4. Національний інформаційний простір. Концепції діп.

Загальні поняття інформаційного простору «Інформаційний простір (поле)» означає те середовище, в якому і завдяки якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. Це соціально-політичне поняття і вбирає в себе як територіальний, космічний, технічний, економічний фактори, так і людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її споживач, без людини вона втрачає свій сенс. Коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави, то його межі зазвичай ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію, повітряний простір та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають – це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів. Це досить великий і складний комплекс.

Суб'єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні особи: - державні та недержавні інформаційні агентства; - органи державної влади — через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби; - центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації; - центри (бюро) наукової та науково-технічної інформації; - ЗМІ; - видавництва; - виставкові організації та центри; - бібліотечні, музейні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності; - поліграфічні підприємства; - підприємства зв'язку; - торговельні та інші установи з розповсюдження матеріальних носіїв інформації; - органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації; - філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України за кордоном.

Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи – громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально. Національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої.

Проблеми, з якими стикається Україна в роки незалежності: 1. Україна інтенсивно витісняється зі свого інформаційного простору, в якому все більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство. 2. Тисячі журналістів та операторів або позбуваються робочих місць, або змушені застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків. 3. Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення, та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції. 4.Вищі державні чиновники України були співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарювався інформаційний простір України. 5. Процеси, які відбувалися і за інерцією відбуваються й досі в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню. Українська преса з проголошенням державної самостійності України не стала вільною, оскільки залишилася залежною економічно (нею керують олігархічні клани).

Станом на 1993 рік засоби масової інформації можна було поділити на п’ять груп: 1) монопольно-державні засоби масової інформації, що дісталися у спадок від попереднього режиму: державне телебачення й радіо, газети та журнали різних владних структур; вони становили 27% всієї тодішньої української преси; 2) газети та журнали комерційних структур – 19% від загальної кількості. 3) незалежні від влади засоби масової інформації; це ЗМІ, засновниками яких були трудові, журналістські колективи, творчі спілки, новостворені політичні партії, – 29 відсотків; 4) так звані багатотиражки – газети промислових підприємств, вищих навчальних закладів, колгоспів та радгоспів; виходили вони нерегулярно, а професійний рівень багатьох із них наближався до рівня стінгазет – їх було близько 16%. 5) приватні видання, зареєстровані фізичними особами – явище нове за суттю; як правило, ці газети або не розпочали вихід через брак коштів і досвіду у господарів, або з тих же причин виходили від випадку до випадку – їх питома вага становила близько 8%.

Провідну роль стали відігравати об’єднання друкованих та електронних мас-медіа з єдиним центром політичного впливу на них – так звані холдинги. Холдинг (у дослівному перекладі з англ. – тримати, затримувати) означає придбання контрольних пакетів акцій та створення холдинг-компаній, себто – корпорацій, що використовують свій капітал для придбання контрольних пакетів інших компаній та встановлення контролю над ними, щоб управляти значно більшим капіталом, ніж початковий. Українські медіа-холдинги, на думку дослідників, мають скоріше політичне підґрунтя, ніж економічну основу. Суміщення чи змішання політичного впливу та медіа-бізнесу не рідко використовується для відмивання нечесних коштів та уникнення від оподаткування, що вже пахне звичайним криміналом. Для повнішого забезпечення демократії, свободи слова, вільної журналістики дослідники нинішнього стану комунікаційної системи України та її інформаційного простору пропонують змінити ДІП в цьому напрямку: – мас-медіа повинні існувати за рахунок власного прибутку, що має забезпечити їм економічну свободу, а отже, – незалежність від політичного тиску; – повна вартість медіа-інфраструктура повинна оплачуватися всіма ЗМІ; пільг не повинно бути ні для кого; – удосконалити законодавство про ліцензування; саме ліцензування звести до повідомної реєстрації; всі спори різних претендентів на медіа має вирішувати суд, а не реєстраційні структури; – власником ЗМІ не повинна бути людина, бізнес якої знаходиться в іншій сфері і не залежить від прибутковості на медіа-ринку; державні мас-медіа перетворити в громадські з поступовим переходом з бюджетного фінансування до абонементної плати; – державні органи не повинні виступати власниками засобів масової інформації; – на сучасному етапі існування державних ЗМІ, вони не повинні одночасно мати державне фінансування і комерційну рекламу (має бути щось одне); – державний чиновник як автор не повинен друкуватися в державних виданнях, а тільки в тих ЗМІ, які працюють на медіа-ринку.

У ст.4 проекту Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» запропоновано таку редакцію цього поняття: «Національний інформаційний простір України – сфера (об`ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України». Загалом, інформаційний простір України перебуває в процесі становлення і розвивається досить нерівномірно. Окремі його сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв’язок) – хоч і не досягли рівня передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання. Обсяги книгодрукування в Україні постійно зменшуються. Система книготоргівлі практично зруйнована, попит населення на книги є незначним. Зменшується видання підручників, що негативно впливає на стан освіти. Продовжується скорочення кінопрокату, виробництво вітчизняних кінофільмів перебуває на досить низькому рівні, відповідно українці змушені «кормитись» переважно американською, а останнім часом і російською продукцією.

Поширення мережі Інтернет в Україні ще не відповідає показникам розвинутих країн.

Особливою, специфічною для України проблемою, є забезпечення безпеки в мовній сфері. Як свідчать результати досліджень фахівців Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, через низку історичних причин українська мова, є державною де-юре і не є такою де-факто. Цьому сприяє і регіональна мовна неоднорідність України, і певна функціональна неповнота, і недостатня унормованість сучасної української мови, і винятково слабка лексикографічна підтримка мовних процесів в Україні. В результаті інформаційний статус української мови до теперішнього часу є невизначеним. Потребує уваги формування позитивного іміджу України в світі, оскільки правильно підібраний імідж є найбільш ефективним засобом роботи з масовою свідомістю

Якщо поглянути на імідж України в очах іноземця – то це лише корупція, Чорнобиль, брати Клічко, “Динамо” (Київ), „помаранчева революція”. Тобто позитивним на даний момент його важко назвати (не зважаючи на спроби нової влади після „помаранчевої революції” змінити ситуацію на краще), а звідси і ставлення до нас як до країни третього світу. Негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, неефективність державної інформаційної політики, кризовий стан економіки країни створюють передумови для ескалації загроз інформаційній безпеці України.

Інформаційний ресурс, як і всі інші, вимагає управління. Це повинна вирішувати інформаційна політика, яку держава здійснює за допомогою розробки законодавства, що врегульовує відношення власності. Держава повинна турбуватись про інформаційну безпеку суспільства та громадянина, вона повинна володіти значною частиною інформаційних технологій, брати участь в формуванні ринку товарів та послуг.