5. Політичне лідерство: теорія, сутність, типологія, функції

Функціонування та розвиток політичного життя і здійснення владних повноважень у суспільстві та державі невіддільні від інституту політичного лідерства. Політична діяльність вимагає відбору найкращих людей для вирішення суспільно значимих завдань на кожному етапі історичного розвитку. Звідси, політичний лідер – авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особисті якості та вплив якого дозволяють йому відігравати суттєву роль у політичних процесах і політичній діяльності.

Проблема політичного лідерства у контексті функціонування механізмів політичної влади має важливе значення. Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспільстві, при якому координація і планування публічної діяльності є прерогативою однієї людини (або кількох осіб). Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розпочав необхідні дії. У невеликих групах лідерство може мати неформальний характер і переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офіційному лідерстві. Щоб стати політичним лідером людина повинна бути наділена як психологічним, так і соціально-політичними якостями. Серед психологічних Вебер виділяв три вирішальні для політика якості: пристрасть (самовідданість праці), почуття відповідальності, окомір ( дистанція стосовно речей і людей). Якщо говорити про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, бажання боротися за її здійснення, популярність, уміння завойовувати маси і довести своє лідерство. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами як воля, цілеспрямованість, настирливість.

Існують різні типи політичних лідерів. Є також різні підходи до типології політичного лідерства. Так, американський політолог Г.Лассуел намагається пояснити типи лідерів, виходячи з особливостей їхньої поведінки. З цих позицій він виділяє лідерів-адміністраторів, агітаторів і теоретиків. В.Хагеман виділяє “консервативний” та “ революційний” типи лідерів. Близький до нього поділ лідерів на реформаторів і революціонерів, які відрізняються насамперед в питаннях тактики ( з одного боку – поступові зміни, з другого – екстремізм і насильство). Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних – від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. У цьому плані найбільший інтерес становить типологія М. Вебера, який вивів типи політичних лідерів із типів влади ( правління).

Насамперед, це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, що зневажає традиції, може втратити і свою владу.

Далі – харизматичний тип влади, харизматичний правитель. Харизма ( від грецького – божественний дар) у католицькій теології розглядається як виключно духовна властивість, що посилається Богом кому-небудь заради блага церкви; другими словами – пророчий дар, непогрішність. Харизматичне панування засноване на виняткових якостях, що приписуються лідеру. Його вважають пророком, гігантською історичною особою, напівбогом. Який здійснює “велику місію”. Взаємовідносини вождя і мас мають емоційно-містичний характер. передбачають повну “самовіддачу”, сліпу віру, бездумне слідування за харизматичним лідером. Ці взаємовідносини характеризуються значною напруженістю.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Функціонально політичний лідер покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов’язаних рівнях:

перший – здійснення функцій оцінки ( від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки ситуації);

другий – вироблення лінії поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв’язання проблем);

третій – виконання мобілізуючих функцій ( лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Існують інші сучасні підходи до аналізу ролі та покликання політичного лідера. Українські політологи, автори праці “Обличчя влади: російська політична еліта. 1998 – 2000 рр.” (К., 2002) звертають увагу на два рівні феномену політичного лідерства.

Перший – макрорівень – визначається процесами та явищами, до яких політик залучається “волею долі”, так як загалом вони розвиваються ніби поза ним самим. До таких зовнішніх ситуаційних чинників, що впливають на реалізацію здібностей особистості та її політичну долю, належать: 1) особливості політичного ладу та політичної культури даної країни, політичної системи суспільства взагалі; 2) національно-історична ситуація на конкретному етапі розвитку; 3) культурно-національний, соціальний і політико-прикладний аспекти формування особистості; 4) особливості політичного шляху лідера; 5) наявність ресурсів і можливість їх використання для цілеспрямованого впливу на соціально та політично вагомі суспільні сфери, верстви, групи; 6) комунікаційно-інформаційний вимір політичного лідерства або існуючий “медіа-простір”.

Другий – мікрорівень – сфера свідомої діяльності політика та його несвідомих проявів, які доречно пов’язувати з його особистістю та індивідуальністю. Мікрорівень насамперед включає такі основні фактори: 1) особистість, для якої найважливішими характеристиками є цілеспрямованість, морально-вольові якості, мотивація, інтелектуально-пізнавальний рівень, емоційні реакції та самооцінка; 2) покликання до політичної діяльності; 3) стиль керівництва; 4) наявні професійні навички; 5) співвідношення свободи та відповідальності у поступках лідера; 6) політичний імідж; 7) рівень управлінської команди політичного лідера; 8) специфіка публічної діяльності політика.

Характер і механізми функціонування політичного лідерства істотно відрізняються залежно від форми здійснення влади. В умовах тоталітаризму – це особиста диктатура, тиранія, що спирається на насильство, “авторитет сили”. Тоталітарному режиму властивий лідер з формально необмеженими повноваженнями, які не відображені в жодному законі. Дуже часто має місце сумісництво партійної і державної влади. В умовах демократії, в тому числі елітарної – це лідерство на основі “сили авторитету”, “ сили закону”. Однією з ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера. Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Нарешті, демократія передбачає відповідальність політичного лідера за прорахунки і невдачі, за порушення демократичних принципів правління. За певних умов демократичні режими передбачають навіть юридичну, судову відповідальність (наприклад, спеціальна процедура – парламентський суд – імпічмент).

В цілому, оскільки є влада і лідерство, неминуча і боротьба за лідерство, в умовах зміцнення незалежності і суверенітету України, розбудови її державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивілізовані, адекватні вимогам демократії. Згідно Конституції України від 28 червня 1996 року і реально загальнонаціональним лідером є президент – глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, Своє історичне покликання президент як загальнонаціональний лідер зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є незалежна могутня держава.