44. Значення творчості г.Сковороди для розвитку української культури

В час коли українська православна думка почала захлинатися латинською схоластичною філософією (згадати лише творчість святителя Петра Могили), коли на території Російської імперії відчувалась гостра нестача творів східних православних отців (св. Симеона Нового Богослова, св. Григорія Палами та інших), чого не скажеш про твори католицьких богословів, Григорій Савич Сковорода явив дивний приклад справжнього українського православного мислителя. В його творчості відчувається дихання живої українсько-візантійської традиції сприйняття Божественної Істини, і саме завдяки Сковороді ця традиція отримала свій подальший розвиток в творчості таких видатних мислителів як Хомяков, Юркевич, В.С. Соловйов та інші. У зв’язку з цим ми маємо повне право сказати разом з В.Ф. Ерном, що „Сковорода стоїть у самого порогу руської думки. Він перший творчо починає те, що потім геніально росте і множиться і цвіте...”.

Лише на цьому фоні можна по справжньому оцінити життя і творчість Григорія Сковороди. Випускник Києво-Могилянської Академії, який тривалий час жив в Європі і мав змогу познайомитись з західною філософією, в своїх творах являє живий дух східного православ’я. Центральною темою для Сковороди є реальне життя з Богом, життя тут і тепер, адже Бог перебуває в серці кожної людини. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення Бога – „один труд в обоих сих – познать себе и уразуметь Бога, познать и уразуметь точного человека”, адже справжня („точна”) людина – та, що перебуває в єдності з Богом. I тому так важливо мати „чисте” серце, бо воно є Боже. „Истинное щастіе внутрь нас есть. Непрестанно думай, чтоб узнать себе. И сіе-то есть молитва, то есть ражженіе мыслей твоих к сему. Сей вопль твой, вопль тайный, сей один входит во уши Господа Саваофа и на подобіе благовоннаго жертвленаго дыма, происходящаго в блаженной Аравіи, восходит и услаждает обоняніе Божіе”.

45. Своєрідність та особливості українського Просвітництва

Розвиток, поширення ідей Просвітництва в Україні було обумовлено високим рівнем духовної культури. Уже в XVI -XVII століттях в Україні діяло багато шкіл, видавництв, інших культурних центрів. Так Павло Алеппский (архідиякон), побувавши в Україні в 1654 році, відзначав, що в селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, а людей, що вміють читати і писати багато не тільки серед чоловіків, але також і серед жінок1. Братства і братські школи стали центрами духовної культури і фундаментом, на якому було заснована вища освіта на українських землях. Так, шляхом злиття в 1632 році Київської братської школи і вищої Лаврської школи (при Києво-Печерській Лаврі), організованої Петром Могилою утворився Києво-Могилянській колегіум; при гетьманстві Мазепи (1750 р.) перейменований в академію. Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом в Україні і центром духовної культури. Вона була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї приймали молодь всіх суспільних станів, від шляхти і козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку і "московіти" (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки і араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в собі школи і інші православні народи, головним чином росіяни.

По-перше, якщо в Західній Європі ідеї Просвітництва стимулювалися висхідним буржуазним способом виробництва і розвивалися разом з Реформацією і буржуазними революціями, то в українських землях Просвітництво поширювалося в рамках феодального суспільства (із сильною церковною владою і монархічною формою правління в державі). Західноєвропейські просвітителі боролися проти релігії і церкви, багато хто з них були матеріалістами і атеїстами, хоча деякі як ми знаємо, вважали релігію необхідною умовою буття людини. В Україні ж просвітителями, пропагандистами гуманістичних ідей, організаторами системи освіти були в основному церковні діячі; а філософія, яка до кінця не звільнилася від середньовічної схоластики мала ідеалістичний, деїстичний або пантеїстичний характер.

По-друге, в Просвітництві як широкій і різноманітній ідейній течії виділяються два напрямки:

наукове-просвітницьке

етико - гуманістичне

У Західній Європі розвивалися обидва ці напрямки; в Україні ж - переважно етико - гуманістичне. Звернення до внутрішнього світу людини (до його істинного буття), до духовності, самосвідомості особистості, орієнтації її у світі духовних цінностей - от головне завдання виховання, освіти людини і філософії, як одного із засобів освіти. Особливий, невичерпний інтерес до моральних проблем, а також ірраціоналізм - загальні і головні риси вітчизняної філософії (ми бачили, як вони проявлялися в філософії Київської Русі, в філософії Просвітництва, пізніше переконаємося в їх особливому прояві в духовній культурі XIX і XX століть).

Українська освіта, незважаючи на відзначені особливості, відмінні риси, по ідейному змісту ближче до західноєвропейської поширенням ідей гуманізму, ствердженням ідеалу соціально-активної, освіченої особистості, пріоритетом духовних способів перетворення суспільства, перетворенням ідей просвіченої монархії, прагненням до кращого майбутнього, до блага, щастя всіх людей.