Український театр першої половини 1920-х років

Націоналізація радянською владою театральних колективів та створення Першого державного драматичного театру Української Радянської Соціалістичної республіки ім. Т. Г.Шевченка, до складу якого увійшов Молодий театр та Державний Драматичний театр на чолі із О. Загаровим. Прем‘єра «Ревізора» М. Гоголя в режисурі О. Загарова (1920) та «Гайдамаків» (1920) за Т. Шевченком у режисурі Л. Курбаса. «Паралельне» існування кожної трупи.

Київський драматичний театр (Кийдрамте) (1920–1921) – творчий «спадкоємець» Молодого театру. Робота в Умані та Білій Церкві, проблема діалогу із публікою, зміни в творчому та виробничому режимі праці, особливості репертуару. Спроба Л. Курбаса об‘єднати студійні форми роботи із практикою «виробничого» театру. Режисерські дебюти В. Василька та Ф. Лопатинського. «Макбет» – першовтілення В. Шекспіра в українському театрі. Акторські роботи Л. Курбаса та Л. Гаккебуш.

Ознаки авангардизму в пошуках українських театральних діячів на початку 1920-х рр. Діяльність театрального відділу Центростудії під орудою М.Терещенка. Перші експериментальні постановки цього колективу: «Перший Будинок Нового Світу» (1921), «Карнавал» (1923), «Універсальний некрополь» (1924).

Особливості мистецьких пошуків цього періоду. Формування нових театральних осередків. Проблема діалогу з глядачем і поставання в нових умовах театрально сценічних жанрів.

Драматургія

Репертуарні проблеми українського театру початку 1920-х років. Брак професіональних драматичних творів сучасної тематики. Формування корпусу літературних творів, за якими створюються агітмасові видовища. У послідженні їхнього досвіду в п’єсах середини 1920-х рр..: «В червоних шумах» А. Головка, «Лісові круки» В. Минка, «Чернозем ожив» Д. Бедзика. Висування на перший план теми класової боротьби, мелодраматизм, побутовізм, лубочність цих творів. Вплив Пролеткульту на формування агіиаційно-революційного напрямку в тогочасному українському театрі. Роль літературно мистецьких угруповань («Гарт», «Плуг», «Вапліте», « ВУСПП») у створенні п’єс із проблем сьогодення.

Ранні драматургічні спроби Я. Мамонтова («Колнарвиз», «Ave, Maria», «Батальон мертвих»): абстрактно-революційний пафос цих творів, елементи символізму та експресіонізму. Повернення І. Кочерги до драматургічної творчості та пошуку ним нових засобів відтворення історичного минулого: прийоми стилізації старовинної пасторалі - «Фея гіркого мигдалю» (1926); романтична піднесеність та ознаки балади - «Алмазне жорно» (1927). Апокаліптичний образ соціальної катастрофи та осмислення епохи громадянської війни в драмі «Марко в пеклі» (1928). Драматургія М.Ірчана, А.Любченка, І.Крушельницького, Є.Плужника. Спроби сценічної реалізації їхніх творів у другій половини 1920-х рр.

Драматургія М. Куліша – вершина національнної драматургії ХХ ст. Відтворення у п’єсах М. Куліша актуальних соціальних реалій та процесів. Загально гуманістичний пафос творчості. Філософія національного життя у перебігу політичних і соціальних подій. «97» М. Куліша (1924) – принципово нове явище української драматургії. Психологічно-побутові традиції національного театру й стилістичні ознаки драми нового типу, «монтажна» структура цієї п’єси. Резонанс твору в театральному процесі України. Проблеми жанрової та стильової своєрідності цих творів. «Так загинув Гуска» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929), «Патетична соната» (1929–1931) – етапи епопеї про злам історії та трагічних рефлексій особистості у цих подіях. Створення М. Кулішем нового типу української драматургії, що відтворювала еволюцію національного характеру у соціальних та політичних катаклізмах. Вплив драматургії М. Куліша на розвиток українського театру.

Театрально-публіцистична діяльність Я. Мамонтова другої половини 1920-х років. Художнє переосмислення новітніх соціальних та політичних реалій: «карнавалізація» історії у сатиричній комедії «Республіка на колесах», водевільний «похорон» міщанства у «Рожевому павутинні» (1928). Застосування прийомів бурлеску та гротеску.

Драматургічний досвід І. Дніпровського, спроби стилістичного оновлення вітчизняної драматургії, риси експресіонізму: «Любов і дим» (1925), «Яблуневий полон» (1927), «Шахта Марія» (1929). Драматичне зіткнення «приватної» людини з людиною «історичною» - передчуття гуманітарної катастрофи.

Мистецьке Об‘єднання «Березіль» (МОБ)

(1922-1926)

Створення 1922 року у Києві Л. Курбасом Мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ) із метою побудови національної сценічної культури адекватної процесам сучасності. Політичні гасла тогочасної влади в художній ідеології МОБу. Приналежність до революційного лівого авангардного мистецтва. Склад учасників. Етапи становлення Структура Об’єднання: станції, комісії, майстерні. Мета і спрямування пошуку кожної з ланок, практичні результати роботи: вистави, нові художні «технології». Заснування, форми праці Режисерської лабораторії (пізніше – Режисерського штабу) – першої української школи режисури.

Режисерські дебюти: Ф. Лопатинського - «Нові йдуть» за Ю.Зозулею (1923), «Машиноборці» Е. Толлера (1924), «Пошились у дурні» за М. Кропивниицьким (1924); Г. Ігнатовича – «Людина-маса» Е.Толлера (1924); Б. Тягна – «Секретар профспілки» за Л. Скоттом (1924), «Жакерія» П. Меріме (1925); П. Берези-Кудрицького - «Комуна в степах» М. Куліша (1925); В. Василька - «За двома зайцями» за М. Старицьким; Я. Бортника - «Шпана» за В. Ярошенком (1926).

Організаця В. Меллером у МОБі першої української сценографічної школи – макетної майстерні: М. Симашкевич, В. Шкляїв, Д. Власюк, Є. Товбін. М. Ашкіназі, М. Панадіяді. А. Проценко. Практична діяльність, підготовка вистав. Принципии і методи вдосконалення акторської майстерності, заняття з «практики сцени» – етапи формування березільської акторської школи. Введення у театральну практику поняття «перетворення». Акторський склад МОБу: А.Бучма, Й.Гірняк, М.Крушельницький, Р.Нещадименко та інші.

Особливості мистецької праці Л. Курбаса – реформатора українського театру, теоретика, педагога – періоду заснування і керівництва МОБом. Подальший розвиток принципів режисерського театру. Впровадження образної мови характерної для експресіонізму та конструктивізму: «Газ» Ґ. Кайзера (1923), «Джіммі Гіґґінс» за Е. Сінклером (1923), «Макбет» В. Шекспіра (1924). Розширення образної палітри через звернення до різних стильових напрямків. Пошуки генеральної естетичної лінії.

Публіцистична діяльність Л. Курбаса та його учнів, створення журналу «Барикади театру» (1923–1924). Поширення мистецького досвіду Об’єднання через систему майстерень поза межами Києва творчої. Діяльність Третьої, Пятої та Шостої не київських майстерень МОБу. Суспільна реакція на мистецькі здобутки, керованої Л.Курбасом, організації. Зміна статусу Обєднання на державний театр «Березіль» та його переїзд до Харкова (1926).

Театр імені Івана Франка

(1920 – 1930)

Поставання театру ім. І. Франка із частини трупи колишнього Молодого театру, очолюваної Г. Юрою (П. Самійленко, О. Добровольська, С. Семдор, О. Ватуля, О. Юрський, В. Калин, Ф. Лопатинський) та акторів «Нового львівського театру», очолюваного А. Бучмою (М. Крушельницький, Й. Гірняк, О. Рубчаківна), що об’єдналися у Вінниці у 1920 році. Перша вистава - «Гріх» В. Винниченка (1920). Режисура: Г. Юри. Становище пересувного театру із еклектичним репертуаром (до 40 вистав).

Вихід із трупи групи А. Бучми (1920), що утворив Театр-студію ім. І. Франка. Поповнення колективу Г. Юри акторами: Ф. Барвінською, В. Варецькою, П. Нятко, Д. Мілютенком, Т. Юрою. Жанрова та стильова різноманітність вистав як засіб активізації виконавського потенціалу. Особливе місце драматургії В. Винниченка в репертуарі театру 1920-х років. Вплив кількалітнього мандрівного існування, головно, під час обслуговування шахт і заводів Донбасу (1923 – 1925) на фаховий стан колективу.

Приїзд до Харкова (1923) – початок нового етапу мистецького життя. Спроби естетичного оновлення в процесі репертуарних пошуків: перша постановка експресіоністичної вистави – «Еуген Нещасний» Е. Толлера (1923). Роль спектаклю «97» М. Куліша (1924) в становленні художніх принципів мистецтва франківців як зразку синтезування досвіду традиційного театру і сучасних естетичних тенденцій.

Діяльність режисера Б. Глаголіна (1924–1926). Педагогічна праця: сприяння розвитку виражальних можливостей актора, стимулювання психо-фізичних процесів акторської творчості. Режисерська робота Б.Глаголіна: «Полум’ярі» А. Луначарського (1924), «Свята Йоанна» Б. Шоу (1924), «Собака на сіні» Лопе де Веги (1924), «Моб» за Е. Сінклером (1925), «Мандат» М. Ердмана (1926). Динамізація творчого процесу, залучення образних засобів характерних для авангардної культури.

Постановка Є. Коханенком «Лісової пісні» Лесі Українки (1924). Спектаклі В. Василька, С. Семдора, О. Смирнова та О. Смирнової-Іскандер. Формально-стилістичні пошуки Г. Юри-режисера. Спроби розширення жанрових меж репертуару – «Вій» за О. Вишнею (1925), «Камінний господар» Лесі Українки (1925), «Коронний злодій» Г. Бергстедта.(1925), «Сон літньої ночі» В. Шекспіра (1927), «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком (1928).

Проблеми виконавського мистецтва в ситуації значної «строкатості» репертуару та режисерських підходів, браку регулярних професійних студій. Особливості акторського існування у виставах за участі у них російських акторів (В. Петіпа).

Роль художників у формуванні мистецького обличчя театру. Роботи М. Драка, А. Петрицького, Г. Цапка, В. Комардьонкова, К. Єлеви, Б. Ердмана, Ю. Магнера.

Особливості репертуарної політики у другій половини 1920-х років. Збільшення частки п’єс тогочасних російських (Б. Ромашов, М. Ердман, В. Кіршон, Д. Фурманов) та українських (М. Куліш, І. Микитенко, О. Корнійчук) драматургів.

Гастрольна діяльність в середині 1920-х рр.. Показ кращих вистав у Москві (1926), переїзд колективу до Києва (1926). Жанрове різноманіття та ідеологічна спрямованість вистав кінця 1920-х - початку 1930-хї рр.: «Ділок» (1929), «Диктатура» (1929), «Постріл» (1929).

Театр імені М. Заньковецької

(1923-1931)

Присвоєння імені Марії Заньковецької (1923) київському театрові Троїцького народного дому (1919), створеному на базі Державного Народного театру. Мандрівний період діяльності театру ім. Заньковецької (1923 -1929): Одещина, Херсонщина, Чернігів та Кременчук. Спроби збагачення естетичного змісту діяльності, особливості репертуарної політики. Постановка Л. Курбасом «Гайдамаків» за Т. Шевченком (1922), акторські роботи у виставі «заньківчан» – О. Корольчук, Б. Романицький та «березільців» - І. Мар’яненко, Г. Ігнатович. Творча особистість О. Корольчука – актора і режисера (1922 – 1925), його внесок у формування художнього обличчя театру, постановка ним «Украденого щастя» (1923).

Діяльність театру ім. М.Заньковецької в Катеринославі. Постановки Б. Романицьким «Аve Маria» Я. Мамонтова, «97» Миколи Куліша. Участь М. Заньковецької та П.Саксаганського в роботі театру.

Удержавлення театру в 1925 році. Мистецький провід Б. Романицького, орієнтація на сучасну українську драматургію, п’єси Я. Мамонтова, М. Куліша, І. Кочерги, М. Ірчана, І. Дніпровського. Переважання романтичної та реалістичної стилістики режисерськиї рішень. Проблеми ансамблю, своєрідність його формування.

Режисерська праця О. Загарова (1926–1927), її естетичний та виховний аспект: «Мірандоліна» К. Гольдоні, “R.U.R.” К. Чапека, «Мораль пані Дульської» Г. Запольської, «Одруження» М. Гоголя. Акторські роботи О. Загарова, Д. Козачківського, В. Любарт, Б. Романицького, В. Яременка.

Визнання Б. Романицьким «реалістичної форми» як пріоритетної для колективу. Проблеми мандрівного життя колективу, існування без стаціонару (до початку1930-х рр.), плин кадрів. Оцінка мистецького доробку тодішньою критикою: П. Руліним, Й. Шевченком, І. Туркельтаубом як гідного уваги, але творчо не послідовного. Вистава “Диктатура” І. Микитенка у режисурі Б. Романицького та оформленні художника М. Саннікова (1929). Початок стаціонарної діяльності театру в м. Олександрівськ (тепер – Запоріжжя) з сезону 1930/1931 рр.

Одеська Держдрама

(1925 – 1930)

Утворення в 1925 році першого українського стаціонарного державного театру в Одесі на базі театру ім. Г.Михайличенка під орудою М. Терещенка, Одеського пересувного театру ім. Т.Шевченка та Шостої майстерні «Березоля». Художнє керівництво М. Терещенка. Негативний аспект процесу сторення театру «згори», директивним методом. Брак належного мистецького порозуміння окремих творчих колективу. Провідні актори: І. Замичковський, Л. Мацієвська, Ю. Шумський, Л. Гаккебуш, П. Нятко, К. Осмяловська, Г. Мещерська.

Відкриття театру виставою «Полум’ярі» А. Луначарського в постановці Б. Глаголіна. Режисерський провід театру 1920-х рр..: Б. Глаголін, В. Василько, В. Вільнер, М. Терещенко, М. Тінський, І. Юхименко. Головні творчі ознаки кожної режисерської індивідуальності та їхній вплив на роботу колективу. Проблеми частих змін художнього колективу.

Програмні ознаки практики театру та політика «українізації». Проблеми культурного контексту. Принципова роль постановки «Лісової пісні» Лесі Українки в режисурі Є. Коханенка (1925) для становлення українського театру в Одесі.

Вплив «березільських» ідей на практику художнього керівника театру В. Василька (1926-1928): «За двома зайцями» за М. Старицьким (1926), «Республіка на колесах» Я. Мамонтова (1927). Діяльність і склад заснованої ним студії. Вистави В. Вільнера: «Закат» І. Бабеля (1927), «Яблуневий полон» І. Дніпровського (1928), «Собор Паризької Богоматері» за В. Гюго (1927), як чинник формування творчого обличчя театру.

Перейменування Одеської держдрами на Одеський театр Революції (згодом театр ім..Жовтневої революції). Репертуарні шукання у царині нової радянської драматургії. П’єси І. Микитенка, Б. Ромашова, К. Треньова на його сцені.

Дніпропетровський театр імені Т. Шевченка

(1921-1930)

Діяльність театру ім. Т. Шевченка в Києві в 1921–1922 рр. Постановки О. Загарова, К. Бережного, І.Мар»яненка. Скерованість трупи, очолюваної О. Загаровим, до подальшої «європеїзації» української сцени, розпочатої Національним та Державним драматичним театрами. Творчий склад: Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, К .Осмяловська, Д. Антонович, Л. Сердюк. Намагання О. Загарова консолідувати довкола театру творчі сили із представників нової генерації українськиї митців: участь П.Тичини в роботі театру, співпраця з А. Петрицьким та В.Меллером. Програмний зміст репертуарних шукань: цикли постановок за творами Лесі Українки (9 вистав), Т. Шевченка (3 вистави), Ж.-Б. Мольєра (2 вистави), Г.Ібсена (3 вистави), П. Бомарше, В. Шекспіра.

Творче керівництво театром Д. Ровинським, орієнтація на традиційні форми дожовтневого театру. Існування з 1921 р. у режимі мандрівного театру. Акцентована критикою драматична колізія втрати колективом високих творчих критеріїв та поступове набуття ознак пересічної провінційної трупи.

Спектаклі Л. Кліщеєва, М. Тінського, О. Смирнова та О. Смирнової-Іскандер, К. Бережного. Очолення театру Л.Кліщеєвим (1925), постановка ним «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

Переважне перебування театру ім. Т. Шевченка на Полтавщині та на Донбасі. Початок з 1927 року стаціонарної діяльності у Катеринославі (Дніпропетровську), художнє керівництво театром І. Юхименка. Режисерські експерименти І.Терентєва: «Постріл» О. Безименського (1930).

Харківський Чекрвонозаводський театр

(1927-1933)

Створення у Харкові (1927) Червонозаводського театру (спочатку Харківського Державного театру), «зорієнтованого виключно на пролетарського глядача» (Ю. Смолич). Утворення трупи із представників різних театрів України, основа акторського складу: Є. Зарницька, Л. Гаккебуш, В. Маслюченко, Й. Маяк, І. Твердохліб. Художнє керівництво О. Загарова (1927–1928).

Відкриття театру «Республікою на колесах» Я. Мамонтова у постановці О. Загарова. Не надто успішні намагання сформулювати загальні творчі критерії. Еклектична естетична строкатість вистав О. Загарова: «Заметіль» Д. Щеглова, «Лукреція Борджіа» за В. Гюго (1927), «Підземна Галичина» М. Ірчана (1928). “Розлом” за Б. Лавреньовим та “Кохання під берестами” Ю. О’Ніла у постановці Л. Кліщеєва. Ситуація внутрішніх естетичних протиріч, браку єдності проограмних позицій. Репертуарна, творча невизначеність праці колективу констатована критикою.

Зміни художнього керівництва. Основні художні цілі нового лідера – В. Василька (1928–1933). Програмність мистецьких заходів у виробничій та навчально-виховній роботі. Спроби розширення жанрово-стильових параметрів театральної практики: «За двома зайцями» за М. Старицьким (1929), «Марко в пеклі» І. Кочерги (1928). Репертуарна спрямованість роботи, орієнтована, головно, на співпрацю із популярними сучасними драматургами (І. Микитенко, І. Кочерга). Послідовність естетичного проводу, виховання режисерького «молодняка» безпосередньо в театрі: В. Довбищенко, Д. Лазуренко, В. Галицький, І. Земгано, В. Гаккебуш. Їхні перші спектаклі. Сценографічна діяльність Б.Косарєва та В.Касіяна. Зміцнення мистецьких позицій колективу наприкінці 1920-х років. Участь колективу в московській Олімпіаді театрів та мистецтв народів СРСР (1930).

Театр «Березіль»(1926- 1933)

Зміна статусу МОБу із утворенням театру «Березіль» (1926). Відкриття у Харкові прем’єрною виставою «Золоте черево» Ф. Кроммелінка в режисурі Л. Курбаса. (1926). Драматичне «вписування» «Березоля» у новий культурний контекст. Переорієнтація курсу студійного театру на, так званий, виробничий, репертуарний театр.

Трансформація педагогічної роботи Л. Курбаса: мистецьке навчання в «Березолі» за нової ситуації. Створення Студії при театрі. Зміни складу учасників режисерського штабу та форм його діяльності. Постановки режисерів київського «призову»: Ф. Лопатинського – «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого (1927). Б. Тягна – «Король бавиться» В. Гюго (1927), «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова (1928), Я. Бортника - «Яблуневий полон» І. Дніпровського (1927). Нове покоління постановників, спільні режисерські проекти Б. Балабана, Л. Дубовика, В. Скляренка – “Алло, на хвилі 477” за М. Йогансеном, М. Хвильовим (1929), «Чотири Чемберлени» К. Буревія (1931,1933). Самостійні режисерські роботи В. Скляренка – «Заповіт пана Ралка» В. Цимбала (1930), «Невідомі солдати» Л. Первомайського (1930), «Хазяїн» І. Карпенка-Карого (1932); Л. Дубовика – «97» М. Куліша (1930), «Кадри» І. Микитенка (1931), «Пан де Пурсоньяк» Мольєра (1933), Б. Балабана – «Плацдарм» М. Ірчана (1932); К. Діхтяренка – «Містечко Ладеню» Л. Первомайського (1932).

Оновлення акторського скаладу. Подальше формування акторської школи «Березоля», її головні естетичні та методичні критерії, найхарактерніші представники: А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, В. Чистякова.

Проблеми адаптації до березільської школи представників інших мистецьких напрямків: І. Мар‘яненко, С. Долинін, Н. Ужвій. Постановки В. Інкіжинова: «Седі» Д. Колтона та С. Моема (1926), «Мікадо» за А. Саллівеном (1927).

Репертуарні шукання «Березоля». Літературно-художні контакти театру із ВАПЛІТЕ. Участь Л. Курбаса в театральних диспутах 1927–1929 років, їхні організаційно-політичні наслідки. Проблеми творчого методу. Поступове й послідовне розходження «Березоля» із головними ідеологічними доктринами влади. Своєрідність березільських ідейних та естетичних обертонів у сценічній інтерпретації сучасних п’єс. Курбасівське визначення «театр експресивного реалізму».

Постановки Л. Курбасом за творами М. Куліша: «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) – мистецькі вершини національного театру. Актуалізація проблем гуманізму. Художній «прецедент» «Диктатури» І. Микитенка у режисурі Л. Курбаса (1930). Політична і творча дискредитація Л. Курбаса.