6. Представники Празької школи (Юрій Клен, Олена Теліга)

Постать Юрія Клена (Освальда Бургардта), українського поета, вченого літературознавця, перекладача, добре відома в українському зарубіжжі. В радянській Україні Юрій Клен був невідомий так само, як і Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, … .

Відновлення історичної справедливості в царині літератури означає не лише відродження естетичної свідомості народу, а й усвідомлення перспектив його повнокровного духовного розвитку. Українська література – незалежно від того, де її творено: в Києві чи у Харкові, у Львові чи у Празі, в Торонто чи у Нью-Йорку, на Кубані чи де-ін-де, - наше національне надбання. Визначальними тут мають бути лише художні та історико-культурні критерії. А творчість Юрія Клена, що розпочиналася в умовах соціальних потрясінь XX сторіччя, і розвивалася в роки відродження національної свідомості українського народу, явила нам літературу найвищого гатунку.

Освальд Бургардт народився на Поділлі, у мальовничому селі Сербинівці в сім’ї Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували своїх дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас – любові до України, яка стала для них другою батьківщиною. Освальд вчився у Вороновиці, потім – у Немирівській гімназії та у Першій київській гімназії - Олександрівській. Грунтовну вищу освіту він отримав у Києві. У 1911 році він вступив до університету святого Володимира, де студіював історію та філологію – англійську, німецьку, слов’янську. На здібного студента звернув увагу професор історії та теорії літератури В. Перетц, один з засновників філологічної школи в українському літературознавстві, з якої вийшли відомі науковці С. Маслов, І. Огієнко, В. Петров, Б. Якубовський, М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич та інші.

Навчання в університеті було перервано першою світовою війною: царська влада вислала його та ще тридцать німецьких юнаків, як «небезпечних», в Архангельську губернію. Така ж доля спіткала його матір і сестру Жозефіну (вислані до Курська) та Вікторію (вислана у Вятську губернію). Після революції 1917 року Освальд Бургардт повертається в Україну, а восени 1918 року він поїхав до Німеччини (у місто Данціг, де жила сестра Вікторія). Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд повертається до Києва, де завершує у 1920 році освіту і поступає на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де студіює германістику. Водночас учителює у технікумі в Баришівці, де працював також Микола Зеров, який називав Баришівку Лукрозою (від латинського “lucrum” – бариш). Це Микола Зеров, згадуючи цей час, цілком жартівливо називав себе та Освальда різб’ярами:

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

Освальд Бургардт у своїх «Спогадах про неокласиків» писав: «Лукроза стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть Києва». Інколи сюди заїздив ще один неокласик, Павло Филипович, що «привозив золото, ливан і смірну своїх дзвінких, довершених рядків».

Влітку 1921 року пирятинська міліція заарештувала Освальда Бургардта разом з іншими баришівськими вчителями (Микола Зеров був тоді у Києві) за «буржуазне походження, як небезбечного злочинця» і потягла до в’язниць Яготина, потім – Пирятина і Гребінок, аж поки не вкинула до смертницького підвалу у Полтаві. До України докотилася хвиля того самого державного терору, що започаткувався в роки громадянської війни в Петербурзі. Правда про нелюдський терор («найбільше озвіріння» нової доби, як писав В. Короленко), що скидався на жахливий сон, відбита, у творах Миколи Хвильового («Я»), Євгена Плужника («Дні»), Дмитра Фальківського («На пожарищі»), самого Освальда Бургардта («Чрезвычайная поэза»). Відомо, як би завершилась доля Освальда Бургардта, коли б не клопотання Володимира Короленка до А. Луначарського. Все ж, у 1923 році Освальд завершує аспірантуру з дипломом першого ступеня.

В Києві тих років нуртувало інтелектуально-художнє життя. Звичайно, революційні зміни не могли не викликати різноманіття, а, разом з тим, протистояння художніх тенденцій. Не все було до вподоби Освальду Бургардту, людині, вихованій на кращих творах світового письменства. Інша річ, група неокласиків, котрі, як і «ланківці» та – згодом – «ваплітяни» обстоювали високу культуру поетичного мислення, збагачену художнім досвідом усіх поколінь і водночас не відмежовану від стильових пошуків інших літературних течій. Їхня естетична концепція – то ціла система світосприймання, позначена тяжінням до краси та мудрості, до гармонії між інтелектом і почуттям. «Їм була притаманна висока культура слова» - так писав О. Дорошкевич про українських неокласиків. У своїх «Спогадах про неокласиків» Освальд Бургардт також згадує, про творче спілкування вільних митців, які щиро цінували талант один одного. І то без всяких маніфестів та програм. Про «київське явище неокласицизму» писав Михайло Доленго.

Освальд Бургардт був наснажений енергією духовного відродження України, органічною часткою і творцем якого він почувався. І тому трагедією для самого Освальда Бургардта стало масове винищення української творчої інтелігенції. У 30-ті роки минулого століття було репресовано три четверті українських письменників. Сталося це тому, що українські письменники розглядалися як перешкода імперській політиці сталінізму. Неокласики одні з перших розгледіли небезпеку волюнтаристського перенесення методів політичної різні, непримиримої класової конфронтації в царину літератури і мистецтва. Для українських письменників ця політична боротьба-різня була ще й (і в основному) антинаціональною. З приводу появи резолюції ЦК РКП (б) від 18 червня 1925 року «Про політику партії в галузі художньої літератури» Павло Филипович написав «Епітафію неокласикові», що збереглася завдяки Юрієві Клену:

Кінець! Мечем домокловим нависла Сувора резолюція ЦК.

Освальд Бургардт одним із перших збагнув (він міг бачити національні відносини, ніби-то з боку), що процес національного відродження України позбавляється всяких перспектив, що «класова ненависть» в Україні, затруюючи людські душі, була поставлена не стільки на службу «будові соціалізму», скільки на службу великодержавним, імперським цілям. Освальд Бурггардт ясно побачив мету нечуваного ще терору - війну проти національного життя, підготовку чогось ще більш страшного через і після винищення «думаючого»: «А хто згадає Біблію чи Бога, тому на Соловки лягла дорога» - так сказано у поемі «Прокляті роки». І тому, коли був заарештований навіть Максим Рильський, він вирішив «податись світ за очі». У ці роки вже неукраїнська влада України охоче випускала з приреченої землі «зайвих свідків». Так на еміграції народився український поет Юрій Клен.

Переїхавши до Німеччини, поет пробував віршувати мовою своїх прабатьків, створив чимало майстерних поезій, але їм подеколи бракувало сердечного вогню. Чи не тому він деякі з них, зокрема поему «Жана д’Арк», переписав українською мовою. Юрій Клен всім своїм єством переживав трагедію Києва 30-их років, з постійною тривогою він стежив за наростанням сталінської вакханалії, а надто за трагічною долею неокласиків, дуже гостро переживав драму найталановитішого поета, творчо надломленного Максима Рильського, трагедію Миколи Зерова та Павла Филиповича, як з’ясувалося лише тепер, розстріляних на Слоловках 3 листопада 1937 року, і колимську каторгу Михайла Драй-Хмари (загинув 19 січня 1039 року). «За що ці високохудожні люди мусили каторжанами закінчити своє життя в нелюдських умовах? Невже тільки за те, що належали до української нації?» - з розпукою запитував Юрій Клен. Уже тоді він усвідомив, що на його плечі ліг тепер нелегкий обов’язок продовжити традицію київських неокласиків. Так з уст поета зринали слова про Україну: «В варязькім панцирі, в добу жорстоку, Ти дихала спокійно і глибоко.

Та інколи, піднявши забороло, Вдивлялася в тривожне видноколо, …». Далі були «Попіл імперії», «Прокляті роки», інші високохудожні твори «людини кришталевої душі, наче б то з іншої, кращої планети», як писала про Освальда Бургардта у журналі «Жіночий світ» №5, 1950 р. (Канада) Галина Карпова, яка навчалася у 1930 році в Київському ІНО.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова або Шовгенів), відома поетеса, літературний критик, діяч української культури, народилася в інтелігентній напівбілоруській — напівукраїнській родині. Мати її була дочкою православного священника. Батько — іван Опанасович — знаним фахівцем, гідротехніком-практиком, працював на головних водних артеріях: Москви-ріки, Волзі, Клязьмі, Сіверському Донці, був одним із авторів проекту зрошення 500-т тис. десятин Голодного Степу поблизу Ташкента.

3 1918 року родина мешкає у Києві. Змалечку вабила Олену природа міста, його сади та парки. Цвітіння дерев зачаровувало дівчину і можливо саме природа пробудила у неї поетичну уяву. Зазначимо, що і молодший із синів івана Опанасовича став російським поетом. У Києві Олена вчить у жіночій гімназії Дучинської українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вона вивчає й такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Ми віднайшли оцінки юної Олени тих років. Треба сказати, що вчилася вона посередньо. Незабаром влада згортає приватну освіту, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є відомості, що Олена потрапляє саме до такої.

...1921 року починається голод. іван Опанасович розуміє, що тим, хто відвідував різні країни, під час пошуків шпигунів та імперіалістичних агентів буде несолодко… Обирає для себе Чехію і зникає з Києва. Архівні матеріали свідчать, що навесні 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергієм вирушили з міста до Подебрада у Чехію, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом, з яким і піде на розстріл — з Михайлом Телігою. Саме тоді після гучного весілля вона і стає Оленою Телігою. В Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

Коли почалася Друга світова війна, Олена Теліга жила у Польщі, з 1929-го, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки. Є відомості, що їй доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно. «Трагічний» Київ чекав її і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста своєї юності.

[В грудні 1939 р. в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою) і тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де вони тісно співпрацювали в культурно-освітній референтурі. -Галина Шиманьска]