32. Конституційний захист прав національних меншин України. 32,45

Гарантії прав та свобод національних меншин це — система заходів міжнародного і національного характеру, спрямованих на забезпечення режимудотримання та ефективної реалізації прав національних меншин. Ці гарантії виступають важливим чинником внутрішньої та зовнішньополітичної стабільності.

Система гарантій прав та свобод національних меншин включає: 1. Загальносуспільні гарантії; 2. Юридичні гарантії. Серед загальносуспільних гарантій розрізняють політичні, економічні, соціальні і духовні (культурні) гарантії. Юридичні гарантії поділяються на нормативно-правові і організаційно-правовігарантії. Нормативно-правові гарантії встановлюються державою в конституції та в нормах поточного законодавства. Їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод національних меншин в Україні.

В статті проведений аналіз діючих внутрішньодержаних нормативно-правових гарантій прав і свобод національних меншин в Україні, серед яких визначають загальні та спеціальні (корпоративні) гарантії.

До загальних нормативно-правових гарантій належать, зокрема: Конституція України, закони України, кодекси, декларації та акти Верховної Ради України, нормативні акти Президента України, нормативні акти органів виконавчої влади, декрети, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти місцевого самоврядування.

Спеціальні (корпоративні) нормативно-правові гарантії прав і свобод національних меншин включають: статути об'єднань громадян та політичних партій; рішення зборів та з'їздів; Положення; угоди й ін.

Визначальним нормативно-правовим актом спеціального характеру у сфері захисту прав та свобод усіх національностей стала Декларація прав національностей України, прийнята 1 листопада 1991 p. Вона гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами, право кожного громадянина сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, охороняти пам'ятки історії та культури національних груп [1, 707-708].

Поступове наростання проблем, пов'язаних з національними меншинами, необхідність законодавчого визначення їх статусу, регулювання правовихвідносин між владою та громадами стали основою для ухвалення 1992 p. Закону “Про національні меншини в Україні”. Згідно з цим Законом національні меншини уперше дістали юридичні підстави легальної діяльності, права на створення національно-культурних товариств, можливості для культурного і мовного відродження, самоорганізації тощо. Як визначено в ст. 11 Закону “Про національні меншини в Україні”, громадяни мають право вільно обирати та відновлювати національність. Крім того, частиною другою цієї статті не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Це повною мірою гарантує право на вільне визначення власної національності дорослим громадянам, які є повністю суб'єктом права. Складнішим є захист права на збереження своєї національності неповнолітніми громадянами, які не завжди вільні у визначенні своєї долі.

Розвиваючи положення Декларації, Закон “Про національні меншини в Україні” в ст. 6 гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Закон гарантує охорону пам'яток історії і культури національних меншин на території України [1, 720—723].

Основним нормативно-правовим гарантом в Україні є Конституція, прийнята 28 червня 1996 р. В Преамбулі проголошено, що Конституція прийнята не від імені Верховної Ради України, а від імені громадян усіх національностей, які мешкають на її території. Таким чином, усім національностям України надаються рівні юридичні гарантії незалежно від того, чи є вони українцями або національними меншинами.

Одним з визначальних завдань держави, як проголошено в ст. 11 Конституції України, є сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Це підтверджено і в ст. 5 Конституції, де сказано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Необхідною умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в країні, як випливає із ст. 4 Конституції, є єдине громадянство. Воно повинно внести упорядкованість і врегульова-Ність у суспільні процеси, що дає можливість координувати й узгоджувати інтереси різних національних груп, підводити правову основу під складну систему суспільних відносин [2]. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року [3]. Конституція в статті 25 гарантує громадянам України за будь-яких обставин збереження громадянства і відповідний захист з боку держави.

Важливим положенням Конституції України є державна гарантія вільного розвитку, використання російської та інших мов національних меншин України. Конституція України в ст. 10 передбачає, що вона гарантує застосування мов в Україні, яке передбачається Законом “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 p. із змінами та доповненнями. Так, у ст. З цього Закону закріплено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших Національностей, можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.

У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього населення [4].

Національним меншинам, згідно зі ст. 53 Конституції, гарантовано право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Названі положення знайшли відображення і в Законі України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. Ст. 56 цього Закону покладає на педагогічних працівників обов'язок виховувати в учнях повагу до культурно-національних, історичних цінностей країни проживання, країни походження, їх державного і соціального устрою, готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами. Водночас і на батьків у ст. 59 Закон покладає завдання виховувати в дітях шанобливе ставлення до рідної мови, культури, сім'ї, повагу до національних, історичних, культурних цінностей інших народів [5].

Зі здобуттям незалежності Українська держава набула здатності виробляти і провадити власну політику щодо національних меншин і в релігійно-церковній сферах. Кардинальні зміни відбуваються у світоглядних та конфесійних орієнтаціях різних категорій населення. На міжнародній арені Україна заявила про себе як про державу, де поважаються релігійні свободи.

Конституція України та Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 p., гарантують усім особам, які перебувають в країні, а не лише власним громадянам, право на свободу світогляду та віросповідання [6, 403—420].

Однією з гарантій надійного захисту національних інтересів та національної безпеки України, як відомо, є її Збройні Сили. Тому сьогодні цілком закономірно постають питання про необхідність виявлення точок дотику армії і церкви, сфер їх взаємодії і співпраці з метою пошуку шляхів поєднання інтересів особи з національно-державними, найповнішого забезпечення свободи совісті і віросповідання військовослужбовців та членів їхніх сімей. Механізм проходження альтернативної (невійськової) служби та правовідносини, що виникають у зв'язку з нею, визначаються спеціальним Законом України “Про альтернативну (невійськову) службу”, введеним у дію з 1 січня 1992 року [6, 430]. Це право було закріплене у ст. 35 Конституції України, де зазначено: “Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”. Для категорії віруючих військовослужбовців, релігійні переконання яких не суперечать виконанню військового обов'язку. Законом України “Про свободу совісті і релігійні організації” в ст. 21 передбачається створення необхідних умов для участі у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Принцип рівності і відсутності дискримінації визначено в ст. 24 Конституції. Вона гарантує громадянам рівні права і свободи та рівну відповідальністьперед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституція України істотно розширила права громадян України на створення своїх об'єднань. Це має позитивне значення як для збереження конституційно-правового статусу громадян, так і для реалізації їх невід'ємних прав і свобод, серед яких право на об'єднання посідає чільне місце. Гарантія прав на об'єднання громадян в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод закріплена у ст. 36 Конституції України та в Законі України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 р. [7].

Таким чином, Конституція України і чинні нормативно-правові акти є основними державними гарантами забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні. Слід зазначити, що важливу роль у житті національних меншин України відіграють і спеціальні (корпоративні) нормативно-правові документи, які приділяють особливу увагу соціальне- економічному захисту членів своїх об'єднань. Їх особливості розглянуті на прикладі Одеської області, яка є одним із багатонаціональних регіонів України.

Конкретні :33-39 (напрошуються пункти з конституції УСРР та УРСР )