Морські простори з міжнародно-правовим режимом.

Відкрите море.

Незважаючи на те, що термін «відкрите море» існує протягом багатьох століть, проте на сьогоднішній день не існує єдиного універсального поняття, що було б застосовне до водяного простору за принципом « один термін — одне поняття ». Тому як у нормативних актах, так і науковій літературі, коли мова йде про відкрите море, в одних випадках маються на увазі усі водяні простори, що знаходяться за межами територіального моря, в інших — водяний простір, розташований за межами виняткової економічної зони.

Протягом усього періоду формування правового режиму відкритого моря обсяг прав, якими користалися держави в цій категорії водяного простору, не залишався постійним, а змінювався відповідно до об'єктивних закономірностей. Міжнародно-правовий режим відкритого моря в сьогоднішнім розумінні одержав своє визнання приблизно на початку XIX століття. Однак і після цього він не залишається незмінним. Досягнення науки і техніки, економічні і політичні процеси, що протікають у світі, а також розширення міжнародних зв'язків неминуче впливали на подальший розвиток концепції відкритого моря. Сформована на такому фундаменті концепція відкритого моря знайшла своє відображення в принципах і нормах Конвенції про відкрите море 1958 р., що була прийнята в Женеві на I Конференції ООН по морському праву. Згідно ст. 1 цієї Конвенції, «слова «відкрите море» означають усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави». Положення цієї статті дуже чітко перегукувалися і з іншою Женевською конвенцією — Конвенцією про територіальне море і прилеглі зоні 1958 р. Так, згідно ст. 24 цієї Конвенції, як уже відзначалася, прилегла зона є зоною відкритого моря, у якій прибережна держава може здійснювати визначені в цій статті види контролю.

Таким чином, Женевські конвенції не давали підстави для двоякого тлумачення того питання, яке саме водяний простір варто вважати відкритим морем.

Відкрите море— морський простір, що охоплює всі райони Світового океану, на які не поширюється суверенітет жодної держави. У цьому випадку під відкритим морем варто розуміти морський простір, розташований за межами територіальних морів усіх держав і на який не поширюється суверенітет жодного з них.

Говорячи про відкрите море, мова йде про морський простір, на якому не поширюється, та й не може поширюватися у відповідності зі ст. 89 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. суверенітет якої-небудь держави. Конвенційна норма, що міститься в цій статті, є давно сформованою імперативною нормою тобто таким юридичним правилом, від якого не може бути ніякого відхилення — ні шляхом яких-небудь однобічних актів, ні шляхом висновку яких-небудь міжнародних угод. У відповідності зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. ця норма може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б такий же характер.

І саме той факт, що на відкрите море не поширюється суверенітет якої-небудь держави, є «найважливішим елементом» його характеристики, що повинний бути присутнім у визначенні поняття «відкрите море».

Конвенція ООН по морському праву 1982 р. у відношенні правового режиму відкритого моря, з одного боку, втілила в собі все, що вже було досягнуто людством в області формування концепції відкритого моря, з іншого боку — внесла серйозні зміни і доповнення, викликані інтенсивним розвитком нових видів господарської і наукової діяльності в сфері дослідження й освоєння Світового океану і морського дна.

Зокрема ст. 87 Конвенції підтвердила загальний принцип, відповідно до якого відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих які не мають виходу до моря, розширивши лише перелік воль відкритого моря в порівнянні з Конвенцією про відкрите море 1958 р. Так, відповідно до Конвенції 1982 р., воля відкритого моря включає:

• волю судноплавства і польотів;

• волю прокладати підвідні кабелі і трубопроводи, зводити штучні острови й інші установки, що допускаються нормами міжнародного права, з дотриманням суверенних прав прибережної держави, якщо цей вид діяльності здійснюється на його континентальному шельфі;

• волю рибальства з дотриманням вимог, пропонованих Конвенцією до збереження живих ресурсів відкритого моря і керування ними;

• волю наукових досліджень з дотриманням вимог Конвенції у відношенні проведення самих наукових досліджень, а також суверенних прав прибережної держави, якщо ці дослідження проводяться у водах, що покривають його континентальний шельф.

Перераховані волі відкритого моря складають так називаний принцип волі відкритого моря, якому історично належить ведуча роль у формуванні, функціонуванні і розвитку міжнародного морського права.

Як уже відзначалося, принцип волі відкритого моря вплинув на формування правового режиму інших водяних просторів. Зокрема на формування правового режиму територіального моря і проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, у плані того, що стосується права мирного і транзитного проходу судів усіх держав. На основі принципу волі судноплавства складаються правила, що закріплюють правовий статус судів у відкритому морі, права й обов'язки держави прапора у відношенні цих судів, забезпечення безпеки мореплавання і т.п.

Новацією для міжнародного морського права в Конвенції ООН по морському праву 1982 р. з'явилося включення в перелік воль відкритого моря волі на зведення штучних островів і інших установок, що допускаються міжнародним правом. Ця воля відкритого моря має на увазі що будь-яка держава має право не тільки зводити, але і використовувати у відкритому морі подібні спорудження, а положення ст. 258 Конвенції надають право на розміщення і використання науково-дослідних установок і устаткування не тільки окремим державам, але і компетентним міжнародним організаціям.

Поряд з волею зводити штучні острови новацією для міжнародного договірного морського права з'явилася воля наукових досліджень, важливість якої була настільки велика, що в Конвенції цьому питанню присвятили частину XIII, що так і називається «Морські наукові дослідження».

У доктрині міжнародного морського права принцип волі відкритого моря носить імперативний характер, тому він не може бути змінений ні однобічними актами окремих держав, ні якими б те ні було угодами.

Інший, не менш важливий, принцип уперше був закріплений у ст. 88 Конвенції, відповідно до якого відкрите море резервується для мирних цілей. Власне кажучи, цей принцип відображає прагнення світового співтовариства до того, щоб діяльність у Світовому океані « цілком була спрямована на зміцнення міжнародного світу і безпеки, на розвиток рівноправного і справедливого співробітництва всіх держав у важливій справі використання морських просторів і освоєння ресурсів в інтересах сьогодення і прийдешніх поколінь ».

Говорячи про правовий режим відкритого моря, не можна залишити осторонь питання про право кожної держави, закріпленому в ст. 90 Конвенції, незалежно від того, чи є ця держава прибережним чи не має виходу до моря, на те, щоб судна під його прапором плавали у відкритому морі. Тому не дивно, що питанням мореплавання у відкритому морі приділена значна увага. Так, із тридцяти п'яти статей частини VII, присвяченої відкритому морю, питанням мореплавання тією чи іншою мірою присвячено двадцять вісім. Та й чи могло бути інакше, якщо, як уже відзначалося, Світовий океан здавна використовувався і використовується для морської торгівлі, а морський транспорт переважає в зовнішньоторговельних перевезеннях практично всіх країн. Наприклад, у Фінляндії і Норвегії на його частку приходиться 88 % усіх зовнішньоторговельних перевезень, у Греції й Іспанії - 94 %, а в Англії ця цифра досягає 98 %.

Район.

За зовнішньою границею континентального шельфу (у юридичному розумінні цього терміна) розташоване морське дно, що у міжнародному морському праві прийнято називати Районом. Цей термін уперше на міжнародно-правовому рівні був закріплений у Конвенції ООН по морському праву 1982 р., ст. 1 яке визначає «Район» як «дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції», виділяючи його в окрему категорію, що як по своєму правовому статусі, так і по правовому режимі відрізняється від континентального шельфу.

Необхідність у встановленні спеціального правового режиму Району виникла не дуже давно, приблизно в другій половині 60-х років XX століття, коли стала можливою розвідка і розробка глибоководного видобування мінеральних ресурсів. До цього часу зазначений простір розглядалася як частина відкритого моря, яку «можна було вільно використовувати, не допускаючи при цьому яких-небудь обмежень законної діяльності інших держав на дні моря і волі мореплавання».

Таким чином, можна сказати, що інститут Району в міжнародному морському праві є порівняно новим інститутом, виникнення якого зв'язане з реальною можливістю експлуатації ресурсів за межами континентального шельфу, а отже, і необхідність врегулювання цього питання на міжнародно-правовому рівні.

Правовий статус Району і його ресурсів визначений у ст. 13 7 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., відповідно до якої «жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права чи здійснювати їх у відношенні якої б то ні було частини Району чи його ресурсів, і жодна держава, фізична чи юридична особа не може привласнювати яку б то ні було їх частину.

У той же час ні правовий статус Району, ні які-небудь права, надані чи здійснювані відповідно до положень Конвенції 1982 р., не торкаються правового статусу вод, що покривають Район, чи правового статусу повітряного простору над цими водами.

Виходячи з того, що інститут Району є, мабуть, одним із самих нових інститутів міжнародного морського права, і оскільки експлуатація ресурсів Району на сьогоднішній день ще не придбала достатнього практичного значення для всіх держав, мабуть, що норми, що складають цей інститут, можна визнати лише конвенційними нормами, а не нормами звичайного права. Більш того, тому що значна частина цих норм закріплює початку цього інституту і являє собою найбільш загальне його вираження, їх можна визнати принципами цього інституту міжнародного морського права. Цей факт підтверджується і назвою роздягнула 2 частини XI Конвенції — «Принципи, що регулюють Район».

Основним принципом, закладеним у ст. 136 Конвенції 1982 р., стала норма, відповідно до якої «Район і його ресурси є загальною спадщиною людства». У принцип «загальної спадщини» одержав свій подальший розвиток у цілому ряді статей Конвенції 1982 р. Так, відповідно до п. 2 ст. 137, «усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган по морському дну».

У відповідності зі ст. 150 діяльність у Районі повинна здійснюватися таким чином, щоб сприяти здоровому розвитку світової економіки і збалансованому росту міжнародної торгівлі і сприяти міжнародному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, що особливо розвиваються держав, і з метою забезпечення розробки загальної спадщини на благо всього людства.

Іншим, не менш важливим принципом, безпосередньо зв'язаним із принципом загальної спадщини людства, є принцип неприпустимості домагань на чи суверенітет здійснення суверенітету над якою би те ні було частиною Району, що закладений у ст. 137 Конвенції. Відповідно до цього принципу жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права чи здійснювати їх у відношенні якої б то ні було частини чи Району його ресурсів, і жодна держава, фізична чи юридична особа не може привласнювати яку б то ні було їх частину. Цей принцип носить імперативний характер, що виявляється з тексту цієї статті, у якій сказане, що «ніякі домагання такого роду чи здійснення суверенітету чи суверенних прав і ніяке таке присвоєння не визнаються».

Третім не менш важливим принципом є принцип використання Району винятково в мирних цілях, що міститься в ст. 141 Конвенції 1982 р. З одного боку, він як би ще більш конкретизує два попередніх, з іншого боку — доповнює їх. Так, відповідно до цього принципу, Район відкритий для використання винятково в мирних цілях усіма державами як прибережними, так і такими що не мають виходу до моря. Цей принцип повинний застосовуватися без дискримінації і без збитку для інших положень частини XI Конвенції, що називається «Район». Цей принцип відображає прагнення всіх держав зробити діяльність у Світовому океані безпечною і направленою на розвиток людства.

Принцип волі наукових досліджень у Районі. Науково-дослідну діяльність у Районі можуть здійснювати держави — учасники Конвенції 1982 р. При цьому вони повинні сприяти міжнародному співробітництву в проведенні морських наукових дослідженні в Районі шляхом.

Принцип співробітництва знайшов своє відображення в Конвенції 1982 р. не тільки в питаннях проведення морських наукових досліджень, але і передачі технологій. Так, у ст. 144 Конвенція покладає обов'язки на орган уживати відповідних заходів для одержання технологій і наукових знань, зв'язаних з діяльністю в Районі, а також з дії передачі державам таких технологій, що розвиваються, і наукових знань і заохочення її для того, щоб усі держави-учасники одержували від цього вигоду.