7. Інформація античних джерел про скіфів.

Античні автори приділили скіфам багато уваги. Це пояснювалося сусідством обох народів, а також роллю, яку відігравали скіфи у подіях тодішньої історії. Та серед усіх авторів перше місце, безумовно, посідає Геродот (484— 425). Виклад обширного фактажу щасливо поєднується у нього з даром письменника. Арістотель (384—322) вважав його визначним істориком, а римський мислитель Цицерон (І ст. до н. е.) влучно охрестив Геродота "батьком історії".

Народився майбутній історик у малоазійському м. Галікарнасс, але через політичні обставини змушений був залишити рідне місто й оселитися на о. Самос. Майже десять років свого життя він присвятив мандрам. Відвідав Передню Азію, Єгипет, острівну і материкову Грецію, Македонію, Фракію, а також, імовірно, Північно-Західне Причорномор'я — Ольвію. Останні роки життя провів у м. Фурії (Південна Італія). Помер, мабуть, в Афінах.

Наслідком цих мандрівок стала капітальна праця — "Історія". Перше знайомство публіки з нею відбулося 445 р. до н. е. в Афінах. Геродот часто бував там і входив до кола визначних діячів науки і культури, які групувалися навколо Перікла. Пізніше александрійські вчені поділили твір Геродота на дев'ять книг і кожну з них назвали ім'ям однієї з муз.

Головна тема Геродота — греко-перські війни. Цим пояснюється посилена увага історика до Переднього Сходу та Єгипту, де на той час панувала Персія, а також до народів Північного Причорномор'я, куди перський цар Дарій І Гістасп рушив приблизно у 514 р. до н. е., щоб начебто покарати скіфів за скоєне ними у Передній Азії. І тут Геродот уже не міг оминути увагою скіфів, які змусили лютих ворогів Греції — персів — ганебно втекти, через що й зажили слави непереможних.

Скіфський логос уміщено, головним чином, у четвертій книзі Геродота. Природні умови Північного Причорномор'я, обшири й етногеографія Скіфії та сусідніх земель, походження скіфів, їхнє перебування у Передній Азії, війна з Дарієм, релігія, побут, звичаї скіфських і нескіфських народів, імена скіфських царів — усе це ми знаємо, завдяки Геродоту. Від нього ми дізналися також про самоназву цього народу — сколоти, скіфами ж їх називали елліни. Достовірність багатьох свідчень Геродота підтверджена іншими писемними, а також археологічними джерелами.

На жаль, твори попередників Геродота відомі фрагментарно — за згадками пізніших авторів. Уперше етнонім скіфи засвідчено найдавнішим грецьким поетом Гесіодом (друга половина VIII ст. до н. е.). Окрім відомої поеми "Труди і дні", йому, мабуть, належить запис епічної поеми "Теогонія", уривки з якої доніс Страбон (VII, 3s 9). У ній фігурують гіппемолги (доярі кобил), які живуть в оселях на візках і яких названо скіфами.

Одним із найдавніших свідчень знайомства греків-іонійців зі скіфами є згадка про Колаксаєвого коня у поета Алкмана (друга половина VII ст. до н. е.) — вихідця зі столиці Лідії Сарди, який зажив слави своїми гімнами, зокрема пар-феніями — хорами для дівчат. Порівнюючи вроду виконавиць з прекрасними кіньми, він писав, що Колаксаїв кінь змагатиметься з лідійським. Одразу пригадується одна з версій Геродота про походження скіфів: першою людиною у їхній землі був Таргітай — син Зевса і доньки р. Борисфен. У нього було троє синів — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай ... (IV, 5—7). За В. Флакком, римським поетом І ст., період "діяльності" того царя — Колакса — сягає часів походу аргонавтів за золотим руном (поема "Аргонавтика").

На рубежі VII—VI ст. до н. е. скіфи уже добре відомі в Європі. У поета Алкея (кінець VII—VI ст. до н. е.) з м. Мітілена (о. Лесбос), сучасника знаменитої Сафо, йдеться про Ахілла — володаря скіфської землі. Отож, скіфська земля сягала Північно-Західного Причорномор'я. Адже згідно з грецькими міфами герой Троянської війни Ахілл із поховального вогнища перенісся на о. Левке — сучасний о. Зміїний у гирлі Дунаю, і його посмертне життя було пов'язане з цим регіоном. Ахілла особливо шанували ольвіополіти.

Ясна річ, на цей час елліни знали скіфів не за чутками. Перекази про них живилися постійними зв'язками колоністів із метрополіями. Потребам такого спілкування слугували карти (першу карту світу склав у першій половині VI ст. до н. е. філософ Анаксамандр із Мілета), перієгеси — описи відомих грекам обширів (наприклад "Опис землі" Гекатея з Мілета), періпли — лоції для орієнтації моряків. Після перемоги скіфів над Дарієм їх почали залучати до грецького війська, а пізніше афіняни використовували їх як поліцейських. Тому навіть елліни, котрі зроду не бували у Північному Причорномор'ї, добре знали скіфів. Ця тема була присутня і в художніх творах.

V ст. до н. е. — час розквіту грецької драматургії, позначений іменами трьох великих трагіків — Есхіла, Софокла та Евріпіда, а також великого комедіографа Арістофана. їхні п'єси — це не лише художні твори високого ґатунку, а й своєрідна енциклопедія знань того часу, де звучала й скіфська тема. Вона певною мірою привертала увагу також учених — філософів Платона (427—348), Арістотеля, учня і друга Арістотеля Феофраста (372—288) — автора знаменитої "Історії рослин", якого називають "батьком ботаніки".

І все ж у IV ст. до н. е. інтерес до скіфів згасає, що призводить до їх ідеалізації. Найавторитетніший історик того часу Ефор оспівує бідних і справедливих абіїв та гіппемолгів, які з часів Гомера зберегли первісну чистоту і жили за законами природи — у рівності та злагоді, що зробило їх непереможними. Саме в такому середовищі міг зрости славетний Анахарсіс, котрого Ефор, за свідченнями деяких джерел, зарахував до Семи мудреців стародавнього світу. Надалі така ідеалізація знайшла прихильників серед римських поетів епохи Августа (Горацій, Вергілій та ін.).

Постать Анахарсіса (приблизно перша половина VI ст. до н. е.) є унікальною. Виходець із варварського світу потрапив до сонму наймудріших, що стояли біля витоків грецької філософії. Про нього, починаючи з Геродота, писали багато. Найповніші відомості наведено Діогеном Лаертським у трактаті "Про життя, вчення і вислови славетних філософів" (III ст.).

Загалом час злету Скіфії та її краху прямо не відбито в писемних джерелах. Але є свідчення, що відображають зміну зовнішньополітичної ситуації, зокрема піднесення Македонії та її конфлікт зі скіфами. Початок його викладено давньогрецьким істориком Феопомпом (377—300) в "Історії Філіппа Македонського", продовження — у мемуарах стратега Александра Македонського Птолемея, сина Лага. Цими джерелами користувалися Страбон, римський історик порубіжжя ер Пошей Трог ("Історія Філіппа"), Курцій Руф (І ст.), Арріан (II ст.), Макробій (III—IV ст.) та ін.

Останні події історії Скіфії стосуються участі скіфів на чолі з Агаром (310/309 р. до н.е.) у боротьбі за боспорський престол на боці Сатіра II. Грецький історик Діодор Сицилійський (90—21 pp.) висвітлив їх у своїй праці "Історична бібліотека". Він подав іншу, аніж Геродот, версію ранньої історії скіфів (II, 43). Певних нюансів додали також Страбон, Помпей Трог і Гай Пліній Секунд Старший — визначний державний діяч Римської імперії, автор чудової "Природничої історії" (загинув у 79 р. під час виверження Везувію).

Уточнити хронологію подій ранньої історії скіфів дають можливість ассирійські джерела (скіфи у них фігурують як ішкуза). В них стверджується, що скіфи з'явилися у Передній Азії раніше, аніж це "розвідав" Геродот. Однак клинописні джерела, в яких ідеться про скіфів, обмежуються добою Асархаддона. Час володарювання скіфів у Передній Азії, яскраво описаний Геродотом (І, 103—106), має відлуння й у "Біблії": у пророцтвах Єремії, Єзекіїля, Повторенні Закону, а також у "Таблиці (каталозі) народів" (Книга Буття).

Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 — 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. — бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 — 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 — 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.). 

8. Велика Скіфія.

9. Мала Скіфія.

На початку III ст. до н. е. завершилась історія Великої Скіфії, але не скіфів. Розпочинається новий період їхньої історії — у межах Криму і низового Дніпра, позначений зміною способу життя — з кочового на осілий, виникненням міських центрів. Страбон назвав ці утворення Малими Скіфіями. Проте не все їхнє населення було прямими нащадками Геродотових скіфів. Навала сарматів, експансія кельтів та германців змушували людей переселятися і шукати притулку на нових місцях. Так у Північне Причорномор'я потрапили гети, а елліни почали освоювати глибинні райони. Боротьба за життєвий простір консолідувала це населення — вихідців із різних регіонів, що мало наслідком появу синкретичних культур. Прикметою часу стають городища за стінами яких почувалося надійніше, хоча вони й не вберегли їхніх мешканців віл сарматських впливів, що, безперечно, позначилося на місцевій культурі, додавши їй розмаїтості.

Пізньоскіфське царство у Криму виникло як своєрідна опозиція кочовим сарматам та античним містам, насамперед Херсонесу. Його початкову історію відбиває поява на зорі II ст. до н. е. городищ у передгірській смузі (Кермен-Кир, Булганак) та селищ. Одне з таких селищ, засноване на скелястому береговому виступі р. Салгір (територія сучасного Сімферополя), стало столицею цього царства. Ймовірно, воно і є Неаполем Скіфським, відомим за писемними джерелами. Обнесений в останній третині II ст. до н. е. могутніми мурами, Неаполь Скіфський перетворюється на фортецю і царську ставку (рис. 16). Можливо, що заснування міста відбулося за активної участі вихідців із Ольвії, яка потерпала від варварів (згадаємо декрет на честь Протогена) і шукала захисту у правителів Кримської Скіфії, зокрема царя Скілура. Увесь зовнішній вигляд "міста" — форми його палаців, громадських та культових будівель — несе на собі печать грецької культури (архітектура, оздоблення фресками, скульптура, теракотові статуетки богинь, написи).

Останній притулок Скілур знайшов у мавзолеї, зведеному біля воріт, під мурами. Його поховано у кам'яній гробниці, в пишному, розшитому золотими платівками вбранні, у супроводі воїнського обладунку (сагайдак зі стрілами, мечі, списи, дротик, шолом) і трьох коней. Інші поховання здійснено у дерев'яних трунах.

Надалі знать ховали у вирубаних на верхніх терасах балок склепах. Це були доволі обширні підземні приміщення, що слугували сімейними усипальницями. Вони нещадно пограбовані, проте вціліло дещо дуже цінне. Деякі зі склепів оздоблено кольоровими малюнками — орнаментальними і фігуративними зображеннями. Серед них особливо виділяється склеп № 9 з багатофігурною композицією (вершник зі списом, чоловік із лірою, полювання собак на кабана, "килими" із шаховим візерунком). Далі на схилах розташовано могили рядового населення у вигляді земляних склепів.

Закріпившись у передгірській смузі, скіфи до середини II ст. завоювали володіння Херсонесу в Південно-Західному Криму. Деякі з поселень Херсонської хори так і не відродилися до життя, інші були заселені переможцями. Опорним пунктом скіфів у Південному Криму стало засноване поблизу гирла р. Альма Усть-Альмінське городище. На якийсь час Херсонес відновив свою міць за допомогою Діофанта, і скіфи не з власної волі стали "друзями" Мітрідата VI. Однак із поразкою Мітрідата все вернулося на свої місця: відновилося життя на відвойованих Діофантом поселеннях, засновано нові.

Проте від І ст. ситуація у Криму почала складатися не на користь скіфів. Традиційно добрі стосунки з Боспором було перервано з приходом до влади Аспурга та його послідовників, які намагалися приєднати Крим до Боспорської держави. Ворожнеча з Херсонесом спричинила появу римських гарнізонів у цьому місті та на Альма-Керменському городищі. Все це призвело до звуження меж життєвого простору пізніх скіфів і приєднання їх до Боспорської держави. Зрештою на Крим претендували й сармати, які поповнювалися новими хвилями експансії зі сходу. Вони та готи доконали Пізньоскіфське царство.

10. Інформація античних джерел про сарматів.

Поширена й досі традиція пов'язувати загибель Скіфії з навалою сарматів не підтверджується повною мірою джерелами. Поштовхом для таких висновків стала оповідь Діодора Сицилійського (Історична бібліотека, II, 43, 44). Савромати, стверджував він, були виведені скіфами із Мідії і поселені на Танаїсі; у подальшому, посилившись, вони розгромили скіфів і перетворили їхню країну на пустелю. Але Діодор жив у І ст. до н. е., тож ніяких конкретних даних про те, коли саме розвивалися ці події, у нього немає. Більше того, оскільки в переказі фігурують Мідія і савромати, а не сармати, то, найімовірніше, йдеться про якусь війну в давній період історії цих народів.

Надійнішим документом є декрет на честь Протогена. Ним вдячні громадяни Ольвії вшанували патріота, який виділяв значні кошти на будівництво оборонних споруд, щоб захистити рідне місто від варварів. Серед тих, хто допікав Ольвії, згадується й цар сайїв Сайтафарн. Отож, декрет фіксує появу під стінами Ольвії нових вояків, ясна річ, не скіфів, оскільки ольвіополіти їх добре знали, але також іраномовних (на це вказують етнонім та ім'я царя). Ними могли бути сармати. Дату цього документа — рубіж III—II ст. до н. е. — можна вважати першою згадкою про сарматів на території нашої країни.

Однак нову етнополітичну карту Північного Причорномор'я подав Страбон. Його капітальну працю "Географія" у 17-ти книгах ми вже згадували. Так от, за Страбоном, західну околицю степів, між Дунаєм і Дніпром, займали гети і тірагети (фракійці), язиги, сармати царські та якісь угри. Далі на схід, між Дніпром і Доном, мешкали роксолани (VII, 3, 17). Аорси кочували між Меотідою і Каспієм, а сіраки — на південь від них (XI, 5, 7—8). Скіфи заселяли низини Дніпра та степовий Крим. Цю область, як і частину Добруджі (історична область в Румунії), Страбон назвав Малими Скіфіями. Таким чином, Страбон назвав не лише нових господарів причорноморських степів, а й їхні угруповання. Західне "крило" представляли язиги, східне — роксолани.

Про який час ідеться у цій етнокарті: той, коли вчений завершив свою "Географію" (7 р. до н. е.), чи раніший? Тут привертає увагу одна деталь. Роксолани були відомі Страбону тим, що їхній цар Тасій направив на допомогу цареві скіфів Палаку 50 тис. вояків для боротьби з Херсонесом. Це повідомлення перегукується з однією точно датованою подією, висвітленою у писемних джерелах і декреті на честь Діофанта, знайденому в Херсонесі. Херсонес дуже потерпав від скіфів, і 110 р. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор направив на допомогу місту свого полководця Діофанта. Той розгромив не лише скіфів Палака, а й їхніх союзників ревксиналів, за що вдячні херсонесіти й увічнили його. Тих ревксиналів дослідники схильні ототожнювати з роксоланами Страбона. Отже, з кінця II ст. до н. е. роксолани були сусідами і союзниками пізніх скіфів.

Подальші зміни на етнополітичній карті Північного Причорномор'я зафіксував Пліній Старший (І ст.), з творів якого уціліла енциклопедична праця "Природнича історія" (у 37 книгах). У переліку народів, не в усіх подробицях зрозумілому, першими на північ від Дунаю згадано гетів (вони ж даки), за ними — сарматів, і серед них аорсів (вони ж гамаксобії, з давньогрецької — ті, що живуть на візках, тобто кочовики), потім аланів і роксоланів. Таким чином, сарматське населення поповнилося новими прибульцями зі сходу — аорсами й аланами. "Величні царі Аорсії" фігурують і в одній з епіграфічних пам'яток І ст. А де ж язиги? Пліній знає їх у Паннонії (Угорська низина), як і його молодший сучасник, визначний римський історик Тацит (Аннали, XII, 29—30). А знаменитий олександрійський учений Клавдій Птолемей (II ст.) прямо називає язигів у Паннонії переселенцями (Географія, III, 5, 1). Це, до речі, добре підтверджується й археологічними даними. Туди вони відкочували, мабуть, під тиском своїх родичів.

Таким чином, сарматське населення України постійно поповнювалося прибульцями зі сходу, а сама Сарматія досягла величезних розмірів, поділяючись на Азійську і Європейську.

11. Історія сарматських племен. Господарство і побут.

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіфський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми розмірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовжених (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці поховання, датовані 11—1 ст. до н. е., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навертям або зі штирем для насадки руків'я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапляються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари — круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей — люстерка зі штирем для насадки руків'я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули — доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. е. сарматські поховання з'являються також на Правобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі — широти Києва. З'являються курганні могильники, поховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям доповнюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), курильницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів — з кільцевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзовий стиль). Нерідко речі помічено тамгами — значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняються царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, поховано Інісмея та його дружину (рис. 19).

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й надалі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у "сердоліковому" стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сердолікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ — звичаї, релігію. Мабуть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.