лікарів дозволяє й надалі розраховувати на більш зацікавлений підхід і підтримку суміжних спеціалістів трансплантологів. Іншою обов’язковою умовою формування позитивної громадської думки повинна стати стандартизація всіх етапів підготовки і виконання трансплантації органів, за принципом «краще менше, та краще», хоч як важко не було його дотримуватись. В міру збільшення кількості хворих, які були успішно вилікувані, можна розраховувати на появу «критичної маси» у вигляді ефективно працюючих товариств трансплантаційних реципієнтів, які надалі також будуть позитивно впливати на засоби масової інформації та різні структури суспільства [29; С. 13].

Ще однією проблемою, яка стримує розвиток трансплантології, є недос-татнє фінансування. З метою отримання об’єктивної інформації та вивчення можливих шляхів вирішення цієї проблеми ми провели аналіз витрат на різних етапах ведення пацієнтів, що претендують на трансплантацію нирки. Розрахунки вартості гемодіалізу і трансплантації нирки, інших операцій, маніпуляцій та досліджень проводилися з урахуванням трудових витрат, забезпечення обладнанням, зносу приміщень, м’якого інвентаря, цін на медикаменти і реактиви. Мінімальна вартість трансплантації нирки з урахуванням програмного гемодіалізу, що їй передує, і наступної інтенсивної терапії становить в середньому 10 000 доларів США і може бути значно збільшена залежно від рівня гарантій, що вимагаються. В законі про трансплантацію оговорено, що фінансування цього розділу здійснюється за рахунок держбюджету України та місцевих бюджетів, додаткове фінансування може проводитися за рахунок добровільних внесків юридичних і фізичних осіб та інших не заборонених законодавством надходжень. У законі не визначено, якою повинна бути питома вага надходжень із державного, місцевого бюджетів, і як це повинно співвідноситись із позабюджетним фінансуванням. Використання досвіду, вже накопиченого в світовій практиці, може полегшити вирішення проблеми, тому ми вивчили питання фінансування лікування ниркової недостатності в США, Канаді, Великій Британії, Франції, Італії, Румунії. В перших п’яти країнах фінансування діалізу та трансплантації нирки виділяється від 1 до 1,5 % з бюджету охорони здоров’я, в Румунії – 2,5 %. В Україні на ці цілі йде не більше 0,2 %. Тому реальним виходом із такого становища є перегляд структури бюджету охорони здоров’я із збільшенням частки витрат на діаліз і трансплантацію нирки до 1,5–2%. Достатній кадровий потенціал дозволяє Україні вийти на світовий рівень у трансплантології, що буде сприяти розвитку багатьох інших розділів медицини та підвищенню престижу держави. Крім того, це буде набагато дешевше, ніж високотехнологічна допомога такого роду за кордоном [29; С. 15].

Таким чином, можливими шляхами вирішення організаційних проблем трансплантації органів в Україні на сучасному етапі є:

введення викладання трансплантології в медичних університетах у вигляді спеціальних циклів для інтернів усіх спеціальностей і тематичних курсів для курсантів, стандартизація всіх етапів підготовки і здійснення трансплантації органів;

зміцнення трансплантаційних центрів, що входять у реєстр, затверджений Кабінетом Міністрів, шляхом атестації їхніх співробітників зі спеціальності «трансплантологія», створення на базі трансплантаційних центрів відповідних кафедр або курсів, об’єднання трансплантаційних центрів у рамках «Укртранспланта», а транс-плантологів – у рамках «Асоціації трансплантологів», створення захисної ради за спеціальністю «Трансплантологія і штучні органи»;

виділення 1,5–2,0 % витрат на діаліз та трансплантацію в структурі бюджету охорони здоров’я, створення цільової державної програми з питань трансплантації.

Отже, на сьогоднішній день назріла необхідність більш диференційованого підходу до суспільно небезпечних діянь, пов’язаних із трансплантацією. Чітко і повно сформульовані правові норми здатні безпосередньо впливати на діяльність медичних працівників і бути засобом забезпечення дотримання прав і свобод людини у сфері медичного обслуговування, полегшуючи вихід із складних ситуацій і запобігаючи вчиненню злочинів лікарями та іншими особами медичного персоналу. Умовами виникнення правових відносин між реципієнтом і трансплантологічним стаціонаром є юридичні факти – волевиявлення хворого і згода медичної установи з подальшим укладенням договору щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Україна посідає друге місце в Європі після Молдови серед «чорних експортерів» людських органів. Законодавці та лікарі хочуть лібералізувати Закон про трансплантацію, вважаючи, що це врятує більше людських життів. У законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсутні їхні заперечення). Використання другої юридичної моделі, безумовно, полегшує вирішення проблеми отримання донорських органів і тканин для пересадки, але ця модель вступає суперечить можливості реалізації природних невід’ємних прав людини. Презумпція незгоди з морально-етичної точки зору є більш прийнятним варіантом юридичного регламенту правомірності вилучення органів із тіл померлих людей для трансплантації.

Хочеться сподіватись, що оскільки наша держава взяла курс на гумані-зацію суспільства, то в ній знайдуться сили, які дозволять вирішити нагальні проблеми в сфері трансплантології, і Україна обов’язково досягне середньоєвропейського рівня спеціалізованої медичної допомоги хворим.

Цьому сприятиме проведення таких заходів:

створення на базі Координаційного центру трансплантації МОЗ України єдиної комп’ютерної інформаційної системи забезпечен-ня органного донорства з охопленням усіх регіонів України для організації обміну донорськими органами, тканинами та клітина-ми;

внесення змін до ст. 16 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»;

цільове виділення на трансплантаційну службу не менше 2 % з бюджетних коштів, що виділяються на охорону здоров’я;

формування в суспільстві правильного погляду на проблеми трансплантації органів, тканин і клітин.

Нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

Кримінальний кодекс України, прийнятий 1 квітня 2001 року.

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999 р. // Вісник Верховної Ради. – 1999. – № 41. – С. 377.

Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів, фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затв. Наказом МОЗ № 226 від 25.09.2000 р.

Наказ 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів». – К, МОЗ України, 19.12.1997. – 20 с.

Постанова КМУ № 695 від 24.04.2000 р. Про деякі питання реалізації Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині».

Постанова ПВСУ № 2 від 07.02.2003 р. «Про судову практику у спра-вах про злочини проти життя та здоров’я особи».

Концепція Державної цільової програми розвитку трансплантації в Україні на 2006–2010 роки. www.moz.gov.ua/ua/main/?docID=3845

Скорбенко Д. Н. Кримінально-правовий аспект трансплантації органів і тканин людини // Права людини в Україні: реалізація та захист: Тези конференції. – 2001. – 23–24 березня. – К.: Інститут адвокатури, 2001. – С. 165–167.

Слонецький Б. І. Юридичні передумови трансплантації в Україні // Трансплантологія. – 2004. – Т. 7. – № 3. – С. 38.

Стеценко С. Г. Регламентация донорства как фактор правового регулирования трансплантации органов и тканей человека // Медицинское право и этика. – 2000. – № 2.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Основи законодавства України про охорону здоров'я

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на

охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед

сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження

генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони

здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання,

побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем,

вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу

життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають

правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони

здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з

метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил,

високої працездатності і довголітнього активного життя громадян,

усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я,

попередження і зниження захворюваності, інвалідності та

смертності, поліпшення спадковості.

Р о з д і л I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров'я

Законодавство України про охорону здоров'я базується на

Конституції України ( 254к/96-ВР ) і складається з цих Основ та

інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що

регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

Стаття 2. Міжнародні договори України в галузі

охорони здоров'я

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна,

встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством

України про охорону здоров'я, то застосовуються правила

міжнародного договору.

Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в

законодавстві про охорону здоров'я

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону

здоров'я основні поняття мають таке значення:

здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального

благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на

забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних

функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності

людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній

тривалості життя;

заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та

організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб

населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання

медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр

профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного

характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної

діяльності медичних працівників;

медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів,

спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної

культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню

діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними

захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством

України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої

організації охорони здоров'я.

Стаття 4. Основні принципи охорони здоров'я

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності

суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та

розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі

охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних

гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету

загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими

або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний

захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність

медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та

культурного розвитку суспільства, наукова

обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної

допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим

досвідом в галузі охорони здоров'я;

попереджувально-профілактичний характер, комплексний

соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

багатоукладність економіки охорони здоров'я і

багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з

демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток

самоврядування закладів та самостійності працівників охорони

здоров'я на правовій і договірній основі.

Стаття 5. Охорона здоров'я - загальний обов'язок

суспільства та держави

Державні, громадські або інші органи, підприємства,

установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані

забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності,

не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах

своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та

потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і

закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати

інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Р о з д і л II

ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Стаття 6. Право на охорону здоров'я

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що

передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний

догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є

необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне

середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного

пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та

відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний

вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його

рекомендацій і закладу охорони здоров'я; { Пункт "д" частини

першої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V

( 997-16 ) від 27.04.2007 }

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я

і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику

та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і

внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі

охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні

громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому

законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою

сприяння охороні здоров'я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм

дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників,

закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у

разі незгоди громадянина з висновками державної медичної

експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та

в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть

бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;

к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні

в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних

працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та

адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння

та релігійного обряду. { Частину першу статті 6 доповнено пунктом

"к" згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Законодавством України може бути визначено й інші права

громадян у галузі охорони здоров'я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується

право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених

міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров'я

Держава згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) гарантує

всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я

шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських

заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня

медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом

Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю

та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу

соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної

інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних

інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.

Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров'я

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону

здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі

охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи,

підприємства, установи та організації, їх посадові особи і

громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених

прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної

шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у

порядку, встановленому законодавством.

Стаття 9. Обмеження прав громадян, пов'язані із станом

їх здоров'я

На підставах і в порядку, передбачених законами України,

громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними

за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної

з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних

державних функцій.

Застосування примусових заходів медичного характеру щодо

осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав

інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або

примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням

карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку,

передбачених законами України.

Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх

здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Стаття 10. Обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я

Громадяни України зобов'язані:

а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не

шкодити здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити

профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які

знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про

охорону здоров'я.

Стаття 11. Права і обов'язки іноземних громадян та

осіб без громадянства

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно

проживають на території України, користуються такими ж правами і

несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни

України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи

законодавством України.

Права та обов'язки в галузі охорони здоров'я іноземних

громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на

території України, визначаються законодавством і відповідними

міжнародними договорами.

Р о з д і л III

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Стаття 12. Охорона здоров'я - пріоритетний напрям

державної діяльності

Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної

діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та

забезпечує її реалізацію.

( Дію частини другої статті 12 зупинено на 2004 рік згідно із

Законом N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003 ) ( Дію частини

другої статті 12 зупинено на 2003 рік згідно із Законом N 380-IV

( 380-15 ) від 26.12.2002 ) Державна політика охорони здоров'я

забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає

її науково обгрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків

національного доходу.

Стаття 13. Формування державної політики охорони

здоров'я

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна

Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих

засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань,

напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і

обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних

кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів,

затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. { Частина

перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV

( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Для вирішення питань формування державної політики охорони

здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та

експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та

представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих

органів визначається Верховною Радою України.

Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в

Україні є політика охорони здоров'я в Республіці Крим, місцеві і

регіональні комплексні та цільові програми, що формуються

Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і

регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби

охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних

територіях.

Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров'я

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається

на органи державної виконавчої влади.

Особисту відповідальність за неї несе Президент України.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України

передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі

охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону

здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я

через систему органів державної виконавчої влади, проводить у

життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші

повноваження, передбачені Конституцією України ( 254к/96-ВР ).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення

державних цільових програм, створює економічні, правові та

організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в

галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів

охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне

співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї

компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи

державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. { Частина

четверта статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної

виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і

прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково

обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають

сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні

замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення

галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу

виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента

України та підпорядковані їм органи місцевої державної

адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і

міських Рад народних депутатів реалізують державну політику

охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених

законодавством.

Стаття 15. Органи охорони здоров'я

Спеціально уповноваженим центральним органом державної

виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони

здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що

затверджується Кабінетом Міністрів України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої

влади в адміністративно-територіальних одиницях України

покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки

Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Стаття 16. Заклади охорони здоров'я

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують

санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,

фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні,

науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами,

установами та організаціями з різними формами власності, а також

приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної

бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів

охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих

закладів, а також порядок ліцензування медичної практики,

виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі

лікарськими засобами визначаються актами законодавства України.

( Частина друга статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006 )

Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі

статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним

органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я

керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає

встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику

закладу охорони здоров'я має бути забезпечена незалежність у

вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також

в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають

право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров'я у

разі порушення ним законодавства про охорону здоров'я, невиконання

державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності

в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що суперечать його

статуту.

Стаття 17. Господарська діяльність у галузі охорони здоров'я

Провадження господарської діяльності в галузі охорони

здоров'я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню,

дозволяється лише за наявності ліцензії.

Держава підтримує господарську діяльність у галузі охорони

здоров'я.

( Стаття 17 в редакції Закону N 3370-IV ( 3370-15 ) від

19.01.2006 )

Стаття 18. Фінансування охорони здоров'я

Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок

Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів

місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного

страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не

заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим,

бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на

охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню

гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування

державних цільових і місцевих програм охорони здоров'я та

фундаментальних наукових досліджень з цих питань. { Частина друга

статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV

( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі

науково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки

Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування

фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони

здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не

вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний

період не проводиться.

Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують

лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або

іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою,

фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і

організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова

підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого

бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства,

установи або організації становлять значну частину населення даної

місцевості.

Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для

підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані

підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами,

а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу

встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи

медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється

за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ

і організацій та власних внесків громадян. Питання організації

медичного страхування населення і використання страхових коштів

визначаються відповідним законодавством.

Стаття 19. Матеріально-технічне забезпечення

охорони здоров'я

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони

здоров'я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого

рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров'я

мають право самостійно вирішувати питання свого

матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву

медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних

реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших

виробів, необхідних для охорони здоров'я, а також розвитку

торгівлі цими виробами.

З цією метою забезпечується реалізація державних цільових

програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та

фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і

міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного

забезпечення охорони здоров'я, створюється система відповідних

податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.

{ Частина друга статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для

охорони здоров'я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може

зашкодити інтересам охорони здоров'я населення України.

Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для

охорони здоров'я, їх застосування дозволяється лише після

обов'язкової апробації, здійснюваної у порядку, погодженому з

Міністерством охорони здоров'я України.

Стаття 20. Наукове забезпечення охорони здоров'я

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони

здоров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і

працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться

академічними і відомчими науковими установами, навчальними

закладами та іншими науковими установами і підрозділами або

окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з

державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел

фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні цільові програми у галузі охорони здоров'я та

найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій

експертизі, яка проводиться відповідно до закону у провідних

національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом

Міністрів України. { Частина друга статті 20 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Вищою науковою медичною установою України із статусом

самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і

розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук

України.

Стаття 21. Податкові та інші пільги в галузі

охорони здоров'я

Заклади охорони здоров'я, особи, які здійснюють

підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров'я, а також

суб'єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для

забезпечення діяльності закладів охорони здоров'я, користуються

податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Стаття 22. Державний контроль і нагляд в галузі охорони

здоров'я

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади

здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про

охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог,

спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного

середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення,

нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог

Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування,

медичних матеріалів і технологій.

Стаття 23. Вищий нагляд за додержанням законодавства про

охорону здоров'я

Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону

здоров'я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані

йому прокурори.

Стаття 24. Участь громадськості в охороні здоров'я

Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти

реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я

і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися

громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх

діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і

громадський контроль в галузі охорони здоров'я.

У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та

місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних

конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем

організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь

фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші

об'єднання громадян, в тому числі міжнародні. { Частина третя

статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV

( 3421-15 ) від 09.02.2006 }

Р о з д і л IV

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ

Стаття 25. Підтримання необхідного для здоров'я життєвого

рівня населення

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу,

одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і

забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.

З цією метою на основі науково обгрунтованих

медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог

встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати,

пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів

населення, організується натуральне, в тому числі

безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення

продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої

необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення

життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не

мають певного місця проживання, безплатно надаються медична

допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у

важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і

здоров'я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо

життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Стаття 26. Охорона навколишнього природного середовища

Держава забезпечує охорону навколишнього природного

середовища як важливої передумови життя і здоров'я людини шляхом

охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного

екологічного впливу, шляхом досягнення гармонійної взаємодії

особи, суспільства та природи, раціонального використання і

відтворення природних ресурсів.

Відносини у галузі охорони навколишнього природного

середовища регулюються відповідним законодавством України і

міжнародними договорами.

Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного

благополуччя територій і населених пунктів

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених

пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів,

спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і

санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних

санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів та

організацією державного санітарного нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги

до планування і забудови населених пунктів; будівництва і

експлуатації промислових та інших об'єктів; очистки і знешкодження

промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків;

утримання та використання жилих, виробничих і службових приміщень

та територій, на яких вони розташовані; організації харчування і

водопостачання населення; виробництва, застосування, зберігання,

транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і

сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин,

а також до іншої діяльності, що може загрожувати

санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.

Стаття 28. Створення сприятливих для здоров'я

умов праці, навчання, побуту та відпочинку

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці,

навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності,

профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та

відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині

санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших

процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин,

обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які

можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти,

технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з

органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.

Власники і керівники підприємств, установ і організацій

зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки

безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці,

передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого

впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням

сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і

відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 29. Збереження генофонду народу України

В інтересах збереження генофонду народу України, запобігання

демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і

профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс

заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають

на генетичний апарат людини, а також створює систему державного

генетичного моніторингу, організує медико-генетичну допомогу

населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі

генетики і демографії.

Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад

генетичного апарату людини.

Стаття 30. Запобігання інфекційним захворюванням,

небезпечним для населення

Держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване

попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових

інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань,

небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої

діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і

підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з

виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо

окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть

здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення,

лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами

України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних

захворювань Президентом України відповідно до законів України та

рекомендацій органів охорони здоров'я можуть запроваджуватися

особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення

на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані

на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Органи місцевої державної адміністрації та регіонального і

місцевого самоврядування зобов'язані активно сприяти здійсненню

протиепідемічних заходів.

Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних

захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм

збудника інфекційного захворювання визначаються Міністерством

охорони здоров'я України і публікуються в офіційних джерелах.

Стаття 31. Обов'язкові медичні огляди

З метою охорони здоров'я населення організуються

профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок,

працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і

небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб,

професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням

населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.

Власники та керівники підприємств, установ і організацій

несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми

працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки

для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не

пройшли обов'язкового медичного огляду.

Перелік категорій населення, які повинні проходити

обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та

порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення

Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення

шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я,

організації медичного, екологічного і фізичного виховання,

здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної

культури населення, створення необхідних умов, в тому числі

медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом,

розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв,

баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із

шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи

соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий

спосіб життя. ( Частина перша статті 32 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )

В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та

вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів,

алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я

людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу"

( 270/96-ВР ). ( Частина друга статті 32 в редакції Закону

N 70/97-ВР від 14.02.97 )

З метою запобігання шкоди здоров'ю населення застосування

гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і

психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в

порядку, встановлених Міністерством охорони здоров'я України.

{ Частина третя статті 32 в редакції Закону N 1033-V ( 1033-16 )

від 17.05.2007 }

Р о з д і л V

ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНА ДОПОМОГА

Стаття 33. Забезпечення лікувально-профілактичною

допомогою

Громадянам України надається лікувально-профілактична

допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками

науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами

охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також

окремими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.

( Частина перша статті 33 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006 )

Для забезпечення лікувально-профілактичною допомогою громадян

України, які мають відповідні пільги, встановлені законодавством,

створюються спеціальні лікувально-профілактичні заклади.

Стаття 34. Лікуючий лікар

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або

призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його

підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і

кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі

вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта,

якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього

розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не

загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі

відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом

встановленого для нього режиму.

Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної

первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини

медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію

лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших

захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення

пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої

допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається

переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими

лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога

подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть

забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику,

профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична

допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають

відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і

лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують

спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою

встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко

зустрічаються.

Стаття 36. Направлення хворих на лікування за кордон

Громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон

у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги

хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров'я

України.

Державні органи зобов'язані сприяти виїзду громадян України

за кордон і перебуванню там в період лікування.

Порядок направлення громадян України за кордон для лікування

встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 37. Подання медичної допомоги в невідкладних

та екстремальних ситуаціях

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну

допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична

допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або

найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від

відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим

відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через

відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства,

установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт

для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В

цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати

співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії

транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей

обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші

громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний

засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання

невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий

лікувально-профілактичний заклад.

Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних

ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння,

епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне

забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані

бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з

відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони

здоров'я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної

ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню

медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку,

встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна

компенсація шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення

подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть

органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні

заклади.

Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу

Кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який

звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний

вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та

вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. { Частина

перша статті 38 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від

27.04.2007 }

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом,

бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному

закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість

забезпечити відповідне лікування.

Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації

Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання

достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, у тому

числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що

стосуються його здоров'я.

Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на

отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного.

Медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній

формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення

запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого

розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і

здоров'я.

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його

здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених

частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування,

медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан

здоров'я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими

медичними документами.

У разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені

ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні

причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин

смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

{ Стаття 39 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 39-1. Право на таємницю про стан здоров'я

Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт

звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості,

одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або

навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

{ Закон доповнено статтею 39-1 згідно із Законом N 997-V

( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 40. Лікарська таємниця

Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням

професійних або службових обов'язків стало відомо про

хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і

сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці

відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську

таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому

числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна

бути забезпечена анонімність пацієнта.

Стаття 41. Звільнення від роботи на період хвороби

На період хвороби з тимчасовою втратою працездатності

громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у

встановленому законодавством України порядку допомоги по

соціальному страхуванню.

Стаття 42. Загальні умови медичного втручання

Медичне втручання (застосування методів діагностики,

профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм

людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати

шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта,

допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива

шкода від застосування методів діагностики, профілактики або

лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від

втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими

методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування

визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково

обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози

життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою

інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар

вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення

шкоди життю та здоров'ю пацієнта.

Стаття 43. Згода на медичне втручання

Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ

пацієнта необхідна для застосування методів діагностики,

профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років

(малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в

установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання

здійснюється за згодою їх законних представників. { Частина перша

статті 43 в редакції Закону N 1489-III ( 1489-14 ) від 22.02.2000,

із змінами, внесеними згідно із Законом N 1033-V ( 1033-16 ) від

17.05.2007, N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є

наявною, згода хворого або його законних представників на медичне

втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта

наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього

пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від

нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання -

засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і

усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право

відмовитися від лікування. { Статтю 43 доповнено частиною згідно

із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може

мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це

органи опіки і піклування.

Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики,

лікування, реабілітації та лікарських засобів

У медичній практиці застосовуються методи профілактики,

діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби,

дозволені до застосування Міністерством охорони здоров'я України.

Нові методи профілактики, діагностики, лікування,

реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в

установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть

використовуватися в інтересах вилікування особи лише після

отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років

(малолітньої особи) зазначені методи та засоби можуть

використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або

інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18

років - за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або

інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність

якої обмежується, - за її письмовою згодою та письмовою згодою її

піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом

порядку недієздатною, - за письмовою згодою її законного

представника. При отриманні згоди на застосування нових методів

профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських

засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але

ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному

представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи,

побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.

Порядок застосування методів профілактики, діагностики,

лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у

частині другій цієї статті, встановлюється Міністерством охорони

здоров'я України.

{ Стаття 44 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V

( 997-16 ) від 27.04.2007; в редакції Закону N 1033-V ( 1033-16 )

від 17.05.2007 }

Стаття 45. Медико-біологічні експерименти на людях

Застосування медико-біологічних експериментів на людях

допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової

обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком

спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності

застосування експерименту, повної інформованості і вільної згоди

повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту,

щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в

необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення

науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або

військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях,

захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

{ Частина перша статті 45 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Порядок проведення медико-біологічних експериментів

регулюється законодавчими актами України.

Стаття 46. Донорство крові та її компонентів

Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх

для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або

використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми

дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється

насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з

метою використання її як донора.

Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до

закону.

Донорам надаються пільги, передбачені законодавством

України.

Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.

{ Стаття 46 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 47. Трансплантація органів та інших анатомічних

матеріалів

Застосування методу пересадки від донора до реципієнта

органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному

законом порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних

представників за умови, якщо використання інших засобів і методів

для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає

бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою,

ніж та, що загрожувала реципієнту. { Частина перша статті 47 із

змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від

27.04.2007 }

Донором органів та інших анатомічних матеріалів може бути

повнолітня дієздатна фізична особа. Фізична особа може дати

письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних

матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. { Статтю

47 доповнено частиною другою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 )

від 27.04.2007 }

Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла

фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в

порядку, встановлених законом. { Статтю 47 доповнено частиною

третьою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона

Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона

здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими

Міністерством охорони здоров'я України, за медичними показаннями

повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови

наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності

донора та збереження лікарської таємниці. { Частина перша статті

48 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від

27.04.2007 }

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку,

передбаченому законодавством.

Стаття 49. Застосування методів стерилізації

Застосування методів стерилізації може здійснюватися за

бажанням повнолітнього пацієнта в акредитованих закладах охорони

здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством

охорони здоров'я України. { Частина перша статті 49 із змінами,

внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності

медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з

додержанням вимог, встановлених законом. { Статтю 49 доповнено

частиною другою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від

27.04.2007 }

Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності

Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути

проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони

здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання

вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до

двадцяти двох тижнів. { Частина друга статті 50 в редакції Закону

N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після

дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

{ Статтю 50 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 997-V

( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності

На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і

соціально-психологічних показань, які встановлюються

Міністерством охорони здоров'я України, йому може бути проведено

шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони

здоров'я зміну (корекцію) його статевої належності.

Особі, якій було здійснено зміну статевої належності,

видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується

питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в

критичному для життя стані

Медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу у

повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя

стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними

закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку

держави.

Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в

тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть.

Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті

визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до

сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії -

навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з

метою припинення його страждань.

Стаття 53. Спеціальні заходи профілактики та

лікування соціально небезпечних захворювань

З метою охорони здоров'я населення органи і заклади охорони

здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та

лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз,

психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний

алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.

Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих,

у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими

актами України.

Р о з д і л VI

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ

Стаття 54. Порядок забезпечення лікарськими

засобами та імунобіологічними препаратами

Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та

імунобіологічними препаратами через аптечні та

лікувально-профілактичні заклади.

Порядок забезпечення громадян безплатно або на пільгових

умовах лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами

визначається законодавством України.

Аптечні і лікувально-профілактичні заклади можуть відпускати

лише такі лікарські засоби та імунобіологічні препарати, які

дозволені для застосування Міністерством охорони здоров'я України,

і несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх

зберігання та реалізації, а також за підтримання обов'язкового

асортименту лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, в

тому числі необхідного запасу на випадок епідемічних

захворювань, стихійного лиха та катастроф.

Міністерство охорони здоров'я України регулярно інформує

працівників охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та

імунобіологічні препарати, дозволені до застосування.

Стаття 55. Виробництво лікарських засобів та

імунобіологічних препаратів

Виробництво нових лікарських засобів та імунобіологічних

препаратів для медичних цілей допускається з дозволу Міністерства

охорони здоров'я України після встановлення їх лікувальної або

профілактичної ефективності.

Якість лікарських засобів та імунобіологічних препаратів

повинна відповідати вимогам Державної Фармакопеї України і

технічним умовам, затвердженим у встановленому порядку.

Контроль за якістю лікарських засобів та імунобіологічних

препаратів, що виготовляються підприємствами України, здійснюється

Міністерством охорони здоров'я України.

Стаття 56. Забезпечення протезною допомогою

Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами,

ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими

апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними

засобами пересування.

Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому

забезпеченню зазначеними виробами і предметами, а також умови і

порядок забезпечення ними встановлюються законодавством України.

Р о з д і л VII

ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ

Стаття 57. Заохочення материнства. Гарантії

охорони здоров'я матері та дитини

Материнство в Україні охороняється і заохочується державою.

Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією

широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших

консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків

відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та

інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з

вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному

страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини;

виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням

дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною

застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я

виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із

збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов

праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів;

державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у

порядку, встановленому законодавством України.

З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій

вирішувати питання про материнство.

Стаття 58. Забезпечення медичною допомогою

вагітних жінок і новонароджених

Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці

кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності,

стаціонарну медичну допомогу при пологах і

лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Стаття 59. Піклування про зміцнення та охорону

здоров'я дітей і підлітків

Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх

фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу

життя. У разі порушення цього обов'язку, якщо воно завдає істотної

шкоди здоров'ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути

позбавлені батьківських прав.

З метою виховання здорового молодого покоління з гармонійним

розвитком фізичних і духовних сил держава забезпечує розвиток

широкої мережі дитячих садків, шкіл-інтернатів, оздоровниць,

таборів відпочинку та інших дитячих закладів.

Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і

навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження

і зміцнення здоров'я та гігієнічного виховання. Умови

навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму

проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством

охорони здоров'я України.

Стаття 60. Забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою

Медична допомога дітям і підліткам забезпечується

лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими

поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями

та іншими закладами охорони здоров'я. До державних дитячих

санаторіїв путівки дітям надаються безплатно.

Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.

Стаття 61. Дитяче харчування

Держава забезпечує дітей віком до трьох років виготовленими

переважно на промисловій основі з екологічно чистої сировини

якісними дитячими сумішами та іншими продуктами дитячого

харчування.

Контроль за виконанням санітарно-гігієнічних та інших

нормативних вимог щодо продуктів дитячого харчування покладається

на органи державного санітарного нагляду.

( Стаття 61 в редакції Закону N 2978-12 від 03.02.93 )

Стаття 62. Контроль за охороною здоров'я дітей у

дитячих виховних і навчальних закладах

Контроль за охороною здоров'я дітей та проведенням оздоровчих

заходів у дитячих виховних і навчальних закладах здійснюють органи

та заклади охорони здоров'я разом з органами і закладами народної

освіти за участю громадських організацій.

Стаття 63. Державна допомога громадянам у здійсненні

догляду за дітьми з дефектами фізичного або

психічного розвитку

Діти з дефектами фізичного або психічного розвитку, які

потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, за

бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, можуть утримуватися в

будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих

закладах за державний рахунок.

Сім'ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають

такі діти, подається медико-соціальна допомога у порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 64. Пільги, що надаються матерям в разі

хвороби дітей

При неможливості госпіталізації або відсутності показань до

стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім'ї,

який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою

допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку.

При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також

тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком

лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї

надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі

із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та

виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому

порядку.

Стаття 65. Контроль за трудовим і виробничим

навчанням та умовами праці підлітків

Виробниче навчання підлітків дозволяється відповідно до

законодавства за тими професіями, які відповідають їх віку,

фізичному і розумовому розвитку та стану здоров'я. Трудове та

виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним

контролем.

Контроль за умовами праці підлітків, а також проведенням

спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням

підлітків, здійснюють органи і заклади охорони здоров'я разом з

власниками підприємств, установ, організацій, а також органами

професійно-технічної освіти, органами народної освіти,

громадськими організаціями.

Стаття 66. Обов'язкові медичні огляди працюючих підлітків

Медичний огляд підлітків є обов'язковим для вирішення питання

про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків

повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.

Р о з д і л VIII

МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ

Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення

санаторно-курортної діяльності

Санаторно-курортні заклади здійснюють свою діяльність у

порядку, передбаченому законодавством про курорти. З метою

забезпечення подання в них належної лікувально-профілактичної

допомоги відкриття санаторно-курортного закладу, встановлення його

спеціалізації (медичного профілю) та медичних показань і

протипоказань для санаторно-курортного лікування здійснюється за

погодженням з Міністерством охорони здоров'я України або

уповноваженим ним на це органом.

Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем

за станом здоров'я хворого і оформляється медичними документами

відповідно до встановленого Міністерством охорони здоров'я України

зразка.

Органи охорони здоров'я зобов'язані подавати

санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультативну

допомогу.

Державний контроль за поданням лікувально-профілактичної

допомоги в санаторно-курортних закладах здійснюють Міністерство

охорони здоров'я України і уповноважені ним органи, які мають

право у встановленому законодавчими актами порядку зупиняти

діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону

здоров'я або законних прав та інтересів громадян.

Стаття 68. Медико-санітарне забезпечення відпочинку

Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів,

туристських баз, інших підприємств, установ і організацій,

діяльність яких пов'язана з організацією відпочинку населення,

зобов'язані створити здорові і безпечні умови для відпочинку,

фізкультурно-оздоровчих занять, додержувати законодавства про

охорону здоров'я і санітарно-гігієнічних норм, забезпечити

можливість подання особам, які відпочивають, необхідної

лікувально-профілактичної допомоги. ( Частина перша статті 68

із змінами, внесеними згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )

Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням

відпочинку населення здійснюють органи охорони здоров'я.

Р о з д і л IX

МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 69. Медико-соціальна експертиза втрати

працездатності

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється

у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів, які

встановлюють факт необхідності надання відпустки у зв'язку з

хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за

хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування,

санаторно-курортного лікування, визначають необхідність і строки

тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу

роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення про

направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення

наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності

здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які

встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для

інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров'я,

перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з

висновком експертної комісії та сприяють відновленню

працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і

характер праці інвалідів є обов'язковими для власників та

адміністрації підприємств, установ і організацій.

Порядок організації та проведення медико-соціальної

експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 70. Військово-лікарська експертиза

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до

військової служби призовників, військовослужбовців та

військовозобов'язаних, встановлює причинний зв'язок захворювань,

поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і

умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги

військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється

військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових

комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства оборони

України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської

експертизи ( z1044-07 )встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 71. Судово-медична і судово-психіатрична

експертизи

Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи

призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором

або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення

питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини

або судової психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і

судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони

здоров'я України.

Стаття 72. Патологоанатомічні розтини

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою

встановлення причин і механізмів смерті хворого.

В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини

здійснюються при наявності підозри на насильницьку смерть, а також

коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров'я, за

винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

За наявністю письмової заяви близьких родичів або

задокументованого волевиявлення покійного і відсутності підозри на

насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних

мотивів, патологоанатомічний розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається

Міністерством охорони здоров'я України.

Стаття 73. Альтернативна медична експертиза

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної

експертизи та в інших передбачених законодавством випадках на

вимогу громадянина проводиться альтернативна медична

(медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або

патологоанатомічний розтин. ( Частина перша статті 73 із змінами,

внесеними згідно із Законом N 4039а-12 від 25.02.94 )

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями

відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають

експертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної

експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Р о з д і л X

МЕДИЧНА І ФАРМАЦЕВТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 74. Заняття медичною і фармацевтичною

діяльністю

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи,

які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним

кваліфікаційним вимогам.

{ Частину другу статті 74 виключено на підставі Закону

N 1033-V ( 1033-16 ) від 17.05.2007 }

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними

видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються

Міністерством охорони здоров'я України. Відповідальність за

дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники

закладу охорони здоров'я і ті органи, яким надано право видавати

ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони

здоров'я. { Частина третя статті 74 із змінами, внесеними згідно

із Законами N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006, N 1033-V

( 1033-16 ) від 17.05.2007 }

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в

навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної

діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку,

встановленому Міністерством охорони здоров'я України, якщо інше

не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких

бере участь Україна.

Стаття 74-1. Право на заняття народною медициною

(цілительством)

Народна медицина (цілительство) - методи оздоровлення,

профілактики, діагностики і лікування, що ґрунтуються на досвіді

багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не

потребують державної реєстрації.

Право на заняття народною медициною (цілительством) мають

особи, які отримали спеціальний дозвіл на заняття народною

медициною (цілительством), виданий Міністерством охорони здоров'я

України або уповноваженим ним органом.

Кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються народною

медициною (цілительством), порядок заняття народною медициною

(цілительством), порядок видачі та анулювання спеціального дозволу

на заняття народною медициною (цілительством) встановлюються

Міністерством охорони здоров'я України.

Спеціальний дозвіл на заняття народною медициною

(цілительством) може бути анульований за рішенням органу, що його

видав, або за рішенням суду.

Забороняється проведення цілительства на масову аудиторію, у

тому числі з використанням засобів масової інформації.

Заняття народною медициною (цілительством) з порушенням

встановлених законодавством вимог тягне за собою відповідальність

згідно із законом.

{ Закон доповнено статтею 74-1 згідно із Законом N 1033-V

( 1033-16 ) від 17.05.2007 }

Стаття 75. Підготовка, перепідготовка та підвищення

кваліфікації медичних і фармацевтичних

працівників

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації

медичних і фармацевтичних працівників здійснюються відповідними

середніми спеціальними і вищими навчальними та науковими

закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки

кадрів, а також через інтернатуру, клінічну ординатуру,

аспірантуру і докторантуру згідно з законодавством про освіту.

Навчальні плани та програми підготовки, перепідготовки та

підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників у

встановленому порядку погоджуються з Міністерством охорони

здоров'я України.

Стаття 76. Присяга лікаря України

Випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних

закладів приносять Присягу лікаря України.

Текст Присяги лікаря України затверджується Кабінетом

Міністрів України.

Стаття 77. Професійні права та пільги медичних і

фармацевтичних працівників

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до

спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного

разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів

діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних

досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

д) безплатне користування соціальною, екологічною та

спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання

професійних обов'язків;

е) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу

охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у

зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках,

передбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання,

каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у

зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

ж) встановлення у державних закладах охорони здоров'я

посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної

сітки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; { Пункт

"ж" частини першої статті 77 в редакції Закону N 107-VI ( 107-17 )

від 28.12.2007 }

{ Щодо дії пункту "ж" частини першої статті 77 додатково див.

Декрет N 23-92 від 31.12.92, Закони N 183/94-ВР від 23.09.94,

N 380-IV ( 380-15 ) від 26.12.2002, N 1344-IV ( 1344-15 ) від

27.11.2003, N 2285-IV ( 2285-15 ) від 23.12.2004, N 2505-IV

( 2505-15 ) від 25.03.2005, N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005,

N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006, Рішення Конституційного Суду

N 6-рп/2007 ( v0a6p710-07 ) від 09.07.2007 }

з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у

випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

і) пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

ї) безплатне користування житлом з освітленням і опаленням

тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах

міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними

та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених

пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку,

кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного

житла, придбання автомототранспорту.

Пільги на безплатне користування житлом з опаленням та

освітленням, передбачені абзацом першим цього пункту, надаються:

{ Пункт "ї" частини першої статті 77 доповнено абзацом другим

згідно із Законом N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 }

працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому

еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника

за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає

право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному

Кабінетом Міністрів України; { Пункт "ї" частини першої статті 77

доповнено абзацом третім згідно із Законом N 107-VI ( 107-17 ) від

28.12.2007 }

пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний доход

сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не

перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну

пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

{ Пункт "ї" частини першої статті 77 доповнено абзацом четвертим

згідно із Законом N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 }

{ Додатково див. Закони N 380-IV ( 380-15 ) від 26.12.2002,

N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003, N 1801-IV ( 1801-15 ) від

17.06.2004 } { Пункт "ї" частини першої статті 77 в редакції

Законів N 2624-IV ( 2624-15 ) від 02.06.2005, N 657-V ( 657-16 )

від 08.02.2007 }

й) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги

і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

к) створення наукових медичних товариств, професійних спілок

та інших громадських організацій;

л) судовий захист професійної честі та гідності;

м) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в

межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського

підприємства, сільськогосподарської установи та організації,

розташованих на території відповідної ради, із земель

сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської

установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи

резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі

земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення

особистого селянського господарства.

Дія пункту "м" не поширюється на громадян, які раніше набули

право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення

особистого підсобного господарства чи для ведення особистого

селянського господарства, крім випадків успадкування права на

земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого

підсобного господарства чи для ведення особистого селянського

господарства відповідно до закону;

( Частину першу статті 77 доповнено пунктом "м" згідно із Законом

N 1694-IV ( 1694-15 ) від 20.04.2004 )

н) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у

сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри

та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік,

лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі

терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші

лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень

швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної

авіації та відділень планової та екстреної консультативної

допомоги - за безперервну роботу на зазначених посадах у

зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки

мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю

три календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій

медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах

існуючих норм. ( Частину першу статті 77 доповнено пунктом "н"

згідно із Законом N 2427-IV ( 2427-15 ) від 01.03.2005 )

Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для

медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть

поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників

підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають

медико-санітарну допомогу.

Стаття 78. Професійні обов'язки медичних і

фармацевтичних працівників

Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і

лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну

і лікарську допомогу;

б) безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу

громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних

ситуаціях;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення,

пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб

життя;

г) дотримувати вимог професійної етики і

деонтології, зберігати лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань та

майстерності;

е) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим

працівникам охорони здоров'я.

Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші

обов'язки, передбачені законодавством.

Р о з д і л XI

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі

охорони здоров'я

Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі

охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я

(ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначе-

ним організаціям належні умови діяльності на території України,

сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними

проводяться.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава

бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я;

здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє

професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я,

обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту

медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів,

необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств в галузі

охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває

і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не

суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають

право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати

договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами

на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності

відповідних міжнародних організацій, здійснювати

зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку

державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у

встановленому порядку, в тому числі і до суду.

Р о з д і л XII

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

Стаття 80. Відповідальність за порушення

законодавства про охорону здоров'я

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я,

несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність

згідно із законодавством.

Президент України Л.КРАВЧУК

Література:

1.Конституція України 28.06.1996р.

2.Акт проголошення незалежності України 24.08.1991р.

3.Закон України « Про громадянство» 18.01.2001р.

4.Основи законодавства України про охорону здоров'я» 31.12.1992р.

5.Женевська декларація Всесвітньої Медичної Асоціації прийнята в 1949р.із змінами 1968.1983рр.

6.Міжнародний кодекс медичної етики прийнятий у 1948р. Із змінами і доповненнями 1968,1983,1994рр

7.Міжнародна декларація про незалежність і професійну свободу лікаря принята у 1986р.

8.Загальна декларація прав людини прийнята на Генеральної Асамблеї ООН 10.12.1948р.

8.Закон України «Про лікарськи засоби» від 04.04.1996р.

9.Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991р.

10.Закон України « Про забеезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.12.1994р

11.Закон України «Про обіг в Україні наркотичних засобів,психотропних речовин і прекурсорів» від 15.02.1995р.

Кодекси України:

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 06.07.2005 № 2747-IV

Кодекс адміністративного судочинства України

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 18.03.2004 № 1618-IV

Цивільний процесуальний кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 11.07.2003 № 1129-IV

Кримінально-виконавчий кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 16.01.2003 № 435-IV

Цивільний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 16.01.2003 № 436-IV

Господарський кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 11.07.2002 № 92-IV

Митний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 10.01.2002 № 2947-III

Сімейний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 25.10.2001 № 2768-III

Земельний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 21.06.2001 № 2542-III

Бюджетний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон вiд 05.04.2001 № 2341-III

Кримінальний кодекс України .

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 06.06.1995 № 213/95-ВР

Водний кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 23.05.1995 № 176/95-ВР

Кодекс торговельного мореплавства України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 27.07.1994 № 132/94-ВР

Про надра

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон вiд 21.01.1994 № 3852-XII

Лісовий кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 04.05.1993 № 3167-XII

Повітряний кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 12.12.1991 № 1970-XII

Митний кодекс України

Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 06.11.1991 № 1798-XII

Господарський процесуальний кодекс України .

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон вiд 18.12.1990 № 561-XII

Земельний кодекс України

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 07.12.1984 № 8073-X

Кодекс України про адміністративні правопорушення .

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 07.12.1984 № 8073-X

Житловий Кодекс Української РСР

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 09.06.1972 № 771-VIII

Кодекс законів про працю України .

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 23.12.1970 № 3325-VII

Кримінально-процесуальний кодекс України .

Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон, Кодекс вiд 28.12.1960

Підручникі:

1. Правознавство / Підручник . Заг.редак М.Ф.Орзих, С.В.Ківалов.2007р

2. Введення в Українське право / Підручник . Заг.редак С.В.Ківалова.2006р.

3. Теорія держави і права / Підручник . Заг.редак Теліпко В.Е.-Біноватор 2007р.

4. Істория держави і права./ Підручник Заг.редак -Знание. 2006рСирих В.М.

5. Конституційне право України./.Підручник Заг.редак 2005р.Годованець В.Ф.

6. Цивільне право України/Підручник Заг.редак Знание.2005рПанченко М.И.

7. Загальна теорія держави та права / Підручник Заг.ред.Атіка.2007рЛуць Л.А.

8.Адміністративне право./ Підручник Заг.редак Истина 2007р.Теліпко В.Е.

9. Кримінальне право України/ Підручник Заг.ред.ИСТИНА.2005рВ.А.Кузнецов

10.Кримінальний процес України Підручник Заг.р. Юринком.2006р Коваленко

11.Трудове право України/ Підручник Заг.редак Одиссей Г.И.Чанышева2007р

12.Сімейне право України / Підручник Заг.редак ИСТИНА2002р.Галанчук В.С.

13.Медичне право України:правовий статус пацієнтів в Україні./

м.Львів 2008р.Видавництво ЛОБФ авт.І.Я.Сенюта,Х.Я. Терешко

14.Медичне право України / Підручник- м.Київ «Правова єдність»,2008р.

Стеценко С.Г.,Сенюта і.Я.

15.Цивільне право:Практикум /Підручник. м. Київ «Правова єдність»,2009р

Д.В.Боброва.

Международньїе декларации

Женевская декларация всемирной медицинской ассоциации

Хельсинская декларация

Токийская декларация

Копенгагєнская декларация

Лиссабонская декларация о правах пациента

Мадридская декларация о профессиональной автономии исамоуправление врачей .'

Венецианская декларация отерминальном состоянии

Декларация об звтаназии

Декларация о трансплантации человеческих органов

Декларация о правах человека и свободу личности практикующих врачей

Декларация о независимости и профессиональной свободе врача

Декларация о жестоком обращении с пожильїми людьми и стариками, принятая в Гонконге

Декларация о химическом и биологическом оружии

Декларация об отношении врачей к лицам, обьявившим голодовку

Международньїй Кодекс Медицинской етики

Принят 3-ей Генеральної! Ассамблеей Всемирной Медицинской Ассоциации, Лондон, Великобритания, октябрь 1949, дополнен 22-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Сидней, Австралия, август 1968 и 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983

Общие обязанности врачей:

• врач должен всегда поддерживать наивьісшие профессиональньїе стандартьі.

• врач должен не позволять соображениям собственной вьігодьі оказьівать влияние на свободу и независимость профессионального решения, которое должно приниматься исключительно в интересах пациента.

• врач должен ставить во главу угла сострадание и уважение к человеческому достоинству пациента и полностью отвечать за все аспектьі медицинской помощи, вне зависимости от собственной профессиональной специализации.

• врач должен бьіть честен в отношениях с пациентами и коллегами и бороться с теми из своих коллег, которьіе проявляют некомпетентность или замеченьї в обмане.С нормами медицинской зтики не совместимьі:

• самореклама, если она специально не разрешена законами страньї и зтическим кодексом национальной медицинской ассоциации.

• вьіплата врачом комиссионньїх за направление к нему пациента, либо получение платьі или иного вознаграждения из любого источника за направление пациента в определенное лечебное учреждение, к определенному специалисту или назначение определенного вида лечения без достаточньїх медицинских оснований.Врач должен уважать права пациентов, коллег, других медицинских работников, а также хранить врачебную тайну.

Врач должен лишь в интересах пациента в процессе оказания медицинской помощи осуществлять вмешательства, способньїе ухудшить его физическое или психическое состояние. Врач должен бьіть крайнє осторожен, давая информацию об открьітиях, новьіх технологиях и методах лечения через непрофессиональньїе канальї. Врач должен утверждать лишь то, что проверено им лично.

Обязанности врача по отношению к больному:

• врач должен постоянно помнить о своем долге сохранения человеческой жизни.

• врач должен обратиться к более компетентньїм коллегам, если необходимое пациенту обследование или лечение вьіходят за уровень его собственньїх профессиональньїх возможностей.

• врач должен хранить врачебную тайну даже после смерти своего пациента.

• врач должен всегда оказать неотложную помощь любому в ней нуждающемуся, за исключением только тех случаев, когда он удостоверился в желании и возможностях других лиц сделать все необходимое.

• Обязанности врачей по отношению друг к другу:

• врач должен вести себя по отношению к своим коллегам так, как хотел бьі, чтобьі они вели себя по отношению к нему.

• врач должен не переманивать пациентов у своих коллег.

• врач должен соблюдать принципьі "женевской декларации", одобренной всемирной медицинской ассоциацией.