2. Україна - провідна зірка творчості поета

„Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра". „Ідея великих звершень породжує національну єдність". [11; с. 119]. У цих словах Ортега-і-Гасета глибокий націєтворчий зміст: повноцінне буття народу залежить від його здатності усвідомити себе і накреслити проект власного існування. Інакше в національному організмі починаються процеси занепаду.

Для України це давно стало реальністю. І вітчизняна література, як оголений нерв, уже не століття болісно реагує на трагічну діяльність.

Така ситуація сформувала й патріотичний феномен творчості В. Стуса. «Рідна чужина» — так стисло можна охарактеризувати сприймання України поетом-громадянином. Він бачив, як нищаться найкращі духовні надбання нашого народу. Втраченим виявився сам позитивний зміст поняття «Україна». Причому ця втрата у свідомості Стуса набирає надчасового характеру. В історичному минулому він майже не бачить відмінностей порівняно з сучасним йому станок українського суспільства.

Він не крився з тим, що носив у собі, не боявся і перед українством постати таким, яким українському поетові "не личило" поставати, - і в цьому теж мужність. В його патріотизмі не лише і не так традиційні тони - бадьорі, закличні, грізні, войовничі, як сумнілрозпачливі, стражденні та стоїчні.

Його мова до українства сповнена тяжких осудів, але їх сприйме лише душа співвідповідальна. На жаль, ті, кому адресуються пекучі докори, здебільшого глухі і не схильні до почування вини.

В поезіях табірного п'ятнадцятиріччя біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння. Але що таке очужіння? Не поет відсторонюється від України, а Україна немовби чужіє до нього і до самої себе, втрачає себе саму. Таке особливо гостро бачиться йому при короткочасному поверненні додому, в антракті між двома арештами:"... І стала невпізнанна уся моя батьківщина кохана, що знаною здавалася здаля... І світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять, „проблискує густою чорнотою, що стала мов закляття над тобою":

Яка нестерпна рідна чужина,

Цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край не верне -

Йому за трумну пітьма кам'яна.

Як тяжко нагодитися й піти,

Тамуючи скупу сльозу образи:

Радійте, лицеміри й богомази,

Що рідний край мій - царство німоти.

Відчуження переходить у заперечення: "нема мені вітчизни". В ній разитьмене від запаху трутизни". Таких убивчих слів у Стуса багато, але не можна брати їх поза контекстом. Адже це - лише один із актів у шаленій драмі почуття, драмі любові до України і страждання за неї.

Пливка складність, пекуча суперечність образу України, розтроюдженість почування її у Василя Стуса є складовою частиною всього трагічного самопочуття. Мабуть, не просто частиною, а осереддям. З ним пов'язане і особливо напружене, невідступне звучання мотиву самоти - одного з вічних мотивів світової поезії.

У світовій поезії немало пекучих болів і оскаржень, породжених душевними муками й фізичними стражданнями поета. Але сказати про себе: "Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль.." - це вже інша якість вираження терпінь. І яким же мав бути той біль, що народжував уже не просто слова, а саму свою звукову матерію: "і вже болить душа, на дуб здубіла", "горлом, скривілим од крику", "бо в горлі застуда, у грудях пітьма, і світ обступає стокрик — Колима"...

Не просто анатомія болю - аж до агонії душі, коли вона, до крові оббита в лабіринтах страждань, безнадійно б'ється об глухі мури світової байдужості. І не просто картина світу через призму страждань, хоч і це є: "тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань...". Та тут і інше: власне страждання поєднане із стражданнями Вітчизни; узагальнений образ мук людства; страждання за всіх: "... та кожного кривда мене обпіка"...

...Мало не загальновизнаною стала думка, популярна і серед літературознавців, і серед не обізнаного із Стусовою поезією загалу: мовляв, якби не стражденна доля його, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є: "Тоді б Україна не мала Поета" - ця фраза кочує з однієї газетної статті в іншу. В ній хочуть висловити любов до поета або возвеличити його, але в ній - несвідомий цинізм. Мовляв, брежнєвські кати скалічили Стусові життя, зате вчинили нам великого поета...

Підстав для страждального життя йому б вистачало. Адже терпів не тільки за себе, а за Україну, мучився недосконалістю людини, і станом людства, і вічними трагічними загадками буття...