30.5 Правовий статус акціонерного товариства.

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів. До товариства та його органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонерами протиправних дій. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. До акціонерів не можуть астосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протиправних дій товариством або іншими акціонерами. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, визначених статутом товариства, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство. Товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом. Товариство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дати його державної реєстрації в установленому законодавством порядку. Повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і (організаційно-правової форми (акціонерне товариство). Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами).

30.6 Особливості правового регулювання господарських відносин у вугільній промисловості.

У вугільній промисловості центральним галузевим органом виконавчої влади є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України — утворене 9 грудня 2010 року шляхом реорганізації Міністерства палива та енергетики України та Міністерства вугільної промисловості України.

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах.

Щодо вугільної промисловості Міненерговугілля, зокрема, здійснює державне регулювання гірничої справи відповідно до його повноважень, у тому числі координацію робіт, пов'язаних з ліквідацією збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств, розробляє і здійснює заходи щодо реалізації державних програм, спрямованих на ефективне використання запасів вугілля, збільшення обсягів їх видобування та забезпечення ефективної переробки. Міненерговугілля розробляє баланси вугілля і продуктів його переробки, здійснює моніторинг ринку цих енергоресурсів; координує та визначає обсяги проведення геологорозвідувальних робіт на вугілля, в установленому порядку проводить експертизу, затверджує або подає на затвердження проекти розробки вугільних, родовищ і будівництва, реконструкції та ліквідації об'єктів і підприємств паливно-енергетичного комплексу.

Зазначені та інші функції щодо вугільної промисловості здійснює Державний департамент вугільної промисловості (Держвуглепром) - урядовий орган державного управління, який діє у складі Мінпаливенерго і підпорядковується йому. Положення про Державний департамент вугільної промисловості затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 № 909.

Суб`єктами основної (первинної) ланки господарювання у вугільній промисловості, як зазначалося, є гірничі підприємства - шахти, розрізи, збагачувальні фабрики тощо. Згідно з указом Президента України від 07.02.1996 № 116 “Про структурну перебудову вугільної промисловості” у цій галузі було здійснено ряд заходів відповідно до умов і вимог ринкової економіки. На базі шахт та інших структурних підрозділів, які не мали статусу юридичної особи і входили до складу об'єднань, трестів, комбінатів галузі, створено державні підприємства з правами юридичні особи, проведена корпоратизація з перетворенням цих підприємств у державні відкриті акціонерні товариства, державні акціонерні вугільні компанії. Створено також державні холдингові компанії як господарюючі суб'єкти, які володіють контрольними пакетами акцій вказаних товариств і компаній вугільної промисловості.

Державна підтримка за рахунок коштів державного бюджету надається вугледобувним підприємствам, які мають значні виробничі запаси кондиційного вугілля, але неспроможні самостійно забезпечувати розширене відтворення виробництва, реконструкція яких є економічно доцільною. Обсяги державної підтримки підприємств, а також напрям її цільового використання визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Державна підтримка надається безпосередньо підприємствам на покриття витрат із собівартості товарної вугільної продукції та на капітальні вкладення.

Порядок ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств Міністерства вугільної промисловості затверджено постановою Кабінету Міністрів України в редакції від 29.06.199, в якій визначається перелік збиткових вугледобувних підприємств, що ліквідуються.

Ліквідації підлягає підприємство, яке не спроможне провадити передбачену статутом діяльність, і подальша діяльність якого згідно з техніко-економічним обгрунтуванням визнана недоцільною.

Пропозицію щодо ліквідації підприємства готує Міністерство на підставі техніко-економічного обгрунтування (проекту) недоцільності подальшої його експлуатації, яка після узгоджень із заінтересованими органами виконавчої влади, подається на розгляд Кабінету Міністрів України, який приймає рішення про ліквідацію підприємства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11

1. Поняття організаційно-правової форми підприємництва за законодавством України.

Законодавче визначення поняття підприємництво закріплене у ГКУ. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

У ЦКУ міститься стаття, присвячена організаційно-правовим формам юридичних осіб. У даній статті Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

ГКУ також регулює питання організаційних форм підприємництва. Згідно з нормами ГКУ, підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. Відповідно у ЦКУ, ГКУ та ЗУ «Про господарські товариства» передбачені наступні організаційно-правові форми підприємництва:

 Підприємство (державне унітарне підприємство, державне комерційне підприємство, казенне підприємство, комунальне унітарне підприємство, приватне підприємство, підприємство з іноземними інвестиціями, іноземне підприємство, фермерське господарство)

 Господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю)

 Підприємства колективної власності (наприклад, виробничий кооператив)

 Об’єднання підприємств (асоціація, корпорація, консорціум, концерн)

Отже, організаційно-правова форма підприємництва - форма здійснювання підприємницької діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.

2. Критерії класифікації суб'єктів господарським правовідносин.

Суб'єкти господарських правовідносин - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

ГКУ відносить до суб'єктів господарювання господарські організації (юридичні особи, створені відповідно до ЦКУ, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність) та громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні (державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання), комунальні (комунальні підприємства), колективні (господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання), приватні (індивідуальні підприємці, приватні підприємства) та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності, наприклад, орендні підприємства) суб'єкти господарського права.

За способом утворення та формування статутного фонду виокремлюють унітарні та корпоративні підприємства. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням і договором, діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників.

За наявності залежності від іншого підприємства виокремлюють також такий вид підприємства, як дочірнє.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

3. Поняття підприємництва та його основні ознаки: теоретичний та законодавчий підходи.

Законодавче визначення поняття підприємництво закріплене у ГКУ. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Проаналізувавши підхід законодавця до визначення поняття підприємництва можна виокремити такі його основні ознаки: самостійність; ініціативність; систематичність; ризиковість; мета — одержання прибутку поряд із досягненням інших економічних та соціальних результатів.

Самостійність як ознака підприємництва полягає у безпосередньому здійсненні підприємцем господарської діяльності, можливості виступати від свого імені, на свій розсуд обирати вид діяльності, організаційно-правову форму, організаційну структуру тощо.

Ініціативність розрізняють як внутрішню (розробка власного бізнес-плану, плану розвитку підприємства тощо), так і зовнішню (наприклад, вступ до об’єднань підприємств, добровільна сертифікація продукції).

Ризиковість підприємницької діяльності виявляється в імовірному характері прибутку. Підприємець самостійно несе всі ризики, пов'язані з нега¬тивними майновими наслідками його діяльності.

Систематичність підприємницької діяльності полягає в тому, що підприємець, має на меті не вчинення однієї разової господарської операції, а провадження регулярної діяльності в обраній сфері виробництва чи сфері послуг. Проте чітких кількісних критеріїв систематичності законодавством не встановлено.

Однією з найголовніших ознак підприємницької діяльності, яка відрізняє її від господарської діяльності, є саме мета отримання прибутку, а ступінь її досягнення має вторинне значення для віднесення діяльності до підприємництва.

Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття "господарська діяльність".

4. Порівняльна правова характеристика правового становища товариства з обмеженою відповідальністю із товариством з додатковою відповідальністю.

Нормативне регулювання товариства обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю закріплене у ЦКУ, ГКУ та ЗУ «Про господарські товариства».

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються норми законодавства, що регулюють діяльність ТОВ з урахуванням особливостей, притаманних ТДВ.

ТОВ та ТДВ характеризуються об’єднанням майна (капіталів). Установчим документом цих господарських товариств є статут.

В ЗУ «Про господарські товариства» передбачено, що максимальна кількість учасників ТОВ становить 100 осіб. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Для ТДВ не встановлено максимальної кількості учасників.

Деякі науковці (Дзера) вважають,що за своєю правовою природою ТДВ є різновидом ТОВ лише з однією відмінністю – наявність додаткової (субсидіарної) відповідальності. Учасники ТДВ солідарно несуть додаткову відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

5. Порядок та правові засади зміни місцезнаходження суб’єкта підприємницької діяльності.

Місцезнаходженням підприємства вважається місцезнаходження (розмі¬щення) його постійного керівного органу (дирекції, правління тощо). Місцезнахо¬дженням підприємства на дату його державної реєстрації може бути: місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників підприємства; місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується догово-ром, який передбачає передачу засновникові підприємства у влас¬ність або в користування приміщення або його частини (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, договір про спільну діяльність, установчий договір тощо

Місцезнаходження суб’єкта підприємницької діяльності закріплюється в установчих документах (статуті чи засновницькому договорі), що підлягають державній реєстрації, та фіксується в даних Єдиного державного реєстру. У разі зміни місцезнаходження суб’єкта підприємницької діяльності відповідні зміни мають бути внесені в установчі документи, а самі зміни підлягають державній реєстрації.

Місцезнаходження суб’єкта господарювання та повідомлення про нього органам влади є дуже важливим фактором, оскільки саме за адресою, повідомленою суб’єктом господарювання, буде відбуватись офіційне контактування з органами влади. Буде вважатись, що підприємство отримало адресовану йому за місцем реєстрації кореспонденцію, навіть якщо підприємство не знаходиться за цією адресою.

Невиконання законодавчо встановленої вимоги про державну реєстрацію зміни місцезнаходження в зазначений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

6. Порівняння правового становища повного та товариства з додатковою відповідальністю.

Нормативне регулювання товариства обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю закріплене у ЦКУ, ГКУ та ЗУ «Про господарські товариства».

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

ПТ характеризується об’єднанням осіб, тоді як ТДВ - об’єднанням майна (капіталів). Установчим документом ПТ є засновницький договір, а ТДА - статут.

Створити ТДВ може як мінімум 1 особа, а для створення ПТ необідно як мінімум 2 засновників.

Ще однією особливістю ПТ є те, що його учасниками можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12

1. Господарські правовідносини: поняття і види.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

Згідно із нормами ГКУ господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до ГКУ господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими (майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг)), організаційно-господарськими (складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю) та внутрішньогосподарськими (складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділам). Наука господарського права також виділяє міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні) та вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника) господарські відносини.

За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

2. Державні та комунальні унітарні підприємства.

Однією з організаційно-правових форм господарювання, визначених у ГКУ, є державне та комунальне унітарне підприємство.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Органи влади, до сфери управління яких входить державне та комунальне унітарне підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавством.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Комунальні унітарні підприємства діють як комунальні комерційні підприємства або комунальні некомерційні підприємства.

Майно державного та комунального унітарного підприємства перебуває у державній та комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (державне та комунальне комерційне підприємство) чи праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство).

Органом управління державного та комунального унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Як державне, так і комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

3. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

До природних ресурсів належать земля, лісові, водні ресурси, корисні копалини, атмосферне повітря та ін..

Використання природних ресурсів у сфері господарювання регулюється не лише ГКУ, а й низкою спеціальних нормативно-правових актів: Земельний кодекс, Лісовий кодекс, кодекс про надра, Водний кодекс, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», Гірничий закон України.

Суб’єкти господарювання можуть використовувати природні ресурси у господарській діяльності на праві власності або ж на праві користування.

Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

4. Правове регулювання орендних відносин.

Оренда – це передача, оформлена відповідним договором, однією стороною (орендодавцем) другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Орендні відносини регулює значний масив нормативно-правових актів: Господарський кодекс України; Цивільний кодекс України; ЗУ «Про оренду землі», «Про оренду державного та комунального майна», «Про фінансовий лізинг», «Про приватизацію державного майна» (серед неконкурентних способів приватизації державного майна передбачає оренду з правом викупу, що застосовується лише за наявності певних умов), декрет Кабінету Міністрів «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається», Порядок проведення конкурсу на укладання договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу: затв. наказом ФДМ України, Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства): затверджено наказом Фонду державного майна

5. Особливості забезпечення суб'єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва.

Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва частково врегулювано у постанові Кабінету Міністрів України “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами”. Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва здійснюється через систему прямих угод (контрактiв), через товарнi бiржi, посередницькi органiзацiї, а також в інших формах відповідно до законодавства. При цьому органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов'язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а зазначені товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб'єктів господарювання, зокрема через біржовий ринок. Органам виконавчої влади заборонено також втручатися у процес визначення черговості розрахунків цих товаровиробників за отримані матеріально-технічні ресурси.

Специфічною формою забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та переробних підприємств необхідною технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. Він здійснюється на підставі відповідних договорів, укладених між Національною акціонерною компанією “Украгролізинг”, лізингодавцями і лізингоодержувачами та за погодженням з Мінагрополітики. Статус та напрямки діяльності НАК “Украгролізинг” визначені у Статуті Національної акціонерної компанії “Украгролізинг”, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України та у Порядку використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України

6. Поняття, ознаки та особливості зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється ГКУ, спеціальним законом «Про ЗЕД», Митним кодексом, низкою інших нормативно-правових актів, наприклад, ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та міжнародними нормативними актами, наприклад, Інкотермс, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі продажу товарів.

У ЗУ «Про ЗЕД» Зовнішньоекономічна діяльність визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. У Господарському кодексі України міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою.

Характерними рисами ЗЕД є:

• належність ЗЕД до господарської діяльності, основним спрямуванням якої є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;

• обов'язковий факт перетину митного кордону України робочою силою та/або майном;

• особливий суб'єктний склад: здійснення ЗЕД вітчизняні та іноземні суб'єкти господарювання, які мають статус індивідуального підприємця чи господарської організації з правами юридичної особи, та підрозділами/структурними одиницями (без прав юридичної особи) іноземних господарських організацій, що мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані у встановленому законом порядку.

Особливостями ЗЕД є: а) встановлення низки заборон, обмежень щодо видів господарської діяльності, порядку її здійснення з метою забезпечення інтересів національної економіки та національного; б) створення системи спеціальних органів, що здійснюють державне регулювання у сфері ЗЕД (Державна митна служба, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі), та покладення певних функцій щодо регулювання ЗЕД на Міністерство економічного розвитку та торгівлі України, Антимонопольний комітет України, Національний банк України та інші органи; в) застосування специфічних засобів державного регулювання, в т. ч.: ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів), контролю за здісненням ЗЕД, можливістю застосування специфічних санкцій за порушення правил здійснення ЗЕД (припинення експортно-імпортних операцій, застосування антидемпінгових заходів, застосування індивідуального режиму ліцензування).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13

1. Загальна характеристика та система законодавства про будівельну діяльність.

Поняттям “будівництво” у законодавстві охоплюється широке коло робіт, пов‘язаних із створенням нових, відновленням, розширенням і вдосконаленням існуючих об‘єктів виробничого і невиробничого призначення, що належать до основних фондів. Для здійснення зазначених робіт можуть укладатися договори підряду: на капітальне будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання проектних і досліджувальних робіт; на виконання геологічних, геодезичних та інших робіт, необхідних для капітального будівництва; інші договори.

Господарські правовідносини, які виникають при здійсненні будівельної діяльності, регулюються законами України “Про інвестиційну діяльність”, “Про основи містобудування”, «Про регулювання містобудівної діяльності» “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”, “Про архітектурну діяльність”, «Про генеральну схему планування території України», Кодекс законів про адміністративні правопорушення (щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері будівництва, адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції), ; Земельний кодекс (положення щодо використання земельних ділянок під забудову та ін.), загальними і спеціальними нормами Цивільного кодексу України (глава «Підряд», глава «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт»), Господарським кодексом України (глава “Капітальне будівництво”, в якій містяться норми, що регулюють підрядні відносин у будівництві, визначає сферу застосування, поняття і зміст договору підряду на капітальне будівництво, договору підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт, встановлює права, обов‘язки і відповідальність сторін договору, порядок розрахунків, а також регламентує ряд інших питань), іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами, наприклад, Постанова КМУ «Про Про затвердження Порядку державного фінансування капітального будівництва» Державними будівельними нормами, затверджені наказами Міністерства регіонального розвитку і будівництва.

2. Поняття, права та обов’язки вкладників у командитному товаристві.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Правовий статус учасників командитного товариства закріплений у ЦКУ, ГКУ та ЗУ «Про господарські товариства».

Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві. Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. При цьому сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу командитного товариства.

Вкладник командитного товариства має право:

1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства (якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства)

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство. (Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві)

Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.

3. Правова характеристика порушень у сфері законодавства про захист економічної конкуренції.

На сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції складається з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", «Про природні монополії» та інших нормативно-правових актів. У ГКУ також містяться норми, які регулюють обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції.

До порушень у сфері законодавства про захист економічної конкуренції відносять:

Антиконкурентні узгоджені дії - узгоджені дії, які стосуються: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів або встановлення контролю над ними; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції тощо.

Зловживання монопольним становищем на ринку - дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до обмеження конкуренції, що було б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Наприклад, нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище; встановлення монопольно високих або низьких цін на свої товари, що до обмеження конкуренції.

Недобросовісна конкуренція - неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці тощо.

Антиконкурентні дії органів влади - прийняття будь-яких актів, надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

4. Правові засади регулювання ринку зерна.

Державна політика щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектора економіки агропромислового комплексу держави визначена Законом України “Про зерно та ринок зерна в Україні».

Ринок зерна - це система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням. Комплекс виробничих і невиробничих формувань, які забезпечують умови виробництва зерна, його заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, страхування, кредитно-фінансові та інші послуги створюють інфраструктуру ринку зерна.

Основними засадами державної політики по регулюванню ринку зерна є: надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій; встановлення мінімально гарантованої ціни на заставлене зерно; недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки; розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань; лізингове обслуговування ринку зерна та інші.

Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання ринку зерна шляхом: запровадження режиму державних заставних закупівель, формування державного продовольчого резерву зерна, забезпечення фінансування Аграрного фонду, сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; забезпечення моніторингу ринку зерна;здійснення митно-тарифної політики; запровадження системи державних форвардних закупівель,надання тимчасової бюджетної дотації

5. Державний нагляд і контроль у сфері забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини.

Відповідно до закону України “ Про безпечність та якість харчових продуктів”, складовими державного регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини є державний нагляд і контроль.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється Санітарною службою відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, державний метрологічний нагляд - Державною службою технічного регулювання України відповідно до Закону України “Про метрологію та метрологічну діяльність”, державний ветеринарно-санітарний контроль – Ветеринарною службою відповідно до Закону України “Про ветеринарну медицину”, державний контроль за додержанням законодавства про карантин рослин – фіто санітарною службою відповідно до Закону України “Про карантин рослин”. Особливого значення для державного забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини має державний контроль у сфері захисту прав споживачів, який здійснюється відповідно до Закону України “Про захист прав споживачів”. Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у цій сфері є Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів та її територіальні органи захисту прав споживачів.

Ще одним органом, що здійснює нагляд і контроль у даній сфері, є Національна Комісія України з Кодексу Аліментаріус, яка рекомендує для затвердження Державним санітарним лікарем максимальні межі залишків пестицидів та ветеринарних препаратів для харчових продуктів, методи та процедури впровадження державного нагляду, державного контролю, розширеного контролю та контролю ризиків, які становлять харчові продукти, підконтрольні санітарній службі і т.п.

6. Захист прав суб’єктів господарювання.

Захист прав суб'єктів господарювання - це введення в дію системи правових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень. У ГКУ наголошується, що Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.

Шляхи захисту прав суб'єктів господарювання визначені у ГКУ. Д них належать:

 визнання наявності або відсутності прав;

 визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

 визнання судом недійсними господарських договорів на підставах, визначених законом;

 відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

 припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

 присудження до виконання обов'язку в натурі;

 відшкодування збитків;

 застосування штрафних санкцій (у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня));

 застосування оперативно-господарських санкцій (заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку);

 застосування адміністративно-господарських санкцій (заходи організаційно-правового чи майнового характеру, які застосовуються органами держ.влади та місцевого самоврядування та спрямовані на припинення правопорушення, допущеного суб'єктом господарювання, та ліквідацію його наслідків.);

 установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

 іншими способами, передбаченими законом.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14

1. Поняття та предмет господарського права: теоретичний та законодавчий підходи.

Господарське право – це комплексна галузь права, яка становить систему правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

Предмет господарського права визначено у ГКУ. Відповідно до ГКУ, господарське право регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі (майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності), організаційно-господарські (відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю) та внутрішньогосподарські (відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами) відносини.

У ГКУ також визначено види суспільних відносин, які не входять до предмету регулювання господарського кодексу. До них відносять: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України; земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; трудові відносини; фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

2. Установчі документи суб’єкта господарювання.

Установчими називаються передбачені законом, прийняті і підтверджені у встановленому порядку корпоративні акти, які визначають індивідуальні особливості право-вого статусу господарської організації.

ГКУ відносить до установчих документів суб'єкта господарювання рішення про його утворення або засновницький договір та статут (положення) суб'єкта господарювання. ЦКУ також відносить до установчих документів меморандум.

Статут — найпоширеніший установчий документ підприємницьких організацій (господарських товариств — ТОВ, ТДВ, AT), підприємств, у тому числі приватних, комунальних, державних. Засновницький договір виступає установчим документом тільки для повних і командитних товариств. Меморандум (одноособова заява) є установчим документом командитного товариства, яке створюється одним повним учасником. Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону та підлягає державній реєстрації. Невідповідність установчих документів закону призводить до серйозних правових наслідків - відмови в державній реєстрації юридичної особи. До установчих документів господарської організації можуть вноситися зміни та доповнення з їх наступною державною реєстрацією.

3. Компетенція загальних зборів акціонерного товариства.

Статус та порядок функціонування акціонерного товариства визначається згідно з нормами ЦКУ, ГКУ та ЗУ «Про господарські товариства».

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Загальні збори є вищим органом акціонерного товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства. До виключної компетенції загальних зборів належить: визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства; внесення змін до статуту товариства; утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів товариства, обрання та відкликання членів наглядової ради; затвердження річного звіту товариства; прийняття рішення про зміну типу товариства чи ліквідацію товариства; прийняття рішення про розміщення акцій; прийняття рішення про збільшення чи зменшення статутного капіталу товариства; прийняття рішення про дроблення або консолідацію акцій; розподіл прибутку і збитків товариства; затвердження розміру річних дивідендів. До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства може бути також віднесене вирішення інших питань. Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

4. Загальна характеристика засобів державного регулювання господарських відносин.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення – це формування на договірній основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання. Регулюється спец.законом «Про здійснення державних закупівель».

Ліцензування – це видача уповноваженими державними органами ліцензії, яка засвідчує право суб'єкта господарювання на здійснення певного виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Регулюється спец. Законом «Про ліцензуванням певних видів господарської діяльності»

Патентування це видача уповноваженими державними органами торгового патенту, який засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності у сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти, обміном готівкових валютних цінностей і т.п. впродовж встановленого строку. Регулюється окремим розділом Податкового кодексу України.

Квотування – встановлення граничного обсяуг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування та розподіл квот встановлюється КМУ.

Сертифікація — діяльність уповноважених органів з підтвердження відповідності товару (роботи, послуги) обов'язковим вимогам стандарту і видачі документа відповідності. У сфері господарювання застосовуються технічні регламенти, стандарти, кодекси усталеної практики, класифікатори, технічні умови, дотримання яких є обов’язковим для суб’єктів господарювання. Сертифікація і стандартизація регулюються відповідним декретом КМУ.

5. Підстави визнання боржника банкрутом.

Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Порядок та підстави визнання боржника банкрутом визначені у ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: неспроможність боржника понад 3 місяці після встановленого строку для погашення задовольнити безспірні вимоги кредитора, які складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Безспірними визнаються вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами чи комітетом кредиторів) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектом передбачених законом документів.

Відповідно до закону, господарський суд також може визнати боржника банкрутом є наявності незадовільних наслідків процедури санації, наприклад, якщо у встановлений строк не подано плану санації чи сума, виручена від продажу майна боржника, є недостатньою для задоволення вимог кредиторів.

6. Правила встановлення ціни в господарському договорі.

Відповідно до норм ГКУ, ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГКУ, ЗУ «Про ціни та ціноутворення».

Ціна є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін

Відповідно до ГКУ в господарських договорах можуть застосовуватися такі види цін:

• вільні ціни (встановлюються самостійно за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений в ЦКУ принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед, державних цін); сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними;

• державні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін);

• комунальні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін); застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами.

Умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам конкурентно-антимонопольного законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі вимоги, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

1. Особливості комерційного посередництва як виду господарської діяльності.

Комерційне посередництво (агентська діяльність) регулюється нормами ГКУ, а в частині неврегульованій ГКУ – нормами ЦКУ про доручення.

Комерційне посередництво є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє. За змістом викладеного визначення можна встановити основні ознаки такої діяльності: а) це - підприємницька діяльність; б) предметом цієї діяльності є надання послуг; в) послуги надаються виключно суб'єктам господарювання; г) послуги надаються шляхом посередництва; г) послуги надаються виключно у господарській діяльності; д) посередництво здійснюється від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого представляють.

Викладені ознаки дають можливість відмежувати надання послуг з комерційного посередництва від суміжних видів діяльності; комісійної діяльності і виконання доручення, а також від інституту представництва. Особливістю цих відносин є також те, що агент не заміщує особу суб'єкта, якого він представляє, - комітента (у договорі комісії) або довірителя (у договорі доручення).

Відносини комерційного посередництва передбачають участь у них особливої категорії підприємців - агентів. Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від власного імені.

2. Правове регулювання господарських відносин у харчовій промисловості.

Правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здоров'я населення встановлені законом України “Про безпечність та якість харчових продуктів”.

Крім того, виробництво, обіг і реалізація окремих видів продуктів, зокрема алкогольних напоїв, тютюнових виробів, цукру, винограду і т.п. мають істотну специфіку чи особливе значення, що зумовило регулювання їх шляхом прийняття спеціальних законів: «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру”, «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», «Про виноград та виноградне вино», «Про молоко та молочні продукти», «Про бджільництво». Актуальні наразі питання використання гмо у харчовій промисловості регулюється ЗУ «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»

Державний нагляд у сфері харчової промисловості регулюється ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про ветеринарну медицину», «Про карантин рослин», «Про захист прав споживачів».

Окремі питання функціонування сфери харчової промисловості врегульовані у підзаконних нормативно-правових актах, наприклад Правила обов’язкової сертифікації харчових продуктів, затверджені наказом Держспоживстандарту (зараз - Держспоживінспекція).

3. Загальні правові засади господарювання у нафтогазовому комплексі.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності нафтогазової галузі визначені Законом України “Про нафту і газ”. Закон регулює відносини, пов'язані з особливостями користування нафтогазоносними надрами, видобутком, транспортуванням, зберіганням та використанням нафти, газу та продуктів їх переробки. Вказані відносини регулюються також Кодексом України про надра, законами України “Про трубопровідний транспорт”, та “Про угоди про розподіл продукції”, іншими нормативно-правовими актами.

Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у нафтогазовій галузі та здійснює законодавче регулювання відносин у ній. Кабінет Міністрів України та інші уповноважені на це органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом, реалізують державну політику в нафтогазовій галузі та здійснюють управління нею. Центральним галузевим органом виконавчої влади у нафтогазовій промисловості є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Право власності на природні ресурси нафти і газу, які знаходяться в межах території України, її територіальних вод та виключної (морської) економічної зони, належить Українському народу. Нафта і газ, видобуті користувачем нафтогазоносних надр і повернуті в надра для зберігання, технологічних цілей або запобігання їх знищенню, належать користувачу нафтогазоносними надрами.

Користування нафтогазоносними надрами, пошук і розвідка родовищ нафти і газу, їх експлуатація, спорудження та експлуатація підземних сховищ для зберігання нафти і газу здійснюються лише за наявності спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами, що надаються Державною службою геології та надр України.

4. Поняття та методи регулювання господарського права.

Господарське право – це комплексна галузь права, яка становить систему правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

Методи господарського права - це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:

Метод приписів, що передбачає, що діяльність суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, наприклад, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо).

Метод координації (автономних рішень) забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою і самостійною ініціативою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це, наприклад, примірні господарські договори, модельні статути.

5. Ліцензування окремих видів господарської діяльності.

Загальні положення щодо ліцензування містяться у ЦКУ та ГКУ. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування визначені у законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Ліцензування – це видача уповноваженими державними органами ліцензії (документ державного зразка), яка засвідчує право суб'єкта господарювання на здійснення певного виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензійні умови являють собою обов'язкові вимоги як до ліцензіата, так і до порядку провадження ним діяльності, що підлягає ліцензуванню.

У Законі закріплено 45 видів господарської діяльності, здійснення якої вимагає отримання ліцензії. Серед них: виробництво вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин, виробництво та торгівля лікарськими засобами, видобуток дорогоцінних металів та каміння, медична та ветеринарна практика, туроператорська діяльність, діяльність арбітражних керуючих, митного брокера і т.д.

Відповідно до спеціальних законів ліцензуванню підлягають також такі види господарської діяльності:банківська діяльність; професійна діяльність на ринку цінних паперів; із надання фінансових послуг; зовнішньоекономічна діяльність; діяльність у галузі телебачення і радіомовлення; діяльність у сфері телекомунікацій; діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; діяльність у сфері освіти; виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; будівельна діяльність; надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом.

6. Джерела формування та склад майна господарської організації/підприємства.

Правовий режим майна господарської організації визначений у ГКУ.

Майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Норми ГКУ закріплюють можливі джерела формування майна суб'єктів господарювання: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

До складу майна господарської організації входять основні фондами виробничого і невиробничого призначення (будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання), оборотні засоби (сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення), кошти (гроші у національній та іноземній валюті), товари (вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги), цінні папери (документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, наприклад, акція, облігація, вексель).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16

1) Обмеження в підприємницькій діяльності.

Зрозуміло, що займатися будь-якою діяльністю держава не дозволить. Цьому є багато причин, але зараз не про це. Держава має відповідні засоби регулювання господарської діяльності. Одним із видів господарської діяльності є підприємницька. У статті 12 ГК визначено, що обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

На сьогоднішній день, закон який встановлює обмеження є ЗУ «Про підприємництво». Цей закон втратив чинність з 01.01.2004 року (на підставі Господарського Кодексу України N 436-IV від 16.01.2003р.), крім статті 4.

Статтею 4 зазначеного закону встановлено такі обмеження:

1. діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України “Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори”;

2. діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку;

3. діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями;

4. діяльність, пов’язана з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями;

5. діяльність, пов’язана з проведення ломбардних операцій може здійснюватися державними підприємствами та організаціями, а також і повними товариствами;

6. діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу, етил-трет-бутилового етеру (ЕТБЕ) та добавок на основі біоетанолу, здійснюється підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Діяльність, пов’язана з виробництвом біоетанолу, здійснюється суб’єктами господарювання за наявності відповідної ліцензії.

2) Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності: теоретичний та законодавчий підходи.

Щодо цього виду від-сті в теорії права довго велись дискусії, оскільки загальновідомо, що у п. 22 ст. 92 КУ жається перелік видів від-сті: цив.-пр., адмін., крим. та дисципл. Тож деякі науковці і судові органи почали тлумачити положення таким чином, що інших видів від-сті взагалі бути не може. Принцове значення для цього питання мало рішення КСУ від 30.05.01 №7. В ньому зазначається що загальновизнаним є поділ за галузевою структурою відповідно до КУ, втім положення п. 22 ч. 1 ст. 92 КУ треба трактувати як таке, що безпосередньо не встановлює види від-сті, отже можливе існування інших видів від-сті, встановлених за-ством.

Щодо підходу визначення госп. від-сті в за-встві – то госп. від-сть встановлення ГК, а саме її суть – в ч. 1 ст. 216 ГК – це застосування до правопорушників господарських санкцій. Загалом від-сть у госп. законодавстві – комплексний правовий інститут, який має особливий предмет регулювання – правопорушення у сфері господарювання – настання несприятливих майнових наслідків, задля відновдення справедливості і відшкодування збитків.

3 Правовий статус акціонерного товариства.

Поняття акціонерного товариства. Це так зване товариство капіталів.

Його особливість обумовлена акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України "Про цінні папери і фондовий ринок", іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону України "Про господарські товариства". По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

4) Договірні об'єднання підприємств.

З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підриємствам уже недостатньо функціонування в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Такі об'єднання підприємств в цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Підприємства та інші первинні суб’єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об’єднання, статус яких визначається Главою 12 ГКУ (ст. 120):

 асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

 корпорації — договірні об’єднання суб’єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулюваннядіяльності кожного з учасників.

5) Порядок і форма укладення господарського договору.

Щодо господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у письмовій формі. Це правило встановлено ст. 44 Цивільного кодексу, яка називається "Письмові угоди". Закон вимагає, щоб господарські договори укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.

Разом з тим ст. 154 ЦКУ дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського договору. Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки, міни, купів-лі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмового документа, що його підписують сторони. Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі - шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, телеграмами і т. ін. Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання.

Стосовно окремих видів договірних господарських відносин договірна документація є типовою (Типовий договір на постачання природного газу, Типовий договір на транспортування природного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).

При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

Законодавством України (статті 153-158 ЦК) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов, а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Другою особливістю укладання господарських договорів є до-арбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням інші особи.

Третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

6) Загальна характеристика стадій господарського договору

Укладання суб’єктами господарської діяльності договору передбачає досягнення ними згоди щодо істотних умов договору. Погодження сторонами умов договору проходить зазвичай дві стадії.

I. Оферта — пропозиція однієї сторони укласти договір, адресована одній чи кільком особам, містить вказівку на істотні умови договору й виражає намір оферента вважати себе зобов’язаним договором у разі прийняття пропозиції;

II. Прийняття пропозиції іншою стороною — акцепт. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною й безумовною. Якщо акцептант у своїй відповіді на оферту пропонує інші умови, таку відповідь необхідно розглядати як контроферту.

У теорії розрізняють такі види оферти: усна оферта; письмова; строкова, тобто в такій оферті встановлено строк, упродовж якого акцептант може прийняти пропозицію; безстрокова. відзивна; безвідзивна.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до чинного законодавства для укладання договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності й нотаріального посвідчення, й державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

Під час укладання господарського договору можна виділити також ще одну стадію — переддоговірного спору, коли сторони складають протокол розбіжностей і погоджують істотні умови договору. У разі недосягнення ними згоди, переддоговірний спір може бути передано на вирішення у господарський суд.

Специфічні стадії виділяють під час укладення біржових угод, угод за конкурсом і на аукціоні.

У разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Чинне законодавство передбачає, що в силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої (кредитора) певну дію, а саме: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Переважна більшість зобов’язань виникає з договору.

ЦКУ передбачає загальні умови виконання зобов’язань, засоби забезпечення виконання зобов’язань, відповідальність за порушення зобов’язань, положення про строк і місце виконання зобов’язань тощо.

Особливість виконання господарських договорів полягає в тому, що виконання зобов’язань, які витікають з них, деталізується законодавством про окремі види договорів.

Виконання господарського зобов’язання ґрунтується на зазначених нижче принципах.

I. Належного виконання.

II. Реального виконання.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17

1) Правове положення приватного акціонерного товариства.

Діяльність ПрАТ регулюється ЗУ “Про акціонерні товариства“, «Про господарські тов.», ГКУ.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний (складений) капітал акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Максимальна кількість учасників (акціонерів) приватного акціонерного товариства обмежена, і не може бути більшою від 100 осіб. Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

2) Поняття та особливості економічної конкуренції.

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

ВРУ 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання. Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання

3) Правова характеристика приватного підприємства.

Статус цього під-ва регулює ГКУ. Зокрема в п. 1 ст. 113 дається визначення: приватним під-вом визнається під-во, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без гром. Та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також під-во, що діє на основі приватної власності S госп. – юр. о.

Поняття приватного підприємства з одним засновником.

Ст. 113 ГК містить загальне визначення приватного підприємства як з одним, так і з декількома можливими засновниками, відповідно до якого приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Зважаючи на те, що у цьому підпункті розглядаються лише унітарні підприємства, до яких, зокрема, належить і приватне підприємство з одним засновником, приватні підприємства з декількома засновниками характеризуються при розгляді корпоративних підприємств.

Приватне підприємство з одним засновником діє на основі приватної власності фізичної або юридичної особи - суб'єкта господарювання. Згідно зі ст. 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Фактично у приватній власності може знаходитися будь-яке майно, що не знаходиться у державній або комунальній власності. Тому для визначення правового статусу приватного підприємства найважливішим є встановлення правової належності майна, що передається як внесок до його статутного фонду - ним має бути саме майно, що знаходиться у приватній і, відповідно, не знаходиться у комунальній або державній власності.

Засновником приватного підприємства може бути ф. О. (фізичні особи - при заснуванні приватного підприємства з декількома засновниками) - громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК). Спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає. Приватне підприємство з одним засновником діє як на основі праці його засновника, так і з використанням найманої праці. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновнику самостійно займатися видами діяльності, визначеними статутом приватного підприємства.

4) Підстави для порушення справи про банкрутство.

Процедура банкрутства виникає тоді, коли вичерпано всі можливості отримання заборгованості шляхом позовного провадження або іншого досудового вирішення.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачає дві підстави для порушення справи про банкрутство боржника: справу може бути порушено за заявою кредиторів або на підставі заяви боржника.

Подача кредитором до господарського суду заяви про визнання боржника банкрутом є однією з форм здійснення кредитором свого права звернення стягнення на майно боржника.

Згідно Закону, підставою для порушення справи про банкрутство є заява боржника або кредитора. При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом при наявності наступних умов:

• якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника за грошовими зобов'язаннями (в т.ч. по виплаті заробітної плати, сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів) сукупно складають не менш трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;

• якщо вимоги не були задоволені боржником протягом трьох місяців з дня встановленого для їх погашення строку;

• якщо вимоги є безспірними.

5) Правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини.

У Законі України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 р. встановлюються правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здоров'я населення, регулюються відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) і споживачами під час розроблення, виробництва, ввезення на митну територію України, закупівлі, постачання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини.

Державне регулювання належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюється з метою забезпечення гарантій щодо: безпеки для життя і здоров'я людини у разі їх споживання, використання; їх виробництва в умовах, що відповідають установленим вимогам технології, санітарних норм та правил, безпеки та збереження навколишнього природного середовища; їх виробництва із застосуванням дозволених до використання продовольчої сировини і супутніх матеріалів; повноти і достовірності інформації про їх властивості; їх відповідності вимогам нормативних документів щодо якості та безпеки; їх реалізації відповідно до правил торгівлі. Державне регулювання належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюється Кабінетом Міністрів України, уповноваженими центральними органами виконавчої влади, їх органами. В Україні створена нова власна система, яка забезпечує якість продукції в умовах ринкової економіки. До найважливіших законодавчих актів України в цій сфері насамперед необхідно віднести Декрет від 10 травня 1993 р. "Про стандартизацію і сертифікацію", ЗУ "Про метрологію та метрологічну діяльність" та "Про стандартизацію". Всі ці НПА створені щоб продукти на ринку відповідали певним критеріям, розробленим державними уповноваженими органами і мали високу якість, відповідно до сертифікацій та критеріїв, зазначених в цих НПА.

6) Порівняльний аналіз повного та командитного товариства

По́вне товари́ство — товариство, всі учасники якого проводять спільну підприємницьку діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства. Командитне тов. – це по суті повне тов., але в якому наявні спеціальні суб’єкти – командити. Це особи, що хочуть отримувати прибуток від діяльності тов., але не бажають брати безпосередню участь. Вони інвестують кошти в статутний капітал і відповідно до своєї частки отримують дивіденти, при цьому їх корпоративні права суттєво обмежені – вони не беруть участі в управлінні тов. (не мають права обирати, бути обраними в органи управління, впливати на діяльність тов.). Таким чином повні товариші залучають необхідний для розвитку бізнесу інвестиції, залишаючи за собою право безпосередньо управляти тов. При цьому повні товариші відповідають по зобов'язаннях товариства своїм майном, а командити – лише в межах свого внеску.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

1) Поняття „господарська діяльність” та її ознаки за чинним законодавством України.

Поняття господарської діяльності наводиться в ст. 3 ГК. Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Інше визначення дається в ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність”, у ст. 1 якого подане таке визначення: “Господарська діяльність - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару”.

Ознаки господарської діяльності: Суспільно корисна господарська діяльність:

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

- сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);

- зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);

- передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

- професійні засади господарської діяльності;

- спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання;

- поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ.

2) Поняття та види акціонерних товариств, їх характеристика

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу: воно є господарською організацією корпоративного типу, різновидом господарського товариства; належить до товариств – об’єднань капіталів, у яких майнові елементи домінують над особистими (для участі в акціонерному товаристві досить зробити майновий внесок – оплатити акцію, а персональна участь – трудова, в управлінні справами товариства – зазвичай є необов’язковою); статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам; має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій), воно є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску.; фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, набувають статусу акціонерів, права і обов’язки яких визначаються законом; особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів: вони відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Якщо правове становище інших господарських товариств визначається передусім законами України "Про господарські товариства", «Про акціонерні товариства», ГКУ.

В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства, кожен з яких має свої особливості. Зокрема:

порядком розміщення акцій (у ПАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в ПрАТ – розміщенням серед засновників);

порядком руху учасників (у ПАТ він вільний, у ПрАТ – дещо обмежений, оскільки акції такого товариства не продаються/купуються на біржі).

3) Здійснення права на підприємницьку діяльність фізичною особою.

Одним із суб’єктів підприємницької діяльності може бути фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик фізичною особою, яка відповідає усім своїм майном, що належить їй на праві приватної власності, за своїми обов’язками у сфері підриємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Тобто вимоги кредиторів фізичної особи – суб’єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного їй майна, на яке може бути звернене стягнення. Необхідно пам'ятати, що фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На відміну від інших форм підприємництва, ця форма не припускає створення юридичної особи, об’єднання майна і внесків осіб, а ґрунтується на приватному господарюванні.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність (ст. 128 Господарського кодексу України):

• безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

• із залученням або без залучення найманої праці;

• самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. Суб'єкти малого підприємництва мають суттєву перевагу над платниками податків у великому бізнесі: вони можуть самостійно обрати спосіб оподаткування, обліку та звітності з-поміж кількох варіантів – загальної системи та кількох спрощених. Відповідно до чинного законодавства України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація фізичної особи провадиться державним реєстратором лише в одному державному органі – у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

4) Функції та істотні умови господарського договору

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій.

Функції господарського договору - це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.

Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні, функції.

Загальними функціями договору є:

o ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);

o програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);

o інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках - юрисдикційним органам, третім особам);

o гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);

o правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).

Сторони господарського договору при укладенні господарського договору зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну і строк дії договору. Законодавцем ці умови господарських договорів визначені як істотні, і без досягнення згоди щодо цих умов господарський договір не може вважатися укладеним. Істотними є умови про предмет договору. Без визначення того, що є предметом договору, неможливо укласти договір. Так, не можна укласти договір поставки, якщо між покупцем і постачальником не досягнуто згоди про те, які товари будуть поставлені відповідно до даного договору.

6) Документи, що подаються для державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності

Реєстрація відбувається відповідно до ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації:

а) установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства:

• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства)

• статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом. Органи чи фізичні особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за зразком згідно з додатком 2 до цього Положення, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, дві фотокартки, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред'являє документ, що посвідчує особу.

5 Поняття та види підприємств за законодавством України

Відповідно до ст. 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності, в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Законодавець розподіляє підприємства на види за низкою критеріїв.

1. За формою власності на майно, що служить основою господарської діяльності підприємств. В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

– державне підприємство, що діє на основі державної власності;

– підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

– підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності)/

2. За розміром іноземної інвестиції у статутному фонді підприємства останні поділяються на підприємства з іноземними інвестиціями (підприємства, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків) та іноземні підприємства (підприємства, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить сто відсотків).

3. За кількістю працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

4. За способом утворення (заснування) та формування статутного фонду вирізняють унітарні та корпоративні підприємства (унітарне підприємство створюється одним засновником, корпоративне підприємство утворюється двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19

1. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин.

Господарсько-правова концепція і Господарський кодекс (ст. 1) визначають господарські відносини у власному (спе¬ціальному) розумінні. А саме: господарськими є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господа¬рювання.

Господарські відносини як предмет регулювання склада¬ються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарсь¬кого права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.

Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК, в ч. 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу:

- майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

• земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні - Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі –Кодексом України про надра» від 27.07.1994 p., лісові - Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., водні - Водним кодексом від 06.06.1995 p., відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу (законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 13.12.2001 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), територій і об'єктів природно-заповідного фонду - Законом від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», атмосферного повітря — Законом від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»);

• трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;

• фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від 21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових актів

• адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про адміністративні правопорушення, низкою законів: «Промісцеве самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств: останні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім'ї), проте у разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму селянське господарство виступає як суб'єкт господарювання зі специфічним правовим статусом, що визначається спеціальним Законом - «Про особисте селянське господарство», від 15.05.2003 р.

Суміжними з господарюванням є народні промисли, також притаманні риси цієї діяльності - виробництво (зазвичай на професійних засадах) з метою реалізації за плату третім особам предметів художніх промислів, хоча і з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності; додатковою метою {збереження народних художніх промислів і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості), особливістю матеріальних благ, що виробляються при цьому, - художні вироби декоративно-вжиткового призначення. Особливість господарської діяльності, пов'язаної з народними промислами, визначається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли».

2. Поняття та види кредитно-фінансових операцій в господарській діяльності.

Кредитно-фінансові операції в господарській діяльності це дії учасників господарських відносин щодо отримання та перерозподілу фінансових коштів. Подібні операції, зазвичай, потребують участі професіонального посередника, роль якого на себе перебирають банки та інші фінансово-кредитні установи.

ГК у ст. 339 дає перелік основних банківських операцій:

• депозитні,

• розрахункові,

• кредитні,

• факторингові,

• лізингові операції.

Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у безготівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору. Договір банківського вкладу(депозиту) укладається у письмовій формі.

Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері.

Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках (банківських документах, у яких враховується рух коштів клієнта).

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків.

Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування. Договір повинен містити реквізити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, обов'язки сторін та відповідальність за їх невиконання, а також умови припинення договору.

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такіЗУ«Про банки і банківську діяльність».

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

• строками користування (короткострокові - до одного року, середньострокові - до трьох років, довгострокові - понад три роки);

• способом забезпечення;

• ступенем ризику;

• методами надання;

• строками погашення;

іншими умовами надання, користування або погашення.

Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи.

Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг з дотриманням вимог, встановлених у ГК та ЗУ «Про фінансовий лізинг».

3. Порядок зміни та розірвання господарського договору.

ГК встановлює порядок зміни та розірвання господарського договору. Так, зміна чи розірвання можуть бути реалізовані за волевиявленням сторін або ж за допомогою суду.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

4. Поняття та ознаки концесійної діяльності. Відмінність понять “комерційна концесія”, “концесія” та “концесійна діяльність”.

Концесійною діяльністю є діяльність учасників цивільних та господарських відносин з приводу укладення, виконання, розірвання договорів концесії та виконання інших необхідних для цього дій.

Комерційною концесією (як визначає ЦК) є одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації

Концесія, як встановлено ч. 1 ст. 406 ГК, — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим орга¬ном державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставіконцесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (кон¬цесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управлі¬ння (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття конце¬сіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відпові¬дальності і підприємницького ризику.

Комерційна діяльність по суті є загальним терміном, що включає в себе дії щодо комерційної концесії (франчайзингу) та концесії. Комерційна концесія ж відрізняється від звичайної концесії у предметі (для комерційної концесії предметом виступають окрім права на використання об’єктів, ще й права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації).

Крім положень Глави 40 ГК та Закону України «Про кон¬цесії» відносини, пов'язані з концесійною діяльністю, регулю¬ються низкою прийнятих відповідно до них нормативно-пра¬вових актів: Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про кон¬цесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»2, постановами Кабінету Міністрів України від 18 січня 2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»3, від 12 квітня 2000 р. № 643 «Про затвердження Типового концесійного договору»4 та іншими.

ГК (ст. 407) встановлює, що концесійна діяльність в Ук¬раїні базується на таких засадах:

- поєднання державного регулювання концесійної діяль¬ності та здійснення її на підставі концесійного договору;

- вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

- комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частково¬му фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;

- взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподілризиків між сторонами концесійного договору;

- державне гарантування інвестицій концесіонерів;

- стабільність умов концесійних договорів;

- забезпечення прав та законних інтересів споживачів про¬дукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Крім цього Закон України «Про концесії» визначає ще й такі принципи концесійної діяльності як:

- законність здійснення концесійної діяльності;

- врахування особливостей надання об'єкта у концесію вокремих сферах господарської діяльності;

- забезпечення законних прав та інтересів споживачів товарів (робіт, послуг), що надаються концесіонером.

Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства Украї¬ни з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцево¬го самоврядування.

Укладенню концесійного договору передує концесійний конкурс, організація і проведення якого здійснюється концесієдавцем відповідно до Положення про проведення концесійно¬го конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються у кон¬цесію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 642і, або відповідно до Порядку про¬ведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуата¬цію автомобільних доріг, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 15212.

Переможцем концесійного конкурсу визнається претендент, який запропонував кращі умови здійснення концесії, відповідно до умов концесійного конкурсу.

З переможцем концесійного конкурсу укладається конце¬сійний договір після погодження всіх його умов.

Строк дії концесійного договору встановлюється сторона¬ми договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим 10 років та більшим 50 років.

Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються Законом «Про концесії», іншими законами.

Кабінет Міністрів України може затверджувати типові кон¬цесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяль¬ності. На сьогодні затверджено Типовий концесійний договір та Типовий концесійний договір на будівництво та експлуата¬цію автомобільної дороги.

5. Правове регулювання лізингових операцій в Україні.

Лізингові операції в Україні регулюються ЦК, ГК, ЗУ «Про фінансовий лізинг», ЗУ «Про банки та банківську діяльність», нормативними актами НБУ(регулюють загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій банками) та іншими законами та нормативно-правовими актами.

Закон України «Про фінансовий лізинг» дає нам визначення лізингу.

Лізинг –це вид цивільно-правових відносин, у яких лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Деякі науковці вважають лізинг різновидом оренди, деякі різновидом довгострокового кредитування, інші ж інтерпретують лізинг як дії за чужий рахунок, тобто управління чужим майном за дорученням. На мою ж думку, лізинг – це особливий вид підприємницької діяльності, який включає в себе три форми організаційно-економічних відносин: орендні, кредитні та торгівельні, зміст кожної з яких окремо повністю не вичерпує сутності таких специфічних фінансово-майнових операцій.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що становлюютьсяЗУ.

Згідно ЦК, лізинг поділяється на 2 види:

- фінансовий (з правом викупу об’єкта лізингу);

- оперативний. (без права викупу об’єкта лізингу).

У відносинах лізингу, на відміну від орендних відносин, завжди беруть участь 3 сторони: продавець, лізингодавець та лізингоодержувач.

Предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може

бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та

віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачу надається право користування

- предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має

- бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

6. Збори та комітет кредиторів у справах про банкрутство.

Регулюється ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в загальних положеннях про ліквідацію та банкрутство – ГК.

До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішен¬ня про:

- вибори членів комітету кредиторів;

- визначення кількісного складу комітету кредиторів, виз¬начення його повноважень, дострокове припинення повнова¬жень комітету кредиторів або окремих його членів;

- інші питання, передбачені Законом.

Обраний на час дії процедур банкрутства зборами креди¬торів комітет кредиторів (у складі не більше семи осіб) прий¬має рішення про:

- вибори голови комітету;

- скликання зборів кредиторів;

- підготовку та укладення мирової угоди;

- внесення пропозицій до господарського суду щодо про¬

довження або скорочення строку процедур розпорядження май¬ном боржника чи санації боржника;

- звернення до господарського суду з клопотанням про від¬криття процедури санації, визнання боржника банкрутом і від¬криття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбіт¬ражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючо¬го (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), на¬дання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угодборжника, чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість;

- інші питання, передбачені Законом.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20

1. Правове регулювання господарських відносин в аграрній сфері.

Пріоритетність агропромислового комплексу забезпечується державою, зокрема шляхом здійснення таких організаційно-економічних і правових заходів: спрямування державних інвестицій на першочергове створення матеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії для агропромислового комплексу; еквівалентного товарообміну між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію; регулювання відносин сільськогосподарських товаровиробників і держави за допомогою системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування, страхування і з широким застосуванням комплексу пільг тощо.

Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” від 18.01.2001 (Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 11. - Ст. 52, із змінами) визначає основні засади державної політики на період реформування сільського господарства протягом зазначеного строку. Закон передбачає, що пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом:

• підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві;

• невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва, крім випадків, передбачених законами, стимулювання розвитку приватного підприємництва;

• забезпечення суб'єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці;

• проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів;

• підтримки сільськогосподарських товаровиробників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави;

• формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства, сприяння розвитку мережі дорадчих сільськогосподарських служб і системи моніторингу аграрного ринку тощо.

Закон вводить офіційне поняття сільськогосподарського товаровиробника, під яким розуміється фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою такої продукції власного виробництва та її реалізацією. Сільськогосподарське підприємство визначається як юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. До сільськогосподарських підприємств віднесені також селянські (фермерські), рибальські та рибницькі господарства.

Закон визначає основні напрями цінової, податкової, бюджетної політики і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, особливості їх кредитування і страхування ризиків у сільському господарстві.

Суб‘єкти господарювання в аграрній сфері за своїм правовим статусом і функціями, що виконуються, можуть бути поділені на такі групи:

1) суб'єкти господарювання, які безпосередньо організовують, здійснюють і забезпечують виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку, транспортування, реалізацію (поставку) промисловим споживачам і торговельним організаціям тощо;

2) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією в аграрній сфері та здійснюють тут організаційно-господарські повноваження.

Суб‘єктами господарювання першої групи виступають приватні (приватно-орендні) підприємства, селянські (фермерські) господарства, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, підсобні сільські господарства підприємств і організацій, переробні та інші підприємства тощо. Вони можуть перебувати у будь-якій формі власності.

Приватизація майна в агропромисловому комплексі здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації, а також Закону України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” від 10.07.1996 (Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 41. - Ст. 188, із змінами), інших законодавчих та підзаконних нормативних актів, зокрема наказу Фонду державного майна України від 17.08.2000 № 1718 “Про затвердження положень з питань приватизації майна в агропромисловому комплексі” (зареєстрований в Мінюсті 29.09.2000 за № 666/4887). Сільськогосподарським товаровиробникам, зокрема, надається право на придбання частки майна (акцій) підприємств харчової промисловості, сервісних, будівельних і торговельних підприємств, інших виробництв агропромислового комплексу при здійсненні приватизації на умовах, рівних з їх колективами.

Усі суб‘єкти господарювання в аграрній сфері мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією. Вони засновуються і діють на підставі відповідних законів та інших нормативних актів.

Так, селянське (фермерське) господарство засновується і діє на підставі Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” в редакції від 24.06.1993 (Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 32. - Ст. 341). Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Членами господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Головою господарства є його засновник або особа, яка є правонаступником засновника. Голова представляє інтереси господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами.

Селянське (фермерське) господарство має своє найменування, печатку і штамп. В системі народногосподарського комплексу воно є рівноправною формою ведення господарства поряд з іншими підприємствами та організаціями. Виробничо-економічні відносини господарства з іншими суб‘єктами господарювання будуються на основі договорів. Розрахункові операції проводяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

Згідно з Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17.07.1997 (Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 39. - Ст. 261, із змінами). створюються і діють сільськогосподарські кооперативи, їх об‘єднання і підприємства. За цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативи спрямовують свою діяльність на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників кооперації і не ставлять за мету отримання прибутку. Залежно від виду діяльності вони поділяються на переробні, заготовельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші.

Відповідно до Закону України від 10.04.1992 “Про споживчу кооперацію”(Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 414, із змінами) в Україні, зокрема в сільській місцевості, функціонує система споживчої кооперації. Споживча кооперація - це добровільне об'єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготовельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену законодавством, сприяє соціальному і культурному розвитку села. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - статутний суб‘єкт, який визнається юридичною особою, підлягає державній реєстрації і самостійно здійснює господарську та іншу діяльність. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в місцеві спілки, Центральну спілку споживчих товариств України.

До цієї групи суб‘єктів господарювання можуть бути віднесені також суб‘єкти, що складають інфраструктуру виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, у тому числі функціонування аграрного біржового ринку - товарні біржі, аукціони худоби (як самостійні суб‘єкти або структурні підрозділи бірж), агроторгові доми та інші.

Серед суб‘єктів другої групи насамперед треба назвати Міністерство аграрної політикиУкраїни (Мінагрополітики). Назване Міністерство діє відповідно до Положення про Міністерство аграрної політики України, затвердженого Указом Президента України від 07.06.2000 № 772. Мінагрополітики є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості та інших галузей агропромислового виробництва.

2. Поняття та види установчих документів господарських товариств.

Згідно положень ГК, установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

Такими засновницькими документами можуть виступати, наприклад, засновницький договір, меморандум, статут, положення, установчий акт.

В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

3. Правове регулювання комерційної концесії в Україні, поняття та ознаки.

Дане питання регулюється ЦК і ГК.

Комерційною концесією (як визначає ЦК) є одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

За своїм предметом договір комерційної концесії відрізняєть¬ся від схожих з ним договорів щодо розпорядження майнови¬ми правами інтелектуальної власності, зокрема ліцензійного договору, договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності тощо, передбачених ст. 1107 ЦК.

Договір комерційної концесії передбачає використання ком¬плексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комер¬ційного досвіду правоволодільця в певному обсязі, із зазна¬ченням або без зазначення території використання щодо пев¬ної сфери підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 366 ГК).

Особливістю договору комерційної концесії є те, що він підлягає державній реєстрації органом, який здійснив реєст¬рацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору ко¬мерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем.

Особливі умови договору комерційної концесії:

1. В договорі комерційної концесії можуть бути передбачені

особливі умови, зокрема:

1) обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам

аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за

користувачем території або утримуватися від власної аналогічної

діяльності на цій території;

2) обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на

території, на яку поширюється чинність договору, щодо

підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з

використанням наданих правоволодільцем прав;

3) обов'язок користувача не одержувати аналогічні права від

конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;

4) обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце

розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт,

надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і

зовнішнє оформлення.

2. Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має

право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого

договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є

нікчемною.

3. Умова договору, відповідно до якої користувач має право

продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно

певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям

(замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на

території, визначеній у договорі.

4. Роль держави в діяльності суб'єктів господарювання.

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

1.податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах;

2.податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій;

3.валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

4. державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;

5. наук-техн, ек-ні та соціальні республіканські й регіональні програми

;6. договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців. Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду з заявою про визнання такого акта недійсним. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності. Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

5. Поняття і правове становище об’єднань підприємств.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо інше не передбачено зак-вом У. Підприємства можуть об'єднуватись в:

1. асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

2. . корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

3. консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

4. концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;6.інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. \ Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи. Рішення про створення об'єднання (установчий договір) і статут цього об'єднання погоджуються з Антим-м комітетом У в порядку, визначеному чинним законодавством. В об'єднання підприємств, зареєстроване в У, можуть входити підприємства інших союзних республік та держав. Підприємства У можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших союзних республіках та державах. Порядок вступу в об'єднання у зазначених випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність. Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому законом для підприємства. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Підприємства, які входять в об'єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями. Вихід структурних підрозділів і самостійних підприємств із об'єднань може здійснюватись за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та з участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмову власника може бути оскаржено трудовим колективом до суду. Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Ліквідація об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об'єднання. Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрації регулюється спеціальним законодавством.

6. Майно у сфері господарювання як об’єкт господарських правовідносин.

Майном у ГК визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в процесі господарської діяльності, поділяється на основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства. Залежно від цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються і оборотні кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності, так і від призначення майна у виробництві, реалізації продукції або використання в невиробничій (соціальній) сфері.

Основні виробничі фонди – це засоби праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом кількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондів відносять будови і споруди, передаточні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби і деякі інші матеріальні цінності. :

Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, а також санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об’єкти соціально-культурного призначення.

До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати і т. ін.).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 26

1. Поняття підприємництва та його основні ознаки: теоретичний та законодавчий підходи.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями)з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Згідно ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Ознаки ПД:

- самостійність здійснення ПД – Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України). Також фізичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації. По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 ГК України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству.

- ініціативність – Це означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити до зайняття підприємницькою діяльністю. Проте це не означає, що особа не може бути примушена до виконання добровільно взятих на себе зобов'язань (наприклад, за договором, укладеним в процесі провадження підприємницької діяльності) або зобов'язань, що передбачені державою і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов'язань зі сплати податків).

- систематичність – здійснення певної к-сті госп.операцій протягом певного строку (не менше 4 на рік) чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто, скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено. В літературі висловлюється думка про можливість застосування в цьому разі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 "Про податок на промисел" (втратив чинність 01.01.2011), за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року1. Хоча і цей кількісний критерій є дещо умовним, адже, наприклад, за положеннями кримінального права систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

- ціль підприємницької діяльності, обумовлена законом як систематичне отримання прибутку

- на власний ризик – Це означає, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення ЦК України, що встановлюють самостійну відповідальність фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов'язаннями, пов'язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. З ст. 96 цього Кодексу учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Тобто законодавство розрізняє відповідальність юридичної особи за наслідки своєї господарської діяльності (ризик) і відповідальність її засновника із винятками, передбаченими законодавством.

- здійснення ПД суб’єктом господарювання – лише суб’єкти, які мають право отримувати прибуток!

- Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття "господарська діяльність". Згідно зі ст. З ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

2. Санація підприємства як судова процедура справи про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає санацію як система заходів, що здійснюються під час

провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника;

Відповідно до цього Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у

строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Санація вводиться господарським судом за клопотанням комі¬тету кредиторів і йде за процедурою розпорядження. З моменту вве¬дення процедури санації припиняються повноваження керівника підприємства-боржника, вони переходять до керуючого санацією. Власник майна не має права обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном.

Процедура санації реалізується через план санації, який являє собою комплексну програму фінансового оздоровлення боржника та застосування спеціальних заходів по відновленню його плато¬спроможності із зазначенням терміну їх реалізації.

План санації розробляє арбітражний керуючий протягом 3-х мі¬сяців з моменту оголошення процедури санації. Цей план розгляда¬ється на засіданні комітету кредиторів, яке має відбутися у 4-місяч-ний строк з моменту введення процедури санації. Якщо план санації буде схвалено комітетом кредиторів (більш ніж половиною голосів), то він протягом 5 днів передається до господарського суду.

Якщо протягом 6 місяців із дня уведення процедури санації план са¬нації не буде поданий до суду, то суд приймає рішення про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури.

За підсумками санації арбітражний керуючий надає письмовий звіт зборам кредиторів не пізніше ніж за 15 днів до закінчення встановле¬ного терміну процедури санації чи за наявністю підстав для достроко¬вого її припинення. Після проведення зборів звітарбітраж-ного керую¬чого та протокол зборів кредиторів подається у господарський суд не пізніше 5 днів після проведення зборів. Якщо платоспроможність бо¬ржника дійсно відновлена, то суд затверджує звіт керуючого санаці¬єю, що є підставою для припинення провадження у справі.

3. Порівняння правового становища повного та товариства з додатковою відповідальністю.

Повне товариство не може бути утворене однією особою.

товариство з додатковою відповідальністю створюється і діє на підставі

статуту, повне товариство - засновницького договору.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, в повному – всі учасники.

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається

товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на

частки визначених установчими документами розмірів. Учасники

такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до

статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум -

додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників

кратному розмірі до внеска кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повне товариство — його учасники здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства в цілому і несуть необмежену відповідальність за загальними боргами. У випадку недостатності майна товариства, його учасники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

4. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції.

Реалізація сільськогосподарської продукції опосередковується договорами на її реалізацію, що укладаються безпосередньо між виробниками різних організаційно-правових форм господарювання, особистими підсобними господарствами та споживачами і заготівельниками. Застосування договірних умов реалізації забезпечуються свобода волевиявлення сільгосптоваровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту умов і порядку укладання договорів та їх виконання.

До таких договорів, що опередковують переміщення сільськогосподарської продукції відносять договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції який укладається безпосередньо між виробником і споживачем. Відносини між ними регулюються ст. 713 ЦК. Згідно з цієї статті за договором контрактації виробник зобов’язується виробити і передати заготівельникові продукції у власність вироблену ним продукцію обумовлені в договорі строки у кількості та асортименті, передбачених договором, а контракт зобов’язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за узгодженими цінами.

Крім договору контрактації сільськогосподарської продукції, товаровиробники можуть її реалізувати на підставі договорів купівлі-продажу, що укладаються на аграрних біржах, аукціонах, а також через оптові продовольчі ринки.

У сучасних ринкових умовах все більшого значення набуває реалізація сільськогосподарської продукції через біржовий ринок, який виражається у діяльності Аграрних біржах. Правовий статус Аграрної біржі, порядок її створення та діяльності регулюються Законом від 24.06.2004 р. «Про державну підтримку сільського господарства». Відповідно до ст. 17 цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення Аграрної біржі» (надалі – Біржа), який затвердив її статут та склад наглядової ради. Згідно з цією постановою біржа є неприбутковим (непідприємницьким) підприємством і не розподіляє свої доходи на користь свого засновника або своїх членів. Біржа створюється з метою підвищення рівня продовольчої безпеки країни надання біржових послугу суб'єктам господарювання з укладення біржових договорів (контрактів) щодо сільськогосподарської продукції, продажу товарних деривативів, базовим активом яких є сільськогосподарська продукція, іпотечних сертифікатів і та іпотечних закладних, а також з проведення та/або організації розрахунково-клірингової діяльності.

На жаль, в Україні є лише єдиний приклад такого ринку – оптовий ринок сільськогосподарської продукції ТзОВ «Шувар» у м. Львові, який працює вже понад 10 років і має популярність у сільгоспвиробників та покупців кількох областей. З метою оптимізації організаційно-правового регулювання переміщення сільгосппродукції від виробників до переробних підприємств та інших споживачів Верховною Радою України 25.06.2009 р. прийнятий Закон «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» Такий ринок забезпечує тривалі, стацільні, взаємовигідні зв’язки в системі: «виробник – оптовик – роздрібний продавець – споживач».

Програма розвитку мережі оптових ринків на виконання цього Закону передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2009 р. №562 «Про затвердження Державної цільової програми створення оптових ринків сільськогосподарської продукції» (надалі – Програма).

Метою цієї Програми є забезпечення реалізації високоякісної сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки виробниками всіх форм власності на оптових ринках, зниження їх ціни.

5. Співвідношення понять “неплатоспроможність”, “неспроможність” та “банкрутство”.

У юридичній доктрині триває обговорення питання щодо їхнього співвідношення. термін "неспроможність" вживається для характеристики фінансового стану суб’єкта підприємницької діяльності – як "боржника", так і "банкрута". Але різниця між боржником і банкрутом полягає в тому, що для визнання боржника банкрутом потрібне відповідне рішення суду. Саме тому банкрутство за своїм змістом не може бути синонімом неспроможності.

Під неспроможністю розуміється встановлена судом абсолютна неплатоспроможність. ліквідації майна банкрута.

Слід зауважити, що терміни "неплатоспроможність", "неспроможність" і "банкрутство" у різних державах вживаються в різних значеннях. У більшості з них банкрутство є частковою неспроможністю, її кримінальним видом.

Крім того, термін "банкрутство" має вузьке й суто спеціальне значення, яке описує окремий випадок неспроможності, коли неплатоспроможний боржник навмисно вчиняє кримінальне діяння, що наносить збитки кредиторам. Інакше кажучи, банкрутство – це кримінально-правовий бік неспроможності.

За чинним законодаівством6

банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури;

неплатоспроможність - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності;

6. Поняття, ознаки та особливості зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно із ст. 1 цього Закону, визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 p., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно із ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою

Характерними рисами ЗЕД є:

• належність ЗЕД до господарської діяльності, основним спрямуванням якої є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК України);

• обов'язкова наявність такої складової господарської діяльності, як перетин митного кордону України робочою силою та/або майном, що характеризується як сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів;

• особливий суб'єктний склад: здійснення ЗЕД вітчизняними суб'єктами господарювання, які мають статус індивідуального підприємця чи господарської організації з правами юридичної особи, та підрозділами/структурними одиницями (без прав юридичної особи) іноземних господарських організацій, що мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані у встановленому законом порядку;

• спеціальний режим господарської діяльності, пов'язаний із спеціальним правовим регулюванням та відповідно: а) встановленням низки заборон, обмежень щодо кола суб'єктів ЗЕД, видів господарської діяльності, порядку її здійснення з метою забезпечення інтересів національної економіки та національного товаровиробника; б) створенням системи спеціальних органів, що здійснюють державне регулювання у сфері ЗЕД (Державна митна служба, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі), та покладенням певних функцій щодо регулювання ЗЕД на Міністерство економіки та з питань економічної інтеграції України, Антимонопольний комітет України, Національний банк України та інші органи; в) застосуванням специфічних засобів державного регулювання, в т. ч.: ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів), контролю за здісненням ЗЕД, можливістю застосування специфічних санкцій за порушення правил здійснення ЗЕД (припинення експортно-імпортних операцій, застосування антидемпінгових заходів, застосування індивідуального режиму ліцензування).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 27

1. Порівняльна правова характеристика правового становища товариства з обмеженою відповідальністю із товариством з додатковою відповідальністю.

ТОВ ТДВ

Відповідальність обмежена: в межах внеску в статутний фонд Додаткова відповідальність: учасники несуть додаткову відповідальність належним їм майном у межах, визначених установчими документами

Все інше однаково

2. Особливості правового режиму публічних форм власності.

Специфічним як порівняти з іншими видами є використання державного і комунального майна та правове регулювання управління в цій сфері. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств, цілісні майнові комплекси їх структурних підрозділів, нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавер¬шеного будівництва, приміщення), інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави в майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами й організаціями для здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його в господарській діяльності. Держава через свої органи здійснює права власника також щодо об’єктів права власності українського народу.

Управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його повноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійс¬нюють також інші суб’єкти.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передавання об’єктів господарського призначення з державної в комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Не можуть бути об’єктами передавання з державної в комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється вести виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно в державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпоряджання окремими видами майна, що належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються, наприклад, законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»

Майно державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є цілісними майновими комплексами і виокремлюються в самостійні підприємства, а також об’єкти незавершеного будівництва, акції (частки, паї), що належать державі у майні суб’єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь фізичних чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами (Закон України «Про приватизацію державного майна»

3. Особливості забезпечення суб'єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва.

Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва здійснюється через систему прямих угод (контрактiв), через товарнi бiржi, посередницькi органiзацiї, а також в інших формах відповідно до законодавства. При цьому органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов'язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а зазначені товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб'єктів господарювання, зокрема через біржовий ринок. Органам виконавчої влади заборонено також втручатися у процес визначення черговості розрахунків цих товаровиробників за отримані матеріально-технічні ресурси. (Див. постанову Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 № 50 “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами”.)

Особливе значення має забезпечення суб‘єктів господарювання сільськогосподарською технікою та обладнанням для харчової і переробної промисловості. Основні напрями державної політики пріоритетного розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу визначені Законом України від 07.02.2002 “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” Закон створює сприятливі економічні умови для збільшення обсягів виробництва зазначених техніки та обладнання, визначає шляхи формування ринку та вдосконалення системи забезпечення агропромислового комплексу вітчизняною технікою і обладнанням.

Видатки Державного бюджету України на пріоритетний розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу щорічно, протягом 2003-2010 років визначаються у державному бюджеті окремим рядком. Розпорядником цих коштів визначається Мінпромполітики. Обсяги зазначених бюджетних асигнувань становлять до одного відсотка від загальних видатків державного бюджету і спрямовуються на фінансування заходів з підтримки вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, у тому числі:

1) створення та підготовки серійного виробництва нової техніки і обладнання згідно із затвердженими програмами;

2) переоснащення підприємств вітчизняного машинобудування та впровадження новітніх технологій проектування та виготовлення техніки і обладнання;

3) формування та розвиток ринку техніки і обладнання для агропромислового комплексу та вдосконалення його інфраструктури;

4) часткова (до 70 відсотків) компенсація облікової ставки Нацбанку України за кредитами банків, що надаються підприємствам галузі на виготовлення техніки і обладнання, та державна підтримка банків, що здійснюють довгострокове кредитування цих підприємств;

5) часткова (до 40 відсотків) компенсація державою вартості техніки і обладнання для агропромислового комплексу, що поставляється сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної промисловості;

6) закупівля вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу з наступною реалізацією їх відповідним підприємствам на умовах фінансового лізингу.

У загальних обсягах державної закупівлі товарів (робіт, послуг) передбачаються обсяги поставок основних видів вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу, які закуповуються за рахунок коштів державного лізингового фонду та інших джерел, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Кошти державного лізингового фонду в повному обсязі використовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу.

Закон визначає особливості податкової політики, які можуть застосовуватися до підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, особливості їх кредитування, особливості цінової політики у галузі та інші.

Специфічною формою забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та переробних підприємств необхідною технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. Формування державного лізингового фонду здійснюється за рахунок коштів, передбачених відповідними статтями Державного бюджету України, а також інших джерел. При цьому бюджетні кошти дозволяється використовувати тільки на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки та двигунів для неї. Інші кошти, що надходять, використовуються за рішенням НАК “Украгролізинг”.

Мінагрополітики щороку визначає на конкурсних засадах перелік сільськогосподарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету. НАК “Украгролізинг” щороку на підставі зазначених переліків та замовлень сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств складає баланс потреби техніки, зокрема в частині її поставки на умовах фінансового лізингу, а після прийняття на поточний рік Закону України “Про Державний бюджет України” доводить у встановленому порядку до лізингодавців відповідні показники (кошториси) фінансування закупівлі техніки за рахунок коштів державного бюджету.

Мінагрополітики як головний розпорядник бюджетних коштів укладає з НАК “Украгролізинг” агентську угоду про оперативне управління коштами державного лізингового фонду та ведення казначейської мережі в частині здійснення лізингових операцій.

Договір фінансового лізингу з лізингоодержувачами техніки укладається відповідно до Закону України “Про лізинг” від 16.12.1997 (Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 16. - Ст. 68). Договір повинен містити вимоги, визначені у цьому Законі, а також порядок організації технічного обслуговування і ремонту техніки, наданої в лізинг, у гарантійний та післягарантійний періоди.

Витрати на утримання техніки, наданої в лізинг, пов'язані з її експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, страхуванням, здійснюються за рахунок лізингоодержувачів у разі, коли інше не передбачено відповідними договорами.

Відповідальність за цільове використання та повернення бюджетних коштів, які спрямовані до лізингового фонду, покладається на лізингодавців. Контроль за використанням цих коштів та їх поверненням здійснює НАК “Украгролізинг”. Відповідальність за якість та своєчасну поставку техніки за укладеними договорами, а також проведення її ремонту в гарантійний та післягарантійний період експлуатації покладається на лізингодавців та заводи-виготовлювачі.

4. Державні та комунальні унітарні підприємства.

Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства

1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство".

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

7. Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

8. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Стаття 74. Державне комерційне підприємство

1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

3. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

4. У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

5. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг державне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

2. Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому:

підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом Міністрів України;

інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони входять.

3. Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, надають центральному органу виконавчої влади з питань економіки до 1 серпня року, що передує планованому, зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки.

5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.

9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.

10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до Державного бюджету України.

11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні державного бюджету.

12. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.

13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

Стаття 76. Казенне підприємство

1. Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".

Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних підприємств

1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг казенне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

3. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу для державних комерційних підприємств.

9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

5. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Правовий режим окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) установлюється виключно законами, до яких слід віднести Водний кодекс (6 червня 1995 р.), Земельний кодекс (25 жовтня 2001 р.), Лісовий кодекс (21 січня 1999 р., Кодекс України про надра

(27 липня 1994 р.), Закон України «Про тваринний світ» (13 грудня 2001 р.), Закон України «Про рослинний світ» (9 квітня 1999 р.), Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (16 жовтня 1992 р.).

Існує ціла низка видів господарської діяльності, які стосуються використання природних об’єктів, наприклад: Закон України «Про бджільництво» від 22 лютого 2000 р., Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 р. Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192.

Суб’єкти господарювання використовують у своїй господарській діяльності природні ресурси в режимі спеціального природокористування відповідно до законів, у тому числі на праві власності та праві користування (оренди земель, вод, лісів, надр тощо), а також використання їх як сировини виробничого призначення.

Природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу та інших законів.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватись у господарській діяльності.

Суб’єктам господарювання може передаватись у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що містяться в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності.

Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Порядок надання в користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що містяться на наданій йому земельній ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів;

вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного за їх надання (придбання) для викорис¬тання в господарській діяльності;

ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

уживати заходів щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їхньої якості в процесі господарювання;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природ¬них ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

6. Правова характеристика порушень у сфері законодавства про захист економічної конкуренції.

Згідно зі ст. 20 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

За вчинення дій, що визнаються недобросовісною конкуренцією, законодавством передбачені санкції, що мають різну галузеву приналежність.

Розмір штрафів і порядок їх обчислення залежить від суб’єкта правопорушення, а саме: чи є він суб’єктом господарювання, чи ні. Вчинення суб’єктами господарювання юридичними особами та їх об’єднаннями дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг суб’єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислення виручки суб’єкта господарювання неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 21).

Вчинення зазначених правопорушень юридичними особами, їх об’єднаннями та об’єднаннями громадян, що не є суб’єктами господарювання, тягне накладання штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 22 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” вчинення дій, що визнаються Законом як недобросовісна конкуренція, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, тягне за собою накладення адміністративного стягнення згідно із законодавством.

Згідно із ч. 1 ст. 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів і послуг або будь-якого маркірування товару, неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини або без такої.

Відповідно до ч. 2 ст. 1643 КпАП України умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від 5 до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф від 9 до 18 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян встановлений за отримання, використання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця ( ч. 3 ст. 1643 КпАП).

Кримінальна відповідальність передбачена за злочини, що порушують вимоги законодавства про збереження комерційної таємниці. Відповідно до ст. 231 Кримінального кодексу України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що складають комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк (ст. 232 Кримінального кодексу України).

Цивільноправовою санкцією за недобросовісну конкуренцію є відшкодування збитків. Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України (ст. 24 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції”).

Окрім вищезазначених санкцій галузевої приналежності, Законом “Про захист від недобросовісної конкуренції” передбачено дві спеціальні санкції за окремі види правопорушень, що визнаються недобросовісною конкуренцією. Однією з них є адміністративно-правова санкція вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб’єкта господарювання (ст. 25 Закону). Вона застосовується у разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, передбаченого статтею 4 Закону, або факту копіювання виробів, передбаченого статтею 6 Закону. Ця санкція означає безоплатне вилучення, в тому числі з обігу, товарів, що стали предметом недобросовісної конкуренції. Особливістю цієї санкції є застосування її лише у випадку, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Згідно зі ст. 26 Закону у разі встановлення факту дискредитації суб’єкта господарювання Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням.

Таким чином, санкцією є спонукання порушника до провадження дій по офіційному спростуванню зазначених відомостей за його ж рахунок.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28

1. Підстави виникнення та припинення господарських зобов’язань.

Стаття 173. Господарське зобов'язання

1. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між

суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин

у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в

силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі

боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи

управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта

(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати

інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт

(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від

зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Основними видами господарських зобов'язань є

майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські

зобов'язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або

розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його

виконання, якщо законом не встановлено інше.

Стаття 174. Підстави виникнення господарських зобов'язань

1. Господарські зобов'язання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта,

що регулює господарську діяльність;

з акту управління господарською діяльністю;

з господарського договору та інших угод, передбачених

законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які

йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом

господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або

суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на

те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та

інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон

пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Стаття 202. Загальні умови припинення господарських зобов'язань

1. Господарське зобов'язання припиняється: виконанням,

проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної

вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та

зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через

неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим

Кодексом або іншими законами.

2. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його

розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

3. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань

застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України

з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Правове регулювання орендних відносин.

Стаття 283. Оренда майна у сфері господарювання

1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає

другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у

користування майно для здійснення господарської діяльності.

2. У користування за договором оренди передається

індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення

(або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі

використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

3. Об'єктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні

підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські

об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт,

послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений

об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою

енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно

виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам

господарювання.

4. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних

підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську

цілісність, технологічну єдність даного підприємства.

5. Законом може бути встановлено перелік державних та

комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть

бути об'єктом оренди.

6. До відносин оренди застосовуються відповідні положення

Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей,

передбачених цим Кодексом.

Стаття 284. Умови договору оренди

1. Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад

і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який

укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її

індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань;

відновлення орендованого майна та умови його повернення або

викупу.

2. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю,

крім об'єктів оренди державної та комунальної власності, оцінка

яких здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів

України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк

дії договору, а також у разі якщо після його укладення

законодавством встановлено правила, що погіршують становище

орендаря.

3. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов

або розірвання договору оренди.

4. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну

умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення

строку дії договору він вважається продовженим на такий самий

строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Стаття 291. Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

2. Договір оренди припиняється у разі:

закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На

вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково

розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України

( 435-15 ) для розірвання договору найму, в порядку, встановленому

статтею 188 цього Кодексу.

4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються

відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом

України

3. Правові засади регулювання ринку зерна.

Ринок зерна - це система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням. Комплекс виробничих і невиробничих формувань, які забезпечують умови виробництва зерна, його заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, страхування, кредитно-фінансові та інші послуги створюють інфраструктуру ринку зерна.

Суб'єктами ринку зерна є:

1) суб'єкти виробництва зерна - власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна;

2) суб'єкти зберігання зерна - зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства) та інші суб'єкти господарювання, які беруть участь у процесі зберігання зерна;

3) суб'єкти заставних закупок зерна - сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна;

4) суб'єкти проведення інтервенційних операцій - сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені із проведення інтервенційних операцій;

5) акредитовані біржі, тобто товарні біржі, яким надано відповідним державним органом висновок про їх відповідність щодо надання послуг з укладення біржових угод купівлі-продажу зерна та продуктів його переробки;

6) інші суб'єкти господарювання, які діють на ринку зерна.

Стаття 9. Основні засади державної політики щодо регулювання ринку зерна

Держава визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його

розвитку та стабільному функціонуванню.

Основними засадами державної політики по регулюванню ринку зерна є:

надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної

підтримки суб'єктам здійснення режиму заставних закупівель зерна

та суб'єктам державної аграрної інтервенції; { Абзац другий

частини другої статті 9 в редакції Закону N 2611-IV ( 2611-15 )

від 31.05.2005 }

забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому,

насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо

нарощування його експорту;

встановлення розміру суми бюджетної позики, розрахованої

виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни;

{ Абзац четвертий частини другої статті 9 в редакції Закону

N 2611-IV ( 2611-15 ) від 31.05.2005 }

гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права

вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації;

недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його

переробки;

контроль якості зерна та його зберігання;

розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних

формувань;

впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у

виробництві, зберіганні та переробці зерна;

лізингове обслуговування ринку зерна.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади сприяють

першочерговому залученню інвестицій для розвитку матеріальної бази

сільськогосподарських товаровиробників, заготівельних та

зернопереробних підприємств, підприємств, які виготовляють машини,

устаткування, обладнання для зернового господарства, удосконалення

інфраструктури ринку зерна.

Урожай зерна підлягає страхуванню, яке здійснюється

сільськогосподарськими товаровиробниками всіх форм власності та

господарювання відповідно до закону.

Стаття 10. Державне регулювання ринку зерна

Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання ринку

зерна шляхом:

запровадження режиму державних заставних закупівель; { Абзац

другий статті 10 в редакції Закону N 2611-IV ( 2611-15 ) від

31.05.2005 }

формування державного продовольчого резерву зерна з метою

підтримки належного рівня продовольчої безпеки та здійснення

державної аграрної інтервенції; { Абзац третій статті 10 в

редакції Закону N 2611-IV ( 2611-15 ) від 31.05.2005 }

забезпечення фінансування Аграрного фонду; { Абзац п'ятий

статті 10 в редакції Закону N 2611-IV ( 2611-15 ) від 31.05.2005 }

сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його

переробки;

проведення цінової політики на ринку зерна та страхування

ризиків для суб'єктів зернового ринку;

впровадження механізму експорту та імпорту зерна і продуктів

його переробки за міжнародними договорами;

забезпечення фінансування програм експорту та імпорту зерна

за міжнародними договорами за рахунок коштів державного бюджету;

запровадження декларування зерна, що знаходиться на

зберіганні, а також зерна, що зберігається суб'єктами виробництва

зерна у власних або орендованих зерносховищах;

забезпечення моніторингу ринку зерна;

здійснення митно-тарифної політики;

забезпечення розробки балансів зерна та періодичного їх

уточнення;

фінансування науково-селекційної роботи та насінництва,

впровадження їх досягнень;

фінансової підтримки виробників насіння, науково-дослідних

установ, сортовипробувальних станцій за рахунок коштів державного

бюджету;

часткової компенсації сільськогосподарським товаровиробникам

сортових надбавок за придбане ними насіння високих репродукцій за

рахунок коштів державного бюджету;

запровадження системи державних форвардних закупівель

запровадження режиму тимчасового адміністративного

регулювання цін;

надання тимчасової бюджетної дотації.

Стаття 11. Сертифікація послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки

Послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки

підлягають сертифікації на відповідність правилам і технічним

умовам у відповідній сфері.

Видача сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна

та продуктів його переробки здійснюється на платній основі

спеціально уповноваженим державним органом у сфері державного

контролю за якістю зерна та продуктів його переробки. Порядок

( 1294-2009-п ) видачі зазначеного сертифіката і перелік

документів, що подаються для його одержання, строк дії такого

сертифіката та механізм зарахування до державного бюджету коштів,

які надійдуть в результаті внесення плати за його видачу,

визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального

органу виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної

аграрної політики.

Рішення про видачу або відмову у видачі сертифіката

відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його

переробки приймається протягом тридцяти днів після надходження

необхідних для видачі сертифіката документів. Якщо після

закінчення зазначеного строку не буде прийнято рішення про видачу

або відмову у видачі сертифіката, послуги із зберігання зерна та

продуктів його переробки, що надаються суб'єктом зберігання зерна,

вважаються сертифікованими.

Підставою для відмови у видачі сертифіката відповідності

послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки є:

подання суб'єктом зберігання зерна необхідних документів не в

повному обсязі;

невідповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його

переробки правилам і технічним умовам зберігання зерна та

продуктів його переробки.

Підставою для анулювання сертифіката відповідності послуг із

зберігання зерна та продуктів його переробки є недотримання правил

і технічних умов зберігання зерна та продуктів його переробки у

процесі надання таких послуг.

4. Установчі документи суб’єкта господарювання.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

5. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому частини другої цієї статті, мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Стаття 57. Установчі документи

1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

5. Правове регулювання господарських відносин у галузі будівельної діяльності.

Процес будівництва або будівельна діяльність являє собою комплекс робіт – проектних, будівельних, монтажних та інших, що виконуються у технологічній послідовності з метою створення будівельної продукції.

Правовідносини з капітального будівництва (будівельні право¬відносини) - це врегульовані правом господарські відносини з ор¬ганізації, управління та безпосереднього здійснення капітального будівництва.

Ці правовідносини є комплексними, що зумовлено складністю господарської діяльності в галузі капітального будівництва. Ком¬плексність будівельних правовідносин полягає в тому, що вони включають:

- підрядні відносини щодо здійснення і виробництва вишуку-

вальних і проектних робіт;

- відносини щодо будівельних підрядів;

- відносини щодо будівельних поставок;

- відносини щодо надання послуг, пов'язаних з капітальним

будівництвом.

Комплексність правовідносин з капітального будівництва пе¬редбачає наявність у них основної діяльності, що регулюється правом. Це проектна і будівельна діяльність (проектні та будівель¬ні підряди). Матеріальний зміст цих правовідносин полягає у ви¬конанні і здачі організацією-підрядчиком замовленої роботи, а та¬кож прийняття та оплата її замовником.

Правовідносини з капітального будівництва економічно являють собою особливий вид майново-організаційних відносин. їх пред¬метом є специфічний товар - проектна і будівельна продукція, що

зазвичай виробляється та передається замовникові на платній осно¬ві. Проектний підрядник виробляє визначені (замовлені) замовни¬ком проектно-вишукувальні роботи, кінцевим результатом яких є проектна продукція. Замовник приймає і оплачує цей товар.

Будівельний підрядник виконує визначені (замовлені) замов¬ником будівельні роботи, кінцевим результатом яких є закінчений будівництвом, тобто готовий до експлуатації, об'єкт.

Господарські правовідносини з капітального будівництва (у разі застосування підрядного способу) - це комплексні майново-організа¬ційні правовідносини, змістом яких є організація, виробництво і зда¬ча організацією-підрядником визначених (замовлених) замовником проектно-вишукувальних та/або будівельних і пов'язаних з ними ро¬біт, приймання та оплата їх замовником, введення в дію закінченого будівництвом об'єкта.

Суб 'єкти правовідносин з капітального будівництва - це осо¬би, які володіють сукупністю господарських прав і обов'язків, не¬обхідних для організації та безпосереднього здійснення будівель¬них та пов'язаних з ними робіт (проектних, вишукувальних, мон¬тажно-налагоджувальних та ін.). До них належать:

- господарські організації, предметом діяльності яких є вико¬нання проектно-вишукувальних, будівельних та пов'язаних з ними робіт; ними можуть бути як підприємства, так і складні утворення - господарські об'єднання (в т. ч. державні будівельні корпорації «Укрбуд», «Укрбудматеріали» та ін., Українська кооперативно-дер¬

жавна корпорація по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд»), холдингові компанії (наприклад, х/к «Київміськбуд»);

- підрозділи господарських організацій, що спеціалізуються на капітальному будівництві (управління, департаменти капітального будівництва); вони виступають як суб'єкти внутрішньогосподарсь¬ких відносин, а у разі наявності відповідних повноважень, закріп¬лених у Положенні про такі підрозділи,- і у зовнішніх відносинах від імені організації, до структури якої входять;

- підприємці-громадяни (індивідуальні підприємці, які здійс¬ нюють господарську діяльність з капітального будівництва, маючи статус офіційно зареєстрованого підприємця і відповідні ліцензії на виконання тих видів діяльності в сфері будівництва, які потре¬ бують спеціального дозволу - ліцензії);

- держава, яка діє в особі:

а) вищих органів державної виконавчої влади (як замовник що¬до особливо важливих та великих за вартістю об'єктів, що мають загальнодержавне значення, виступає Кабінет Міністрів України);

б) спеціально уповноваженого органу у сфері капітального бу¬дівництва — Державний комітет України з будівництва та архі¬тектури, який відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 20.08.2002 р. № 725, здійснює державне регулювання в сфері капітального будівництва шляхом: видання

державних будівельних норм і правил, державних стандартів; за¬безпечення через систему відповідних органів державної експерти¬ зи інвестиційних проектів будівництва (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 р. № 483 «Про Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та про¬

ведення їх комплексної державної експертизи»), ліцензування буді¬вельних і пов'язаних з ними робіт, сертифікацію будівельної проду¬ кції, забезпечує здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за якістю будівельних робіт (покладається на Держархбудінспекцію, що входить до складу Держкомітету та діє відповідно до Положення про архітектурно-будівельний контроль, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 225) та виконує інші повноваження у сфері капітального будівництва;

в) галузевих та інших органів державного управління (госпо¬ дарських міністерств, відомств, державних господарських об'єднань і державних холдингових компаній);

г) державних будівельних корпорацій («Укрбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», Укрмонтажспецбуд», «Укрметротунельбуд» та ін.), які виконують складні функції: (1) власника майна що¬ до державних підприємств - учасників корпорації та (2) забезпе¬чення координації діяльності підприємств-учасників корпорації та організації виконання ними будівельних та пов'язаних з ними робіт;

ґ) місцевих державних адміністрацій, до складу яких входять управління з капітального будівництва (діють на підставі Типового по¬ложення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000 р. № 1401);

- органи місцевого самоврядування в особі відповідних рад на¬родних депутатів, їх виконкомів, управлінь капітального будівни¬цтва виконкомів.

Учасниками правовідносин з капітального будівництва також є (можуть бути) суб'єкти господарювання та негосподарські органі¬зації, які мають потребу у виконанні будівельних і пов'язаних з ни¬ми робіт, а також громадяни - як споживачі будівельної продукції.

Учасники правовідносин з капітального будівництва можуть виконувати різні функції і залежно від цього отримувати відповід¬не найменування.

Інвестор - це суб'єкт інвестиційної діяльності в сфері капіталь¬ного будівництва, який приймає рішення про вкладення власних, позичкових або залучених коштів (інвестицій) в об'єкти інвесту¬вання, що належать до основних фондів.

Замовник - це суб'єкт інвестиційної діяльності в галузі капіта¬льного будівництва, що замовляє у підрядника виконання проект-но-вишукувальних, будівельних та пов'язаних з ними робіт. У ролі замовника може виступати сам інвестор або уповноважена ним особа, в т. ч. консалтингова та/або інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.

Підрядник - організація чи індивідуальний підприємець, що на договірних засадах за плату підряджається виконувати на замов¬лення замовника проектно-вишукувальні, будівельні та пов'язані з ними роботи.

Виконання будівельних робіт (незалежно від способу капіталь¬ного будівництва) потребує ліцензування, що здійснюється з ме¬тою забезпечення публічних інтересів відповідно до встановлених вимог (насамперед, щодо їх якості, безпеки, довговічності будівель та споруд).

Відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів госпо¬дарської діяльності» (пункт 30 ст. 9) у сфері будівництва підляга¬ють ліцензуванню вишукувальні та проектні роботи для будівни¬цтва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж.

Зазначені роботи конкретизовані в Ліцензійних умовах прова¬дження будівельної діяльності, затверджених спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 112/182 від 13.09.2001 р. Так, згі¬дно із додатком до пункту 1.3 Ліцензійних умов, підлягають ліцен¬зуванню такі види робіт у сфері будівництва:

• інженерні вишукування;

• інженерно-геологічні, інженерно-гідрометеорологічні вишу¬кування, еколого-геологічні вишукування та складання звіту;

• проектні роботи;

• розроблення містобудівної документації;

• архітектурне та будівельне проектування, в т. ч.:

- конструювання несучих конструкцій;

- проектування внутрішніх інженерних мереж, систем і споруд;

- розроблення спеціальних розділів проектів;

- технологічне проектування об'єктів;

• зведення несучих те огороджуючих конструкцій будівель і спо¬

руд, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж, у т. ч.:

- зведення несучих і огороджуючих конструкцій будівель і споруд;

- монтаж конструкцій зовнішніх інженерних мереж і систем;

- монтаж внутрішніх інженерних мереж, систем, приладів і за¬

собів вимірювання;

- захист конструкцій, устаткування та мереж;

- будівництво транспортних мереж;

- монтаж технологічного устаткування.

Ліцензування будівельної діяльності здійснюють Держбуд, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севас¬топольська міські державні адміністрації (п. 9-1 Переліку органів ліцензування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Укра¬їни від 14 листопада 2000 р. № 1698).

6. Правові засади господарської діяльності в аграрній сфері.

Пріоритетність розвитку аграрної сфери об'єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства, необхідності продовольчого та сировинного забезпечення країни. Умови, зміст і межі пріоритетності розвитку агропромислового комплексу в структурі народного господарства визначені законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" в редакції від 15.05.1992 (Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 32. - Ст. 453).

Пріоритетність агропромислового комплексу забезпечується державою, зорема шляхом здійснення таких організаційно-економічних і правових заходів: спрямування державних інвестицій на першочергове створення матеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії для агропромислового комплексу; еквівалентного товарообміну між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію; регулювання відносин сільськогосподарських товаровиробників і держави за допомогою системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування, страхування і з широким застосуванням комплексу пільг тощо.

Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” від 18.01.2001 (Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 11. - Ст. 52, із змінами) визначає основні засади державної політики на період реформування сільського господарства протягом зазначеного строку. Закон передбачає, що пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом:

• підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві;

• невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва, крім випадків, передбачених законами, стимулювання розвитку приватного підприємництва;

• забезпечення суб'єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці;

• проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів;

• підтримки сільськогосподарських товаровиробників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави;

• формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства, сприяння розвитку мережі дорадчих сільськогосподарських служб і системи моніторингу аграрного ринку тощо.

Закон вводить офіційне поняття сільськогосподарського товаровиробника, під яким розуміється фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою такої продукції власного виробництва та її реалізацією. Сільськогосподарське підприємство визначається як юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. До сільськогосподарських підприємств віднесені також селянські (фермерські), рибальські та рибницькі господарства.

Закон визначає основні напрями цінової, податкової, бюджетної політики і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, особливості їх кредитування і страхування ризиків у сільському господарстві.

Суб‘єкти господарювання в аграрній сфері за своїм правовим статусом і функціями, що виконуються, можуть бути поділені на такі групи:

1) суб'єкти господарювання, які безпосередньо організовують, здійснюють і забезпечують виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку, транспортування, реалізацію (поставку) промисловим споживачам і торговельним організаціям тощо;

2) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією в аграрній сфері та здійснюють тут організаційно-господарські повноваження.

Суб‘єктами господарювання першої групи виступають приватні (приватно-орендні) підприємства, селянські (фермерські) господарства, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, підсобні сільські господарства підприємств і організацій, переробні та інші підприємства тощо. Вони можуть перебувати у будь-якій формі власності.

Приватизація майна в агропромисловому комплексі здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації, а також Закону України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” від 10.07.1996 (Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 41. - Ст. 188, із змінами), інших законодавчих та підзаконних нормативних актів, зокрема наказу Фонду державного майна України від 17.08.2000 № 1718 “Про затвердження положень з питань приватизації майна в агропромисловому комплексі” (зареєстрований в Мінюсті 29.09.2000 за № 666/4887). Сільськогосподарським товаровиробникам, зокрема, надається право на придбання частки майна (акцій) підприємств харчової промисловості, сервісних, будівельних і торговельних підприємств, інших виробництв агропромислового комплексу при здійсненні приватизації на умовах, рівних з їх колективами.

Усі суб‘єкти господарювання в аграрній сфері мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією. Вони засновуються і діють на підставі відповідних законів та інших нормативних актів

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 29

1. Загальна характеристика засобів державного регулювання господарських відносин.

ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюю¬чого впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

Державний контракт як форма реалізації державного замовлення згідно з Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Законодавством України можуть бути передбачені особливості державного замовлення і, відповідно, державного контракту в певних сферах. Так, наприклад, Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. передбачає, що державний контракт з оборонного замовлення — це договір, укладений державним замовником з виконавцем відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України основних показників обо¬ронного замовлення (обсяги поставок (закупівлі) продукції, виконання робіт, надання послуг, строки виконання замовлення тощо), який передбачає зобов’язання сторін та їх відповідальність за виконання оборонного замовлення.

Не можна не згадати в цьому зв’язку положення Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 р., в якому визначаються основні вимоги щодо формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за кошти Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у порядку, визначеному законом.

Ліцензування підприємницької діяльності є засобом держав¬ного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Відповідно до його положень 59 видів діяльності можуть здійснюватися суб’єктами господарювання тільки після отримання ліцензії. Крім того, ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини в цих галузях.

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування (це — Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва) та органу ліцензування.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцен¬зування» в Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцен¬зії, виданої центральним органом виконавчої влади, госпо¬дарська діяльність провадиться на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності».

З метою забезпечення ефективного та раціонального використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання, створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених ресурсів у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій

До речі, ведення відповідних видів діяльності без отримання ліцензії має наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної відповідальності, що й за відсутність державної реєстрації.

Патентуванню згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра- во суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, установлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу

певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Так, щороку КМУ визначає переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню (див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня 2002 р. № 1939).

Стандартизація згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. — це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язко¬вим для:

суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Сертифікація відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» 17 травня 2001 р. — це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Норми і нормативи — це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання (наприклад, норми прискореної амортизації, гігієнічні нормативи, норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, норми природних втрат (бою) продукції під час транспортування, зберігання та реалізації).

Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі викиди (див., наприклад, Постанову Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержав¬ного значення»). Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту.

Питанням регулювання цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб’єкта господарювання.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють вирішальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік згаданих ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про природні монополії» 2000 р. державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природних монополістів.

Державне регулювання цін здійснюється встановленням фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб’єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом задіяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її моти-вацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів заохочення

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулювальної функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть установлюватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні має передбачати граничні розміри податків і зборів, які можна справляти із суб’єктів господарювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. встановлення і скасування пільг платникам податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради відповідно до законів України про оподаткування.

Як правило, раз на півроку Державна податкова адміністрація видає довідник пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

Крім того, законодавство України може передбачати спрощену систему оподаткування для окремих категорій суб’єктів господарювання. Так, наприклад, ст. 11 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» передбачає таку спро¬щену систему способом заміни сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Держава намагається стимулювати розвиток господарської діяльності. Насамперед ця підтримка спрямована на розвиток окремих видів підприємницької діяльності (Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р., Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21 грудня 2000 р.) або окремих галузей господарства (наприклад, Закон України «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» від 18 листопада 1999 р. в редакції 13 грудня 2001 р., Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р., Закон України «Про державну підтримку підприємств, науково-дослід¬них інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії» від 21 вересня 2000 р.)

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

2. Правила встановлення ціни в господарському договорі.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно до статей 189-191 ГК в господарських зобов'язаннях можуть застосовуватися такі види цін:

• вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений в ст. 627 ЦК України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед, державних цін); сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України);

• державні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін) ч. З ст. 189 ГК;

• комунальні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін); застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (частини 4-6 ст. 191 ГК України).

Умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам конкурентно-антимонопольного законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі вимоги, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни (ч. 6 ст. 180 ГК України).

3. Особливості комерційного посередництва як виду господарської діяльності.

Відповідно до ст. 305 ГКУ відносини, що виникають при здій¬сненні комерційного посередництва (агентської діяльності) у сфері господарювання, регулюються ГКУ, іншими прийнятими відпо¬відно до нього нормативно-правовими актами, що визначають особливості комерційного посередництва в окремих галузях гос¬подарювання. До агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, якими регу¬люються відносини доручення.

Відповідно до ст. 295 ГКУ комерційне посередництво (агент¬ська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посеред¬ництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єк¬та, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (гро¬мадянин або юридична особа), який за повноваженням, що нада¬ний агентським договором, здійснює комерційне посередництво.

Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча й у чужих інтересах, але від власного імені.

Комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого представляє, стосовно себе особисто.

Законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерційного посередництва в окремих галузях гос¬подарювання.

У ст. 296 ГКУ закріплюються відповідні підстави виникнен¬ня агентських відносин.

Агентські відносини виникають у разі:

надання суб'єктом господарювання на підставі договору пов¬новажень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;

схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє ко¬мерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищен¬ням наданого йому повноваження.

Предмет агентського договору: за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги дру¬гій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Агентський договір повинен визначати сферу, характер і по¬рядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комер¬ційному агентові, строк дії договору, санкції в разі порушення сторонами умов договору, інші визначені сторонами необхідні умови.

Договором повинна бути передбачена умова щодо території, у межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. Якщо територію дії агента в договорі не визначе¬но, вважається, що агент діє в межах території України.

Агентський договір укладається в письмовій формі. У догово¬рі має бути визначено форму підтвердження повноважень (пред¬ставництва) комерційного агента (ст. 297 ГКУ).

Комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він представ¬ляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду.

Угода, укладена від імені суб'єкта, якого представляє комер¬ційний агент, без повноваження на її укладення або з переви¬щенням наданого йому повноваження, вважається схваленою цим суб'єктом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії комерційного агента. Наступне схвалення угоди су¬б'єктом, якого представляє агент, робить угоду дійсною з дня її укладення (ст. 298 ГКУ).

Відповідно до ст. 299 ГКУ суб'єкт, якого представляє комер¬ційний агент, має право довірити комерційне посередництво та¬кож іншим суб'єктам, повідомивши про це агента, а агент має право здійснювати комерційне посередництво також для інших суб'єктів господарювання, якщо інтереси суб'єктів, яких пред-ставляє комерційний агент, не є суперечливими у питаннях, для вирішення яких запрошений цей агент.

У разі монопольних агентських відносин комерційний агент, що представляє суб'єкта господарювання, не має права здійсню¬вати комерційне посередництво для інших суб'єктів у межах, передбачених агентським договором.

Комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він уповноважений суб'єктом, якого представляє.

Якщо агентським договором не передбачено інше, комерцій¬ний агент не може передавати на власний розсуд іншим особам права, якими володіє в інтересах того, кого він представляє (ст. 300 ГКУ).

Як зазначено у ст. 301 ГКУ (взаєморозрахунки в агентських відносинах), відповідно до агентського договору комерційний агент одержує агентську винагороду за посередницькі операції, що здій¬снені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє, у розмірі, передбаченому договором. Агентська винагорода виплачується комерційному агенту після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін. Сторони можуть передбачити в договорі, що комерційному агенту сплачується додаткова винагорода, якщо він зобов'язується гарантувати виконання угоди, укладеної ним в інтересах суб'єкта, якого представляє. Суб'єкт, якого представ¬ляє комерційний агент, розраховує винагороду, на яку має право комерційний агент, відповідно до розмірів і строків, передбачених договором сторін. Комерційний агент має право вимагати для розрахунку бухгалтерський витяг щодо всіх угод, за які йому належить агентська винагорода. Умови виплати винагороди ко¬мерційному агенту за угоди, укладені після закінчення договір¬них відносин, а також інші умови, що стосуються розрахунків сторін, визначаються договором.

У ст. 302 ГКУ зазначаються обов'язки щодо нерозголошення конфіденційної інформації в агентських відносинах. Так, комер¬ційний агент не має права передавати конфіденційну інформа¬цію, одержану від суб'єкта, якого представляє, без згоди цього суб'єкта, використовувати її у власних інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам суб'єкта, якого представляє, як при здійсненні комерційним агентом своєї діяльності в інтересах зазначеного суб'єкта, так і після припинення агентських відно¬син з ним.

Сторони агентського договору можуть укласти окрему угоду про захист конфіденційної інформації суб'єкта, якого представ¬ляє комерційний агент (договір про нерозголошення).

Комерційний агент відповідальний за розголошення конфіде¬нційної інформації відповідно до закону та договору.

4. Господарські правовідносини: поняття і види.

Господарські правовідносини – це відносини між господарюючи¬ми суб’єктами і органами влади, які складаються у процесі органі¬зації і здійснення господарської діяльності.

Стаття 3 Господарського кодексу України визначає такі фор¬ми господарських правовідносин:

Господарсько-виробничі відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійс¬ненні господарської діяльності.

Організаційно-господарські відносини, що складаються між суб’єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарські відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єктів господарювання, а також відносини суб’єкта господарювання з його струк¬турними підрозділами.

Ознаками господарських правовідносин є:

Обмежене порівняно з цивільним правом коло суб’єктів.

Поєднання організаційних і майнових елементів в діяль¬ності.

Матеріальний зміст господарської діяльності.

5. Поняття, права та обов’язки вкладників у командитному товаристві.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому

один або декілька учасників здійснюють від імені товариства

підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями

додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за

законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші

учасники присутні в діяльності товариства лише своїми

вкладами (вкладники).

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Вкладники командитного товариства мають право:

- діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

- вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

- вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток має не перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менш як 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами він здійснює самостійно.

Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів з управління справами товариства.

Незважаючи на те, що, за загальним правилом, відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст. 82 Закону України "Про господарські товариства"), він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з повними товаришами відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Якщо ж він не дістане схвалення, вкладник відповідатиме перед третьою особою самостійно усім своїм майном. Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства"), командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.

6. Правове регулювання господарських відносин у харчовій промисловості.

Особливості правового регулювання господарських відносин у харчовій промисловості обумовлені насамперед специфічними властивостями продукції цієї галузі. Така продукція безпосередньо споживається населенням, і це висуває особливі вимоги до її якості та безпеки, обумовлює створення державних гарантій дотримання вказаних вимог з метою збереження і зміцнення здоров'я людини, забезпечення її права на належну якість та безпеку харчових продуктів. Крім того, виробництво, обіг і реалізація окремих видів продуктів, зокрема алкогольних напоїв, тютюнових виробів, цукру, мають істотну специфіку чи особливе значення, що зумовило регулювання їх шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів.

Правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здоров'я населення встановлені законом України від 23.12.1997 “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” (Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 19. - Ст. 98). Закон регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) і споживачами під час розробки, виробництва, ввезення в Україну, закупівлі, постачання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини, а також надання послуг у сфері громадського харчування.

Харчовим продуктом згідно із Законом визнається будь-який продукт, що в натуральному вигляді чи після відповідної обробки вживається людиною у їжу або для пиття. Продовольча сировина - це продукція рослинного, тваринного, мінерального, синтетичного чи біотехнологічного походження, що використовується для виробництва харчових продуктів. Під супутніми матеріалами розуміються матеріали, які використовуються у процесі виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, пакування та маркування харчових продуктів і безпосередньо контактують з цими продуктами, але самі не придатні для споживання.

Закон закріплює основні засади державної політики щодо забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. До них, зокрема, належать:

• пріоритетність збереження і зміцнення здоров'я людини та визнання її права на належну якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини;

• створення гарантій безпеки для здоров'я людини під час виготовлення, ввезення, транспортування, зберігання, реалізації, використання, споживання, утилізації або знищення вказаних продуктів і сировини;

• державний контроль і нагляд у цій сфері;

• стимулювання впровадження нових безпечних науково обгрунтованих технологій виготовлення (обробки, переробки) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, розробки та виробництва нових видів спеціальних та екологічно чистих таких продуктів, сировини і матеріалів;

• встановлення відповідальності виробників, продавців (постачальників) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів за забезпечення їх належної якості та безпеки для здоров'я людини, а також за реалізацію цієї продукції у разі її невідповідності стандартам, санітарним, ветеринарним та фітосанітарним нормам, тощо.

Законом встановлені такі вимоги щодо запобігання шкоді здоров‘ю споживачів харчових продуктів і продовольчої сировини:

1. Вимоги щодо запобігання ввезенню, виготовленню, реалізації, використанню неякісних, небезпечних або фальсифікованих харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів. Забороняється виготовляти, ввозити, реалізовувати, використовувати в оптовій чи роздрібній торгівлі, громадському харчуванні неякісні, небезпечні для здоров'я та життя людини або фальсифіковані харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали. Названі продукти не можуть бути використані будь-яким чином без документального підтвердження їх якості та безпеки. Документами, що підтверджують належну якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, є:

• сертифікат відповідності;

• Державний реєстр або висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи;

• ветеринарний дозвіл для продуктів та сировини тваринного походження;

• карантинний дозвіл для продукції рослинного походження.

2. Вимоги щодо запобігання використанню небезпечних продовольчої сировини, супутніх матеріалів та технологій їх виготовлення (обробки, переробки). Вказані сировину, матеріали та технології забороняється використовувати для промислового виготовлення харчових продуктів, якщо вони не відповідають умовам, визначеним Законом.

3. Вимоги до маркування харчових продуктів. Забороняється реалізація і використання вітчизняних та ввезення імпортних харчових продуктів без маркування державною мовою України, що містить в доступній для сприймання споживачем формі інформацію про загальну назву харчового продукту, його склад, енергетичну цінність, дату виготовлення, строк придатності, умови зберігання та іншу, передбачену Законом.

4. Вимоги до реклами харчових продуктів. Забороняється реклама харчових продуктів, які не мають документального підтвердження їхньої якості та безпеки, а також реклама спеціальних харчових продуктів без попереднього погодження її тексту з Міністерством охорони здоров'я України. Спеціальними харчовими продуктами вважаються лікувальні, дієтичні, лікувально-профілактичні та біологічно активні харчові добавки, продукти дитячого харчування та харчування для спортсменів. Порядок віднесення харчових продуктів до категорії спеціальних затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1998 № 1187. Забороняється для реклами харчових продуктів використовувати засоби, заборонені Законом.

5. Підвищені вимоги до спеціальних харчових продуктів і продовольчої сировини при їх виготовленні та державне стимулювання їх виробництва.

Державне регулювання належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюється Кабінетом Міністрів України, уповноваженими центральними та місцевими органами виконавчої влади у таких формах:

1) державне нормування показників якості та безпеки вказаних продуктів, сировини і матеріалів. Нормування здійснюється шляхом встановлення норм цих показників у стандартах та інших нормативних документах на продукцію під час їх розроблення;

2) державна реєстрація названих продуктів, сировини і матеріалів. Державна реєстрація здійснюється Міністерством охорони здоров'я України на підставі позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи, а для продовольчої сировини - державної ветеринарно-санітарної експертизи. Наявність певного харчового продукту, продовольчої сировини чи супутнього матеріалу у Державному реєстрі є підставою для їх використання за призначенням;

3) державна реєстрація нормативних документів на продукти, сировину і матеріали. Порядок державної реєстрації вказаних нормативних документів установлюється Держстандартом України. Забороняється використання та державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали без установлення в них показників безпеки;

4) обов'язкова сертифікація продуктів, сировини, матеріалів, послуг у сфері громадського харчування та сертифікація систем якості їх виробництва (надання послуг). Обов'язкова сертифікація здійснюється органами з сертифікації, акредитованими Держстандартом, у порядку і за правилами, ним встановленими. Правила обов'язкової сертифікації харчових продуктів затверджені наказом Держстандарту від 02.06.1997 № 322 (зареєстрованй в Мінюсті 15.07.1997 за № 259/2063);

5) встановлення та додержання порядку ввезення в Україну продуктів, сировини і матеріалів. Імпортні харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали допускаються на митну територію України за умови виконання постачальником правил їх реєстрації та сертифікації. Порядок ввезення в Україну вказаних продуктів, сировини і матеріалів встановлює Кабінет Міністрів України. Контроль за наявністю в контрактах (договорах) показників якості та безпеки здійснюється відповідними органами виконавчої влади, які проводять обов'язкову сертифікацію та державну санітарно-гігієнічну експертизу;

6) здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів на митну територію України. Такий контроль здійснюється митною службою. Митне оформлення для вільного використання на території України імпортних харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів дозволяється лише за наявності:

• сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання в Україні іноземного сертифіката, виданого в державній системі сертифікації уповноваженим органом;

• ветеринарного дозволу (на продукти і сировину тваринного походження) або карантинного дозволу (на продукти і сировину рослинного походження);

• маркування продуктів і сировини згідно з законодавством України.

Складовими державного регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини є державний нагляд і контроль у цій сфері, а також акредитація органів із сертифікації харчових продуктів і продовольчої сировини та випробувальних лабораторій у державній системі сертифікації, атестація лабораторій підприємств, установ, організацій та закладів.

Закон закріплює права, обов‘язки та відповідальність виробників, продавців (постачальників) щодо забезпечення належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини.

Неякісні, небезпечні, фальсифіковані, неправильно марковані харчові продукти, ті харчові продукти, які не отримали позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи та сертифіката відповідності або строк придатності до споживання яких закінчився, а також харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали, на які відсутні документи, що підтверджують їхню якість та безпеку, підлягають вилученню з обігу. Вилучення з обігу провадиться за рішенням органів виконавчої влади, які здійснюють державний контроль і нагляд за якістю та безпекою вказаних продуктів, сировини і матеріалів, відповідно до їх компетенції.

Вилучені з обігу продукти, сировина і матеріали підлягають відповідній державній санітарно-гігієнічній, ветеринарно-санітарній і товарній експертизі для визначення шляхів їх подальшого використання, утилізації або знищення у порядку, визначеному законодавством. У разі коли в результаті зазначених експертиз буде встановлено, що вилучені продукти, сировина або матеріали відповідають встановленим для них вимогам якості та безпеки, посадова особа, за рішенням якої було проведено вилучення, скасовує своє рішення про вилучення і передає вилучені продукти, сировину і матеріали їхньому власнику для подальшого використання за призначенням. Власник (продавець) вилучених з реалізації продуктів, сировини і матеріалів має право на відшкодування завданої матеріальної шкоди.

Власник зобов'язаний вилучити з обігу харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, що не відповідають встановленим вимогам, та забезпечити їхнє подальше використання, утилізацію або знищення за власний рахунок. Відповідальність за збереження та використання продуктів, сировини і матеріалів, що не відповідають встановленим вимогам, несе їхній власник.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1

1. Співвідношення понять «учасники господарських правовідносин» та «суб'єкти господарювання»: теоретичний та законодавчий аспекти.

Господарський кодекс України під поняттям «учасники господарських відносин» зазначає суб'єктів господарювання, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, громадян, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання та споживачів.

Під поняттям «суб’єкти господарювання» в законодавстві закріплено, що це є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. До них належать: господарські організації (юридичні особи, що створені відповідно до Цивільного кодексу України, підприємства, створені відповідно до ГК України, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку) та громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Таким чином, поняття учасників є ширшим за поняття суб’єктів господарювання. Крім того, суб’єкти господарювання мають статус юридичної особи, або фізичної особи - підприємця, підлягає державній реєстрації. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. Порядок та особливості державної реєстрації юридичної особи.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору такі документи: два примірники установчих документів, заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи, документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи, інформацію з документами, які підтверджують структуру власності засновників, примірник оригіналу рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи. Державна реєстрація новоутвореного та утвореного в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення центрального органу виконавчої влади як юридичної особи здійснюється у триденний строк з дня набрання чинності актом Президента України про призначення керівника відповідного центрального органу виконавчої влади. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей реєстраційної картки. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи. Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи державним реєстратором видається засновнику або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів та виписка з Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор у день державної реєстрації юридичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, що є підставою для взяття на облік юридичної особи в цих органах. Відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру.

3. Поняття та функції господарського договору.

В законодавстві не визначено поняття господарського договору, але беручи до уваги його основні ознаки, можна визначити господарський договір як зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин, спрямовані на обслуговування їх господарської діяльності, що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, охорона), інші - переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін). Регулятивна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється регулювання відносини між сторонами. Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом узгодження своїх позицій щодо змісту договору. Охоронна функція господарського договору проявляється в можливості забезпечити захист прав і законних інтересів сторін договору. Щодо функції планування, то тут необхідно зазначити, що плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання насамперед орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності. Узагальнюючи інформацію щодо всіх укладених договорів, суб'єкт господарювання здійснює планування своєї господарської діяльності, закладаючи відповідні покажчики у свої виробничі програми. Саме господарські договори є основною підставою виникнення зобов'язань між учасниками господарських відносин, що забезпечує можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання певних взаємовигідних для сторін господарських результатів. В цьому полягає опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, а також цих суб'єктів з іншими організаціями та громадянами.

4. Основні цілі та завдання законодавства про банкрутство.

Законодавство про банкрутство має виконувати такі основні функції:

1. Бути механізмом запобігання непродуктивному та неефективному використанню активів підприємств.

2. Бути інструментом відновлення стану підприємств, які опинилися на межі банкрутства, проте мають значні резерви для успішної господарської діяльності в майбутньому.

3. Сприяти найповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлює Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом“. Цей Закон слід розглядати як законодавчий акт, що містить спеціальні норми, які мають пріоритет по відношенню до норм загальних щодо регулювання порядку провадження у справах про банкрутство, відновлення платоспроможності боржника, визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, укладення мирової угоди між боржником та кредиторами, задоволення вимог кредиторів тощо. Взагалі, задля найкращого регулювання питання банкрутства необідно внести деякі зміні, які стосувалися б введення положень, спрямованих на запобігання банкрутству суб’єктів господарювання; розроблення заходів, спрямованих на вибір оптимальних шляхів погашення боргових зобов’язань, а також заходів, що забезпечуватимуть належний контроль та дієві механізми притягнення до відповідальності арбітражних керуючих при виконанні ними повноважень розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів; спрощення процедури відновлення платоспроможності, мінімізація можливостей «затягування» процесу; запровадження механізмів вирішення питань зайнятості і працевлаштування найманих працівників, звільнених у зв’язку з банкрутством роботодавця та інші питання.

5. Правове становище товариства з додатковою відповідальністю.

Дане питання регулюється ЗУ «Про господарські товариства», ЦКУ, ГКУ. Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ-далі) є господарським товариством, статутний фонд якого поділений на частки, розміри яких визначені статутними документами. ТДВ несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а у випадку його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. ТДВ діє на підставі статуту. До ТДВ застосовуються норми, що регулюють товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом. Учасник ТДВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. При виході учасника з ТДВ йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Вищим органом ТДВ є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. У ТДВ створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Контроль за діяльністю дирекції (директора) ТДВ здійснюється ревізійною комісією, що утворюється загальними зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії.

6. Поняття та особливості господарського договору.

Однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (і найпоширенішою у сфері економіки) є господарські договори, за допомогою яких опосередковуються зв'язки між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин.

Термін "господарський договір" може використовуватись в таких значеннях:

а) як угода (правочин), що породжує права та обов'язки учасників господарських відносин;

б) як зобов'язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтується на укладеній ними угоді;

в) як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язання сторін.

Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів . До таких ознак належать:

1. Особливий суб'єктний склад господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва, негосподарських організацій, громадян як засновників суб'єктів господарювання.

2. Поєднання в господарському договорі майнових та організаційних елементів.

3. Господарський договір спрямований на матеріально-технічне забезпечення діяльності учасників договірних відносин, реалізації виробленої ними продукції, робіт та послуг, спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання, координації господарської діяльності тощо.

4. Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання).

Визначивши основні риси господарського договору, можні визначити дане поняття як зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин, спрямовані на обслуговування їх господарської діяльності, що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2

1. Відмінності між поняттям господарського права — як правової науки, як галузі права, як навчальної дисципліни.

Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання. Сформувалися три точки зору щодо самостійності ГП як окремої галузі права: перша – це є самостійна галузь права, друга- не є окремою галуззю права та третя - господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, що спрямовані до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності

Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку, системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин і напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовчої практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналізу, синтезу, історичний, порівняльно-правовій та ін. Одними з основних авданнь науки господарського права с: розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права та пояснення правотворчих, правозастосовчих рішень і прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.

Господарське право як навчальна дисципліна - це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності та використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності. Курс має певну систему, яка складається з двох частин, - загальної та спеціальної. Загальна частина містить у собі матеріал щодо основних положень правового регулювання господарської діяльності незалежно від галузі та сфери цієї діяльності. Спеціальна частина господарського права як навчальної дисципліни містить матеріал щодо правового регулювання господарської діяльності в окремих галузях і сферах господарського життя.

2. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю.

Регулюється ЗУ «Про господарські товариства», ГКУ. ТОВ визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 100 осіб. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників. ТОВ діє на підставі статуту, який крім основних відомостей, повинен містити містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, розмір і порядок формування резервного фонду, порядок передання часток у статутному капіталі. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що утворюється загальними зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії.

3. Особливості правового регулювання господарських відносин у галузі побутового обслуговування.

Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним матеріальним благом) є те, що вона корисна як не матеріальна річ, а як діяльність. Одним із видів послуг за суб’єктивним складом із результатом виробничих процесів неоднорідних видів діяльності є побутове обслуговування населення. ідповідно до Правил побутового обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України обутове обслуговування визначене як організована діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з наданням побутових послуг. Правила визначають основні вимоги до побутового обслуговування населення і регулюють відносини між замовниками та виконавцями у наданні побутових послуг та території України. Виконавці здійснюють побутове обслуговування населення після державної реєстрації як юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а у випадках, передбачених законодавством, за наявності спеціального дозволу (ліцензії) та торгового патенту. Побутові послуги надаються замовникам згідно з домовленістю документальним підтвердженням укладення яких є такі документи: квитанція, чек, квиток, договір. Термін виконання замовлення встановлюється за погодженням сторін. Права, обов'язки, відповідальність виконавця і замовника, передбачені Правилами, діють з моменту укладення договору про надання побутової послуги. За невиконання або неналежного виконання обов'язків, визначених Правилами та договором виконавець несе відповідальність у порядку, передбаченому законодавством та угодою між ним і замовником. Замовник зобов'язаний прийняти та оплатити вартість наданих згідно з умовами угоди послуг. У разі невиконання або належного виконання виконавцем умов договору він користується правами, наданих законодавством. Зокрема, правом гарантійного ремонту або заміни товарів. Спірні питання між виконавцем та замовником вирішуються за домовленістю між ними, а в разі недосягнення її у порядку встановленому Законом «Про захист прав споживачів», іншими законодавчими актами. Контроль за дотриманням Правил здійснюється місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Державною інспекцією з питань захисту споживачів і його територіальними органами, іншими органами виконавчої влади у межах наданих їм повноважень.

4. Правове регулювання господарських відносин у гірничодобувній промисловості.

Гірничими відносинами згідно з Гірничим законом України є відносини, пов'язані з використанням та охороною надр. Гірничі відносини виникають у галузі геології і розвідки надр, у гірничодобувній, зокрема вугільній, гірничо-металургійній та деяких інших галузях промисловості. Правове регулювання вказаних відносин з урахуванням специфіки цих галузей здійснюється Кодексом України про надра, названим Гірничим законом України, законами України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” та “Про видобування і переробку уранових руд”, іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами. Кодекс України про надра має на меті забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва. Гірничий закон України визначає правові та організаційні засади проведення гірничих робіт. Державне регулювання гірничої справи здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, міністерства та інші органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень, визначених законодавством. Державне управління у сфері гірничих відносин здійснюють органи виконавчої влади - Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України та інші. Державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною здійснюють органи державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, інші органи держави і місцевого самоврядування в межах їхньої компетенції. Суб`єктами основної ланки господарювання у сфері гірничих відносин виступають гірничі підприємства. Гірничий закон України визначає правовий статус гірничого підприємства як цілісного організаційно відокремленого майнового комплексу засобів для видобутку корисних копалин, будівництва та експлуатації об'єктів із застосуванням гірничих технологій. До таких підприємств Закон відносить шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики тощо.

5. Правове становище виконавчих органів акціонерного товариства

Положення про виконавчий орган акціонерного товариства закріплені в ЗУ «Про акціонерні товариства», ЗУ «Про господарські товариства», ЦКУ та ін. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор). Кількісний склад виконавчого органу, порядок призначення його членів визначаються статутом товариства. Порядок скликання та проведення засідань колегіального виконавчого органу встановлюється статутом або положенням про виконавчий орган акціонерного товариства. Порядок прийняття рішень особою, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу, встановлюється статутом акціонерного товариства. Членом виконавчого органу акціонерного товариства може бути будь-яка фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність і не є членом наглядової ради чи ревізійної комісії цього товариства. Повноваження голови колегіального виконавчого органу та члена виконавчого органу припиняються за рішенням наглядової ради, якщо статутом акціонерного товариства це питання не віднесено до компетенції загальних зборів.

6. Порядок державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

Відповідно до Конституції Укр кожна людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Відповідно до цивільноо кодексу Укр право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Державна реєстрація фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи - підприємця. Для проведення державної реєстрації фізична особа подає такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

- копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків;

- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

- нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця. ата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної

реєстрації фізичної особи - підприємця державним реєстратором видається заявнику виписка з Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи - підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця для взяття фізичної особи - підприємця на облік.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3

1. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її здійснення.

Господарська діяльність – це суспільно-корисна діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру.

Ознаками господарської діяльності є такі:

• сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);

• зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання по¬слуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення по¬треб інших осіб - споживачів;

• передача зазначених благ іншим особам на платній основі;

• професійні засади здійснення такої діяльності;

• спеціальний суб'єкт - повинен зазвичай мати статус суб'єкта господа¬рювання

• поєднання приватних інтересів виробника та публічних інтересів

• значний рівень державного регулю¬вання, яке має на меті забезпечити оптимальні умови для функціону¬вання суб'єктів господарської діяльності.

В Господарському кодексі закріплено загальні принципи господарювання:

• забезпечення економічної багатоманітності, рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;

• свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

• вільний рух капіталів, товарів, послуг на території України;

• захист національного товаровиробника;

• заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місце¬вого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

За крите¬рієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприєм-ницькою) та некомерційною. За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання розрізняють господарську діяльність за участю вітчиз¬няних товаровиробників (резидентів) і зовнішньоекономічну діяльність (за учас¬тю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іно¬земного інвестора).

2. Розкрийте специфіку господарсько-правових норм.

Господарсько-правові норми - це встановлені компетентними органами в визначеному законом порядку порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах правила у сфері господарювання, які регулюють господарсько-правові відносини.

Провідне місце в будь-якому акті господарського законодавства по¬сідають господарсько-правові норми, яким властиві загальні (притаманні для всіх правових норм) і специфічні (видові) ознаки, що відображають їх відмінність від норм інших галузей права. До загальних ознак належать:

• встановлення господарсько-правових норм компетентними органами;

• встановлений законом порядок прийняття таких норм;

• фіксація таких норм у спеціальних правових документах;

• адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб.

Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфіч¬ною ознакою, що виокремлює їх від норм інших галузей права, як зміст: вони міс¬тять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення госпо¬дарської діяльності та/або організації, управління такою діяльністю). Господарсько-правові норми регулюють специфічну сферу правовідносин, а саме господарських, забезпечують специфіку регулювання відносин у різних сферах господарювання. Виділяють серед господарсько-правових норм такі: норми-заборони, норми-принципи, норми визначення, компетенційні норми, норми рекомендації, техніко-економічні норми.

3. Відповідальність за порушення законодавства про побутове обслуговування населення.

Відповідно до Правил побутового обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України побутове обслуговування визначене як організована діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з наданням побутових послуг. Виконавці повинні забезпечити знання і виконання своїми працівниками, які здійснюють побутове обслуговування замовників, Правил та дотримання інших нормативно-правових актів, що регулюють надання побутових послуг.

За невиконання або неналежного виконання обов'язків, визначених Правилами та договором виконавець несе відповідальність у порядку, передбаченому законодавством та угодою між ним і замовником. Він також не звільняється від відповідальності у разі псування чи пошкодження речей та матеріалів внаслідок їх особливих властивостей, які він не зміг виявити під час прийняття замовлення. Виконавець не несе відповідальності за недоліки у наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли не з його вини. У разі невиконання або належного виконання виконавцем умов договору замовник користується правами, наданих законодавством. Зокрема, правом гарантійного ремонту або заміни товарів. Спірні питання між виконавцем та замовником вирішуються за домовленістю між ними, а в разі недосягнення її у порядку встановленому Законом «Про захист прав споживачів», іншими законодавчими актами. У разі неотримання замовником без поважних причин замовлення у визначений угодою термін з урахуванням обумовленого пільгового терміну він повинен відшкодувати виконавцю вартість зберігання замовлення. Контроль за дотриманням Правил здійснюється місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Державною інспекцією з питань захисту споживачів і його територіальними органами, іншими органами виконавчої влади у межах наданих їм повноважень.

4. Правове положення повного товариства.

Правове положення визначається ЦКУ, НКУ, ЗУ «Про господарські товариства». Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Установчий документ – засновницький договір, який крім основних питань, визначає також розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства. Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників. може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Передача учасником повного товариства своєї частки іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників. При реорганізації юридичної особи правонаступник має переважне право вступу до товариства за згодою решти учасників. Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, які є однорідними з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах, окрім акціонерних товариств, які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці. Учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежним чином виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства в порядку, передбаченому установчими документами. Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов'язаннями не допускається. Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, то у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення.

5. Порядок укладання господарських договорів.

Єдиного порядку укладення господарського договору не існує. Проте, враховуючи положення чинного господарського законодавства можна визначати основні засади укладання господарських договорів, включаючи й процедури, що застосовуються при цьому. Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

1. торги (аукціони, тендери), серед яких розрізняють торги на реалізацію майна, робіт, послуг і торги на при¬дбання майна, визначення виконавця робіт або послуг.

2. конкурси, які можуть бути некомерційними і комерційними

3. двоступеневі торги (конкурентні переговори)

4. процедура запиту цінових пропозицій (щодо закупівель товарів, робіт і послуг, для яких існує постійно ді-ючий ринок)

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізня¬ють два основні види:

1. загальний порядок укладання господарських договорів (передбачається в ГКУ), який складається з кількох стадій, при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено: 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляд одержаного проекту договору та його підписання, а у випадку виникнення розбіжностей - складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту; 3 - стадія розгляду й узгодження розбіжнос¬тей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду, якщо узгодження роз¬біжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення.

2. шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сто-рін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли згоди щодо всіх умов договору.

6. Підстави господарсько-правової відповідальності.

ГКУ зазначає, що підставами господарсько-правової відповідальності є вчинення суб’єктом господарських відносин правопорушення у сфері господа¬рювання. Розрізняють такі види підстав господарсько-правової відповідальності:

1. Нормативна. Це сукупність норм права про відповідальність суб’єктів господарських відносин.

2. Господарська правосуб’єктність правопорушника і потерпі¬лого. Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організа¬ційно-правових форм.

3. Юридико-фактична. Це протиправні дія або бездіяльність особи, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи чи заважають їх реалізації. Дана підстава складається з елементів, які на-зиваються умовами господарсько-правової відповідальності: факт господарського порушення, протиправність поведінки господарського порушника, причинний зв’язок між протиправною поведінкою по¬рушника і завданими потерпілому збитками, вина правопорушника (умисел або необережність).

Також діє принцип презумпції вини, тобто “відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання”, що пе¬редбачений ЦКУ.

Сукупність вище зазначених чотирьох умов утворює юридико-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосуван¬ня майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки, штрафу чи пені досить лише двох з них: факту гос¬подарського правопорушення та протиправності поведінки по-рушника

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 4

1. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки.

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам еко¬номіки - державному та комунальному. Основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів визначається: ГКУ, ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про приватизацію державного майна», «Про оренду державно¬го та комунального майна», «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», «Про управління об'єктами державної власності», «Про холдингові компанії в Україні» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному сек¬торах економіки тісно пов'язане з використанням державного та комунального майна, правовим статусом господарських організацій, що діють на базі такого майна. Незважаючи на відмінність цих секторів, вони мають спільні риси, а саме:

• суб'єктами господарювання є організації, що функціонують на базі відповідної форми власності;

• використання приватизації державного та комунального майна;

• встановлення законом особливості здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки

• можливість визначення законом особливості застосування процедури бан¬крутства до підприємств цих секторів.

• зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативно¬го управління;

• організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів та організацій;

Відмінності між державним та комунальними сектора¬ми стосуються органів, які здійснюють організаційно-управлінські повнова¬ження, їх компетенції, порядку прийняття ними та ін.

2. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання.

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановле¬них Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарю¬вання. Це зазначається в Преамбулі ГКУ. Так, ГКУ зазначає, що правовий господарський порядок формується на основі поєднання ринкового саморегулювання відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання економічних процесів. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання становлять:

- право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону;

- право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

- взаємовигідне співробітництво з іншими країнами;

- забезпечення державою соціальної спрямованості України;

- право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне по¬вітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України

- визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, недопущення протиправного позбавлення власності, непоруш¬ності права приватної власності;

- економічна багатоманітність, право кожного громадянина на підприєм¬ницьку діяльність, що не є забороненою законом;

- визнання і дія в Україні принципу верховенства права;

- забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України;

- та інші.

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарюван¬ня здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України, визна¬чається Господарським кодексом України та іншими актами господарського за¬конодавства.

3. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності та порядок їх закріплення.

У ГКУ визначено, що обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

На сьогоднішній день, закон який встановлює обмеження є Закон України «Про підприємництво», який втратив чинність окрім статті, яка встановлює обмеження.

1. діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у Кабінетом Міністрів України у встановленому порядку;

2. діяльність, пов’язана з проведення ломбардних операцій може здійснюватися державними підприємствами та організаціями, а також і повними товариствами;

3. діяльність, пов’язана з проведенням судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, а також криміналістичних, може здійснюватися лише державними підприємствами та організаціями;

4. лише державні підприємства та організації можуть здійснювати діяльність, пов’язану з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою;

5. діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України “Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори”;

6. діяльність, пов’язана з виробництвом біоетанолу, здійснюється суб’єктами господарювання за наявності відповідної ліцензії.

4. Порядок створення публічного акціонерного товариства.

В ЗУ «Про акціонерні товариства» зазначається, що акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, яка діє на момент створення акціонерного товариства. Публічні АТ повинні мати веб сторінку в інтернеті. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій. Для створення акціонерного товариства засновники повинні провести закрите (приватне) розміщення його акцій, установчі збори та здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства. У разі заснування акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед його засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій товариства може здійснюватися після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій. Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:

1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;

2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

3) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

7) оплата засновниками повної вартості акцій;

8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;

10) подання Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

11) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

5. Поняття та значення організаційно-управлінських засад у сфері господарювання. Характеристика рівнів та форм регулювання господарської діяльності.

Господарська діяльність, як і будь-яка інша, вимагає організації та управління.

Організація господарської діяльності являє собою систему заходів, спря¬мованих на раціональне поєднання всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону.

Будь-яка господарська система складається з елементів, серед яких можна виділити: суб'єктів: суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі; майнову базу; нормативне регулювання, що визначає основні засади функціонування господарської системи; інформаційна підсистема, що дає змогу підтримувати зв'язок між складовими системи.

Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни, середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи тощо.

Складність господар¬ської система обумовлює складність і рівень регулювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонуван¬ня економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових; ре¬гіональний рівень має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах наданих державою повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних фор¬мах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здій¬снення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточ¬ними справами (вирішення організаційних питань); контроль (вста¬новлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, вияв¬лення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

6. Господарсько-правова відповідальність: поняття та види.

Господарсько-правова відповідальність - це заходи впливу на економічні інтереси учасників госпо-дарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення. Господарсько-правова відповідальність, як і будь-яка інша юридична відпо¬відальність, забезпечується державним примусом. Великий перелік актів, які передбачають випадки застосування від¬повідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, зокрема до них можна віднести: ЦКУ, ГКУ, ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», ЗУ «Про захист прав споживачів» тощо.

Відповідно до ГК України господарські санкції є правовим засобом відповідальності у сфері господарювання. Господарсько-правові санкції можна класифікувати за різними ознаками, зо¬крема:

1. За критерієм спрямованості - на майнові (конфіскація, сплата неустойки/штрафних санкцій, відшкодування збитків) та організаційні (господарсько-організаційні, оперативно-господарські санкції).

2. За характером порушених відносин - санкції, що застосовуються у горизонтальних відносинах, тобто між рівноправними суб'єктами господарюван¬ня; санкції, що застосовуються у вертикальних відноси¬нах, тобто між компетентним державним органом і суб'єктом господарювання; універ¬сальні санкції, що застосовуються і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах.

3. За критерієм змісту впливу - на грошові (сплата неустойки/штрафних санкцій, відшкодування збитків) та на¬туральні (заміна неякісної продукції на якісну).

4. Залежно від інституту господарського законодавства, норми якого передбачають застосування господарсько-правової відповідальності, розрізняють:

• відповідальність в галузі зовнішньоекономічної діяльності;

• відповідальність в галузі транспорту;

• відповідальність на ринку цінних паперів;

• відповідальність у сфері капітального будівництва;

• відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодав¬ства;

• та ін.

5. Залежно від виду порушених відносин - санкції, що застосовуються в договірних відносинах, і санкції, що застосовуються в позадоговірних відносинах.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

1. Правовий режим державного майна.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

• функції власника щодо об'єктів державної власності здійснюються вищими органами державної влади і реа¬лізуються через їх повноваження;

• суб'єкт права власності сам встановлює правові норми, що регу¬люють відносини державної власності;

• реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створе¬них державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.

До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності. Також належить ще майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава здійснює також права власника через уповноважені органи державної влади щодо об'єктів права власності Українського народу. Управління об'єктами державної власності здійснюють Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Також у передбачених законом випадках, управляння державним майном можуть здійснювати інші суб'єкти. Існує перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад. Цей перелік встановлюється Кабінетом Міністрів України. Підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність. Відчуження суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється лише на конкурентних засадах.

2. Зміст попереднього договору та договору про наміри, їх порівняльна характеристика.

Попередній договір — це договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку, а саме не пізніше 1 року з моменту укладення попереднього договору, укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. Насамперед слід зазначити, що намір сторін укласти в майбутньому основний договір закріплюється саме за допомогою договірної конструкції - попереднього договору. года сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. Перевагами попереднього договору є можливість притягнення до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі й не одержаних доходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду. Для того, щоб договір про наміри мав обов'язковий характер, в ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри, що мають місце на практиці. У зазначених угодах про наміри лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода про наміри не породжує прав і обов'язків сторін, якщо у ній не встановлене інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього яких-небудь правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію.

3. Порядок заняття торговельною діяльністю і правилах торговель¬ного обслуговування населення.

Регулюється це питання Постановою КМУ Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів, також Господарським і Цивільним кодексами України, Законом України "Про захист прав споживачів", іншими актами законодавства. Порядок та правила визначають загальні умови провадження торговельної діяльності суб'єктами оптової торгівлі, роздрібної торгівлі, закладами ресторанного господарства. Суб'єкт господарювання провадить торговельну діяльність після його державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за наявності відповідних дозвільних документів (ліцензії, торговельного патенту тощо). Може мати: торговельні об'єкти оптової торгівлі, складське приміщення або мережу складів - для провадження оптової торговельної діяльності; роздрібну торговельну мережу - для провадження роздрібної торговельної діяльності; мережу закладів ресторанного господарства - для здійснення ресторанного обслуговування. Суб'єкти господарювання повинні забезпечити: відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця) ; наявність на видному та доступному місці куточка покупця, в якому розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу; розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог; продаж товарів та їх обмін згідно з установленими правилами і нормами. Щодо торговельного обслуговування населення , то працівники суб'єкта господарювання зобов'язані забезпечити реалізацію прав споживачів, визначених Законом України "Про захист прав споживачів", виконувати ці правила та вимоги інших нормативно-правових актів, що регулюють торговельну діяльність. Забороняється продаж товарів, що не мають відповідного маркування, належного товарного вигляду, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, строк придатності яких минув, а також тих, що надійшли без документів, передбачених законодавством, зокрема які засвідчують їх якість та безпеку. Суб'єкт господарювання зобов'язаний: надавати споживачеві у доступній формі необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари; сприяти у вільному виборі товарів і додаткових послуг, на його вимогу провести перевірку якості, безпеки, міри, ваги; забезпечити можливість використання спеціальних платіжних засобів під час здійснення розрахунків за продані товари; забезпечити приймання, зберігання і продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства; створити умови для збереження речей споживачів, у разі, коли вхід до торговельного об'єкта з товарами, які реалізуються в таких закладах, заборонено. У разі відпуску недоброякісної або виготовленої з порушенням технології страви (виробу) споживач має право за своїм вибором вимагати від суб'єкта господарювання замінити її або сплатити вартість.

4. Право господарського відання та оперативного управління.

Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повнова¬жень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан¬ньому всієї сукупності прав називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування. Всі вони є похідними від права влас¬ності й залежними від первісного власника.

Право господарського відання порівняно з правом власності є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпоря¬дження майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями від¬повідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому титулі, і може бути суб'єктом банкрутства. Власник майна здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. На такій правовій основі майно закріплюється за держав¬ними та комунальними унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, громадськими, релігійними організаціями, громадянами та кооперативами.

Право оперативного управління також є похідним від пра¬ва власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджати¬ся закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням для здійснення некомерційної господарської діяльності, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами та іншим майном, крім основних фондів, в межах, встановлених законодавством та власником майна. Власник майна, закріпле¬ного на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна, має право вилучати у такого суб'єкта надлишкове майно, а також майно, що використовується ним не за призначенням. Суб'єкт права оперативного управління відпо¬відає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Цей правовий титул використо¬вується щодо казенних підприємств, унітарних некомерційних підприємств, унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, коо¬перативами, громадськими, релігійними організаціями, громадянами.

5. Правовий статус учасників провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» учасники провадження у справі про банкрутство - сторони, власник майна боржника, арбітражний керуючий (керуючий санацією, розпорядник майна, ліквідатор),інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю.

Боржник є суб'єктом підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, включаючи і сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Кредитором є юридична або фізична особа, яка має вимоги, що підтверджені відповідними документами, щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника. До кредиторів також відносять органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів.

Розпорядником майна є фізична особа, на яку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство.

Керуючим санацією є фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.

Ліквідатором є фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, якого було визнано банкрутом, а також забезпечує задоволення вимог кредиторів.

Арбітражним керуючим (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є фізична особа, яка має ліцензію та діє на підставі ухвали господарського суду.

Представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю - особа, уповноважена загальними зборами представляти їх інтереси при проведенні процедур банкрутства з правом дорадчого голосу.

Державний орган з питань банкрутства здійснює державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника, визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків.

6. Поняття, ознаки та види суб'єктів господарських правовідносин. Основи правового статусу суб'єктів господарювання.

Учасниками господарських правовідносин є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної вла¬ди та органи місцевого самоврядування, наділені відповідною компетенцією, громадяни, організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання або здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження.

Не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин. Такими суб'єктам є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким властиві такі ознаки:

• здійснення господарської діяльності або управління господарською діяльністю,;

• створення у вста¬новленому законом порядку,

• наявність майна, необхідного для господарської діяльності чи управління такою діяльністю

• наявність господарської правосуб'єктності

ГКУ розрязняє такі категорії суб’єктів господарювання:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивіль¬ного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відпо¬відно до ГК України, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Класифікація суб’єктів господарських відносин:

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

•суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпо¬середньо здійснюють господарську діяльність

• суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управ¬ління господарською діяльністю

Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють дер¬жавні (державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства), комунальні (комунальні підприємства, органи місцевого самовряду¬вання та їх виконавчі органи), колективні (господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання), приватні (індивідуальні підприєм¬ці, приватні підприємства) та змішані (орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи) суб'єкти господарського права.

ГКУ загальні засади створення суб'єкта господарювання, в тому числі правову підставу, форми створення, необ¬хідність додержання вимог чинного законодавства. Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих докумен¬тів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Обсяг правосуб'єктності суб'єктів господарювання за¬лежить від правового титулу майна, від основного виду діяльності. Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними вида¬ми діяльності, наприклад, банківські операції, страхування і передбачаються у відповідних законах.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6

1. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин.

.Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським кодексом та нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

- майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

- земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні — Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі — Кодексом “Про надра” від 27.07.1994 p., лісові - Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., водні- Водним кодексом від 06.06.1995 p., відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу (законами: від 25.06.1991 р. “Про охорону навколишнього природного середовища”, від 03.03.1993 р. “Про тваринний світ”, від 09.04.1999 р. “Про рослинний світ”), територій і об'єктів природно-заповідного фонду - Законом від 16.06.1992 р. “Про природно-заповідний фонд України”, атмосферного повітря - Законом від 16.10.1992 р. “Про охорону атмосферного повітря”);

- трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;

- фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від 21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових актів);

- адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про адміністративні право порушення, низкою законів: “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про міліцію” та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств: останні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім'ї), проте у разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму селянське господарство виступає як суб'єкт господарювання зі специфічним правовим статусом, що визначається спеціальним Законом - “Про особисте селянське господарство”, від 15.05.2003 р.

2. Засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання.

ГКУ Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

3. Порівняння порядку укладання договорів за Цивільним кодексом і Господарським кодексом. ??

Загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна подальша настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено):

1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту;

2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором авторові проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору);

3 - стадія розгляду і узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося;

4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані і одна із сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору: (а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; (б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) i прийняття пропозицiї (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договiр вважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. В той же час, коли пропозицiя укласти договiр зроблена усно без зазначення строку для вiдповiдi, договiр вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозицiї. Якщо така пропозицiя зроблена в письмовій формі, договiр вважається укладеним, коли вiдповiдь про прийняття пропозицiї одержана протягом нормально необхідного для цього часу.

4. Правове положення приватних підприємств.

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особ¬ливості правового становища таких підприємств регламентується законодавством лише схематично.

Так, відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством є під¬приємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підпри¬ємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо підприємств - статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може за¬кріплюватися на будь-якому з основних правових титулів — праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управ¬ління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особли¬вість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.

• Різновидом приватного підприємства є фермерське госпо¬дарство, особливості правового становища якого розглядатимуться далі (п. 3.7).

5. Правове регулювання господарських відносин у галузях торгівлі та побутового обслуговування.

Згідно ст. 263 ГК господарсько-торгівельною є діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг. Вона може здійснюватися суб’єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торгівельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля.

Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

6. Види та організаційно-правові форми підприємств.

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

2. У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

7. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

8. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

9. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Підстави скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. ???

ГКУ Стаття 247. Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання за порушення закону

1. У разі здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації.

2. Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання провадиться за рішенням суду, що є підставою для ліквідації даного суб'єкта господарювання відповідно до статті 59 цього Кодексу.

2. Компетенція установчих зборів акціонерного товариства.

Загальні збори є вищим органом акціонерного товариства

1. Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.

2. До виключної компетенції загальних зборів належить:

1) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) прийняття рішення про анулювання викуплених акцій;

4) прийняття рішення про зміну типу товариства;

5) прийняття рішення про розміщення акцій;

6) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу товариства;

7) прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства;

8) прийняття рішення про дроблення або консолідацію акцій;

9) затвердження положень про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган та ревізійну комісію (ревізора) товариства, а також внесення змін до них;

10) затвердження інших внутрішніх документів товариства, якщо це передбачено статутом товариства;

11) затвердження річного звіту товариства;

12) розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом;

13) прийняття рішення про викуп товариством розміщених ним акцій, крім випадків обов'язкового викупу акцій, визначених статтею 68 цього Закону;

14) прийняття рішення про форму існування акцій;

15) затвердження розміру річних дивідендів з урахуванням вимог, передбачених законом;

16) прийняття рішень з питань порядку проведення загальних зборів;

17) обрання членів наглядової ради, затвердження умов цивільно-правових договорів, трудових договорів (контрактів), що укладатимуться з ними, встановлення розміру їх винагороди, обрання особи, яка уповноважується на підписання договорів (контрактів) з членами наглядової ради;

18) прийняття рішення про припинення повноважень членів наглядової ради, за винятком випадків, встановлених цим Законом;

19) обрання членів ревізійної комісії (ревізора), прийняття рішення про дострокове припинення їх повноважень;

20) затвердження висновків ревізійної комісії (ревізора);

21) обрання членів лічильної комісії, прийняття рішення про припинення їх повноважень;

22) прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства;

23) прийняття рішення про виділ та припинення товариства, крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 84 цього Закону, про ліквідацію товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження порядку та строків ліквідації, порядку розподілу між акціонерами майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу;

24) прийняття рішення за наслідками розгляду звіту наглядової ради, звіту виконавчого органу, звіту ревізійної комісії (ревізора);

25) затвердження принципів (кодексу) корпоративного управління товариства;

26) обрання комісії з припинення акціонерного товариства;

27) вирішення інших питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів згідно із статутом товариства.

3. Повноваження з вирішення питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів, не можуть бути передані іншим органам товариства.

3. Наслідки порушення умов господарського договору.

ГКУ Пункт 2 ст. 193. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Пункт 2 ст. 218. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

4. Правовий становище та особливості господарського товариства з одним учасником.

На сьогодні порядок створення та діяльності господарських товариств регулюються Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про господарські товариства», Законом України «Про акціонерні товариства».

Згідно ст. 113 Цивільного кодексу України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Цей же Цивільний кодекс розподіляє юридичних осіб на таких, що створюються шляхом об’єднання осіб та тих, що створюються шляхом об’єднання майна. До перших юридичних осіб відносять: товариство з обмеженою відповідальністю товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. До об’єднань осіб належать повні та командитні товариства.

На даний час законодавство України передбачає, що господарське товариство, крім повного та командитного товариства, може бути створене одним засновником, який стає його єдиним учасником.

Отже, господарське товариство у формі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, акціонерного товариства може створюватися однією фізичною або юридичною особою.

Оскільки установчим документом повного та командитного товариства є засновницький договір, який підписується кількома особами, тому законодавством передбачено, що вони не можуть створюватися однією особою. Законодавством також передбачено, що одна особа може бути учасником лише одного повного товариства.

Особливостями командитного товариства є те, що разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участь в діяльності товариства (ст. 133 Цивільного кодексу України). Одна особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві.

Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 року також передбачає, що акціонерне товариство може бути створене одним засновником.

На сьогоднішній день досить поширеним є явище створення акціонерних товариств одним учасником, особливо в державному секторі економіки. Такі акціонерні товариства створюються на базі державних унітарних підприємств акціонерних товариств.

Але буває, що акціонерне товариство з одним учасником утворюється в результаті його реорганізації шляхом придбання одним акціонером всіх акцій товариства, відступлення частки на користь іншого учасника, виключення учасника.

Існування таких господарських товариств з одним учасником не залежить від зміни складу його учасників. У таких випадках акціонер може самостійно розпоряджатися своїми корпоративними правами, зокрема відчужувати акції. Крім того, існує розмежування відповідальності єдиного учасника і господарського товариства.

Але правове регулювання діяльності господарських товариств з одним учасником ще досить не досконале. Цивільним кодексом України, Законом України «Про господарські товариства» визначається, що вищим органом управління господарського товариства є загальні збори учасників товариства. А це означає, що це має бути колегіальний орган, а один учасник не може скликати загальні збори, обговорювати винесені на порядок денний питання та підписувати протокол загальних зборів. Якщо в господарському товаристві є один учасник, то він самостійно вирішує всі питання віднесені до компетенції загальних зборів. Тому норми законодавства, які регулюють порядок скликання, проведення загальних зборів, порядок прийняття ними рішень не можна застосовувати до діяльності товариств з одним учасником.

Новий Закон України «Про акціонерні товариства» вже регламентує діяльність акціонерних товариств з одним учасником. Він визначає, що у разі якщо акціонерне товариство складається з однієї особи, до такого товариства не застосовуються положення щодо порядку скликання та проведення загальних зборів акціонерного товариства.

Таким чином, можна зробити висновок, що на законодавчому рівні існують прогалини в правовому регулюванні діяльності господарських товариств з одним учасником і законодавство України потребує вдосконалення у цій сфері

5. Стадії укладання господарського договору.

ГКУ Стаття 181. Загальний порядок укладання господарських договорів

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

1. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

2.Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

3. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

4. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України .

(((Проте аналіз чинного господарського законодавства дозволяє визначати основні засади укладання господарських договорів, включаючи й процедури, що застосовуються при цьому.

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

торги (аукціони, тендери); застосування таких процедур передбачається: ГК України (ст. 185), законами «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (статті З, 13-16) та ін.;

конкурси: застосовуються відповідно до законів: «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу при¬ватизацію)» - ст. 17-21, «Про концесії» (статті 6-8) та ін.;

Торги (аукціони, тендери) можуть бути кількох видів.

Так, розрізняють торги на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з тим із учасників торгів/претендентів, який за¬пропонував найвищу ціну за майно, що продається, або роботи, послуги, що пропонуються) і торги на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим із учасників торгів, який запропонував найнижчу ціну за майно, яке необхідно придбати, або за виконання необхідних для замовника робіт).

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два основних види:

загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна подальша настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором авторові проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду і узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані і одна із сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору: (а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; (б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;

шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або передконтрактної угоди) з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли згоди щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укладенні договорів на ярмарках).

Господарський кодекс України визначає особливості укладення господарських договорів залежно від підстав (державне замовлення, рішення суду), застосування певної модифікації форми договору (типовий договір, примірний договір, договір приєднання).))))

6. Штрафні санкції у господарському праві: поняття та види.

Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб'єктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції. Розмір цієї відповідальності загалом залежить від ступеня серйозності господарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові збитку. Крім того, штрафна відповідальність може застосовуватися "понад завдані збитки", якщо законом або договором не встановлено інше.

Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Загальне поняття штрафів як відповідальності у господарських відносинах визначає законодавець. Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу "штрафом визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання".

Закон розрізняє три види штрафних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню та неустойку. Всі вони покликані виконувати штрафну, каральну функцію, хоч мають і певні відмінності.

Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами:

- штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, що їх сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень (ст. 359 ЦК). Їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;

- штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості;

- штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом.

Неустойка є різновидом штрафної санкції, розмір якої визначається законом або договором у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція у разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з тим законом або договором передбачаються так звані залікові неустойки (ст. 204 ЦК). Залікова неустойка має місце в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності.

Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконано (ст. 214 ЦК). Тобто розмір цієї санкції збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Вертикальне та горизонтальне регулювання господарських відносин.

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юридичного захисту прав та законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:

(Вертикальне регулювання)

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Метод владних приписів передбачає насамперед врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це - примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств.

(Горизонтальне регулювання)

Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік).

Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).

2. Поняття та ознаки господарського договору.

Господарський договір – це майнова угода господарюючого суб’єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської (комерційної діяльності) при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Ознаки:

1. Особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин: органів або організацій господарського керівництва (зокрема, при укладенні державних контрактів), негосподарських організацій (для задоволення їхніх господарських потреб у продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян як засновників господарських організацій корпоративного типу (для забезпечення спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання).

2. Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин: матеріально-технічного забезпечення їхньої діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільної діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації господарської діяльності тощо.

3. Тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед з внутрішньофірмовим плануванням учасників господарських відносин, а також з державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів) і комунальним плануванням (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності – її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

4. Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення або передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо).

5. Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) і загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо) .

6. Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

3. Оперативно-господарські санкції: поняття та види.

Стаття 235. Оперативно-господарські санкції

1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

2. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

3. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

Стаття 236. Види оперативно-господарських санкцій

1. У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

2. Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

((((Стаття 237. Підстави та порядок застосування оперативно-господарських санкцій

1. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.

2. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.))))

4. Правове регулювання господарської діяльності з надання послуг поштового зв'язку.

Відносини у сфері надання послуг поштового зв'язку регулюються Конституцією України, ЗУ „Про поштовий зв'язок” та іншими законами України і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Поштовий зв'язок - приймання, обробка, перевезення та доставка (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій.

Види:

Поштовий зв'язок загального користування - складова частина поштового зв'язку України, призначена для надання послуг поштового зв'язку встановленого рівня якості всім користувачам.

Поштовий зв'язок спеціального призначення - складова частина поштового зв'язку України, призначена для надання послуг поштового зв'язку окремим категоріям користувачів.

Основними засадами діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку є:

захист інтересів користувачів у сфері надання послуг поштового зв'язку;

забезпечення надання послуг поштового зв'язку встановленого рівня якості;

доступність до ринку послуг поштового зв'язку;

законодавче регулювання відносин у сфері надання послуг поштового зв'язку;

забезпечення прав користувачів на таємницю інформації у сфері надання послуг поштового зв'язку;

забезпечення прав операторів поштового зв'язку;

єдність правил, стандартів і норм у сфері надання послуг поштового зв'язку.

Державне регулювання діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку здійснюється з метою формування орієнтованого на користувача ринку послуг поштового зв'язку шляхом:

нормативно-правового забезпечення діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку;

контролю за додержанням законодавства про поштовий зв'язок;

формування єдиної науково-технічної політики у сфері надання послуг поштового зв'язку;

формування переліку показників якості послуг поштового зв'язку та встановлення їх рівня;

стандартизації та сертифікації засобів поштового зв'язку;

регулювання тарифів на послуги поштового зв'язку;

забезпечення конкуренції у сфері надання послуг поштового зв'язку.

(((Стаття 9. Тарифне регулювання у сфері надання послуг поштового зв'язку

Тарифне регулювання у сфері надання послуг поштового зв'язку здійснюється національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, відповідно до законодавства України і повинно стимулювати впровадження операторами новітніх технологій, підвищення якості надання послуг, збільшення обсягів і розширення номенклатури послуг.

Тарифному регулюванню у сфері надання послуг поштового зв'язку підлягають виключно універсальні послуги поштового зв'язку.

Стаття 10. Стандартизація і сертифікація засобів поштового зв'язку

Засоби поштового зв'язку, що застосовуються у мережах поштового зв'язку загального користування, підлягають стандартизації та сертифікації відповідно до законодавства України згідно з переліком, який встановлюється уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі зв'язку.)))

5. Поняття організаційно-правової форми підприємництва за законодавством України.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Стаття 45. Організаційні форми підприємництва

1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Коментар:

1. Частина 1 даної статті надає право здійснювати підприємницьку діяльність у будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій законом. Відповідно до ст. 83 Цивільного кодексу юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Так, зокрема, Господарський кодекс передбачає такі організаційно-правові форми підприємництва: підприємство (приватне, державне, казенне, орендне, підприємство з іноземними інвестиціями тощо), господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), об'єднання підприємств тощо.

2. Законодавством встановлюються відповідні загальні вимоги щодо порядку створення, державної реєстрації, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва, які передбачені Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та іншими нормативно-правовими актами. Крім того, для деяких організаційно-правових форм підприємництва передбачені особливості їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації. Так, наприклад, Законом України "Про банки і банківську діяльність" такі особливості передбачені для банківських установ, Законом України "Про страхування" - для страхових організацій, Законом України "Про товарну біржу" - для товарних бірж тощо.

3. Залежно від мети здійснення Господарський кодекс розмежовує господарську комерційну діяльність (підприємництво) та некомерційну господарську діяльність. Остання спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку (див. коментар до ст. 52). Проте, незважаючи на це, суб'єкти некомерційної господарської діяльності для задоволення своїх потреб мають право займатися підприємницькою діяльністю. У такому випадку, як визначає ч. 3 коментованої статті, на цих суб'єктів поширюються вимоги законодавства про підприємництво саме на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

6. Адміністративно-господарські санкції: поняття та види.

Стаття 238. Застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання

1. За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

2. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Стаття 239. Види адміністративно-господарських санкцій

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:

вилучення прибутку (доходу);

адміністративно-господарський штраф;

стягнення зборів (обов'язкових платежів);

застосування антидемпінгових заходів;

припинення експортно-імпортних операцій;

застосування індивідуального режиму ліцензування;

зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №9

1. Поняття, система та основні характеристики господарського законодавства.

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівни¬цтва (в т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

• значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів; цьому є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і відповідно — правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

• перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання - страхування (Закон «Про страхування»), інвестування (Закон «Про кооперацію»), господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

• кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, (набув чинності з 01.01.2004 р); Господарський кодекс визначає основи господарювання, яке базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності та має на меті утвердження оптимального суспільного господарського порядку у сфері національної економіки; складається з 9 розділів;

• наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії — відомчих, регіональних, локальних.

Система:

1. конституційні норми, які мають найвищу юридичну силу. Конституція України встановлює загальні принципи здійснення господарської діяльності. Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто конституційні права та свободи суб'єктів господарської діяльності є такими, що діють безпосередньо.;

2. норми міжнародно-правових актів, які містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Чинні міжнародні договори після надання згоди Верховною Радою України стають частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором, що набрав чинності в установленому законом порядку, встановлені інші правила, які не суперечать Конституції України, то діють норми міжнародного договору;

3. кодифіковані нормативно-правові акти (кодекси). Основоположним нормативним актом у сфері регулювання господарської діяльності є Господарський кодекс України, який «...визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання». Інші кодекси України (про адміністративні правопорушення, бюджетний, земельний, митний, цивільний та інші) також мають значення для регулювання окремих правовідносин, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності.;

4. закони (встановлені Верховною Радою України, загальнообов'язкові правила поведінки, які мають найвищу юридичну силу)

5. підзаконні нормативно-правові акти (постанови, розпорядження, положення, інструкції, накази тощо органів центральної влади та управління, міністерств, відомств, установ, їх посадових осіб тощо). Чільне місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають Укази та Розпорядження Президента України, які є обов'язковими для виконання на всій території України. Наступними нормативно-правовими документами в ієрархії підзаконних нормативних актів є Постанови та Розпорядження Кабінету Міністрів України. Різновидом підзаконних нормативних актів є нормативні документи, які приймаються окремими міністерствами та відомствами. Вони мають велике значення як галузеві нормативно-правові акти і особливо важливі для регулювання господарсько правових відносин.

6. рішення органів місцевої влади та місцевого самоврядування. Органи місцевої влади та місцевого самоврядування, які управляють майном, що є в комунальній власності, мають право затверджувати програми соціально-економічного та культурно-го розвитку, встановлювати місцеві податки та збори, утворюва-ти, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприєм-ства, організації й установи, а також здійснювати контроль за їх діяльністю, у тому числі й господарською, вирішувати інші пи-тання місцевого значення.

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

2. Монопольне становище на ринку та зловживання ним.

Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.

Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

Зловживанням монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

3. Основні права та обов'язки суб'єкта господарювання, їх коротка характеристика.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) і суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у т. ч. від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право оперативно-господарського використання), від основного виду діяльності та відповідно - можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і відповідно - можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов 'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - які характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єктові господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єктові господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток в межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, організаційно-управлінські повноваження. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійсненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах - «Про банки і банківську діяльність» (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), «Про страхування» (статті 3, 10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 - право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

• отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон (частинами 3 та 4 ст. 4 Закону України «Про підприємництво») передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) в порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (це підпорядковані Кабінету Міністрів міністерства та відомства, до сфери діяльності яких входить той вид підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню) заяву про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.;

• отримати в передбачених законом випадках патент. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в т. ч. індивідуальним підприємцям) державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;

• дотримуватися вимог антимонопольного - конкурентного законодавства;

• вести бухгалтерський облік і звітність;

і • сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

• забезпечувати безпеку виробництва (екологічну, пожежну, радіаційну, санітарно-епідеміологічну, щодо охорони праці тощо);

• не порушувати права та законні інтереси інших осіб;

• виконувати інші вимоги, передбачені законодавством. Спеціальні обов'язки притаманні для суб'єктів господарських

правовідносин із спеціальним (виключним) предметом діяльності. Так, комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного інвестування зобов'язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.

4. Попередній договір за Цивільним та Господарським кодексами України.

Із принципом свободи договору тісно пов'язана можливість укладання суб'єктами підприємницької діяльності попередніх договорів. Адже таке укладання є своєрідним обмеженням свободи підприємницької діяльності, яке, щоправда, впроваджується власне підприємцями за взаємної згоди.

За змістом ст. 182 ГК України (ст. 635 ЦК України) попереднім вважається договір, згідно з яким суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Характеристика попереднього договору

1. Предметом попереднього договору є укладення в майбутньому основного господарського договору.

Насамперед слід зазначити, що намір сторін укласти в майбутньому основний договір закріплюється саме за допомогою договірної конструкції - попереднього договору. Як ЦК (ч. 4 ст. 635), так і ГК України (ч. 6 ст. 182) спеціально зазначають, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

2.Основний господарський договір укладається на умовах, передбачених попереднім договором.

На практиці виникає питання про те, які умови можна вважати істотними в попередньому договорі. Судячи з вищенаведеного визначення, ними можна вважати обов'язок у майбутньому укласти основний договір, а також строки укладення такого договору. В попередньому договорі повинні зазначатися умови, що є істотними, в свою чергу, для основного договору. Проте, як вірно зазначається в юридичній літературі, в попередньому договорі можуть зазначатися лише деякі, а не всі істотні умови основного договору. Це обґрунтовується тим, що якщо б на момент виникнення договірних правовідносин були всі істотні умови основного -договору, то відпала б необхідність в укладенні попереднього договору. Хоча при цьому зберігається ймовірність того, що в майбутньому, коли визначаться всі істотні умови основного договору, його укладення в силу як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників втратить актуальність (економічну доцільність) для однієї з його сторін.

Згідно із ч. 2 ст. 182 ГК України попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. У цьому договорі визначається і порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором (абз. З ч. 1 ст. 635 ЦК України).

Попередній договір може містити й ті умови, що їх необхідно оперативно виконувати до моменту укладення основного договору. Іншими словами, деякі умови попереднього договору повинні виконуватися після його укладення незалежно від строку укладення основного договору. Після з'ясування решти умов виникає можливість укласти основний договір, у якому можна буде здійснити коригування того, що було виконане за попереднім договором.

3. Основний господарський договір повинен бути укладений у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору. Вказівка на те, що законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 635 ЦК України.

Попередній договір не можна вважати способом забезпечення виконання основного договору. Незважаючи на те, що попередній договір тісно пов'язаний із майбутнім основним договором, цей договір укладається і діє незалежно від укладання основної угоди. З моменту укладення основного договору попередній договір припиняється як такий, що виконаний належним чином (ст. 599 ЦК України).

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Перевагами попереднього договору є можливість притягнення до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі й не одержаних доходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду (ст. 187 ГК України).

4. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (абз. 4 ч. 1 ст. 635 ЦК України).

5. Види та зміст господарсько-правових санкцій.

Відповідальністю є застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові наслідки застосування санкцій. У свою чергу господарсько-правова санкція становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб, величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина майново-примусового впливу на правопорушника, який може застосувати до нього кредитор або відповідний орган (суд, господарський суд).

Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін «економічні» означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобов'язання.

Термін «майнові санкції» є юридичним еквівалентом попереднього терміна і означає, що з точки зору форми господарсько-правова відповідальність є юридичною відповідальністю. Цю відповідальність застосовують лише у правовій формі, якою є передбачені законом або договором майнові (економічні за змістом) санкції.

Господарсько-правові санкції класифікуються:

• за критерієм змісту впливу - грошові (сплата неустойки, господарсько-адміністративний штраф, відшкодування збитків) та натуральні (заміна неякісної продукції на якісну);

• за критерієм безпосередньої спрямованості - майнові (конфіскація, сплата неустойки, відшкодування збитків, господарсько-адміністративний штраф) та організаційні (господарсько-організаційні, оперативно-господарські санкції);

• за характером порушених відносин - санкції, що застосовуються у горизонтальних відносинах, тобто між рівноправними суб'єктами господарювання (сплата неустойки, відшкодування збитків, оперативно-господарські санкції), і санкції, що застосовуються у вертикальних відносинах, тобто між компетентним державним органом та суб'єктом господарювання (господарсько-правова конфіскація, господарсько-адміністративний штраф, планово-госпрозрахункові санкції, господарсько-організаційні санкції).

Відповідно до статті 217 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції; крім того, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють [7, c.165]:

1) відшкодування збитків;

2) штрафні санкції;

3) оперативно-господарські санкції;

4) конфіскація;

5) господарсько-адміністративні штрафи;

6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

7) господарсько-організаційні санкції.

6. Корпоративні права як об’єкт господарських правовідносин.

Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом корпоративні права підрозділяються на майнові й організаційні.

До майнових корпоративних прав можуть бути віднесені:

1. Право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) господарської організації. Дане право за своїм характером належить до категорії потенційних. Реалізувати його власник корпоративних прав може лише при виконанні двох умов: а) наявності в господарської організації прибутку за результатами фінансового року; б) прийняття органом управління або учасниками господарської організації рішення про розподіл між ними частини отриманого прибутку.

Таким чином, майнове зобов'язання з виплати дивідендів у господарської організації виникає тільки з моменту прийняття рішення про нарахування та виплату дивідендів (розподіл прибутку) уповноваженим органом або учасниками господарської організації. Із цього ж моменту і власники корпоративних прав набувають право вимагати виплати їм дивідендів.

2. Право на отримання активів у разі ліквідації господарської організації. Це право також належить до категорії потенційних. Для його реалізації необхідно виконання цілої низки умов: а) ухвалення рішення про ліквідацію товариства; б) дотримання встановленої законом процедури ліквідації; в) погашення господарською організацією заборгованості перед усіма кредиторами; г) наявності після розрахунків із кредиторами коштів або майна, які підлягатимуть розподілу між власниками корпоративних прав. Порядок розподілу між учасниками майна визначається законодавством і установчими документами господарської організації.

До організаційно-установчих повноважень належать:

а) право визначати в установчих документах правовий статус господарської організації, а саме:

мету і предмет діяльності утвореної господарської організації,

структуру господарської організації,

склад і компетенцію її органів управління та порядок прийняття ними рішень,

закріплення майна за господарською організацією на праві власності або праві господарського відання;

склад і порядок використання майна,

інші умови господарювання.

б) право здійснювати безпосередньо або через уповноважені органи в межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації (брати участь та голосувати на загальних зборах, вносити пропозиції щодо порядку денного, брати участь у формуванні органів управління господарської організації та особисто входити до їх складу, отримувати інформацію про діяльність господарської організації тощо);

в) право приймати рішення про припинення діяльності господарської організації відповідно до вимог ГК України та інших законів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21

Основні елементи господарських правовідносин, їх особливості

Господарські правовідносини — це врегульовані нормами права відносини між господарюючими суб’єктами (юридичними особами та фізичними особами — підприємцями), між господарюючими суб’єктами та органами управління, які складаються в процесі організації та здійснення господарської діяльності.

Господарські правовідносини, як і будь-які інші відносини, складаються з таких елементів: суб’єкта, об’єкта, змісту (суб’єктивних прав та обов’язків його учасників).

Учасниками господарських правовідносин є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної вла¬ди та органи місцевого самоврядування, наділені відповідною компетенцією, громадяни, організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання або здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження.

Не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин. Такими суб'єктам є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким властиві такі ознаки:

• здійснення господарської діяльності або управління господарською діяльністю,;

• створення у вста¬новленому законом порядку,

• наявність майна, необхідного для господарської діяльності чи управління такою діяльністю

• наявність господарської правосуб'єктності

ГКУ розрязняє такі категорії суб’єктів господарювання:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивіль¬ного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відпо¬відно до ГК України, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Об’єктами господарських правовідносин є сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

За економічною формою, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основні фонди виробничого і невиробничого призначення складають будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання.

До оборотних засобів належать сировина, паливо, матеріали, малоцінні та інше майно виробничого і невиробничого призначення.

Кошти — це гроші у національній та іноземній валютах, призначені для здійснення товарних відносин господарюючих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товар становить вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Цінні папери є особливим видом майна суб’єктів господарювання.

Зміст правовідносини включає в себе суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Права завжди суб'єктивні, тому що носять диспозитивний характер, і їх використання залежить від волі суб'єкта. Обов'язки, як правило, закріплені або в нормативному правовому акті або в договорі.

Для з'ясування конструкції правовідносини в теорії права зазвичай вдаються до поділу прав на абсолютні та відносні.

В абсолютному правовідношенні суб'єкту права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб з пасивною обов'язком не перешкоджати уповноваженій особі у здійсненні права. Таке право організації на належне їй майно, ведення бухгалтерського обліку, формування собівартості продукції та ін.

Відносними є права з кореспондуючий їм обов'язком в інших суб'єктів. Такі правовідносини виникають, наприклад, в силу ув'язнених підприємницьких договорів.

Права та обов'язки в конкретному правовідношенні завжди взаємопов'язані. Якщо в одного суб'єкта виникає будь-яке право, то у його контрагента з'являється відповідний обов'язок.

Концесійна діяльність в Україні та юридична природа концесійного договору

Ст. 406 ГКУ розкриває поняття концесії та має назву концесійна діяльність в Україні. І в ній зокрема зазначено наступне:

Концесія - це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна діяльність, об'єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються законом.

Правове регулювання концесійної діяльності в Україні здійснюється:

Господарським кодексом України (глава 40, статті 406—410, що визначають поняття та основні засади концесійної діяльності;

Законами України:

- від 16.07.1999 р. «Про концесії»

- від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної діяльності з вищезгаданих питань);

Постанова Кабінету Міністрів України:

- від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»;

Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:

поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору;

вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;

взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

державне гарантування інвестицій концесіонерів;

стабільність умов концесійних договорів;

забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами. (ст.. 407 ГКУ)

Стаття 408 ГКУ «Концесійний договір» зазначає, що

1. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

2. Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п'ятдесяти років

3. Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності.

4. Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії, іншими законами.

Тобто, специфіка концесійного договору проявляється у відхиленні від цивільно-правового порядку регулювання підприємницької діяльності. Владний акт держави, який є джерелом концесійних правовідносин, виводить права і обов’язки сторін за межі цивільного права, надає відтінку їх нормативної обов’язковості для сторін. Але концесійний договір не відноситься за рядом ознак і до типового публічно-правового (адміністративного) договору.

Правове положення приватних підприємств

Приватним підприємством згідно зі статтею 113 ГКУ визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання – юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.

Приватні підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками). Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.

Приватне підприємство має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Торкаючись питань правового становища приватних підприємств, слід звернути увагу на наступне.

Згідно зі статтею 83 ЦК України, яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, юридичні особи, у тому числі і приватні підприємства, можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

У зв’язку з тим, що законодавчі акти не дають чіткого визначення терміну «організаційна форма юридичної особи», існує двоякий підхід до визначення приватного підприємства.

По-перше, виходячи зі змісту статті 113 ГК України, приватне підприємство є організаційною формою підприємства.

По-друге, стаття 63 цього Кодексу визначає приватне підприємство як вид підприємства залежно від форми власності.

Таким чином, враховуючи статтю 63 ГК України, сьогодні в Україні діють приватні унітарні та приватні корпоративні підприємства.

У зв’язку з тим, що поняття «приватне підприємство» вказує лише на форму власності, а не на особливості у заснуванні чи управлінні підприємством, приватне підприємство як організаційна форма потребує законодавчого уточнення.

Правове регулювання господарських відносин у галузях торгівлі та побутового обслуговування.

Господарські відносини у галузях торгівлі та побутового обслуговування регулюються Постановою КМУ Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів, Господарським і Цивільним кодексами України, Законом України "Про захист прав споживачів", Правилами побутового обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України та іншими НПА.

Зокрема, Правила побутового обслуговування населення визначають основні вимоги до побутового обслуговування населення і регулюють відносини між замовниками та виконавцями у наданні побутових послуг та території України. Побутові послуги надаються замовникам згідно з домовленістю документальним підтвердженням укладення яких є такі документи: квитанція, чек, квиток, договір. Термін виконання замовлення встановлюється за погодженням сторін. . Контроль за дотриманням Правил здійснюється місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Державною інспекцією з питань захисту споживачів і його територіальними органами, іншими органами виконавчої влади у межах наданих їм повноважень.

Постанова ж КМУ Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів визначає загальні умови провадження торговельної діяльності суб'єктами оптової торгівлі, роздрібної торгівлі, закладами ресторанного господарства.

Відповідно до ст.. 263 ГКУ:

Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

Види та організаційно-правові форми підприємств

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками.

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);

• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;

• державне підприємство, що діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 розрізняє:

• підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків);

• іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63 ГКУ, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

4. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

5. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ГКУ, підприємство визнається дочірнім.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

Вертикальне та горизонтальне регулювання господарських відносин.

Господарськими відносинами є суспільні відносини, що складаються навколо господарської діяльності. Іншими словами, господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Своєю чергою, господарські відносини, урегульовані нормами господарського права, є господарсько-правовими відносинами.

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

- горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

- вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

Тобто всі правовідносини у сфері організації господарювання можуть бути поділені на дві великі групи: 1) вертикальні, тобто владовідносини, в яких один із учасників наділений компетенцією з владного управління іншим учасником цих відносин; 2) горизонтальні, позбавлені ознак влади і підкорення, в яких взаємні права і обов'язки, здебільшого майнового характеру, виникають із договорів, правопорушень та інших юридичних фактів. Друга група - це або безпосередньо самі товарно-грошові відносини або похідні від них і ними обумовлені відносини.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 22

Поняття та класифікація господарської діяльності, критерії її класифікації.

Поняття господарської діяльності наводиться в ст. 3 Господарського Кодексу України (далі — ГК). Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Вид господарської діяльності має місце у разі об'єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення виробництва певної продукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.

У правовому регулюванні господарської діяльності та у здійсненні державного управління народним господарством мають враховуватися особливості здійснення суб'єктами господарювання окремих видів цієї діяльності.

Для віднесення суб'єкта господарювання до відповідної категорії обліку визначаються основні, другорядні та допоміжні види господарської діяльності.

Виходячи зі змісту ст. 3, 42, 52 ГК загальні різновиди господарської діяльності можна сгрупувати таким способом:

1) комерційна господарська діяльність (підприємництво) — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;

2) некомерційна господарська діяльність — господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку;

3) господарське забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів — діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання.

Також за критерієм створюваних благ розрізняють:

• галузі сфери матеріального виробництва - галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності);

• галузі сфери нематеріального виробництва (невиробнича сфера) - галузі, що забезпечують надання різноманітних послуг (банківських, страхування, посередницьких, комерційної концесії, аудиту та ін.).

Особливості правового становища окремих видів підприємств

Особливості правового становища окремих видів підприємств можна визначити з положень ГКУ, ЦКУ, ЗУ «Про ГТ», «Про кооперацію» та ін. Отже:

1.Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

2. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

3. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

4. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

5. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному капіталі якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Підстави скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - це реєстраційна процедура, метою якої е позбавлення фізичної особи або підприємства статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності-юридичної особи є підставою для його виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій.

Згідно з ГКУ у разі здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації.

Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання провадиться за рішенням суду, що є підставою для ліквідації даного суб'єкта господарювання відповідно до статті 59 ГКУ.

Підставами для скасування реєстрації суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності можуть бути: здійснення ним діяльності, що суперечить законодавству і установчим документам; несвоєчасне повідомлення про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження (для підприємця — фізичної особи - про зміну свого постійного або тимчасового місця проживання); неподання протягом року органам Державної податкової служби податкової декларації, документів бухгалтерської звітності у відповідності із законодавством.

Скасування державної реєстрації суб'єкта господарської діяльності — юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації шляхом вилучення його з Реєстру суб'єктів господарської діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів з ліквідації цього суб'єкта. Скасування державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності є підставою вилучення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи здійснюється також шляхом вилучення його з Реєстру суб'єктів господарської діяльності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності.

Наслідки порушення умов господарського договору

Ст. 611 ЦКУ визначає правові наслідки порушення зобов'язання, які можуть поширюватись і на господарські зобов’язання, зокрема договори, якщо це не суперечить суті господарського договору.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

2) зміна умов зобов'язання;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, які знайшли своє формальне закріплення в ст. 216 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і згідно з якими:

і) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

іі) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження в договорі;

ііі) сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань в натурі;

іііі) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарський кодекс України передбачає застосування у сфері господарювання таких видів господарських санкцій:

і) відшкодування збитків;

іі) штрафні санкцій;

ііі) оперативно-господарські санкції.

Окрім зазначених вище санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції (ч. 3. ст. 217 ГК України).

Господарські санкції застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади.

Штрафні санкції у господарському праві: поняття та види

Штрафними санкціями в ГК України визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання ним господарського зобов’язання.

Змістом накладення штрафних санкцій є понесення боржником та/або правопорушником у зобов’язанні певних несприятливих для себе майнових наслідків.

Зазначення в договорі тих чи інших штрафних санкцій, їх розміру слугує надійним інструментом уникнення від невиконання або неналежного виконання стороною покладеного на нього зобов’язання.

Розглянемо детальніше штрафні санкції, які визначені в ГК України:

Неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання (549 ЦК України).

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов’язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3. ст. 549 ЦК України).

Законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (ч. 1 ст. 231 ГК України). Звідси можна дійти до висновку, що сторони можуть встановити будь-який розмір штрафних санкцій, окрім тих договорів, де за порушення певного зобов’язання розмір передбачено в законі.

Правовий становище та особливості господарського товариства з одним учасником.

На сьогодні законодавство України не встановлює обмежень щодо мінімальної кількості учасників господарського товариства. Навпаки, Цивільний кодекс передбачив, що господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Таким чином, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство можуть бути створені однією особою, як фізичною, так і юридичною.

Обмеження щодо повного і командитного товариств обумовлені тим, що зазначені товариства створюються і діють на підставі засновницького договору, який укладається і реалізується кількома особами. Крім того, однією із характерних ознак повного товариства є солідарна відповідальність учасників за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Слід зазначити, що законодавство України в повній мірі відображає тенденції, що об’єктивно склалися на сьогодні в державі. Так, акціонерні товариства з одним учасником є дуже поширеним явищем в Україні і особливо у державному секторі економіки, оскільки створення на базі державних унітарних підприємств акціонерних товариств (корпоратизація) є одним із етапів реформування відносин власності в Україні.

Необхідно зазначити, що існують й такі випадки, коли товариство з одним учасником може виникнути не при його створенні, а й згодом, тобто у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства; відступлення частки на користь іншого учасника; вихід учасника з товариства; смерть (ліквідація) учасника; виключення учасника.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

- господарські товариства з одним учасником – некласичні господарські товариства, виникнення яких обумовлено розвитком сучасної економіки ХХ століття;

- на відміну від юридичної особи, яка діяла у цивільному обігу як засіб концентрації капіталу, господарське товариство з одним учасником має за мету виокремлення частини майна особи для участі у підприємницькій діяльності і є прикладом найбільшого уособлення обмеженої майнової відповідальності засновника;

- господарське товариство з одним учасником є самостійним суб’єктом права, юридичною особою з усіма притаманними їй ознаками, основна відмінність якої – це один засновник;

- існує три способи утворення господарських товариств з одним учасником: прямий, непрямий (побічний) та фактичний. Цивільний кодекс України закріпив прямий спосіб їх виникнення;

- принципи правового регулювання господарських товариств з одним учасником мають бути однаковими для всіх видів господарських товариств, які можуть утворюватися однією особою.;

- господарське товариство з одним учасником має усі переваги над організаційно-правовою формою унітарного підприємства і покликане замінити існуючі на сьогодні підприємницькі юридичні особи з невизначеним статусом (державні унітарні підприємства, приватні підприємства).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23

Стадії укладання господарського договору

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Загальний порядок укладання господарських договорів (передбачається в ГКУ), який складається з кількох стадій, при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено:

1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту (Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках);

2 - стадія розгляд одержаного проекту договору та його підписання, а у випадку виникнення розбіжностей - складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту (Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору).

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.;

3 - стадія розгляду й узгодження розбіжнос¬тей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду, якщо узгодження роз¬біжностей не відбулося.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Поняття та ознаки господарського договору

В законодавстві не визначено поняття господарського договору, але беручи до уваги його основні ознаки, можна визначити господарський договір як зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин, спрямовані на обслуговування їх господарської діяльності, що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін.

Ознаки господарського договору:

особливий суб’єктний склад (обов’язково одна із сторін є суб’єктом господарських правовідносин);

має певну економічну та правову мету;

спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин;

зв’язок з плановим процесом;

поєднання у договорі майнових та організаційних елементів;

регулює правовідносини у різних сферах господарської діяльності, при виробництві і реалізації товарів, виконанні робіт, наданні послуг.

Оперативно-господарські санкції: поняття та види

Згідно до ст. 235 ГК України, за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовується самими сторонами в односторонньому порядку.

У договорі сторони можуть закріпити такі види оперативно-господарських санкцій, як одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання боржником; відмова від оплати за зобов’язання, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунка божника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання. В договорі можуть бути зазначені і інші види оперативно-господарських санкцій.

Укладення мирової угоди в процедурі банкрутства: порядок та правові наслідки

Відповідно до статті 35 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Необхідно також зазначити, що рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.

Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.

Необхідно також зазначити, що мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута),

кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

Слід зазначити, що одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Мирова угода має містити положення про:

розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника;

- відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Крім цього, мирова угода може містити умови про:

виконання зобов'язань боржника третіми особами;

обмін вимог кредиторів на акції боржника;

задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону. Арбітражний керуючий протягом п'яти днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди.

З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди.

Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство. Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.

Корпоративні права як об’єкт господарських правовідносин

Корпоративні права — це права, які випливають із (і) права власності на акцію акціонерного товариства або (іі) права на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю або іншої юридичної особи, статутний капітал якої поділений на частки, або (ііі) права на вклад до статутного капіталу юридичної особи у разі, якщо капітал такої особи не поділений на частки (наприклад, приватних, дочірніх, та інших унітарних підприємств).

Корпоративні права як об’єкт господарських правовідносин є комплексними за своєю сутністю, вони поєднують у собі майнові, немайнові та/або організаційні елементи. До особистих немайнових корпоративних прав відносять: право на участі у товаристві; право на отримання інформації про діяльність товариства. До організаційних чи управлінських: право на участь в управлінні господарським товариством, а саме: участь у призначенні керівних органів юридичної особи; право голосу при затвердженні ряду рішень – про розподіл прибутку, про реорганізацію, про внесення змін до установчих документів, надання згоди на вчинення різних правочинів юридичної особи, про виключення учасника(ів) товариства, а також право на припинення корпоративних правовідносин (право на вихід зі складу учасників юридичної особи). І нарешті до майнових корпоративних прав, що становлять зміст корпоративних правовідносин відносять: право власності на статутний капітал юридичної особи; право власності на частку (пай) статутного капіталу юридичної особи; право на отримання відповідної частки у статутному капіталі юридичної особи у різі ії ліквідації та інші. Перелічені права суб’єктів корпоративних правовідносин не є вичерпними, їх перелік може бути розширений законодавством чи установчими документами господарського товариства.

Поняття організаційно-правової форми підприємництва за законодавством України

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційно-правова форма підприємницької діяльності - це передбачений законом спосіб організації підприємницької діяльності. Незважаючи на широке застосування цього поняття в нормативних актах, єдиного його розуміння немає. Так Севрюкова визначає організаційно-правову

форму як комплекс правових норм, що визначають відносини між учасниками підприємства і всіх разом з оточуючим світом та рештою юридичних фізичних осіб [18, с.71. А. Пилипенко дає наступне визначення:"Організаційно-правова форма - це передбачена або санкціонованаправом організаційна структура, в якій діє юридична особа".

На нашу думку, призначення організаційно-правової форми полягає у нормативному закріпленні організаційної побудови юридичної особи з метою визначення основних взаємозв'язків між засновниками, воле утворюючими та волездійснюючими органами. Організаційно-правова'форма є безвідносною до форми власності, тим більше, що форма власності є критерієм поділу підприємств за видами, а не за організаційно-правовою формою. Поділ підприємств в залежності від форми власності, як такий, не має практичного значення, адже всі власники е рівноправними.

Вважаємо, що організаційно-правова форма є правовим виразом усіх істотних ознак юридичної особи певного виду. Ознаки організаційно-правової форми наступні:

1) вона передбачена законом;

2) вільно обирається засновником (засновниками);

3) містить незмінну для даної організаційно-правової форми сукупність елементів;

4) як правило, може бути змінена в процесі діяльності юридичної особи. Елементи організаційно-правової форми - це ознаки, котрі в сукупності дають

Отже, організаційно-правова форма є найважливішим критерієм класифікації юридичних осіб. Зміна одного її елементу призводить до створення зовсім іншого виду юридичної особи. Так, єдиною відмінністю товариства з обмеженою відповідальністю від товариства з додатковою відповідальністю є об'єм відповідальності засновників. Організаційно-правова форма, як поняття, застосовується переважно для характеристики юридичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24

Монопольне становище на ринку та зловживання ним

Антимонопольно законодавство визначає поняття «монопольне становище», під яким розуміється домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.

Згідно із законодавством України, а саме відповідно до ЗУ «Про захист економічної конкуренції» Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків - і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.

Також відповідно до ЗУ «Про захист економічної конкуренції» Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Правове регулювання господарських відносин у галузі зв’язку

Зв'язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей в Україні і покликаний задовольняти потреби споживачів, органів державної влади та місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і послугах зв'язку.

Відносини у галузі зв'язку регулюються законами України "Про телекомунікації", “Про поштовий зв'язок”, «Про Національну систему конфіденційного зв'язку», правилами користування окремими видами зв‘язку, які затверджуються Кабінетом Міністрів України, іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами. Законодавство регулює відносини підприємств, об'єднань, установ і організацій зв'язку (далі підприємства або оператори зв'язку) з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, споживачами послуг зв'язку, а також особливості галузі, пов'язані з особливими суспільними інтересами.

Законодавство розподіляє повноваження органів держави у галузі зв‘язку. Так, Верховна Рада України визначає державну політику у цій галузі та законодавчі основи її реалізації. Кабінет Міністрів здійснює управління єдиною національною системою зв'язку. Центральним галузевим органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації, який підпорядкований Кабінету Міністрів. Даний центральний орган регулює відносини в галузі без втручання в господарську діяльність операторів зв'язку шляхом: видачі ліцензій на окремі види діяльності і контролю за дотриманням ліцензійних умов; нагляду за функціонуванням засобів зв'язку всіх форм власності у мережах зв'язку загального користування та взаємодіючими з ними засобами зв'язку відомчих мереж та мереж подвійного призначення; контролю за якістю надання послуг зв'язку операторами в мережах зв'язку загального користування і подвійного призначення всіх форм власності; контролю за дотриманням граничних тарифів на послуги зв'язку тощо.

Основні права та обов'язки суб'єкта господарювання, їх коротка характеристика

Суб'є́кт господарюва́ння — юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, яка займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю; будь-яка юридична або фізична особа, яка здійснює контроль над суб'єктами господарювання, група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту:

• засновницькі права - включають право на вільний вибір засновниками видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми, право на прийняття рішення про створення та припинення діяльності підприємства;

• права в галузі управління - самостійно визначати структуру підприємства, приймати і змінювати установчі документи, затверджувати положення про структурні підрозділи, формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб тощо;

• майнові права - мати на підставі певного речового права основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства, вести господарську та комерційну діяльність, бути позивачем і відповідачем у судових органах, розпоряджатися майном, набувати на законних підставах майно.

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

• отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій);

• дотримуватися вимог антимонопольного - конкурентного законодавства;

• вести бухгалтерський облік і звітність;

• сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

• забезпечувати безпеку виробництва (екологічну, пожежну, радіаційну, санітарно-епідеміологічну, щодо охорони праці тощо);

• не порушувати права та законні інтереси інших осіб;

• виконувати інші вимоги, передбачені законодавством. Спеціальні обов'язки притаманні для суб'єктів господарських

Способи захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарських відносин

Господарські права та інтереси суб’єктів господарської діяльності відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України захищаються такими способами:

– визнання наявності або відсутності прав суб’єктів господарювання;

– визнання повністю чи частково недійсними актів органів державної влади та місцевого самоврядування;

– відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

– припиненням дій, що порушують права або створюють загрозу їх порушення;

– присудження до виконання обов’язку в натурі;

– відшкодування збитків;

– застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій;

– встановлення, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які не порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Отже, закон надає потерпілому можливість захищати свою честь, гідність та ділову репутацію способом пред’явлення цивільного позову.

За законом, судовому захисту підлягає ділова репутація будь-якого суб’єкта підприємницької діяльності незалежно від того, фізична це чи юридична особа.

Адміністративно-господарські санкції: поняття та види

Адміністративно-господарські санкції – це захід впливу з економічними та правовими несприятливими наслідками, що обумовлений господарським законодавством та який може бути застосований до правопорушника у сфері господарювання.

У ст. 238 ГК України мова йде про те, що до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Адміністративно-господарські санкції відрізняються від інших санкцій тим, що вони застосовуються за порушення норм у сфері господарювання, а не за порушення договірних зобов’язань; компетенцією щодо застосування таких санкцій мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, також: вони можуть бути застосовані виключно до суб’єктів господарювання; строки застосування таких санкцій передбачені законом (ст. 250 ГК України).

Види адміністративно-господарський санкцій знайшли своє закріплення в ст. 239 ГК України, зокрема, серед них: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності та інші адміністративно-господарські санкції, які встановлені ГК України та іншими Законами України.

Правове становище товариства з додатковою відповідальністю

Дане питання регулюється ЗУ «Про господарські товариства», ЦКУ, ГКУ. Товариство з додатковою відповідальністю (далі - ТДВ) є господарським товариством, статутний фонд якого поділений на частки, розміри яких визначені статутними документами. ТДВ несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а у випадку його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. ТДВ діє на підставі статуту. До ТДВ застосовуються норми, що регулюють товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом. Учасник ТДВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. При виході учасника з ТДВ йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Вищим органом ТДВ є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. У ТДВ створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Контроль за діяльністю дирекції (директора) ТДВ здійснюється ревізійною комісією, що утворюється загальними зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 25

Поняття, система та основні характеристики господарського законодавства.

Норми господарського права, як загальні обов'язкові правила господарювання, приймаються і застосовуються у формі нормативних актів. Господарське законодавство - це система нормативних актів, які регулюють правовідносини у народному господарстві. Основними джерелами господарського права є КУ, ГКУ, закони, нормативні акти Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Отже, система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.

У систему господарського законодавства входять також локальні (статутні) нормативні акти. Зазначимо, що до них відносяться статути і засновницькі договори підприємств, господарських товариств, господарських об’єднань, положення про структурні підрозділи підприємств тощо. Ці акти приймаються тими суб’єктами, діяльність яких вони регулюють (крім статутів державних підприємств, які затверджуються уповноваженими на те органами) і їх дія розповсюджується тільки на тих суб’єктів, які їх прийняли.

Правовий статус майна фізичної особи-підприємця, що використовується ним для підприємницької діяльності

Відповідно до роз’яснення Мінюсту Статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно - правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь - якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи - підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.

Таким чином, нерухоме майно має реєструватися за фізичною особою.

Фізична особа-підприємець відповідає по зобов'язаннях, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення.

Зміст та особливості підрядних контрактів у будівельній діяльності

Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві визначаються в ЦКУ, ГКУ, Постановою КМУ «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві».

Зокрема відповідно до ЦКУ За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта.

Договір підряду укладається у письмовій формі. Істотними умовами договору підряду є:

найменування та реквізити сторін;

місце і дата укладення договору підряду;

предмет договору підряду;

договірна ціна;

строки початку та закінчення робіт (будівництва об'єкта);

права та обов'язки сторін;

порядок забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду;

умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва;

порядок забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами;

порядок залучення субпідрядників;

вимоги до організації робіт;

порядок здійснення замовником контролю за якістю ресурсів, та ін..

Договір підряду може бути укладений за результатами проведених торгів (тендеру) або переговорів сторін.

Рішення про спосіб укладення договору підряду приймає замовник відповідно до законодавства.

Предметом договору підряду є роботи, пов'язані з будівництвом об'єкта, обов'язок щодо виконання яких покладається на підрядника.

Власником результату виконаних робіт (об'єкта будівництва) є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Строки виконання робіт (будівництва об'єкта) встановлюються договором підряду і визначаються датою їх початку та закінчення.

Договірна ціна у договорі підряду визначається на основі кошторису як приблизна або тверда. Договірна ціна вважається твердою, якщо інше не встановлено договором.

Поняття та місце державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - Закон).

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Взагалі державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців являє собою юридичну процедуру, що складається з певних етапів та стадій та здійснюється державним реєстратором (державний реєстратор - посадова особа, яка відповідно до цього Закону від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), шляхом подання йому необхідного пакету документів.

Дія зазначеного Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців.

Правове регулювання лізингових відносин

Лізинг є різновидом оренди. Під лізингом Закон України “Про фінансовий лізинг” та ст. 292 Господарського кодексу України визначають сукупність правовідносин, що виникають у зв’язку з реалізацією договору лізингу, у тому числі і купівлею предмету лізингу.

Лізингова діяльність в Україні регулюється нормами Господарського, Цивільного та Податкового кодексів, Законами України «Про фінансовий лізинг», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», , «Про банки і банківську діяльність», а також нормативними актами Національного банку України та Державної комісії по регулюванню ринків фінансових послуг. Даними законодавчими актами визначено загальні правові ознаки лізингової діяльності, механізм державного регулювання фінансового лізингу як фінансової послуги, порядок оподаткування лізингових операцій та правила здійснення даної діяльності банками.

Відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг» основним видом лізингу визнається фінансовий. Даний Закон передбачає, що регулювання відносин за договором фінансового лізингу здійснюється нормами Цивільного кодексу, який, натомість, визначає такі види лізингу, як непрямий та прямий. Господарський кодекс, у свою чергу, визначає фінансовий та оперативний види лізингу та зворотну, міжнародні і пайову його форми. Це істотно впливає на визначення функцій лізингу: прямий – збутова функція лізингу, а непрямий – інвестиційна.

Правова складова державного регулювання на даному етапі розвитку ринку лізингових послуг має визначальний вплив на формування економічного механізму лізингу, а також на його інституційний розвиток. Проте із розвитком ринкових відносин головна роль повинна перейти до економічних інструментів стимулювання лізингової діяльності.

Способи та порядок припинення господарського договору

Як і будь-яке правовідношення господарське зобов’язання припиняється занаявності певних правоприпиняючих юридичних факторів, які й складаютьпідстави припинення зобов’язання.

Відповідно до ГКУ Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Розірвання ж господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.