- •Міністерство освіти і науки України Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету
- •Концептуальні
- •Isbn 978-966-2096-26-2 © Герасимчук т.Ф., Киридон а.М.,
- •Тема 1. Теоретичне розуміння суті та предметного поля
- •Тема 2. Система міжнародних відносин,
- •Розділ і. Теорія політичної влади Тема 1. Політика і політична влада: сутність, форми та роль у функціонуванні суспільства
- •1. Політика та її сутнісна характеристика
- •2. Поняття й особливості політичної влади
- •З точки зору теорії політики нас цікавить соціальна і політологічна суть влади. У науковій літературі існує шість типів визначення влади:
- •3. Класифікація політичної влади
- •4. Політична еліта та політична влада
- •5. Політичне лідерство: теорія, сутність, типологія, функції
- •6. Політична опозиція
- •7. Змі в політиці: політичний вплив та політичне маніпулювання
- •Тема 2. Політична влада і політичні процеси в сучасному світі
- •1. Ефективність політичної влади та її основні фактори
- •2. Суть і структура політичного процесу
- •3. Політична стабільність і конфлікти
- •Концептуальні висновки до розділу і
- •Контрольні питання і завдання для самостійної роботи
- •Тематика практичних занять
- •Тематика курсових (кваліфікаційних) робіт
- •Література
- •Тема 1. Поняття і структура політичної системи
- •2. Структура та організація політичної системи
- •3. Функції політичної системи
- •Тема 2. Основні типології політичних систем
- •1. Загальні підходи та характеристики типології політичних систем
- •2. Формаційні політичні системи
- •3. Режимні політичні системи
- •4. Функціональні (модельні) політичні системи
- •5. Партійні політичні системи
- •6. Виборчі політичні системи
- •7. Ідеологічні політичні системи
- •8. Інтеграційні (цивілізаційні) політичні системи
- •Тема 3. Держава в політичній системі суспільства
- •1. Походження і сутність держави
- •2. Функції держави та структура державної влади
- •3. Формотворчі чинники держави
- •Концептуальні висновки до розділу іі
- •Контрольні питання і завдання для самостійної роботи
- •Тематика практичних занять
- •Тематика курсових (кваліфікаційних) робіт
- •Література
- •Розділ ііі. Теорія міжнародних відносин
- •Тема 1. Теоретичне розуміння суті та предметного поля політології міжнародних відносин
- •1. Політологія міжнародних відносин: суть понять “міжнародні відносини”, “міжнародна політика”, “зовнішня політика”
- •2.Основні закономірності та тенденції розвитку світової політики
- •3. Національний інтерес як головне спрямування зовнішньої політики
- •4. Основні методи політології міжнародних відносин
- •Тема 2. Система міжнародних відносин, її структура і середовище
- •1. Системний підхід до аналізу міжнародних відносин
- •2. Типи, структура, закони функціонування і трансформації міжнародних систем
- •3. Поняття, різновиди й основні компоненти середовища міжнародних відносин
- •4. Соціальне середовище глобальної системи міжнародних відносин
- •5. Позасоціальне міжнародне середовище. Роль геополітики в політології міжнародних відносин
- •6. Міжнародна система і міжнародний порядок. Особливості світопорядку в сучасних умовах
- •Тема 3. Проблема правового регулювання і дії моральних норм у міжнародних відносинах
- •1. Міжнародне право як юридична база системи міжнародних відносин. Принципи міжнародного права
- •2. Основні моральні імперативи і норми у міжнародних відносинах
- •3. Особливості взаємодії права і моралі у міжнародних відносинах
- •Тема 4. Теоретико-концептуальні основи міжнародних відносин
- •Концептуальні висновки до розділу ііі
- •Контрольні питання і завдання для самостійної роботи
- •Тематика практичних занять
- •Тематика курсових (кваліфікаційних) робіт
- •Література
- •Розділ IV. Теоретико-політологічний аналіз сучасної української держави
- •Тема 1. Конституційні засади та основні етапи становлення української державності
- •В сучасних умовах
- •Тема 2. Особливості політичної системи України
- •Тема 3. Політична еліта України
- •Тема 4. Політичне лідерство в Україні
- •Тема 5. Політична опозиція в Україні
- •Тема 6. Специфіка функціонування змі в українському суспільстві
- •Тема 7. Зовнішня політика України в контексті її національних інтересів
- •Концептуальні висновки до розділу іv
- •Контрольні питання і завдання для самостійної роботи
- •Диспут. Еліта – Лідери – Опозиція – змі в Україні
- •Круглий стіл. Україна в сучасному світовому співтоваристві
- •Тематика курсових (кваліфікаційних) робіт
- •Література
- •Термінологічний словник
- •Концептуальні основи теорії політики
- •33022, М. Рівне, пр-т Кн.. Романа 9/24; тел.: (0362)24-45-09.
- •33028, М. Рівне, вул. Толстого, 3; тел. (0362)22-41-20.
3. Національний інтерес як головне спрямування зовнішньої політики
У наш час в умовах зростання глобальної взаємозалежності людства категорії “інтерес” належить важлива роль у розумінні суті тих подій, явищ і процесів, які відбуваються у сфері міжнародних відносин. Вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національне-державний інтерес. Традиційно головний національно-державний інтерес включає три основних елементи:
- воєнна безпека;
- економічне процвітання і розвиток;
- державний суверенітет як основа контролю над певною територією та населенням.
Таке тлумачення не суперечить твердженню Г. Моргентау, що “теорія ... світової політики повинна будуватися навколо поняття “національний інтерес”. Г. Моргентау та інші політичні реалісти дали класифікацію національних інтересів. Тут вони виділяють наступні інтереси:
- постійні або фундаментальні (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі та зростання інвестицій, захист інтересів національного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союзниками і вибір зовнішньополітичного курсу);
- минущі або проміжні (перемога у збройному конфлікті, створення альянсу для досягнення конкретної мети на даному етапі розвитку міжнародних відносин, вступ до міжнародної організації);
- інтереси виживання (усунення загрози самому існуванню держави);
- життєві інтереси (захист безпеки і добробуту нації від серйозних потрясінь);
- периферійні або дрібні інтереси (інтереси локального характеру).
Треба зазначити, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, український дослідник В.Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: “... Національний інтерес – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому” (Віче. – 1992. – № 3. – С. 4). Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету і територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення національної безпеки.
Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулював “Закон про національну безпеку”, введений у США 1947 р. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була “давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки”. Іншою важливою функцією системи національної безпеки був обов’язок виважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов’язання та ступінь розвитку для США у зв’язку з їхньою “дійсною та потенційною військовою силою”.
Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур – це “фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру”. Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, що трактує поняття національної безпеки так: “Стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози” (Політика і час. – 1993. – № 4. – С. 38). Головними об’єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність). На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати такі чинники:
- національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;
- розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;
- економічні можливості держави;
- стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;
- національне визначення та самобутність;
- розвиток національної самосвідомості та культури;
- наявність загальної стратегії національного розвитку, “національної ідеї”, загальновизнаної мети;
- національну згоду і єдність;
- внутрішньополітичну стабільність;
- готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.
Іншими словами, національна безпека – це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави. Виокремлюються три основі властивості національної безпеки.
Перша. Кожній державі у певний момент розвитку відповідає своя “стеля” національної безпеки. Ця властивість дозволяв порівнювати держави за їхніми “стелями” національної безпеки. Чим вища “стеля”, тим потенційно держава сильніша.
Друга. Національна безпека характеризується певним рівнем інтегрованості. Якщо розпад об’єднання держав призведе до помітної стрибкоподібної зміни національної безпеки “уламків”, то можна говорити про наявність інтегрованої національної безпеки у такого об’єднання держав. Коли ж після розпаду об’єднаної структури подібної стрибкоподібної зміни не передбачається, то об’єднання держав ще не досягнуло такого ступеня інтегрованості, коли його належить розглядати як “кістяк” нової більшої системи національної безпеки. Об’єднання держав уже відбулося, а об’єднання систем національної безпеки – ще ні. Прикладом може слугувати Європейське співтовариство, у якому держави об’єдналися лише за окремими структурами і функціями.
Третя. Національна безпека для різних верств суспільства однієї і тієї ж держави однакова. В її основі знаходиться прагнення держави захистити своїх громадян, незалежно від їхнього соціального, майнового, національного чи релігійного статусу. Тим самим вона захищає свій національний суверенітет, відповідний рівень прав і свобод у суспільстві.
В сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб’єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.
Міжнародна безпека – такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Водночас міжнародну безпеку треба розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу і т.п.. ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдською системи міжнародного правопорядку. Вона має грунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов’язання її членів. При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:
- стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;
- покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;
- політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.
Уже самі дефініції понять “національна безпека” і “міжнародна безпека” дають підстави говорити про наявність у їх складі певних взаємозв’язаних елементів. У найзагальнішому розумінні система національної безпеки – це суспільство. Справа в тому, що людство не створило систему національної безпеки як щось додаткове до суспільства, держави та її інститутів, а тільки відкрило її як об’єктивну реальність. Всі соціальні та біологічні структури створювалися задля підвищення безпеки як суспільства в цілому, так і окремих його особистостей (індивідів).
Оскільки існування суспільства в сучасних умовах неможливе без влади, то держава є найважливішою складовою системи національної безпеки. Усі державні структури, що функціонують згідно з формальними нормами, розглядаються як формальні структури системи національної безпеки. Громадські організації (профспілки, кооперативи, партії; спортивні, культурні, релігійні, молодіжні осередки) на противагу державним називаються неформальними структурами. Формальні та неформальні структури в системі національної безпеки переплетені й існують у широкому діапазоні близькості – від майже повної роз’єднаності до майже повної з’єднаності. Дня системи національної безпеки притаманне також не лише переплетіння формальних і неформальних структур, але й переплетіння функцій. Ядром і регулятором процесів у системі національної безпеки виступає держава. Головним же об’єктом функціонування системи національною безпеки є людина. Саме люди наділяють державу правом регулювання відносин, а, звідси, держава виконує дві основні функції в системі, національної безпеки: 1) регулює відносини всередині співтовариства і задля нього; 2) забезпечує своє самозбереження.
З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед в особі держав, створюється система міжнародною безпеки. Вона Ґрунтується на системі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Серед різних систем міжнародної безпеки доцільно виділити:
- глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ з системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);
- регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональною системи безпеки можуть стати три інститути – ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);
- субрегіональні, де основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв’язки (наприклад, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво, Балтійське співробітництво, проект “Єврорегіон”);
- двохсторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та економічні проблеми і виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі.
В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:
1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;
2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;
3) від xapaктеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;
4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;
5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими.