4. Україна - мати-носій абсолютної правди, вищий моральний закон для кожного українця

Справжня любов до України для Василя Стуса полягала не тільки в тому, щоб захоплюватися красою рідного краю, оспівувати її, а в тому, щоб бачити також темні сторони в житті народу, навіть його гріхи.

У вірші „За літописом Самовидця" поет змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких у ясир, піднімали руку навіть на матір.

Уже з перших рядків окреслюється страшна картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце і сам Бог:

Украдене сонце зигзить схарапудженим оком,

Мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарів - високо

Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Сонце - символ життя, світла, радощів - і те украдене, воно перелякане тим, що діють люди, „зигзить схарапудженим оком". Жах від побаченого на землі передається чисто стусівським порівнянням: мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. До образу коня поет звертається в момент найвищого емоційного напруження, втілюючи в ньому, як і в пісні чи в думі, добрі начала - вірності, незрадливості, а то й підносить його до категорії моральності. У вірші - ніж під серцем коня, першого й найвірнішого друга людини, найперш воїна - козака. Не випадково ж відразу за ним - крізь хмари й дим пожарищ - на зруйновану землю, на пустку дивиться „усмерть сполотніле божа". Василь Стус вживає слово божа, посилюючи його епітетом сполотнілим від страху. Адже те, що він бачить на землі, настільки жахливе, що вразило й самого Бога.

Скажені - оскаженілі від жадоби влади та багатства, від ненависті - сини України, чинять страшний гріх, закликаючи собі на допомогу - в боротьбі проти братів - чужоземців: „той з ордами ходить, а той накликає Москву ".

Мати - найсвятіше слово, та скажені сини зневажили все, що є найдорожчого, святого - і от „мати не встане, розкинула руки в рову". Адже вони вчинили непрощенний, страшний злочин. За допомогою дієслів: „найшли, налетіли, зом'яли, спалили, побрали з собою весь тонкоголосий ясир" поет передає той вир страшних подій. Мати - жінка й мати - Україна проклинають зрадливих синів. Але й крізь страшні прокльони проривається гірка материнська любов - як

пролісок з-під холодної криги: „Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові". Так передає поет безодню материнського горя, в якому ненависть до синів зливається з любов'ю, молитва - з прокльоном.

Мати пророчить зрадливим синам тяжкі кари. Та головне, що мучить:

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

І образ сонця, й коня, й враженого Бога, й материнські прокльони, випалена земля, загачені трупом людським річки, й рідні люди, продані в неволю, - все це волає до тебе, кричить: Схаменіться. Отямтеся!

Вдаючись до далекого історичного минулого України, В.Стус через роки звертається до сучасників, навчає відкинути ворожнечу, брататися, знайти спільну мову - на добро, на радість України. Тому й доцільно у вірші виведено образ дуба, як символ національної міцності та життєздатності, яка помітно ослабилася в тих тяжких соціальних умовах.

Нехтування долею Вітчизни споконвіку вважається злочином. Через це образ України - матері у вірші виступає носієм абсолютної правди, вищим моральним законом для всіх героїв. Опираючись на події XVіі століття, В.Стус, під впливом літопису козацького літописця Самовидця, звертається до нас, сьогоднішніх поколінь, не повторити помилок, не допустити знову з України зробити Руїну.

Історичне минуле України змальоване поетом у поезії „Сто років, як сконала Січ". Тут автор відтворив політичні репресії проти передової частини українського народу. Поезія розповідає про події другої половини XVііі - більшої частини XіX століть, коли Російська імперія додушила останній осередок волелюбності - Запорізьку Січ. У той час кращі представники українського народу, що були носіями національних традицій, зазнавали утисків і переслідувань. Тому досить трагічно звучать слова:

Сто років мучених надій,

Із сподівань, і вір, і крові

Синів, що за любов тавровані,

Сто серць, як сто палахкотінь.

Але в даній поезії є й другий смисловий план: це зображення процесу національного відродження. Автор показує духовне розкріпачення українців, їх вихід на інший рівень, який характеризується високою національною світосвідомістю та патріотизмом:

Та виростають з личаків,

І шаровар, курної хати

Раби, зростають до синів

Своєї України - матері.

Невідворотність процесу національного відродження передає В.Стус через образ української землі, „крутої і непокірної", що „випросталася для волі", „гнівом виросла":

Ти вже не згинеш, ти двожильна,

Земля, рабована віками,

І не скарать тебе душителям

Сибірами і соловками.

У вірші поет підкреслює особливу заслугу Тараса Шевченка у пробудженні української нації. Творчість Кобзаря є пророцтвом великих змін, які несуть Україні свободу. Тому, аналізуючи поезію „Сто років, як .сконала Січ", ми можемо зробити висновок: утвердження державної незалежності України цілком залежить від дій, прагнень і поведінки самих українців. З болем у серці ми читаємо тепер про Руїну, Сибір, Соловки, але на цьому формувалася наша історія, на цьому падали й піднімалися з колін наші предки, щоб наблизити 1991 рік, коли Україна дійсно стала незалежною державою.

Ненька - Україна - „трунок і трутизна" у поезіях табірного п'ятнадцятиріччя

Думками і серцем В. Стус завжди з Україною: в краї „невільнім" - він тілом, а душа, помисли - на рідній землі.

Поет сприймає Батьківщину не тільки як певне ідеологічне, політичне поняття, а як річ глибоко внутрішню. Відчувши трагічність власного існування, він через призму своєї долі бачить в Україні стражденну посестру — і співчуває їй:

За стодалями — Вітчизна,

Перестрашене пташа.

То мій трунок і трутизна.

Нею витліла душа -Надсадилася.

Драматичне становище ліричного героя В. Стуса — у його відстоюванні індивідуальної внутрішньої свободи з одного боку, й потрапляння в залежність від своїх болючих почуттів до вітчизни, з іншого. „Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі". Хоч це звучить і парадоксально, проте свобода Стусового

ліричного суб'єкта є несвободою відповідальності за долю рідного краю. Використовуючи біблійну сюжетну модель, за якою Бог-Отець офірує Бога-Сина, поет зображує Україну і її сина-спокутника:

Ти краю мій, мене впізнаєш?

Признаєш сина у мені,

Котрого любиш і караєш,

І спопеляєш у вогні?

Таким болем сповнений вірш „Коли я роки перебуду".

Часто В. Стус убачає в Україні беззахисну жінку — на відміну від чоловіка-патріота, що кидає виклик вікам національного рабства:

Стоїть твій син — опроти ста століть,

Де й нам опроти ста століть стояти

І навіжену матір виглядати,

Що з білих божевіль до нас біжить.

Саме така сповідь сина-патріота наповнює поезію „А ти - відтята, стята, нежива".

Між Батьківщиною та її сином встановлюється міцний енергетичний зв'язок взаємне духовне „донорство". Ліричний герой Стусових поезій, відвертаючись від потворного суспільного обличчя рідної землі, шукає в ній берегиню, джерело „ прямостояння" в життєвих випробуваннях, допомогу в його „виростанні" до вічних цінностей.

Стусів шлях у вічність лежить через виконання патріотичного обов'язку. Це відбиває його поетика: серце України — Київ із „заґратованого" стає „галактичним", Софійський собор постає вже не в «земному» бузковому вінку („Софія відмерехтіла бузковим гроном"), а набирає рис небесних, доленосних („благословенна свінула Софія"). Сама Україна підноситься вгору, перетворюється на провідну зірку — нажиття, смерть і безсмертя:

І зайнялась мені зоря і обняла півнеба

Громовим гуком Кобзаря і сурмами погреба.

Отже, Стусові „страсті по вітчизні" розгортають шлях від внутрішньої відрази, яке викликає сучасне йому суспільство, до віднайдення духовної гармонії у служінні патріотичним ідеалам, життєвому спокутуванні суспільних прорахунків свого народу, а відтак духовний порив у те, що лежить за межами людського існування. У промінні „зорі вістунки життєвого шляху, хреста і долі" ліричний герой його поезій у нелегких обставинах життя плекає своє духовне осердя — Україну.

Саме Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним смислом його життя. „Цілісність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом - Україна. Відірваність від рідної землі та „розлука, що ствердла на бурштин, тільки посилила його синівський зв'язок з нею. Часом вона вбачається йому як „байдужа", „осоружна" навіть як "рідна чужина", та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок", писала Михайлина Коцюбинська, [7;с 117]

Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеликий вірш „На колимськім морозі калина..." є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими (руда кров - постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу спалах уяви і різкий контраст:

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

Написалась на мурах тюрми.

Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі

дзвінкого собору. Епітет же дзвінкий яскраво малює свято на рідній землі з дзвонами і сонцем, і радощами. Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг...

Це ота якимись вітрами занесена калина, що нагадує поету рідну Україну.

Є в доробку В. Стуса вражаючий спогад - пейзаж - поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається „У цьому полі, синьому, як льон..." Але що це за синє поле? Це не льон цвіте. Це просто образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.

І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він був сам -один, „сто тіней, сто чорних тіней" (символ небезпеки, загрози). Вони довжаться, ростуть, устріч рушають. У душу ліричного героя страх закрадається і сумнів, і думка „вдатися до втечі, стежину власну, ніби дріт згорнуть?" Та це лише хвилинне вагання. Нехай „у цьому полі, синьому, як льон", „супроти тебе - сто тебе супроти" - нехай заборона, боротьба, прокльони, але треба:

...Вистояти. Вистояти.

Ні - стояти. Тільки тут.

У цьому полі, що наче льон.

І власної неволі спізнати тут,

На рідній чужині.

Як вражаюче сказано „рідна чужина", а ми знаємо, що серце поета й на засланні жило і боліло Україною, а тому кожна поезія митця - це гімн рідному краю.

Образ землі - матінки являвся В. Стусові в снах. Поет просить: „О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні." Згадуються „сині ниви", „чорне вороння лісів", „світання тіні пелехаті." Хочеться хоч на мить повернутися на Україну, припасти до землі устами, та назад немає вороття. Часто у снах Василь Стус бачить Київ і про це розповідає в поезії „ За мною Київ тягнеться у снах". Йому так хочеться пройтися вулицями міста, полюбуватися його красою, та здоровий глузд перемагає:

Не зрадьте, нерви:

Попереду - твій рай, твій крах, твій прах .

Прослалася дорога - вся в снігах,

І простори - горбаті і безкраї -

Подвигнуть розпач. О коханий краю,

Ти наче посаг мій - у головах.

Поетові пригадується мати, але „рука її кістлява, наче гілка у намерзі". Мати, немов Україна, у панцирі неправди, ганьби. Вона жде дітей своїх, щоб захистили її, та дітям судилася інша доля: помирати на чужині за рідний край.

Мабуть, у моменти, коли ув'язненим приходили звістки на Колиму з України, й народжувалися такі вірші, як „ На Колимі запахло чебрецем":

На Колимі запахло чебрецем,

І руто-м'ятою, і кропивою.

Кохана сестро, дякую! З любов'ю

Впаду про тебе спогади лицем.

У цьому ж ряді знаходиться і вірш «Цей біль — як алкоголь агоній...». Він написаний у період заслання. У ньому також звучить велика туга за Батьківщиною:

Цей біль — як алкоголь агоній,

Як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

І переписуйте печаль.

Цей біль і ця печаль не дають поетові спокійно жити, думати, творити. І ось Стус починає розуміти, що те, чим він страждав, що було таким близьким — і гнів, і біль — усе це далеке, земне. Поет давно забув, як це «жити», що є світ, що існуєш ти сам:

Давно забуто, що є — жити.

І що є світ, і що є ти.

У власну душу увійти

Дано лише несамовитим.

Стус сумує за тим, що не може побачити своїх рідних, які чекають, друзів, які не забули про нього. Ці спогади ранять душу, вона ниє, болить, і біль цей не залишає його ні вдень, ні вночі.

Не забувати про власну душу, боротись за своє існування, не давати себе зганьбити — ось що потрібно людині, щоб вистояти, не зламатись у тяжку годину. Боротись треба до останнього, аж поки помреш:

І ти ще довго сатаній,

Ще довго сатаній, допоки

Помреш, відчувши власні кроки

На білій голові своїй.

Роки заслання для В. Стуса були тяжким душевним та фізичним тягарем, та ніякі обіцянки, пропаганди, погрози не зломили силу вблі поета. У вірші „Ярій, душе!" він заявляє:

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А сама Україна була у серці поета, за неї він ніс свій хрест на Голгофу, за неї заплатив життям, бо його не уявляв без Батьківщини:

Нема мені коханої землі, Десь під грудьми пече гірка калина Сміється божевільна Україна, У смертнім леті на чужім крилі.

У вірші „Докучило, Нема мені Вітчизни" автор називає Україну божевільною, бо живе вона чужими законами, а жменька справжніх синів не в силі розірвати пута рабства, зробити її незалежною державою. Немов реквієм звучать слова поета:

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай...

Стус і Україна - нероздільні. Відірваність від рідної землі та розлука тільки посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Вона - найбільша його святиня, його духовний порятунок. Там, на засланні, від поета вимагали зректися своїх політичних переконань, палкого протесту проти пригнічення рідного народу,

проти руйнування його культури, радили надрукувати в газеті покаянного листа. За це обіцяли звільнити з в'язниці, дозволити повернутися в Україну. Але Василь Стус не став на дорогу зради, а продовжував іти „дорогою болю". У вірші „Весь обшир мій -чотири на чотири" поет заявляє, що „дальше смерті - рідна Україна". Мати й Україна зливаються в одному образі, вони чекають свого сина, та йому „вже шляхів не напитати" і „в ніч безсонну не зайти". Автор впевнений, що мати - Україна завжди чекатиме свого сина:

Та жди мене. Чекай мене. Чекай,

Нехай і марне, але жди, блаженна.

І Господові помолись за мене.

А вмру - то й з того світу виглядай.

„Стус - поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса - поетів і письменників у всьому світі, моїх колег -учених. Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху" - писав Сахаров. [8 с.364]

Та хіба можна було розтопити сердечний лід у людей черствих душею? Вони не хотіли і не могли збагнути В.Стуса, його патріотизму, відданості й вірності Україні. На далекій чужині серце поета зігрівала любов до Батьківщини, а ще жило непереможне бажання зустрітися із рідними, бо родина й Україна часто були злиті в одному цілому -в поезії митця. Мабуть, найсильніше, до болю зримо, розкрито це почуття у вірші „Наснилося, з розлуки наверзлося":

Наснилося, з розлуки наверзлося,

З морозу вклякло, з туги - аж лящить.

Над Прип'яттю світання зайнялося –

І син біжить, як горлом кров біжить.

Ці рядки справляють сильне враження, повно, відчутно передають любов до близьких, до землі рідної. А яку силу має порівняння „син біжить, як горлом кров біжить". Воно, безперечно, створює щемливе, аж до болю відчутне враження любові до сина, туги, печалі, такого зрозумілого бажання побачити, відчути рідну людину -сина, синочка. Літературознавець В.Яременко сказав про порівняння В.Стуса: „Коли б він більше нічого не написав, окрім цих рядків, кожен тямущий сказав би, що вони належать справжньому таланту і поетові". [5 ;с. 108]

Але спробуймо пояснити сутність цього порівняння: „син біжить, як горлом кров біжить". Це зробити неможливо. Нічого спільного не має біг дитини із тим, як біжить, тече горлом кров. Порівняння вражаюче сильне, точне. Можна сказати, що створити його не міг поет, сидячи в теплій кімнаті. У нього надзвичайно відчутна сила трагізму, розлуки з рідною людиною, краєм.

Далі В.Стус творить пейзаж світання над Прип'яттю, і в барвах чується відгомін трагічного буття північних таборів, найпершими ознаками якого є холод, снігове безмежжя, відірваність від усього близького та рідного.

Контрастом до світання над Прип'яттю, полуди неба, зорі виступає найвідчутніша прикмета півночі - постійні холоди, сніги, морози. І останній, заключний образ знову переносить нас від сонячного світання над річкою до морозних табірних реалій:

Підтале чорновиддя зелен-криги

Займається світанком на щоці.

Отак розпорядилася лиха доля і роз'єднала вірного сина з матінкою -Україною, із сім'єю, пошматувала душу, та не вирвала із серця поета любові, відданості й віри. Ця любов, мов хмаринка, гріла його у глибоких снігах, на холодних вітрах, серед тріскучих морозів, а слово Україна було для нього магічним: він жив нею, тужив по ній, писав про неї. Образ України є ведучим і в поезії ..Верстаю шлях - по вимерзлій пустелі". В.Стусу хочеться „хоч назирці, упівока" побачити рідну

землю, бо нею він живе:

То пропікає душу Україна –

Та, за котрою погляд марне рву.

Та є вона - за міражів товщею,

Там, крізь синь - кригу світиться вона

Моєю тугою, моєю маячнею...

Хіба ж можна сказати про таку любов ще сильніше, ніж В.Стус? Він не хотів ні матеріальних благ, ні слави, а просто мріяв повернутися у свій край:

То ж дай мені - дійти і не зотліти,

Дійти - і не зотліти - дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

Упасти зерням в рідній борозні.

Добірним зерном в нашу літературу „впали" вірші поета, які ще раз засвідчують його любов і відданість Україні, вчать нас бути патріотами своєї землі.