63/ Головна Підручники Підручник Адміністративне право України (в.Б. Авер'янов) скачати онлайн § 5. Центральні органи виконавчої влади

§ 5. Центральні органи виконавчої влади

Центральними органами виконавчої влади є такі органи, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України.

Враховуючи неодноразове застосування в Конституції України формули “міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, слід визнати, що міністерство є найважливішим видом центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ). І це не випадково, оскільки лише міністр є членом уряду. Що ж являють собою інші центральні органи виконавчої влади, то на це питання в Конституції безпосередньої відповіді немає. Зокрема, до центральних органів виконавчої влади віднесено:

- міністерства;

- державні комітети (державні служби); Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Особи, що їх очолюють — міністри — входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у формуванні державної політики в країні. Міністри особисто відповідають за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання. Нині (тут і далі кількість органів наводиться станом на 01.04.2004 р.) в Україні налічується 17 міністерств.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи були запроваджені Указом Президента від 15.12.1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” № 1572. Вони утворюються “у складі” (так за Указом, хоча насправді мало бути “у системі”) ЦОВВ для здійснення:

а) управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

б) контрольно-наглядових функцій;

в) регулятивних та дозвільно-реєстраційних функцій щодо фізичних і юридичних осіб.

Зазначені органи здійснюють свої повноваження фактично під керівним впливом і контролем (як підпорядковані органи) міністерств та інших ЦОВВ. Нині існує понад 30 таких органів.

64/ Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

— законодавча;

виконавча (управлінська);

— судова;

- правоохоронна;

— інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

65/ Конституційні гарантії --це передбачені Основним Законом України засоби, методи і механізми, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії конституційних прав особи поділяються на економічні, політичні та юридичні.

У демократичних країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою, головними матеріальними гарантіями прав і свобод вважається можливість володіння власністю, свобода вибору занять. На сучасному етапі це також соціальна діяльність держави, надання матеріальних послуг населенню, створення умов для працевлаштування, активної трудової діяльності людини.

Гарантування прав і свобод — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозши-рення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя.

Політичні гарантії — це політика держави, спрямована на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави найбільш чітко виражена в положенні частини другої ст. З Конституції: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави і держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

66/ Виконавчу владу на місцевому територіальному рівні, тобто в областях, районах, Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі, здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також місцеві (територіальні) органи центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ). Правовою основою організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади є Конституція України, Закон України “Про місцеві державні адміністрації”, деякі інші нормативно-правові акти.

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади загальної компетенції. Відповідно до п. 10 ст. 106 Конституції України та ст. 8 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду за поданням Прем’єр-міністра і звільняються з посади Президентом України.

Місцева державна адміністрація є органом виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, який виконує повноваження державної влади, делеговані йому виконавчі функції відповідних рад через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи й діє під керівництвом голови місцевої державної адміністрації.

У здійсненні своїх повноважень голова місцевої державної адміністрації відповідальний перед главою держави і Кабінетом Міністрів. Районні державні адміністрації також підзвітні та підконтрольні обласним державним адміністраціям.

Саме через місцеві державні адміністрації здійснюється принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу територіального устрою України. Такий підхід повною мірою відповідає змісту управління місцевими справами, якого додержується більшість країн світу.

На території відповідних державних адміністрацій діють і місцеві (територіальні) органи міністерств та інших ЦОВВ. Їх взаємодія з адміністраціями, а також органами виконавчої влади вищого рівня в період реформування цих органів набуває важливого значення, насамперед у питанні забезпечення чітких субординаційних зв’язків між ними.

.

67/ Сучасний міжнародно-правовий статус корінних народів визначається насамперед Конвенцією МОП № 169 та Конвенцією з біологічного різноманіття 1992 р.; на його формування значно вплинули документи soft law, а також політичні документи, розроблені організаціями корінних народів. Вважаємо, що засадничі елементи такого статусу можна подати у формі такого переліку:

визнання існування такого спеціального суб’єкту, як корінні народи та колективного характеру їх прав;

визнання права осіб зі складу корінних народів у повній мірі, безперешкодно й без дискримінації користуватись правами людини та основними свободами;

захист таких осіб від дискримінації в будь-якій формі;

визнання, захист та сприяння розвитку самобутності соціальних, культурних, релігійних і духовних цінностей, практики та інститутів корінних народів; визнання права корінних народів на розвиток відповідно до власнообраних пріоритетів;

визнання зв’язку корінних народів із землями їх традиційного проживання та права корінних народів на такі землі чи справедливу компенсацію за існуючі факти обмеження чи порушення цього права;

визнання права корінних народів на вільну та адекватну участь на всіх рівнях (у виборних установах, адміністративних та інших органах) у прийнятті рішень, що в будь-який спосіб торкаються їх життя;

визнання певних релігійних і культурних прав корінних народів.

Утім, міжнародно-правовий статус корінних народів не слід сприймати як статичне явище, оскільки як під егідою ООН, так і в межах діяльності низки регіональних міжурядових організацій, а також міжнародними організаціями корінних народів проводиться робота з його вдосконалення. Певні результати окресленої діяльності, відбиттям котрої є документи de lege ferenda, вже реалізовані як на міжнародному, так і національному рівні, прикладами чого є діяльність Арктичної Ради та відповідні нововведення в законодавстві Канади й ряду держав Північної Європи (Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії).

Вважаємо, що в ході подальшого розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів доцільно буде врахувати такі рекомендації щодо визначення головних напрямів його розвитку. Насамперед слід забезпечити реальний захист всіх прав і свобод людини для членів корінних народів, а також безпеку групи як такої (захист від дискримінації, етноциду, геноциду тощо). Має бути відновлена міжнародна правосуб’єктність корінних народів, яка була раніше de facto визнана європейцями на початковому етапі їх колоніальної експансії, тобто повинна бути відновлена рівність корінних народів з усіма іншими народами Землі.

69/ Судова система України становить сукупність усіх судів держави, заснованих на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.

Третейські суди не входять до судової системи України.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність. Зміст [сховати]

1 Конституційний суд

2 Суди загальної юрисдикції

2.1 Верховний суд

2.2 Вищі спеціалізовані суди

2.2.1 Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ

2.2.2 Вищий господарський суд

2.2.3 Вищий адміністративний суд

2.3 Апеляційні суди

2.3.1 Загальні апеляційні суди

2.3.2 Апеляційні господарські суди

2.3.3 Апеляційні адміністративні суди

2.4 Місцеві суди

2.4.1 Загальні місцеві суди

2.4.2 Господарські місцеві суди

2.4.3 Окружні адміністративні суди Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов"язком.

70/ Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико-правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Основні принципи конституційного ладу України:

принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);

визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

71/ Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі — у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Це — самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками:

1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб'єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів — обов'язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

72/ Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний суд України.

Місцеві суди - це місцеві загальні суди, а також місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Вони є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість справ, цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних. Ці суди є такими судовими органами, які найбільш наближені до населення. Місцеві суди є судами І інстанції, тобто вони розглядають і вирішують справу по суті.

У відповідності з принципом територіальності в кожній адміністративно - територіальній одиниці утворюється свій місцевий суд (загальні) - у районі, районі в місті, міський або міськрайонний суд, у кожному військовому гарнізоні - військовий суд гарнізону. В кожній області, а також АРК, м. Києві та Севастополі утворені апеляційні суди (загальні ).

З урахуванням компетенції судів, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ створюються спеціалізовані суди - господарські та адміністративні. В подальшому можуть створюватися й інші види спеціалізованих судів. Відповідно до Указу Президента України " Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України" місцеві господарські суди утворені в областях, в АРК та м. Києві та Севастополі, тобто також з урахуванням принципу територіальності. Місцеві адміністративні суди передбачається створити у відповідних округах.

Організація системи судів загальної юрисдикції характеризується такими основними ознаками:

- єдністю системи судів загальної юрисдикції, тобто єдністю принципів організації та діяльності, єдиним правовим статусом суддів, обов'язковими єдиними для всіх суддів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності (Державна судова адміністрація ); фінансуванням суду виключно з держбюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

- Побудвою судової системи за принципами територіальності та спеціалізації

- Стабільності судової системи. Суди утворюються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою ВСУ чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.