38.Основні положення та джерела права протестантизму

Протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів у християнстві, який увібрав у себе віросповідання, генетично пов'язані з Ре­формацією.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали церкви, групи, які протистояли одна одній. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неодна­ково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи іде­ологічним оформленням їх класових та політичних по­зицій. Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції като­лицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнст­ва — протестантизму. (Походження терміна пов'язане з "Реформацією" шести князів-лютеран і чотирнадцяти міст з приводу посягань католицької партії на принцип свобо­ди віросповідання).

Це було у XVI ст. — в епоху Реформації, коли на аре­ну боротьби виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. Водночас ка­толицька церква була центром феодальної системи, догма­ти якої відігравали роль священного покривала фео­далізму. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в като­лицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, виступала й проти католицької церкви. Перша спроба буржуазної революції відбулася у формі релігійної боротьби, оскільки почуття і свідомість мас бу­ли загалом сформовані церквою. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, мусив набути релігійного забарвлення. Саме в цей час на противагу феодальному католицизму розвинулася "проте­стантська єресь".

Виступаючи проти католицької церкви як невід'ємно­го інституту феодалізму, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж реформи протестанти обґрунтовували "справжнім прочитанням"  Біблії, яку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ'я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З по­гляду його ідеології, Бог існує тому, що він потрібен лю­дині, яка в нього вірить: "У що віриш, те й маєш". У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантиз­му — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виникли в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони нале­жать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XX ст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

39.Течії в протестантизмі

ЛЮТЕРАНСТВО

Одним з перших кроків реформаторського руху був ви­ступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483— 1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками, викладені в Аусбурзькому посланні 1530 р. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жерт­ву Христа. Лютер твердив, Ідо людина може врятувати ду­шу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо да­рується їй Богом. Таким чином, він виступав проти пре­тензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писання, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

КАЛЬВІНІЗМ

Виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін (1509—1564). Головні ідеї свого вчення виклав у працях "Повчання в християнській вірі" та "Церковні настанови". Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про "абсолютне приречення": ще до створення світу Бог визначив одним людям — рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідо­ме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кож­ного є "Боже приречення", а великі успіхи в ній є озна­кою обраності для спасіння.

Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, ^підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше ре­формувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасо­вано, провідними у богослужінні є читання та коментуван­ня Біблії, співи псалмів. Головна роль в общинах відводи­лася пресвітерам — керівникам і проповідникам, які й спрямовували релігійне життя общини. Такою була Рефор­мація в Німеччині та Швейцарії.

В Англії вона почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від па­пи, а короля Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі дог­мати та обряди.

З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католициз­мом. У 1571 p., за королеви Єлизавети І, парламент прий­няв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, папську владу, поклоніння іконам, святим, без­шлюбність духовенства. Англійська церква прийняла про­тестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри, заперечення вчення като­лицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Анг­лійська церква, еклектично поєднавши в собі протес­тантські та католицькі догмати, стала прикладом ком­промісного варіанту протестантизму, досягнутого вна­слідок тривалої боротьби королівської влади проти по­літичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський рух, виразником якого став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572), по­ширювався під прапором кальвінізму і був пов'язаний з боротьбою  проти династії  Стюартів.   Відомо,   що  на­прикінці 60-х років XVI ст. королева Марія Стюарт, спи­раючись на католицьку знать і підтримку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права її членів. Було скасовано сан єпископа і збере­жено  пресвітерство  в дусі  кальвінізму.   Пізніше,   на­прикінці XVI — на початку XVII ст., в Англії загострили­ся соціальні суперечності, виникла буржуазна опозиція абсолютистському режимові, не задоволена королівською Реформацією. Прихильників кальвінізму серед англійської буржуазії називали  пуританами.  Праве  його  крило  — пресвітеріанці, які захищали інтереси великої буржуазії, їхня програма формулювала вимоги щодо встановлення пресвітеріанської церкви, захисту світської влади, права переслідувати єресі. Радикальне крило пуритан цілком за­перечувало  принцип державної церкви,  вважаючи,  що кожна община повинна бути  вільною у виборі  віро­сповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації (об'єднання). Активізація демокра­тичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін. Здебільшого це було свідченням невдоволення низів наслідками буржу­азної революції. Всі інші протестантські утворення відоб­ражають лише основні принципи цих течій.

У середині XIX ст. протестантизм проникає в Україну, Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО—40-х роках  (Х ст., у зв'язку із приєднанням західних українських і білоруських земель, Буковини, балтійських держав до складу колишнього Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютеранство, реформаторст­во, єговізм, п'ятдесятництва та ін.), що стали проникати далі на схід.

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п'ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.

40.Юридичний статус церкви

41.Соціальне вчення церкви

Соціальне вчення Церкви - сукупність положень, засад і рекомендацій у світлі яких варто шукати вирішення суспільних проблем.

   Функції: повчальна, канонічне регулювання соціальних відносин. 

Oсновні проблеми соціального вчення:

Ставлення Церкви до

Праці,

Власності,

Політики,

Тероризму,

Використання природних ресурсів,

Сім’ї,

Народжуваності дітей,

Одностатевих шлюбів,     (1) права людини,     (2) державний устрій,     (3) економічне життя,     (4) культура,     (5) міжнародне співтовариство,     (6) війна і мир,     (7) виховання, сім'я і повага до життя.  

Соціальна доктрина особливо інтенсивно розвивається протягом останніх століть, після виходу у світ першої значної енцикліки Папи Лева XIII, цілком присвяченої соціальним питанням - "Rerum Novarum" (1891). У соціальній місії Церкви покликані брати участь усі католики - священики й миряни разом з усіма людьми доброї волі.

Преемники Льва XIII дополняли и модифицировали в соответствии с изменившимися социально-политическими условиями.

Так 19 травня 1991 р. Енцикліка була доповнена Іоанном Павлом II. ? Пошани до життя від зачаття до смерті.

яку він називав "соціальне Євангеліє наших часів"

  Енцикліка - Основний папський документ по різним питанням адресований віруючим, єпископам, архієпископам. Папа звертається нею до всієї церкви. Вона є другим по важливості документом після Апостольської Конституції. В католицькі церкві практикується написання енциклік з часу понтифікату Бенедикта XIV (ХVII ст.).

Апо́стольська конститу́ція -- найвища форма декрету, що випускається Папою Римським. Використання назви «конституція» походить від лат. constitutio, яким називалися найважливіших укази римських імператорів. 

29 листопада 1994 р. Архієрейській Собор Руської Православної Церкви (Высший орган иерархического управления Русской Церкви, а также орган высшего управления в УПЦ (МП); поместный собор, в котором участвуют исключительно епископы ) визначив поняття соціальної доктрини як

- всеохоплююча концепція, яка відображає церковний погляд на питання церковно-державних відносин та проблеми суспільства взагалі.

Також на цьому Соборі розглядалися питання втручання церкви у політику та національні відносини, її ставлення до закону та злочинності, біоетики та екології, трудової етики, проблеми війни та миру, міжнародних відносин тощо.

Архиере́йский собо́р[1] -- термин, используемый в Русской Православной Церкви с половины XX для обозначения поместного собора, в котором участвуют исключительно епископы. Высший орган иерархического управления Русской Церкви, а также орган высшего управления в УПЦ (МП).

42.Канон, догмат, доктрина

Основним/ ключовим поняттям системи канонічного права є канон.

1. прямий кут, будівельний інструмент проведення прямих ліній.

2. “правила” християнського життя за Новим Завітом Біблії,

3. земельний податок у Греції,

4. перелік Священних Книг,  особливий літургійний жанр, зібрання священнослужителів.

5. це правило поведінки, прийняте соборами, синодами чи окремими єпископствами, направлене на регулювання суспільних відносин.

Має такі властивості:

1. різновид релігійної норми,

2. корпоративне, обов’язкове, загальне правило поведінки,

3. офіційне і формально визначене правило поведінки.

Має традиційну структуру:

1. гіпотеза, - диспозиція, - санкція.

Канонічним вважається таке правило поведінки, яке відповідає 3 наступним критеріям:

1. відповідність вірі,

2. апостольське походження,

3. визнання і згода всіх церков.

 

Догмати релігійні (гр. dogmatos -- думка, вчення) -- основні положення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і незмінними істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими. 

Догмат (догмат; від грец. - «ухвалювати, стверджувати») - правила, рамки, закони. положення віри, прийняте за відверту істину.

Догматичні соборні визначення православ'я позначаються грецьким словом «орос» (грец. - - «межа, кордон»)   Подібно до аксіоми в математиці, і постулату у фізиці не може бути доведена і приймається як основа в віровчення конкретної релігії. Свідомий відхід від догмату (повне неприйняття чи інше трактування) називається єрессю і часто призводить до релігійних конфліктів.   

Доктрина (лат. doctrina) - вчення, наукова або філософська теорія, система, керівний теоретичний чи політичний принцип.   

43.Основні догми християнства, Символ віри в католицтві та православ’ї

Основнi положення християнського вiровчення (догмати), бути сформульованi у Бiблiї та у постановах християнських вселенських соборiв, їхня суть викладена у 12 пунктах Символу вiри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

    Згiдно з Символом вiри християни повиннi вiрити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях: Бога-отця, Бога-сина i Бога-духа святого (<свята трiйця>). Бог-отець виступає творецем свiту видимого (природа та людина) i невидимого (ангели).

    Богом-сином вважають Iсуса Христа. Бог-дух святий походить вiд Бога-отця, у католицизмi - i вiд Бога-сина. Християнська <трiйця> несе на собі вiдвертi слiди полiтеїзму, звiльнитися вiд яких ця монотеїстична релiгiя так i не змогла.

    Символ вiри приписує <вiрувати в єдину святу, соборну та апостольську церкву>, визнавати необхiднiсть хрещення, покладати надiю на майбутну воскресiння мертвих, настання пiсля цього вiчного блаженства для праведникiв та вiчних мук для грiшникiв.

    Практично жодна з цих iдей не є породженням самого християнства, а запозичена вiд дохристиянських вiрувань з досить незначною переробкою стосовно культу Iсуса Христа.

    Одним iз основних у догматичному розходженнi православних i католикiв було питання про спiввiдношення осiб трiйцi, або так зване питання про <фiлiокве> (лат. <i вiд сина>). Йдеться про внесене захiдною церквою доповнення до символу вiри: святий дух походить не тiльки вiд <Бога-отця> (як вчили схiднi теологи), а й <вiд сина>. Ця поправка богословською мовою означала не шо iнше як те, що <дух> (влада) походить i вiд <сина - Iсуса Христа>, а насправдi - вiд його намiсника, що ним проголошено папу римського. <Фiлiокве> - це догматичнi претензiє папства на безмежну релiгiйну владу над свiтом.

    Найважливiшим положенням християнства вважауться догмат боговтiлення, згiдно з яким Iсус Христос, залишившись Богом, начебто став людиною, народившись вiд дiви Марiє. Цей догмат покликаний надати всiм євангельським повчанням, що приписуються Христу, авторитету <божественних iстин>, а саме: представити християнство як <боговстановлену релiгiю>.

    Велика роль вiдводиться догмату спокутування, згiдно з яким своєми стражданнями i смертю на хресті Iсус Христос принiс себе у жертву Богу-отцю за грiхи людей - спокутував їх. Тим самим вiн начебто вiдкрив людству шлях до <спасiння вiд влади грiха>.

    Одне з центральних мiсць у християнському вiровченнi займає догмат воскресiння Iсуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресiння людей з мертвих.

    вiру у безсмертя душi, уявлення про потойбічне, пекло та рай, iдею небесного вшанування за богоугодне життя на землi, тощо. 

   Основними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, наявність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й протестантську церкви з'являються догмати, які визнають лише прихильники певного напряму. Так, суто католицькими є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість папи римського. А суто протестантськими -- догмати «спасіння вірою» та визначеності.  

44.Таїнства в католицизмі, православ’ї та протестантизмі

Католіцизм, православ`я, визнає священними 7 таїнств: причащання, покаяння, миропомазання, соборування, священство та вінчання.

Хрещення пов`язане з прийняттям в лоно церкви. Міропомазання – теїнство, через яке людина наділяєтьмя Божою благодаттю. Цей обряд пов`язаний з хрещенням. Причащення – суть цього таїнства в тому, що віруючі ідять хліб і п`ють вино, що є втіленням “тіла і крові Христа”. Покаяння або сповідь – таїнство, яке полягає в признанні віруючим своїх гріхів. Соборування – таїнство, яке здійснюється над хворими та помираючими. Вінчання здійснюється при укладанні шлюбу. Священство – при прийнятті сану священника.

В лютеранській церкві, що названа так на честь засновника Мартіна Лютера, зберігся єпіскопат, признається 2 таїнства хрещення та причащання, в храмах нема ікон та розп`ять. Центральне місце в богослужінні займає проповідь

45.Санкції за канонічним правом

Східний католицький Кодекс, дотримуючись східної церковної традиції, називає наступні види церковних покарань: 1.    Покарання, яке зобов’язує виконати якийсь важливий релігійний вчинок, як-от: проказувати визначених молитов, дотримання спеціального посту, відбути прощу, пройти духовні вправи, скласти милостиню на побожні цілі. 2.    Прилюдна догана, виголошена перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа. За допомогою цього акту, напоумляється і карається того, чия поведінка спричинює згіршення або поважне порушення публічного порядку, наприклад, в парафії чи єпархії. 3.    Нагляд, який можна встановити за правопорушником, особливо коли йде мова про рецидивіста (recidivus - поновлення), а також якщо того вимагає важкий стан випадку. Мабуть цю кару необхідно розглядати, як додаткову. 4.    Обмеження свободи перебування на певному місці, яке може проявлятися у подвійному вигляді, а саме: заборона перебування на певному місці чи території або наказ перебування на певному місці чи території. Покарання застосовується тільки по відношенню до священнослужителів та осіб посвяченого життя. Тут можна з впевненістю ствердити, що це покарання є покутно-виправного характеру 5.    Мала екскомуніка (excommunicatio minor) позбавляє приймання Пресвятої Євхаристії, теж може виключати від участі у Божественній Літургії, а навіть може забороняти вступ до храму під час богослужіння. Обсяг цієї кари визначає, вирок або декрет, а також може бути вказана тривалість дії. 6.    Суспенза (suspensio) означає припинення службових дій. Застосовується виключно до священнослужителів. Суть цього покарання полягає у забороні виконувати акти священнодійства чи управління або прав, пов’язаних з урядом, служінням. Обсяг кари може охоплювати усі або деякі акти, що визначається вироком чи декретом. Крім того, суспенза може забороняти одержувати доходи, винагороди, платні, пов’язані з урядом. Однак, ця кара не впливає на правосильність актів, на право помешкання, яке винуватець посідає на підставі уряду, а також не забороняє приймати святі таїнства та не виключає з церковної спільноти. 7.    Редукція (reductio) означає перенесення назад. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати акти священнодійства чи управління, які не відповідають цьому ступеню. Кара накладається тільки на священнослужителів. 8.    Позбавлення духовного стану (depositio). Це є найсуворіше покарання по відношенню до священнослужителів. При накладанні цієї кари, духовна особа позбавляється усіх церковних урядів, служінь, завдань, делегованої влади та оплат. Також забороняється виконувати священнодійства, як теж не може піднятись до вищих санів. Стосовно канонічних наслідків, прирівнюється до мирян. Якщо позбавляється духовного стану священнослужитель неодружений, то це не звільняє його від обов’язку целібату. Крім того, священнослужитель, позбавлений духовного стану, правосильно і дозволено звершує розрішення (absolutio) від усіх гріхів, будь-яким каянникам у небезпеці смерті. 9.    Велика екскомуніка (excommunicatio maior) означає відлучення від Церкви. Є найсуворішою церковною карою. Забороняє приймати святі таїнства, здійснення святих таїнств, посвячення і благословення (сакраменталії), виконувати уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління, а якщо вони все ж таки здійснюються, то є недійсні на підставі самого права. Покараний нею, не допускається до участі у Божественній Літургії та інших відправ богопочитання. Крім того, забороняється користуватися привілеями, які були надані раніше. Внаслідок того покарання не можна правосильно одержувати сан, уряд, службу, завдання у Церкві або платню, а також позбавляється активного і пасивного голосу.

46.Поняття церковного сану та порядок його набуття

У РКЦ усього три сани: діакон, пресвітер та епископ.

47.Поняття, види та правовий статус церковних посад

Папа римский (римский понтифик (лат. Pontifex Romanus), или верховный суверенный понтифик (Pontifex Maximus)) — в международном праве — суверенная персона исключительного свойства (persona sui generis), поскольку одновременно владеет тремя нераздельными функциями власти:

1. Монарх и Суверен Святого Престола,

2. как преемник Святого Петра (первого римского епископа) — глава Римско-католической Церкви и её верховный иерарх,

3. суверен города-государства Ватикан. Полный суверенитет папы римского как монарха Святого Престола сохраняется за ним вне зависимости от наличия территориальных владений.

• Кардинал (лат. Cardinalis, от cardo — главное обстоятельство, стержень) — высшее духовное лицо Римско-католической церкви, принадлежащее к любой из трёх степеней священства. По-латински: Cardinalis sanctæ romanæ Ecclesiæ (Кардинал Святой Римской Церкви). В соответствии с Кодексом Канонического Права 1983 в функции кардиналов входит избрание папы римского на конклаве и помощь в руководстве Римско-католической церкви, которую они оказывают коллегиально, исполняя совещательные функции при папе римском во время консисторий, и индивидуально возглавляя ведомства и другие постоянные службы Римской курии и государства-града Ватикан. В совокупности кардиналы составляют Священную коллегию кардиналов (хотя термин Священная упразднён в 1983, её ещё так величают), возглавляемую деканом.

• Митрополит

• Архиепископ

• Епископ

• Апостольский администратор

• Коадъютор

• Епископ-суффраган

• Генеральный викарий

• Епископский викарий

• Священник (пресвитер)

• Настоятель прихода

• Викарий

• Декан

• Министрант

• Аколит

• Чтец

• Коммендатор

в РПЦ

Епископ · Пресвитер (священник) · Диакон
Церковнослужители	Алтарник  · Иподиакон  · Псаломщик  · Пономарь  · Чтец

48.Канонізація та беатифікація служителів церкви

Беатифика́ция (лат. beatificatio от лат. beatus, «счастливый, благословенный») — причисление умершего к лику блаженных в католической церкви. Не следует путать с канонизацией, в ходе которой происходит причисление праведника к лику святых.

История

Разграничение между беатификацией и канонизацией было введено в 1642 году папой Урбаном VIII. С этого же времени беатификация является необходимым этапом для начала процесса канонизации. Первая беатификация по новым канонам была проведена в отношении Франциска Сальского в 1663 г. папой Александром VII. Папа Бенедикт XIV установил главный набор требований к процессу беатификации:

• проверка ортодоксальности сочинений (если есть),

• оценка проявленых добродетелей,

• наличие факта чуда, произошедшего после смерти кандидата по молитвам к нему (это требование необязательно для мучеников).

Реформы процесса беатификации также проводились папами Павлом VI и Иоанном Павлом II.

Ход процесса

Процесс беатификации начинает, как правило, епархия, на территории которой расположена могила праведника. Епархия представляет кандидатуру в Ватикан и получает от Святого Престола решение «nihil obstat» (отсутствуют возражения) на начало процесса беатификации. С этого момента умершего официально именуют титулом «слуга Божий». Обычно решение «nihil obstat» даётся не ранее чем через пять лет после смерти праведника, однако папа может своим решением сократить этот срок или вообще отменить. Наиболее известными случаями отмены пятилетнего срока были решения пап по кандидатурам блаженной Терезы Калькуттской и папы Иоанна Павла II.

Далее создается инициативная группа, начинающая сбор материалов о жизни умершего человека и свидетельств о его жизни и посмертных чудесах, своего рода досье на кандидата. Досье должно включать свидетельства о праведной жизни кандидата и о чудесах, совершившихся по его заступничеству. Информация о чудесах обязательно должна быть проверена специальной медицинской комиссией. Также собираются доказательства об отсутствии незаконного культа, так как до провозглашения человека блаженным разрешены лишь личные формы почитания праведника. Инициативная группа назначает постулатора — человека, компетентного в учении Церкви и богословии, который будет представлять кандидатуру будущего блаженного на епархиальном уровне и, позднее, в Ватикане.

Следующим этапом является епархиальный процесс, в ходе которого епископ и специальная комиссия рассматривают досье, и, в случае положительного вердикта, передают его в Ватикан.

В Ватикане, в свою очередь, проводится некое подобие судебного процесса, на котором рассматриваются как доводы сторонников беатификации слуги Божьего, так и доводы её противников (последних до 1983 г. назначали в обязательном порядке и называли «адвокатами дьявола»). Если процесс завершается в пользу кандидата, то дело рассматривает ватиканская конгрегация по делам святых. Окончательное решение о причислении слуги Божьего к лику блаженных принимает Папа.

В ходе торжественного провозглашения нового блаженного, которое обычно (но не всегда) проходит в соборе святого Петра в ходе торжественного богослужения открывается покрытая тканью икона блаженного и поется гимн «Te Deum».

Канонізація — в перекладі з грецької kanonizo — узаконення.

В католицькій і православній церквах канонізація - це включення тієї чи іншої особи до числа святих. В католицькій церкві канонізація здійснюється папою Римським і їй передує беатифікація. В православній цекрві канонізація здійснюється собором певної автокефальної Церкви

Термін канонізація означає також узаконення, перетворення якого-небудь правила на обов'язкове.

Уперше запровадив канонізацію національних святих князь Ярослав Мудрий. Насамперед святим було проголошено його батька, Володимира, визнаного великим просвітником Русі, який навернув свою державу до християнства. Згодом канонізовано його синів — Бориса та Гліба, як мучеників, що загинули від руки Святополка Окаянного під час усобиці 1015 року.

Канонізація викликала появу житійної літератури, метою якої було теоретичне обґрунтування права кандидатів на роль святих і водночас поширення серед людей християнської моралі.

49.Поняття, види та організація монастирів. Система монастирського управління. Монашеські та військово-монашеські ордени

Монастир́і (грец. μοναστήριον - відлюдне житло) – релігійні громади ченців або черниць, що з належними їм землями та капіталами становили церковно-господарські організації. Відповідно до статуту, життя в М. бувало суворо спільне (спільножитні М.), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та церковною відправою) і пустельниче. Крім ченців у М. жили послушники – світські особи, що готувалися стати ченцями. М. очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, “старші”, “строїтелі” тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля. Залежно від умов історичних, правних і економічних, М. поділялися щодо своїх прав та підлеглості на: Лаври (в Україні – Києво-Печерська,Святогорська та Почаївська), ставропігійні М., залежні від найвищої церковної влади (в Україні – спочатку від царгородського патріарха, потім від московського патріарха і Синоду), кафедральні (підлеглі безпосередньо єпархіальному єпископові), самоправні (переважна більшість М.) та приписані до інших, більших М. (скити й скитики, “пустині” тощо). Релігійним осередком М. була монастирська (соборна) церква (храм). Більші М. мали, крім головного храму і дзвіниці, ще інші церкви, каплиці, трапезні. На території М., крім церковних і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Монастирські споруди були обведені тином або муром. Деякі М. розросталися у великі будівельні комплекси, а в давні часи були справжніми фортецями з оборонними мурами, баштами та ровами.

Ставропігі́я (від грец. «ставрос» і «пігіон» — поставлення хреста) — автономна православна церковна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягає юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові (в Російській Імперії з 1721 Святішому Синодові) і користується спеціальними правами (догляд над духовенством, іноді навіть над ієрархами).

На Україні право С. надавали константинопільські (до 1686), а згодом московські патріархи (до поч. 18 ст.). Цим правом скористалися деякі церковні братства, які під час релігійної боротьби (перша половина 17 ст.) стали на оборону православія, поборюючи деякі заходи місцевих єпископів.

Церковна ієрархія виступила проти С., а архієпископ Мелетій Смотрицький здобув 1626 грамоту від константинопільського патріарха про скасування С. у Київській митрополії; цю постанову пізніше обмежено новонаданими С.

Ла́вра — назва найбільш великих і впливових чоловічих монастирів, які підлягали вищому церковному органу країни.

Відомі з 4-6 ст. (Палестина, Греція). Настоятелями лаври є місцеві єпархіальні архиреї, а безпосередньо керують лаврою намісники в сані архімандрита.

50.Адміністративно – територіальний поділ церкви

Релігійна сфера суспільства виконувала і виконує насамперед засадничі духовно-культурні функції. Але враховуючи те, що вона включає не лише систему вірувань, а й релігійні інституції, об’єднання віруючих, її функції і вплив в цілому ширші, охоплюють різні аспекти життєдіяльності суспільства, формуючи загальносуспільні стереотипи поведінки, традиції, цінності.

Кількісні та якісні зміни у релігійній ситуації, релігійному житті населення і діяльності служителів культу вимагають осмислення багатьма науками, у першу чергу гуманітарними, а в тому числі і соціально-економічною географією, в системі якої і виділяється географія релігії або сакральна географія (від латинського слова sacra – святий). Релігія – це елемент духовного життя, але вона є водночас сферою ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів (молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі різних об’єктів (церкви, монастирі, релігійні громади, мечеті тощо), які, пройшовши певні етапи становлення і розвитку, є локалізованими і функціонують у просторі (на земній поверхні з її природними та суспільними відмінностями). І саме тому до дисциплін, що вивчають релігію, цілком слушно відносять географію релігії як суспільно-географічну дисципліну, що вивчає територіальну організацію релігійної сфери життєдіяльності. Географічні суть релігійної сфери проявляється в різних аспектах, але в першу чергу це:

а) розміщення та розповсюдження релігійних вірувань і відповідних їм інституцій;

б) наявність геопросторових ядер релігійного життя і діяльності, які стягують на себе міграційні потоки віруючих, паломників і рекреантів (т. зв. святі місця, апостольські столиці, місця знаходження чудотворних ікон тощо);

в) розвитку територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує власне духовну сферу послугами (виробництво церковного одягу, видання релігійної літератури, малювання ікон, підготовка служителів культу – осіб духовного стану);

г) залежності територіальної диференціації релігійного життя і діяльності від геопросторових відмінностей в етнодемографічній і природно-географічній обстановці.

Сьогодні місце сакральної географії визначається роллю релігії в суспільстві. Тому ця галузь перебуває на стику географії культури і географії сфери послуг. В центрі уваги географії релігії ставляться сакральні інтереси людини, конфесійні інтереси конфесійного життя, релігійні інтереси суспільства.

Предметом сакральної географії є територіальна організація релігійного життя і діяльності, а загалом – релігійної сфери. Конкретними об’єктами дослідження є геопросторові форми цієї організації, зокрема її морфологія, зміст, генезис, динаміка, а також фактори і закони формування й функціонування. Таким чином географія релігії виступає міждисциплінарним напрямком, який розвивається на стику географії, релігієзнавства, теології.

ТСС формуються під впливом територіальної організації суспільства і є компонентом духовної підсистеми територіальної суспільної системи. ТСС як специфічна географічна реальність об’єднує всі різноманітні прояви релігійного життя в їх взаємозв’язку та взаємодії на певній території. Вона є структурно-компонентною частиною географічного простору, що дозволяє застосувати для характеристики територіальної організації релігії геоситуаційний підхід, який дає змогу простежувати зміни стану ТСС та її частин за певний проміжок часу.

Науковими завданнями сакральної географії на сучасному етапі є:

– обґрунтування системи чинників розвитку і геопросторової організації територіальних сакральних систем;

– виявлення і обґрунтування законів і закономірностей їх формування і функціонування;

– розробка понятійно-термінологічного апарату.

Географічність у вивченні соціальних релігійних явищ полягає в сполученні просторових, комплексно-пропорційних, конкретних і глобальних підходів з соціологічними, економічними та екологічними, які охоплюють територіальні аспекти взаємодії суспільства й природи і проявляються у вигляді дискретних утворень ноосфери, що є ієрархічно організованими цілісними системами.

– 2 –

Релігійні вірування в Україні мають довгу і складну історію, що тісно пов’язано з історичними процесами становлення української нації, зокрема її духовності, культурного та економічного зв’язку з іншими народами.

Під вплив християнства Україна попадає в X ст. (офіційно з 988р., коли кн. Володимир охрестив Русь-Україну). Тоді християнство знайшло на Україні сприятливий суспільно-громадський, державний та етнічний ґрунт для свого формування.

Проникало на Україну християнство двома шляхами. З півдня, від візантійців перші паростки християнства припадають ще на початок нашої ери, про що є незаперечні свідчення (діяльність апостола Андрія Первозванного спочатку в Криму, а потім і на Київських берегах). Кн. Володимир своїм актом хрещення завершив еру спорадичного впровадження християнства на Русі, паралельно витіснивши старі поганські вірування, а відповідно запровадивши єдину для всіх віру.

З заходу християнство прийшло через Чехію, Моравію та Македонію років на 100-300 раніше, але охопило своїм впливом лише Західну Україну, де проживало племена білих хорватів. Головним чинником поширення християнства тут стала місіонерська діяльність македонських братів Кирила і Мефодія, що проповідували близькою для тодішнього населення краю староболгарською мовою, а відповідно мали належний вплив на тогочасне суспільство. Власне мовна проблема і була чи не найосновнішою в утвердження християнства на Русі, що розтягнуло цей період на кілька століть. Як тільки східне християнство стало послуговуватись давньоболгарською мовою, воно за короткий період опанувало великий простір від Чорного моря до поліських боліт.

Після знищення Києва монголо-татарською навалою 1240р., центр православ’я переміщується дальше на північ, до Москви. Україна таким чином втратила центристе значення, а церква, що все частіше починає називатись Східною, набирає ознак різкого консерватизму та реакційності. У той же час Західна Церква була більш поступливою в догматиці, і вона все сильніше почала впливати особливо на Західну Україну. Щодо України в цілому слід зауважити, що захід вів двоїсту політику. Вона використовувалась як форпост для боротьби з східними впливами (і монголо-татарським, і московським). Процес латинізації української церкви не вдався і вона зберегла свої національні особливості. Особливо яскравими подіями цього напрямку були Люблінська унія (1569р.). Тому Берестейське об’єднання Української православної церкви з Римом (1596р.) було практично єдиним способом врятувати її від поглиблення латинства у його польському варіанті і збереження своєї ідентичності. Це також був прецедент щодо об’єднання церков з метою утворення національної церкви.

Впродовж XVII ст. українська православна церква послаблювала свої позиції і остаточно позбулась своєї самостійності в 1686 р., коли Київська метрополія була «добровільно приєднана до Московського патріархату. Українська Греко-католицька церква також пережила важкі часи у складі Австро-Угорської імперії та Польщі, що не сприяли розвитку національних церков. Радянська влада взагалі в 1946 році ліквідувала українську Греко-Католицьку церкву, знищивши всі її інституції.

Впродовж двох останніх століть антиукраїнські акції щодо організації релігійного життя суттєво перешкоджали консолідації нації і подоланню релігійного відчуження. Україна як етнонаціональна цілісність протягом того часу так і не склалась як конфесійна цілісність. Конфесійні центри мало формували в свідомості українців образ єдиної України. Канонічна відчуженість, адміністративна підпорядкованість конфесій зарубіжним центрам детермінували відцентровість релігійної сфери в Україні, а це вело до посилення етнокультурної диференціації у релігійному розвитку, послаблювало внутрішній опір асиміляції, особливо в окраїнних етнічноукраїнських регіонах.

Дуже неоднозначною є сучасна релігійна ситуація в Україні. Складні міжконфесійні відносини помітно впливають на перебіг геополітичних процесів, позначаючись на деяких регіональних особливостях політичної ситуації і опосередковано відображаються у соціально-політичному середовищі регіонів.

За офіційними даними станом на 1.01.2002 року в Україні діяло 24919 релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у центральному регіоні. У розрахунку на 10 тис. осіб найщільнішою мережа релігійних громад є в Тернопільській області (13,2 громад на 10 тис. осіб), Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській (відповідно 9,5 та 8,3). Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій (1,4) та Харківській (1,3) областях.

У відповідності до традицій домінують християнські конфесії. Загальна чисельність громад – понад 20400 (до 97% від загальної їх кількості). У структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3 тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості. На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911 зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква – 1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в Україні.

Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій різних напрямків. Станом на 1.01.1999 року їх частка складала 23,3 від загальної кількості. Протестантські конфесії в Україні значно швидше розбудовують свої структури, активно застосовують сучасні засоби впливу (радіо, телебачення), активно пропагують свої вчення серед населення. Так вже зареєстровано 1740 громад Всеукраїнського союзу євангельських християн-баптистів, 784 громади Церкви П’ятидесятників, 657 громад церкви адвентистів сьомого дня, 300 релігійних громад свідків Єгови.

Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу римо-католицької церкви. Користуючись пріоритетною підтримкою Ватикану за останні роки в Україні сформовано 842 римо-католицькі релігійні громади. Зона їх поширення – від західного кордону до Дніпра. Багато таких громад га Хмельниччині, а Кам’янець-подільський навіть став своєрідним релігійним центром цієї течії в Україні.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя етнічних меншин поступово відроджуються релігійні конфесій мусульман (345 громад), євреїв (Об’єднання громад іудейського віровизначення України), німців (Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), вірмен (Вірмено-Григоріанська Апостольська і Вірмено-Католицька Церква).

Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та сході Поділля ( в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській, Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її вплив і на Закарпатті (близько 50%). З 1998 року під егідою УПК (МП) почали створювати т.зв. православні братства, які займаються активною громадсько-політичною діяльністю під патронатом деяких єпископів півдня та сходу України. Основний напрям їх діяльності – боротьба проти автокефалії, проти впровадження української мови в церковні обряди і що симптоматично – за відновлення Російської монархії. В літургії УПЦ (МП) використовує російський варіант церковнослов’янської мови, а в проповідях, навчальних закладах, церковній літературі – переважно сучасну російську мову. Назагал дана вітка православ’я дуже нетерпимо ставиться до інших релігійних вірувань. Важливою є також ситуація щодо адміністративно-територіальної організації конфесії. Неправомірним є розташування центру конфесії поза межами держави (незалежна держава – незалежна помісна церква).

Через найбільше поширення саме православних церков то території України слід зупинитись на їх адміністративно-територіальному устрою, що органічно виходить з віровчень та догм кожної з конфесій, історичних особливостей розвитку, традицій даної конфесії та реалій політико-адміністративного поділу держави.

Найповніший адміністративно-територіальний поділ православних церков представлений таким чотирьохступеневим рядом: патріархат (метрополія) – єпархія (єпископство) – деканат (благочиння) – парафія (парохія).

Соціально-політична проблематика діяльності релігійних організацій є територіально-диференційованою, що зумовлює актуальність її аналізу в розрізі окремих районів. Виділення таких релігійно-географічних районів має не лише окреслене прикладне значення, але й може бути формою культурно-ментальної типології районів України. С.В.Павлов на підставі низки особливостей релігійного життя (ступінь релігійності населення, кількість і структура релігійних організацій, її динаміка), виділи в межах України 4 макро-регіони: Західний, Східний, Центральний і Південний.

Об’єктивний аналіз територіальної структури релігійної сфери свідчить про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей. Саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників релігійно-конфесійної диференціації. Проблема об’єктивної поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантності ставлення. А керуючись принципом свободи совісті і відокремлення функціонування держави та церкви, зауважимо, що громадська та ідеологічна діяльність релігійних формувань завжди повинна бути в полі зору цілісної концепції політиків і державних діячів, зумовлюючи, як вважає М.С. Дністрянський, актуальність розроблення цілісної концепції регулювання конфесійних стосунків. Одним з основних положень такої концепції може бути положення про відповідність мети, принципів і форм діяльності конфесій статусу України, її конституції, державним інтересам, недопустимість різних форм діяльності, спрямованої на порушення етнокультурної цілісності українського народу та поглиблення регіонального відчуження.

51.Повчальна функція церкви. Роль церкви в формуванні європейської системи освіти

52.Правовий статус церковного майна

53.Взаємовідносини церкви та держави. Теорії, правове забезпечення, історична еволюція

У статті розглядаються державно-церковні відносини у хронологічному порядку. показано, що релігія, як універсальне явище, займає чільне місце у світовому розвитку. Акцентується увага на тому, що релігія відіграє роль об'єднавчого чинника суспільства.

З позицій принципу історизму і об'єктивності прослідковується роль релігій в країнах Стародавнього Сходу, Китаї, Стародавній Греції і у Римі, Київській Русі.

Об'єктивно висвітлено ставлення до релігійного фактору з боку Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського, Директорії, радянської влади. Розкриті особливості державно-церковних відносин в умовах розбудови незалежної держави. Зроблено висновок, що, зміцнюючи національну самосвідомість, беручи участь у розбудові Української держави, церква і сама набирає сили від тенденцій приоритетного розвитку українського державотворення.

В сучасних умовах пріоритетного розвитку країн світового співтовариства чільне місце займає релігія як універсальне духовне явище суспільства. Проблеми релігії, взаємовідносини церкви і держави завжди хвилювали людство.

Зростання суспільної ролі релігії в умовах давніх цивілізацій зумовило піднесення в суспільній свідомості важливості загальнолюдських цінностей. Їх чітко формулювала загальнолюдська мораль, підтримувала і обґрунтовувала релігія. Це дало можливість релігії відігравати роль об'єднавчого чинника суспільства, зберігати його сталість. Давньоєгипетська релігія пояснювала і схвалювала соціальні порядки, які складалися у державі. Фараон проголошувався сином бога сонця Ра, тому його влада вважалась безмежною, а всі піддані – рабами. Свої досягнення та добробут людина пов'язувала з божественною силою фараона та його мудрістю. Це позначалося на ставленні до загальнолюдських цінностей.

Релігія в суспільстві Стародавнього Сходу була безмежною силою. Жреці концентрували у своїх руках величезні багатства, втручалися в політику, змінювали на престолі фараонів, розвивали математичні, геометричні, медичні, астрономічні наукові знання.

Конфуціанство і даосизм відігравали важливу роль у Китаї. Їх вплив на побут і культуру в державі був досить вагомим. Результатом взаємин між державою і релігією стало прагнення людей до морального самовдосконалення, налагодження гармонії між особистістю і суспільством, формування почуття відповідальності, поєднання інтересів особи та маси.

Досягнення духовної культури Стародавньої Греції, в якій чільне місце займала релігія, стали основою європейської цивілізації. Давньогрецький релігійний культ був полісним і обов'язковим для всіх громадян. Громадські акти супроводжувались релігійними.

Римський культ був формальним і офіційним, його містичність - мінімальною. У Стародавньому Римі були здійснені спроби встановлення загальнодержавної релігії, культу імператора, але вони не мали успіху. Цю роль виконало християнство.

З часів Київської Русі виразною була тенденція до об'єднання релігійних культів. Але церкви як організації загальнодержавного значення ще не було, оскільки не було єдиного віровчення, єдиного культу. Князь Володимир зробив спробу створити нову загальнослов'янську релігію. Культові боги були неспроможні задовольнити ідеологічні вимоги нового суспільного устрою. Потрібна була принципово нова релігія. Виходячи з цього, Володимир прийняв рішення використати вже усталений досвід релігійного розвитку, наслідком якого стало запровадження у державі християнства.

Християнство як державна релігія Київської Русі обґрунтовувало певну систему духовних авторитетів, правил і законів буття. Воно не лише запозичило моральні норми античної культури, але і зробило певний внесок у розвиток етики, акцентуючи увагу на емоційному боці моралі, на пріоритетній ідеї братського єднання людей в ім'я зміцнення держави, на осмисленні важливості моральних якостей людини. Тому релігія стала одним із чинників, який постійно враховували у своїй державній політиці князі Київської Русі. Але після монголо-татарської навали і занепаду Києва церкві довелося встановити взаємовідносини з іноземною державною владою, до того ж спорідненою з іншою конфесійною системою: християнсько-православною, християнсько-католицькою, мусульманською. Державно-церковні відносини в умовах іноземного панування залежали від самої державної влади. Церква не мала таких рівноправних відносин з державою, як у попередні роки її існування у Київській Русі.

У Російській імперії діяв принцип зверхності державної влади над церковною. Церква була підвладна монархії, пояснювала її існування волею Бога. Монархічна влада забезпечувала монопольне становище церкви, але й жорстко контролювала її діяльність. На українських землях у складі Російської імперії церква і державні органи дотримувались принципу цезарепапізму.

Тимчасовий уряд акцентував увагу на реалізації нормального функціонування держави та церковних структур. Декретом від 20 березня 1917 року він оголосив скасування віросповідних і національних обмежень та рівність всіх церков у державі. Почалася перебудова православної церкви в нових для неї умовах, але більшовицький переворот поставив церкву у досить екстремальні умови – співіснування з антирелігійною за своєю суттю радянською державою, репресивна система якої проводила політику знищення церквияк суспільного інституту.

Центральна Рада в Україні підтримала вимоги більшості українського духовенства відродити національні релігійно-церковні традиції і створити Українську автокефальну православну церкву. Згідно з Конституцією УНР всім громадянам надавалися рівні права віросповідання і ставлення до релігії. Але Центральна Рада досить пасивно поставилась до Всеукраїнського православного собору. Соціалістично настроєні лідери України не зуміли оцінити великого потенціалу церкви як ідеологічного чинника в розбудові країни. Тому в Україні не було створено державної установи у справах релігії і церкви.

У внутрішній політиці гетьмана П. Скоропадського чільне місце займав релігійний фактор. Правовою основою взаємин держави і церкви став “Закон про тимчасовий державний устрій України”, в якому православна віра проголошувалась державною, православна церква визначалась як головна, а віруючі інших конфесій дістали права вільного віросповідання. В уряді гетьманату було створено міністерство сповідань на чолі з В. Зіньківським.

Директорія розглядала автокефалію Української церкви не лише як церковну, а й національно-державну необхідність. Вона проголосила автономність православної церкви, право людини на віросповідання, рівноправність церков, визнаних державою, але строго контролювала діяльність церкви: в засіданнях Синоду вимагалася обов'язкова присутність міністра, накази його набирали чинності після затвердження урядом. Це давало змогу уряду Директорії втручатися в життя церкви, регламентувати її діяльність. Таким чином, після Лютневої революції 1917 року формувалося демократичне правове регулювання відносин між державою і церквою, надавалися широкі права і свободи релігійним об'єднанням, визнаних державою, передбачалося становлення свободи совісті конституційною нормою. Але в більшовицькій державі, яка небезпідставно вважала церкву своїм конкурентом, було практично неможливим уникнути конфлікту з владою не тільки УАПЦ, а й усім церквам та релігійним течіям. Все це зумовило наступ тоталітаризму на церкву. Церковні структури витіснялися з усіх сторін життя. В державних установах були закриті всі церкви й каплиці. Заборонялась благодійницька діяльність релігійних організацій, навіть в період голоду. Вилучення коштовних церковних речей набуло тотального характеру. Знищення тисяч речей великої культурно-історичної та художньої цінності зумовлювало дегуманізацію українського суспільства, приниження церкви як духовної структури держави.

У 30-х роках ХХ ст. розгул нечуваного беззаконня в церковних питаннях став логічним продовженням політики насильства, яка була характерна всьому періоду радянської влади в Україні. Державний маховик остаточного “викорчовування” релігії запрацював з новою силою. Закривались і знищувались храми та церкви: на початку 40-х років не залишилось жодної православної церкви у Миколаївській, Сумській, Хмельницькій, Вінницькій областях, по одній вціліло в Луганській, Полтавській, Харківській областях. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише два, із 23 монастирів – жоден, із 1435 священників служили три. Православна церква перестала існувати як цілісний організм. Крім того, спалювались церковні книги, ікони, фальсифікувались судові процеси над священниками, проводились репресії. Священників позбавляли виборчих прав, обкладали великими податками, “розкуркулювали”. Таке насильницьке викорінення релігії було неприродним та антигуманним і, значною мірою, призвело до порушення структури українського етносу.

На українських землях у складі Польщі національна і церковна політика здійснювалася методами насильницької національної асиміляції й релігійної інтеграції православних українців з польською нацією, католицькою церквою, польською державністю. З часом наміри польської держави коригуються. Державна політика Польщі щодо української православної церкви зазнала певної еволюції. Вона реалізовувалась впровадженням неоуній, тиском на православ'я.

У відношенні до церкви і релігійних груп німецько-фашистського окупаційного режиму переважали стратегічні плани – захоплення земель за допомогою церкви. Єдина автокефальна православна церква на території України для окупантів була небажаною і небезпечною, оскільки ототожнювалась ними з українським державотворенням. Влада рейху грубо порушувала церковні канони, безпрецедентно втручалась в життя церкви, забороняла взагалі висвячувати нових єпископів, не допускала їх до призначених територій, підпорядковувала їх німецькій адміністрації генерал-комісаріатів, здійснювала жорстокі репресивні заходи: розстріли, спалення церков, живих людей.

У післявоєнний період політика радянської влади щодо церкви була нейтральною до початку 50-х років. Нові репресії проти церкви не могли не розпочатися, тому що оцінка релігії як реакційного явища владними структурами не була знята. Особливістю нових репресій став їх завуальований характер. Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю. Радянська влада боролася не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології. Їх обкладали непомірними податками, не допускали дітей до вузів, примушували залишати культові споруди, втручались в діяльність релігійних об'єднань. Також закривали, знищували церкви, храми, ікони, книги, здійснювали тиск на духовенство і віруючих.

Наступним кроком боротьби держави з релігією стало формування законодавчої бази для гонінь на церкву. Згідно з постановою “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” 1961 р. скорочується чисельність монастирів та церковних громад, послаблюється матеріальна база церкви. Взагалі з 1960 до 1965 рр. було закрито 4165 церков. У деяких областях знято з реєстрації до 90 відсотків загальної кількості громад. У Криму залишилось діючими 14 церков, у Запорізькій області – 9, у Дніпропетровській – 26. У Волинській області в 1963 р. із 168 вилучених церков 117 пустували, 44 пристосовано під склади і лише 7 передано на баланс соціально-культурних установ. Така ситуація була типовою для всієї країни. А платою за протести проти беззаконня була кар'єра, а то й життя.

У 60-ті роки відбуваються значні зміни в розробці ідеології церкви. У працях богословів обґрунтовуються перспективні напрямки розвитку церкви. Але в 70-ті роки церковно-богословські кола православної церкви втрачають активність теологічного пошуку, переходять на позиції “поміркованого динамізму”, засуджують непомірне новаторство, дотримуються тенденції пристосування церкви до суспільного розвитку держави. Модернізація церкви була невигідна і радянській владі, яка вбачала в цьому тенденції до посилення впливу церкви. Конституція 1977 р. хоч і гарантувала свободу совісті, але не мала позитивного значення для розвитку православної церкви в Україні. Однак, в 70-80-ті роки спостерігається пом'якшення репресивної політики радянської влади щодо церкви. В цей період відбувається процес “одержавлення” церкви, встановлення у ній порядків, дуже близьких до суспільних – до тоталітаризму. Двозначність становища церкви в радянському суспільстві усвідомлюється не лише релігійними, але і радянськими та компартійними органами. Тому з початком перебудови, яку церква активно підтримала, необхідність істотних змін у державно-церковних відносинах стала нагальною проблемою.

На терені сучасного зростаючого плюралізму усвідомлюється важлива роль релігії як духовного чинника українського суспільства. Збільшується вплив релігійних цінностей на життя України. Розбудова ринкових відносин, входження України до правового простору європейського співтовариства, ліквідація ідеологічної одноманітності дають можливість людині вільно самовизначатись світоглядно і політично на основі Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”. З санкції держави релігійні організації мають усі необхідні умови для своєї діяльності. Почали інтенсивно відновлюватись храми, будуватися тисячі культових споруд. В Україні діють 172 монастирі, 68 духовних навчальних заклади. Церква зміцнює своє матеріальне становище і кадровий потенціал, піклується про задоволення культових потреб віруючих.

Відновили свою діяльність зруйновані в минулому релігійно-церковні утворення української орієнтації. Зросла роль церкви у справі національного відродження. Поряд із традиційними християнськими віруваннями активно заявляють про себе нетрадиційні для України релігії. Релігія дедалі більше стає постійним чинником життя України. Значно зросла кількість віруючих, змінилось ставлення до релігії представників різних верств суспільства. Молодь позитивно визначила свою позицію щодо релігії – це свідчить про істотні зрушення в її духовності. Оскільки саме молоді належить головна роль у розбудові нашої держави, визначення її ставлення до релігії набуває виняткової ваги у формуванні її світоглядних цінностей і моральних орієнтирів. Внаслідок зростання інтересу молоді до релігії, у релігійних громадах значно збільшилась кількість людей з вищою освітою та студентів. Це пояснюється тим, що в релігії вони вбачають своєрідний засіб розв'язання політичних, етнічних та культурних проблем, тобто основну силу, здатну сформувати цивілізоване суспільство.

На сучасному етапі окремі державні та політичні діячі активно підтримують релігійно-церковні утворення. Спостерігається підвищений інтерес до релігії з боку інтелігенції. У незалежній Україні відновлюється і зміцнюється статус церкви. Сучасна соціальна діяльність церкви проявляється у світоглядно-культурній, просвітницькій роботі. Набула різних форм благодійницька діяльність церкви. Вона закликає людей сумлінно виконувати громадські обов'язки, закони, зміцнювати сім'ю, брати активну участь у розв'язанні екологічних та інших глобальних проблем, боротися з моральними недоліками суспільства. В Україні церквою створено навчально-освітні заклади як альтернативні державним. Важливим є внесок церкви у збереження пам'яток історії, національних святинь українського народу. Особливістю соціальної діяльності церкви є посилення її ролі у тих сферах суспільного життя, де вона ніколи себе не проявляла: у політиці, у виборчих кампаніях, у роботі різного рівня Рад народних депутатів, громадсько-політичних організаціях, в суспільно-політичних акціях. В цілому соціальна діяльність церкви свідчить про відданість ідеалам гуманізму, загальнолюдським нормам, що, безумовно, підносить її авторитет у суспільстві.

Основою для правового регулювання відносин держави і церкви у незалежній Україні є Закон про свободу совісті та релігійні організації в Україні, в якому визначені демократичні принципи: відокремлення церкви від держави та школи від церкви, захист прав і рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, свобода пропаганди релігії, наукових знань і свобода совісті. Діючий закон істотно відрізняється від попереднього радянського законодавства щодо релігії та церкви. У ньому релігія визначається як реальне явище суспільного буття і припускається можливість її існування у майбутньому. Закону властива соціально-гуманістична спрямованість, орієнтація на критерії міжнародного права, толерантні відносини між церквою і державою.

На сучасному етапі Україна втретє упродовж своєї історії переживає процес національного відродження. Розбудова Української держави тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Етноконфесійна специфіка релігії надає процесам цивілізованого реформування українського суспільства духовно-емоційного забарвлення, збагачуючи їх гуманістичними ідеалами і загальнолюдськими цінностями. Зміцнюючи національну самосвідомість, беручи участь у розбудові Української держави, церква і сама набирає сили від тенденції пріоритетного розвитку національної ідеї та інноваційного поступу українського державотворення.

54.Устрій та правове становище Католицької церкви

55. Устрій та правове становище Православної церкви

56.Особливості сучасної судової церковної влади. Церковно-судові інстанції.