31.Функціонування неокейнсіанської теорії в умовах глобалізації економіки.

Представники неокейнсіанського напряму (Д. Ласку, Б. Тойн, П. Уолтерс) розглядають

глобалізаційні процеси з точки зору можливості створення збалансованої,

контрольованої (а значить оптимальної) міжнародної економіки.

Основними теоріями, які неокенсіанці спроектували на світове господарство стали «Теорія міжнародної економіки» Р. Харрода, в якій Харрод одним з перших виклав основний принцип обґрунтування міжнародного поділу праці — принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат. Прийнято вважати, що вже в цьому творі Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зовнішньої торгівлі. Неокейнсіанські теорії економічного зростання Р. Харрода і Е. Домара також використовуються в умовах глобалізації економіки. Істотною межею теорії Харрода є спроба пов'язати тривале зростання з циклічними коливаннями, з хвилями, що підвищують і знижують, в розвитку капіталістичного виробництва. Мета такого з'єднання - дати теоретичне пояснення специфіці окремих циклів, перш за все відмінностям в глибині і тривалості фази кризи.

На основі свого аналізу Харрод приходить до висновку про нестійкість капіталістичного зростання, про відсутність автоматичних механізмів, що повертають економіку на лінію рівноважного («гарантованого» або «природного») темпів зростання.

Найзначніші дослідження Е. Домара присвячені проблемам економічного зростання, які він став аналізувати, грунтуючись на тих же передумовах (і в той же період), що і англійський економіст Р. Харрод. Тому часто говорять про теорію зростання Харрода-Домара. Домар писав, що його мета - «знайти умови, необхідні для підтримки повної зайнятості протягом тривалого періоду часу або точніше, темпу зростання національного доходу, якого вимагає повна зайнятість».

Початкова модель Домара декілька відрізняється від харродовськой. У її основу встановлена не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції).

32.Інтеграційні процеси в економіці і їх вплив на розвиток економіки та економічної думки (друга половина хх ст.).

У післявоєнні роки в економіці з’являється поняття спільного ринку у рамках якого учасники крім свободи торгівлі користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція робочої сили і капіталу).

Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпорацій, утворюються інтеграційні об'єднання. Створене в 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок механізму міждержавного регулювання соціально-економічних процесів. До 1992 р. тут ліквідовано бар'єри на шляху руху товарів, капіталів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського промислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспанія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально:

- проаналізував проблему продуктивності кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання;

- сформулював закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва. Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен.

В теоретичних засадах неокласичної виробничої функції вони виходили:

- з граничного аналізу двох виробничих факторів - праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт;

- припускали, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно;

- за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом;

- заробітна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток - граничному продукту капіталу;

- вартість у цій функції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу.

Р. Солоу зазначав:

- що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу;

- пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів;

- побудував модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним;

- зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор - кон'юнктурні зміни ефективного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей.