8.2. Філософія а. Шопенгауера

Першим представником і засновником некласичної філософії був німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788-1860). Спочатку він навчався у найвідомішому в Німеччині Геттингенському університеті і згодом у Бер­лінському університеті захистив дисертацію з філософії. Основну свою фун­даментальну працю "Світ як воля і уявлення" Шопенгауер написав у 1819 р., коли йому виповнилося 30 років. Він був впевнений, що створив шедевр. Довгий час книга не мала ніякого попиту, було продано лише 230 примірників, і видавець змушений був більшість накладу віддати у макулатуру. Спроби викладання в університеті були невдалими. Він ненавидів Геґеля, намагався конкурувати з ним як викладач, але знову його чекала невдача. Життєві негаразди наклали відбиток на його настрій і стиль мислення. А. Шопенгауер песимістично ставився до життя і усіх його проявів. Вважається, що він, поряд з англійським поетом Колріджем, ввів саме поняття "песимізм". На його думку, історія кожного життя - це історія страждань. Коли йому виповнилося 50 років, він отримав премію Королівського норвезького наукового товариства за роботу "Про свободу людської волі". Згодом його праці набувають все більшої популярності, особливо "Афоризми життєвої мудрості". Його визнають і за кордоном, і в Німеччині. Однак це, хоч і послаблює, але істотно не змінює скептичного і песимістичного ставлення Шопенгауера до світу. Багато часу і зусиль він віддає коментуванню своєї основної праці "Світ як воля і уявлення". Невдовзі перед смертю друзі спитали, де б він хотів бути похований. Відповідь була такою: "Все одно. Вони знайдуть мене".

Отримавши ґрунтовну філософську освіту в класичному стилі, А. Шопенгауер в своїй філософії відштовхується від ідей І. Канта та інших німецьких мислителів. Значний вплив на нього справили індуїзм і буддизм. Відома його надзвичайно висока оцінка "Упанішад". Він доводив, що світ, який з'являється нам в уявленнях, залежить від суб'єкта та його пізнавальних властивостей. "Нема об'єкта без суб'єкта" - ось положення, - зазначав філософ, - яке назавжди робить неможливим будь-який матеріалізм. Сонце і планети без ока, яке їх бачить, і розсудку, який їх пізнає, можна назвати словами; але ці слова для уявлення - як мідь дзвінка".

Весь оточуючий світ, на думку Шопенгауера, - це сукупність чуттєво- інтуїтивних уявлень людей. Земля, море, інші люди - це об'єкти-уявлення, і ті, хто їх сприймає, є також, врешті-решт, лише уявленнями. Отже, весь світ феноменів є свого роду "майя" (ілюзія, фантазія). Уявлення існують у просторі і часі і перебувають між собою у зв'язку, вираженням якого є закон достатньої підстави. Цьому закону мислитель приділяє велику увагу. Завдяки цьому можна дізнаватись про причини явищ, які мають сенс і сферу застосування в науці і техніці. Однак це зовнішнє явище несуттєве. Філософ вважав, що за явищами перебуває метафізична Воля (Will). В його творах це слово пишеться з великої літери. Вона істотно відрізняється від моральної волі І. Канта, що ґрунтувалася на інтелекті. Сам інтелект, за Шопенгауером, є лише знаряддям цієї Волі. Вона перебуває поза світом, є єдиною, безособовою могутньою силою. її вияви різноманітні: магнетизм, хімічні реакції, прагнення рослин і тварин до існування та продовження роду. Особливу симпатію викликали в нього кроти, невтомні трударі, які у темряві протягом усього свого життя копають землю, а отримують в результаті лише їжу і можливість запліднення, тобто засоби продовжити цей сумний шлях у нових кротах. Кожна жива істота, як здавалося Шопенгауеру, лише безглуздо чіпляється за позбавлене сенсу існування.

У людині ця Воля постійно перемагає усі плани і міркування розуму. "У секретну майстерню її, - писав Шопенгауер, - він (інтелект) не проникає. Він, правда, довірена особа волі, але довірена особа, яка не все знає". Інтелект позбавлений права і можливості приймати рішення і діяти і не посвячений у таємні задуми власної волі. Шопенгауер назвав цю діючу силу, що керує людиною, волею до життя (Wille zum Leben). Це вроджене прагнення людини вижити і залишити потомство. Воля до життя змушує навіть найбільших раціоналістів і песимістів боротися за виживання у разі хвороби чи катастрофи. Через це люди, що здаються черствими і суворими, тануть при вигляді немовляти, а ті, хто спочатку були чи здавалися байдужими до своїх нащадків, перетворюються у люблячих і відданих батьків.

Волю до життя Шопенгауер характеризує як сліпу, дику, ірраціональну силу, яка не має ані плану, ані кінцевої мети. Ця воля є вічно невдоволеною, вона приречена пожирати себе, оскільки, крім неї, нічого немає. Це голодна воля, що породжує страждання, страх, ворожнечу. Тому життя людини пере­бігає у безконечних турботах, розчаруваннях, постійних тривогах. У 46 розділі другого тому своєї праці "Світ як воля і уявлення" філософ яскраво змальовує безрадісне і безглузде існування людей, сповнене страждань і позбавлене сенсу. Цей розділ має красномовну назву: "Про ницість і гіркоту життя".

У розділі 44 "Метафізика статевого кохання" Шопенгауер міркує над питанням кохання, яке він вважав дуже важливим для людини, і дивувався, чому воно досі залишалося зовсім не розробленим у філософії. Недостатню увагу до проблем кохання і шлюбу він пояснював небажанням вдивлятися у ту сферу життя, яка суперечить уявленням про людину як раціональну істоту. Кохання в основі своїй ірраціональне. Статеве кохання, як зазначав філософ, є кінцевою метою чи не усіх людських устремлінь. Воно заважає найважливішим справам, інколи позбавляє розуму дуже розумних і поважних людей.

Воно втручається у політику і діяльність державних мужів і науковців. Пояснення, яке дає Шопенгауер феномену кохання, знаходиться у руслі його загальних уявлень про панування Волі над усім іншим, що існує в світі.

Інтелекту дозволяється розуміти лише те, що є необхідним для успішного продовження роду. Тому воля робить безсилим інтелект, людина в цей період втрачає розум, щоб він не заважав виконати цю головну мету. Ось чому молоді люди так серйозно ставляться одне до одного, так захоплені одне одним при першій зустрічі, так пильно вивчають одне одного. Це вивчення і випробування є, за словами Шопенгауера, медитацією генія роду про можливість створення ним індивіда і про комбінацію його властивостей. Той факт, що воля до життя прагне досягнути власної мети, а не зробити нас щасливими, підтверджується тим сумом і байдужістю, які відчувають пари одразу ж після статевого акту.

Проте люди все ж таки відрізняються від тварин. Крім боротьби за виживання, пошуків партнерів задля забезпечення роду і турбот про нащадків, люди можуть ходити у театри, слухати опери, читати художні твори і філософські трактати. У цих справах Шопенгауер бачив потужне джерело протистояння вимогам волі до життя. Завдяки творчості ми можемо пізнавати суть наших нещасть і розчарувань. У такий спосіб для нас відкривається можливість позбавитися паніки, марних надій, ілюзій і самотності. Мистецтво і філософія дають нам змогу перетворювати біль у знання. Найдосконаліші твори мистецтва розмовляють з нами, хоч і нічого про нас не знають. "Поет, як і кожний художник, - відзначає філософ, - завжди показує нам лише одиничне, індивідуальне..., але розкриває в ньому усе людське існування, оскільки він лише на вигляд відображає в своїх творах одиничне, по суті ж - те, що було повсюди і в усі часи. Цим пояснюється, що сентенції поетів і особливо драматургів, навіть не будучи вимірами загального характеру, зазвичай застосовуються у дійсному житті". Шопенгауер вбачав суть мистецтва в тому, що оскільки сюжети постійно повторюються, один приклад дієвий для тисяч випадків. Людина, яка прочитала про трагічну любов або побачила цей сюжет у театрі, вже не концентрується на власних стражданнях, своєму досвіді невдалого кохання, стає здатною не вбачати у цьому тільки своє власне нещастя. Муки, які переживаються, перетворюються в такі, що пізнаються. У цьому філософ вбачав можливість для людини втішатися у перебігу стражденного життя.

Отже, важливою ідеєю творчості Шопенгауера є те, що Воля перебуває у постійній боротьбі, вічному зникненні, які долаються лише через самопізнання. Весь світ є самопізнанням Волі. Тут Шопенгауер наближається до гегелівської

концепції самопізнання абсолютною ідеєю самої себе як імпульсу її саморуху і саморозвитку. Проте висновок з цього є доволі песимістичний, оскільки цей рух породжує нові вияви страждання і його поглиблення. На думку філософа, чим сильнішою є воля, тим яскравіші прояви її суперечностей, отже, тим сильнішими є її страждання.

Засоби позбавлення від страждань, які він вбачає у сфері етики, розгля­даються в головній праці, а також роботах "Дві основні проблеми етики" і "Ра- rerga und Paralipomena". Основою моралі у людському житті є співчуття, яке виходить з розуміння, що джерелом існування і дій усіх істот є одна воля. Вба­чаючи у світовій Волі джерело зла, Шопенгауер вважає моральним її запере­чення. Людина через заперечення волі прагне подолати страждання, але тим самим послаблює і гальмує волю до життя. Зразки такої моральності філософ вбачає у житті християнських подвижників й індуських аскетів. Кінцевою метою моральної поведінки є "Днірвана", яка розглядається як внутрішня радість та справжній небесний спокій, хоча, по суті, це самозаперечення Волі, а отже, і цілого світу. З Шопенгауера починаються у західній філософії традиції декадан­су як передчуття масштабних бід і кризових станів людського суспільства.

Підсумовуючи цей огляд філософії А. Шопенгауера, можна відзначити такі основні ознаки його учення:

• єдина основа світу - Воля (Will);

• Воля - ірраціональна, сліпа, невгамовна, суперечлива;

• існує багато проявів єдиної волі;

• єдина реальність суб'єкта - відчуття;

• стосовно людей Воля отримує вираз як воля до життя;

• воля пізнавана через свої виявлення, які підпорядковані закону достатньої підстави;

• формами пізнання є наука і мистецтво;

• мистецтво розглядається як єдність пізнання і досвіду;

• одиничні факти у творах мистецтва є узагальненням багатьох анало­гічних подій, тому мистецтво сильно впливає на людей, є способом перетво­рювати страждання у пізнання;

• основою моральності є співчуття, яке, однак, заперечуючи Волю як таку, послаблює волю до життя;

• ідеалом морального життя є монашество.