Вопрос №4
У теорії кримінально-процесуального законодавства зміст процесу доказування уявляється як «відшукання носіїв інформації, за допомогою яких можуть бути отримані дані про подію, збирання цих свідчень, їх процесуальне закріплення, перевірка та оцінка з метою достовірного встановлення обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи»2.
Доказування в кримінальному процесі зазвичай визначається як різновид процесу пізнання. Така гносеологічна характеристика означає, що пізнання в кримінальному судочинстві підлягає загальним гносеологічним закономірностями і як і будь-яка галузь пізнавальної діяльності здійснюється за законами матеріалістичної теорії відображення. Безсумнівно, слідча і судова діяльність має дослідницький характер.
Пізнання — це одержання правдивого уявлення про що-небудь, здобуття знань. Кожен крок практичної діяльності пов'язаний з певними знаннями про події, процеси і явища об'єктивного світу. У цьому сенсі знання служать вихідним пунктом, засобом і метою будь-якої діяльності. Ту ж роль відіграють знання у кримінальному судочинстві. Таким чином, пізнавальні елементи органічно вплетені в кримінально-процесуальну діяльність, і пізнання немов би збігається з доказуванням1.
Разом з тим у літературі немає єдиного поняття кримінально-процесуального доказування і кримінально-процесуального пізнання.
Одні автори (М. С. Строгович, М. М. Михеєнко, І. І. Мухін, Ф. Н. Фаткуллін, Ц. М. Каз) вважають, що кримінально-процесуальне доказування і пізнання істини в кримінальному процесі — це те саме.
Однак дана точка зору не може бути визнана послідовною, тому що те саме поняття в одних випадках застосовується в одному значенні, а в інших випадках - зовсім в іншому. Така ж непослідовність у застосуванні поняття доказування знайшла своє відображення у чинному кримінально-процесуальному законодавстві. У ст. 22 УПК України термін «дослідження» ототожнюється з терміном «доказування», хоча в даному випадку під «дослідженням» слід було б розуміти з'ясування або встановлення обставини справи, тобто пізнання. У ст. 64 УПК України термін «доказування» застосований в іншому, в своєму істинному значенні як обґрунтування висловлюваних суджень щодо обставин справи.
Викладене свідчить про необхідність відмовитися від подвійного розуміння доказування, залишивши за ним значення обґрунтування висловлюваних суджень, тверджень. Що ж стосується дослідження обставин справи, то тут має місце не доказування, а пізнання. Навіть з позиції формальної логіки процес дослідження, тобто виведення нових знань, виступає методом пізнання, методом «для відшукання нових результатів, для переходу від відомого до невідомого» (Ф. Енгельс) на відміну від доказування як методу обґрунтування істинності висловлюваних суджень. У науці кримінального процесу доказуванню повинно бути надано лише одне значення, тому що судове пізнання як окремий вид пізнання слід відрізняти від судового доказування як окремого випадку доказування2.
Розкриваючи зміст поняття доказування, М. М. Михеєнко відзначав, що непроцесуальна пізнавальна діяльність, що передує або супроводжує кримінально-процесуальне доказування не має правового значення тому, що виходить за рамки кримінального процесу. Встановлення істини в кримінальному процесі, пізнання, результати якого мають юридичне значення, здійснюється лише в процесуальній формі. Тому, коли ми говоримо про гносеологічну суть кримінально-процесуального доказування як особливого різновиду пізнання дійсності, ми повинні ставити знак рівності між доказуванням і пізнанням1. Навпаки, інші: П. А. Лупинсь-ка, Л. М. Карнєєва, Л. Д. Кокорєв. Г. Ф. Горський, П. С. Ель-кінд, А. Р. Якубович вважають, що доказування і пізнання в кримінальному процесі не збігаються, що перше вужче за друге. При цьому вони посилаються на те, що доказування не вичерпує всіх шляхів пізнання в кримінальному судочинстві, бо деякі знання по справі можуть бути отримані і непроцесуальним шляхом, з непроцесуальних джерел, відбиті в непроцесуальній формі у вигляді так званої орієнтовної інформації2.
Принципово нову позицію в питанні розмежування кримінально-процесуального пізнання і доказування в розслідуванні злочинів зайняв І. М. Лузгін, що розглядає розслідування злочинів як пізнавальний процес, що має «дві взає-мообумовлені сторони — пізнання і доказування»3.
Підтримуючи цю позицію Р. Г. Домбровський відзначав, що ця точка зору відмінна від раніше розглянутої тим, що вона характеризує розслідування злочинів у цілому як пізнання, а не як доказування. Пізнання, у свою чергу, має дві сторони: пізнання для себе і пізнання для іншого, або доказування. І. М. Лузгін правильно відзначає, що, розмовляючи з потерпілим або вивчаючи обстановку місця події, слідчий пізнає обставини скоєного злочину для себе, здійснюване ним пізнання робить його власником знань про подію. Доказування, на думку І. М. Лузгіна, полягає в обґрунтуванні встановлених положень, у створенні умов для пізнання тих же обставин іншими особами. Доказування завжди комунікативне, оскільки воно означає перехід знання від одного суб'єкта до іншого, тоді як пізнання може замкнутися на суб'єкті, який пізнає1.
Для багатьох робіт по теорії судових доказів характерна одна риса: доказування в них розглядається, як правило, винятково з позицій формальної логіки. У юридичній літературі, розходження між логічним і судовим доказування звичайно вбачають у тому, що перше з них — це винятково розумова діяльність, а судове доказування, крім того, містить у собі і практичну діяльність. У подібних випадках не враховується та обставина, що з позицій діалектичної логіки, що включає в себе практику, як пізнання, так і доказування являють собою єдність розумової і практичної діяльності.
Особливу роль як методологічної основи кримінально-процесуального доказування виконують найважливіші принципи сучасної наукової гносеології. До числа таких відносять: принцип відображення, принцип діяльності, принцип розвитку2. Три названих принципи, узяті разом, визначають і будь-яке суб'єктивне пізнання (пізнання людиною навколишнього світу) у цілому, і кримінально-процесуальне доказування зокрема.