2.2. Характеристика водних ресурсів України

Водні ресурси, водокористувачі, органи управління й контролю за використанням водних ресурсів складають водогосподарський комплекс України, який характеризується визначеною функціональною, галузевою й територіальною структурною організацією. Власною природною сировинною базою водогосподарського комплексу України є водні ресурси.

Всі водні ресурси, розташовані на території України, складають її водний фонд, до якого належать: поверхневі води – природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки, канали); підземні води та джерела; внутрішні води та територіальне море. Всі водні об’єкти на території України поділяють на водні об’єкти загальнодержавного та місцевого значення. До водних об’єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелами централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, в межах територій природно – заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об’єктів місцевого значення належать поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, і які не віднесені до водних об’єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Основні джерела прісної води на території України – стоки річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю з притоками, а також малих річок північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Сумарна величина стоків річок України без Дунаю в середній за водністю рік становить 87,1 млрд. м³, знижуючись у маловодний рік до 55,9 млрд. м³. на території України формується відповідно 52,4 і 29,7 млрд. м³ води, решта надходить з суміжних територій. Водні ресурси Дунаю становлять у середньому 123 млрд. м³ води на рік.

Прогнозні ресурси підземних вод питної якості розподілені на території України вкрай нерівномірно і становлять 22,5 млрд. м³ на рік (61,7 млн. м³ на добу), з яких 8,9 млрд. м³ (24,4 млн. м³ на добу) гідравлічно не зв’язані з поверхневим стоком і становлять додаткову складову до поверхневого стоку. Водозабір підземних вод у складі прогнозних ресурсів становить 21 відсоток, що свідчить про можливість ширшого використання їх у багатьох областях.

В Україні збудовано 1087 водосховищ загальним об’ємом понад 55 млрд. м³, 7 великих каналів довжиною близько 2000 кілометрів з подачею на них понад 1000 м³ води за секунду, 10 великих водоводів великого діаметру, по яких вода надходить у маловодні регіони України.

Територіально водогосподарський комплекс України представлений наступними водогосподарськими районами: Закарпатський, Нижньодніпровський. Верхньодніпровський, Волинський, Дністровсько-Бузький, Донецько-Приазовський, Кримський. Для споживання населенням і народним господарством в Україні з водних джерел щороку використовується близько 32 км³ води, з яких понад 18 км³ безповоротно втрачається.

Найбільшу кількість води (44%) споживає промисловість, де споживання свіжої води розподіляється наступним чином: енергетика – 71%, металургія – 19, вугільна промисловість – 3,5, хімічна і нафтохімічна – 2,6%.

Друге місце щодо споживання води посідає сільське господарство. Для його потреб використовується близько 11 км³/рік води, з яких 70% – на зрошення та обводнення сільськогосподарських угідь, 13% – на потреби сільськогосподарського водоспоживання, до 16% – на виробничі потреби підприємств сільськогосподарського профілю і менше 2% – на господарсько-побутові потреби.

Одним з великих водокористувачів є комунальне господарство, безповоротні втрати води в якому досягають 3,36 км³, або понад 11% загального безповоротного водоспоживання. Слід зауважити, що водопостачання на одного жителя у великих містах сягає 400 л і більше на добу, а в сільській місцевості, де немає централізованого водопостачання і населення бере воду безпосередньо із шахтних колодязів та свердловин, добове водоспоживання не перевищує 50 л на одного жителя.

Важливим водокористувачем є рибне господарство, для ведення якого використовуються водосховища комплексного призначення і ставки. Рибне господарство характеризується високою продуктивністю, але потенційні можливості водного фонду використовуються недостатньо. Для успішного розвитку рибного господарства необхідно забезпечити відповідну якість води, температурний режим та глибину у водотоках і водоймах.

Водний транспорт виступає як водокористувач, що витрачає воду для підтримання на водних шляхах у навігаційний період гарантованих глибин. Протяжність експлуатаційних внутрішніх водних шляхів України перевищує 5 тис. км. Основними судноплавними річками є Дніпро, Прип’ять, Десна, Дністер, Дунай, Південний Буг, частково Сіверський Донець, Сула, Горинь та ін. Річковий флот, що експлуатується на річках України, досить різноманітний: великі пасажирські судна, які виконують круїзні рейси між портами Дніпра і зарубіжними портами Дунаю, великі вантажні судна вантажопідйомністю до 5000 т й осадкою 3,5–4,0 м, невеликі судна вантажопідйомністю до 300 т і осадкою до 1,5 м.

Значне місце в структурі водогосподарського комплексу України займає гідроенергетика, водні об’єкти якої – водосховища – є основним регулятором стоку. Це дає змогу використовувати водні ресурси не лише для виробництва енергії, а й для зрошення, водопостачання, розвитку рибного господарства, водного транспорту. Потенційні гідроенергетичні ресурси України становлять дещо менше 45 млрд. кВт/год, проте за існуючих технічних умов можливим є використання трохи більше ніж 21 млрд. кВт/год (46% – басейн Дніпра, 20 – басейни Дністра, Тиси, решта – інші річки України). Найбільші потенційні гідроенергоресурси знаходяться в Закарпатській (25% всіх запасів України), Івано-Франківській (12%), Запорізькій (10,1), Дніпропетровській (7,9), Чернівецькій і Миколаївській (по 6,2%) та Київській (5,5%) областях.

Річки, водосховища, озера як об’єкти водних ресурсів мають переважно рекреаційне значення. На їх берегах створено пансіонати, будинки і бази відпочинку, на базі мінеральних лікувальних вод – курорти.

Таблиця 2.4. Забезпеченість країн Європи ресурсами річкового стоку [7, 10]

Держава	Річковий стік, км^3		Водозабезпеченість місцевим стоком, тис. м^3/рік
	місцевий	транзитний	на 1 особу	на 1 км^2
Світ, в цілому*	44500,0	0,0	8,2	328
Європа, в цілому	3210,0	0,0	4,6	306
Австрія	57,1	20,0	7,2	680
Білорусь	34,1	21,7	3,3	164
Болгарія	17,8	85,0	2,0	160
Греція	66,0	0,0	6,3	500
Данія	15,1	0,0	2,9	351
Естонія	10,9	4,7	7,3	242
Італія	185,0	0,0	3,3	615
Латвія	15,2	16,7	6,1	234
Литва	12,8	10,4	3,4	197
Молдова	1,3	11,4	0,3	38
ФРН	102,6	20,0	1,3	287
Норвегія	376,0	0,0	87,4	1160
Польща	53,0	5,0	1,4	169
Португалія	26,7	0,0	2,7	290
РФ (європейська частина)	1027	0,0	8,7	239
Румунія	37,0	171,0	1,6	156
Великобританія	122,0	0,0	2,1	500
Угорщина	8,4	51,0	0,8	90
Україна	52,4	157,3	1,0	87
Фінляндія	100,0	0,0	19,6	297
Франція	168,0	0,0	2,9	309
Швейцарія	42,0	0,0	5,8	1024
Швеція	194,0	0,0	21,6	431

Примітка: * Без Антарктиди

Потенційні ресурси поверхневих вод України становлять 209,8 км³, з яких тільки 25% формується у межах країни та є її власним фондом і гарантованим джерелом водопостачання. Значна частка водних ресурсів, за сумарними запасами яких Україна посідає одне з провідних місць в Європі (табл. 2.4), є транзитним стоком, що не можна розглядати як надійне джерело води.

Україна з усіх європейських країн – одна з найменш забезпечених поновлюваними водними ресурсами. Загальна кількість поновлюваних водних ресурсів в ній складає 86 млрд. м³. Загальновизнано: держави відносять до категорії таких, що зазнають “водного стресу”, якщо поновлювані ресурси прісної води зменшуються до 1700 м³ на душу населення (в Україні вони складають наразі близько 1790 м³). Якщо цей показник знижується до позначки менше ніж 1000 м³ води на душу населення, держава відчуває “хронічний дефіцит води”. За прогнозними розрахунками до 2050 року кількість поновлюваних ресурсів питної води на одного жителя в Україні зменшиться до 837 м³. Виходячи з вказаного, слід зауважити, що проблема водокористування стала загальнодержавною [5].