27.Поділ Римської імперії на Західну і Східну

Діоклетіан обрав собі співправителя – Марка Аврелія Валерія Максиміана. Держава була поділена на 2 частини – Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном. Кожен з правителів був наділений всією повнотою імперської влади і вважались рівноправними. Як і консули, імператори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, але колегіальність була створена умовно, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором. Розподіл імперії на 2 частини мав тоді ще умовний характер. Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імперської сім’ї. Августів вважали братами, цезарів – їхніми синами. Діоклетіан віддав дочку заміж за Гая Максиміана. Обом імператорам належала законодавча влада, закони видавалися від імені обох – цим також наголошувалась єдність держави. Таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний порядок престолоспадкування, запобігти узурпації влади. Цей захід дав результати. До кінці ІІІ ст. майже всюди вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння. Будь-які повстання придушувались.

Падіння Західної імперії та її історичне значення

Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними повстаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали колишню могутню Римську державу. Наприкінці IVст. Риму довелося зіткнутися з сильним натиском германського племені вестготів, котрих, у свою чергу, тіснили племена гунів, що насунулись зі степів сучасного Казахстану. Вестготи біля Адріанополя 378 р. вщент розбили і майже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Могутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпадатись. Знову з’явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив державу імператор Феодосій, але в 395., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на дві частини – Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі. У 406 р. германські племена (франки) перейшли Рейн і спустошили Галлію, 408 р. вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Італію. До них приєдналось понад 40 тис. римських рабів. Війська вестготів 410 р. здобули і розграбували «Вічне місто», що мало величезний резонанс у тогочасному світі. Незабаром з-під влади Риму звільнилась Іспанія, значну частину території якої захопили племена вандалів, свевів і аланів. У 30-х роках на Римську державу напали гуни на чолі з Атіллою. Низкаримських провінцій(Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені , хоч у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) ніхто не здобув перемоги. У 455р. Рим здобули і розграбували вандали. У 475 р. римський патрицій Орест посадив на престол сина Ромула Августа, котрий і став останнім римський імператором. Але проти нього повстали варварські найманці на чолі з вождем Одоакром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августа влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Рік 476, коли це все сталося, і є останнім роком існування стародавньої Римської держави, яка зникла, проіснувавши близько тисячі років. Розхитана глибокою кризою рабовласницької системи, послаблена повстанням рабів і колонів та поневолених народів, гострою внутрішньою боротьбою різних верств суспільства, кинута напризволяще розбещеною знаттю і громадянами, задушеними злигоднями, численними податками і поборами, вона впала під натиском варварів. Римська держава залишила надзвичайно глибокий слід в історії розвитку народів Європи й світу, їх державності, права, культури, мистецтва, архітектури, історії й багато іншого. Римляни дали людству численні зразки іноді доведених до досконалості ланок державного механізму, розвиненої політичної системи. Багато державних термінів, понять, інститутів, введених римлянами, використовували наступні покоління. Велике значення у загальному розвитку юриспруденції мало й римське право. Римське приватне право пережило Римську державу і мало величезний вплив на розвиток наступних правових систем – Середньовіччя, Нового і Новітнього часів. Це була найдосконаліша система права, що ґрунтувалася на приватній власності.

28. Джерела римського права в період республіки. У стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай. Стародавні звичаї регулювали життя общин, порядок ведення господарства, виконання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. За недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання: зауваження, загальний осуд, вигнання з роду, общини або навіть страта. Поруч з родовими звичаями в перехідний період від родового ладу до державної організації все більшого зна­чення набувають звичаї, котрі виробляла практика нових органів — сенату, жрецьких колегій, а потім і магістратів. Таким шляхом посту­пово склалися точні формули майнових правочинів, релігійних об­рядів, міжнародних угод та ін. З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джере­ло права — звичаєве право. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок бага­торазового повторення громадянами типізувалися; виникало пра­вило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою. Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом(засшш — священне, релігійне), оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів. Закони. Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин.  Зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу. Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори.  Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно конкретний характер, тобто торкалися конкретних питань, що мали значення в даний час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права, не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності на рабів, судочинства. Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти.Це не були закони і законами вони не називалися. Рішення сенату набули загальнообов'язково­го характеру, стали юридичними нормами. Закони XII таблиць. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб  для запису законів. Висічені на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизова­них норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означа­ли ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд. Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі подавали докази своєї правоти. З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду.  Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця.  Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації, і речі, які не потребували обряду манципації.  Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання був пехшп — кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту.  Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них. Серед покарань домінували штрафи. Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римсько­го суспільства в період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відоб­ражена достатньо розвинена приватна власність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони регулювали ще вузьке коло право­відносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті сим­волічністю, формалізмом, консерватизмом. Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Т. Лівій називає XII таблиць "джерелом усього публіч­ного і приватного права".  Коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікува­ли вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. Це була своєрідна програма дій преторів у сфері судочинства. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Пра­во, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів.  За природою було близьким до римського преторсько­го права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульову­вало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму. Оскільки право народів створювалось хоч і римськими магістратами, але з урахуванням пра­вових норм і звичаїв інших держав і народів, тому його небезпідстав­но вважали і вважають першим у світі своєрідним міжнародним, інтер­національним правом товаровиробників. Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифі-ки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зро­бив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. У період пізньої і ранньої імперії римська юридична наука досягла найвищого ступеня свого розвитку. Тому цей період в історії римсь­кого права називаютькласичним. Розвиткові правознавства тоді спри­яла низка обставин. По-перше, формалізм старого цивільного права потребував суворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому випадку така дія втрачала правовий захист. Тому укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціалісти, які б мог­ли дати кваліфіковану пораду. По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, еди-лів передбачала знання законодавства або ж залучення як порадників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магістрати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення по­вноважень часто ставали консультантами з правових питань, юрис­тами. За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основ­них формах: 1) надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій; 2)  вироблення формул для юридичних дій;  3)  керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах;  Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консульта­ційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права, свої­ми тлумаченнями звичаїв і законів надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали нові норми.