8.3. Основні ідеї філософії с. Кіркегора

Іншим видатним мислителем, ідеї якого вважають базовими для не­класичної філософії, є Сьорен Кіркеґор (1813-1855 рр.). Він народився у Копенгагені в сім'ї комерсанта, ревного лютеранина, і отримав суворе хрис­тиянське виховання. За бажанням батька майбутній філософ вступив на тео­логічний факультет столичного університету, проте релігія у той час його не дуже цікавила, він більше уваги приділяв філософії, літературі, історії. Юнака вабили розваги, і загалом його спосіб життя у той період можна назвати "естетичним" (так пізніше позначить мислитель першу стадію життя кожної людини). У 1836 р. стався важкий моральний перелом, внаслідок чого С. Кір­кеґор починає життя відлюдника і концентрується на релігійно-філософській творчості. Така зміна способу життя пов'язана з особистою трагедією, обставини якої є загадковими. Відмовившись від своєї нареченої, він до кінця життя прожив одинаком в батьківському будинку і лише зрідка виходив до міста. Спадщина Кіркегора є великою, становить 28 томів, з яких 14 томів займає "Щоденник". Серед цієї кількості написаного найвідомішими є "Про поняття іронії, з особливою увагою до Сократа", "Або-Або (Enten-Elter). Фрагмент із життя", "Страх і трепет. Діалектична лірика", "Поняття страху", "Повторення", "Філософські крихти", "Етапи життєвого шляху". Головним теоретичним твором, в якому досліджуються поняття істини і парадоксу, вважається "Заключна ненаукова післямова до філософських крихт". У 1849 р. було опубліковано працю "Хвороба до смерті. Християнсько-психологічний розвиток до відродження і пробудження", яка стала символічним завершенням філософської діяльності мислителя. Він після цього вже не працював у галузі філософії, писав на теми церковно-релігійні. Життя його ставало все більш важким і сповненим розчарувань, особливо щодо діяльності церкви, яка, на його думку, зрадила духові ранніх християнських громад.

Центральна ідея філософії С. Кіркегора - принцип людської індивіду­альності. Духовний індивід, "Одиничний" (den Enkelte) визначає правила своєї поведінки на противагу соціальному середовищу та її законам. Чим він успішніший в своїй справі, тим більше одинокий. Пізніше мислитель про­голосить бунт Одиничного проти роду, соціального класу, держави, сус­пільства. Він загалом вважав усе універсальне, загальне хибним і відверто критикував класичну філософію, особливо німецьку за її відірваність від реального людського життя. Лише Одиничний є істинним і тому він один може увійти у контакт з Богом, без якого для людини закритий шлях до самопізнання. Тільки Одиничному властиве "існування".

Категорія "існування" - ядро філософії Кіркеґора. Під існуванням він розуміє буття неповторної людської індивідуальності з її внутрішніми переживаннями і відчуттями. Існування - це діалектична ситуація, боротьба суб'єкта, який перебуває у протилежності кінцевого і нескінченного, страху і вибору. Акт вибору - це абсолютно вільний і нічим не детермінований, за­гадковий, миттєвий, інтуїтивний і понадрозумний стрибок духу. У цей момент людині відкривається істина. Розвиваючи цю концепцію, С. Кіркегор, крім вже згаданих понять "одиничне", "існування", вживає незвичні для класичної філософії терміни: "страх", "провина", "гріх", "вибір", "стрибок", "відчай", "хвороба до смерті" та ін.

Свій метод С. Кіркеґор виводить із сократівських діалогів Платона і вважає діалектикою нескінченної негативності. Починаючи з перших своїх творів, Кіркегор веде сам з собою сократівські діалоги, ставить запитання, дає відповіді, заперечує їх. При цьому він застосовує метод іронії. Говорячи про іронію, Кіркегор посилається на Сократа і підкреслює здатність іронії маску­вати антисоціальну позицію Одиничного.

Важливу роль у філософії С. Кіркеґора відіграє поняття "вибір", яке є засадничим для його етики. З поняттям "вибір" пов'язане вчення про три стадії земного буття Одиничного і водночас три способи життя. їм відповідають три моральні позиції - "естетична", етична і релігійна. Перехід від однієї стадії (позиції, способу життя) до іншої відбувається суб'єктивно, внаслідок вибору, стрибка духа, миттєво.

"Естетична" стадія - це чуттєвий спосіб життєдіяльності, йому властиві еротизм, цинізм, хаотичність і випадковість. Духовний стан індивіда дуже нестійкий, людина перебуває у стані розгубленості, суперечливості. Кіркегор зазначає, що "сутність людини розпадається на тисячі окремих частин, подібно до того, як розпорошується легіон вигнаних бісів". Реальними втіленнями "естетичного" способу життя може бути гульвіса, поет, п'яниця та ін., в яких немає сталих моральних орієнтирів або глибокої релігійної віри. "Існування" на цій стадії розвивається. Людина може відчути і усвідомити марнотратство і порожнечу свого життя. Спочатку людина сприймає себе іронічно, а потім її охоплює невдоволення, яке зрештою переходить у відчай. Тут виникає альтернатива: залишитися на стадії "естетичного", що вже не задовольняє духовних прагнень, чи перейти до наступної стадії існування.

Друга стадія людського життя - етична. Індивід займає позицію послі­довного і безкомпромісного розрізнення добра і зла і однозначно обирає добро, намагаючись дотримуватися в своєму житті моральних принципів та обов'язків. Вираженням цього способу життя є Сократ. Це образ трагічного героя, життя змушує його йти на важкі жертви. Одиничне тягне його до одних вчинків, а загальні, зовнішні етичні правила вимагають зовсім іншого. В еволюції етичного існування все більше поглиблюється суперечність між вічними прин­ципами моралі і повсякденною емпіричною, гріховною реальністю конк­ретного людського життя. Врешті-решт, з'ясовується, що людина ніколи не може бути морально досконалою, що вона грішна і завжди винувата. Тоді індивід долає суперечність і переходить до третьої стадії "існування".

Цю стадію С. Кіркегор називає релігійною. Одиничний обирає себе як грішника, винного перед Богом. Цим актом вибору людина вступає в осо­бистий контакт з божественною персоною і тоді через каяття стверджує себе як особистість. Релігійна свідомість є суперечливою, вона, за Кіркегором, "є Дсинтезом безконечності і конечності, тимчасового і вічного". Коли людина встановлює контакт з Богом, внутрішні конфлікти в її духовному світі стають особливо гострими. Прикладами релігійного життя є біблійний Иов, а також патріарх Авраам. Авраам готовий виконати волю Бога і принести в жертву свого сина і заради своєї віри він здатний взяти на себе моральну відповідальність за порушення заповідей того самого Бога. У цьому випадку йдеться про ще одне дуже важливе поняття філософії Кіркегора - парадокс. Парадокс мислитель тлумачить як страждання "існування", причиною якого є конфлікт духовних станів людини. Це стан абсурдності як спосіб існування свідомості. Свідомість хоче пізнати парадокс, лине до парадоксу, вбачаючи у парадоксі свою найвищу мету. Але парадокс руйнує мислення. Парадокс, за Кіркегором, є істотною характеристикою життя, мислення, пізнання. Парадок­сальними є усі ситуації, в яких людина має відношення з Богом. Про це свідчить як Старий, так і Новий Заповіт. Причиною цієї парадоксальності є зіткнення вічного із тимчасовим. Парадоксальними, абсурдними, на думку Кіркегора, є усі справжні істини, тобто істини віри. "Віра, - зазначає

Кіркегор, - саме являє собою той парадокс, що індивід як такий, вищий від загального, правомочний, не підкорений йому, а поставлений над ним;... індивід як індивід перебуває в абсолютному відношенні до абсолютного". Парадокс віри полягає і в тому, що Бог передає свій авторитет одиничному, кінцевому, людині-пророку. У парадоксальний спосіб вічна істина втілюється в одиничній людині, конечному - Христі. Отже, віра як така, є по суті, парадоксом. Віра - це вибір, ризик, чудо (Вірую, тому що абсурдно!).

Для гносеології Кіркегора властивим є надання вірі значно більшої ваги, аніж розуму, науковому пізнанню. Він вважав, що наукові, зокрема мате­матичні знання, не є справжніми істинами, оскільки вони не дають нічого для "існування" Одиничного. Йому потрібна власна істина, яку він переживає, у якій внутрішньо переконаний. За Кіркегором, істина не є процесом пізнання, істина не є чимось зовнішнім для людини, в істині людина "існує". Критерієм істини він вважає посилення суб'єктивності, наприклад, готовність за неї страждати, віддати життя тощо. Кіркегор розглядає це питання у спеціальній праці: "Чи може людина дати себе вбити за істину?"

На релігійній стадії більше ніж у попередніх етапах свого життя людина перебуває у стані страху. Кіркегор визначає страх як сутність існування лю­дини, як "діалектичну двозначність". "Страх" - це стан тривожного відчуття небезпеки перед таємним, невідомим, містичним. Страх існування є основою свободи, яка тягне людину до небезпечного, але привабливого кроку - перейти від можливого до дійсного. Але страх залишається і після цього кроку, як, наприклад, страх Адама до й після гріхопадіння.

На третій стадії існування страх і трепет виростають порівняно з іншими стадіями і доводять людину до величезного духовного виснаження. Людина постає перед Богом і це означає не тільки бути з Ним у контакті, але й у конфлікті. Це томління, відчай, "хвороба до смерті", в якій прагнення до загробного життя поєднується з відразою до цього. Людина мучиться, оскільки хоче позбавитися земного існування, проте не має сил наблизити для неї бажане. Людина страждає, перебуває у відчаї, тому що не може бути самою собою. "Відчай, - зазначає Кіркегор, - міститься у самій людині, відчай є виз­наченням духа".

Отже, головними особливостями філософії С. Кіркегора можна вважати такі положення:

• відкидання загального, абстрактного і дослідження властивостей Одиничного;

• центральним пунктом вчення є "існування", тобто життя конкретної людини;

• "існування" виявляється через "страх", "провину", "вибір", "турботу", "відчай" тощо, що є в цьому випадку не означенням психічних станів, а філо­софськими категоріями;

• "існування" поділяється на три стадії (способи життя, позиції) людського життя: "естетичну", етичну і релігійну;

• перехід з однієї стадії до іншої відбувається миттєво як духовний стрибок;

• вищою стадією є релігійна, саме тоді людина, обираючи себе як грішну, зустрічається з Богом;

• форма спілкування з Богом, релігійна віра - парадокс, абсурд;

• істина тлумачиться не як вияв розуму; істина є іманентною для конкретного

Одиничного, який не пізнає істину, а "існує" в істині; усі вищі істини є парадоксами.

Підсумовуючи виклад основних ідей С. Кіркегора, варто зауважити, що його філософія мала дуже великий вплив на подальший розвиток філософської думки Заходу. Визнання прийшло не одразу. Під час Першої світової війни німецькі філософи, а пізніше Карл Барт та інші представники протестантської теології захопилися ідеями данського мислителя і сприяли їх поширенню. Особливу популярність набули твори Кіркегора у зв'язку з філософією екзистенціалізму. Представники цього напряму філософії недвозначно визнали його предтечею, а його твори - теоретичним підґрунтям своєї філософії. Дійсно, проблематикою, категоріальним апаратом, увагою до окремого індивіда і його екзистенції як німецькі, так і французькі, а також інші представники філософії існування завдячують творчості пристрасного і трагічного релігійного мислителя і філософа Серена Кіркегора.