Франція в хі-хVст.

У X ст. західну частину колишньої імперії Карла Великого вже називали Францією, а не Галлією. Але централізованою державою тогочасна Франція не була. В IX—X ст. вона першою в Західній Європі розпалася на кілька незалежних володінь — герцогства Норман­дія, Аквітанія, Гасконь, Бургундія, графства Тулузь­ке, Шампань, Фландрія (була васалом водночас і фран­цузької, і німецької корон) та ін. Кожне з них було фак­тично державою в державі, їх володарі часом переважали могутністю короля і лише удавали з себе вірнопідданих. Проте королівська влада, хоч і дуже слабка, зберег­лася, бо в її існуванні були зацікавлені всі французи, зокрема й великі сеньйори.

Наприкінці X ст., після смерті Людовіка Лисого — останнього Каролінга, феодальна знать обрала новим королем графа Гуго Капета, який володів Парижем та навколишніми землями. Він і заснував династію Капетингів (987—1328).

Перші Капети лише мріяли про сильну владу. Але поступово могутність цієї династії зростала. Капетинги ставали дедалі багатшими (їм належали великі зе­мельні угіддя, включаючи міста Париж і Орлеан), їх підтримували церква, дрібні феодали і городяни, які натерпілися від феодальної вольниці й воліли жити під з ахистом сильного монарха. Спираючись на підтримку цих сил, Капети нарощували свої володіння і потроху об'єднували Францію.

Зрозуміло, в нарощуванні королівських володінь не все йшло гладко. Так, король Людовік VII взяв шлюб з Алієнорою й одержав за нею герцогство Аквітанію. Але у 1152 р. він розлучився. Розлучену королеву взяв за себе його васал Генріх Плантагенет, якому вже належали графство Анжу та герцогство Нормандія, а тепер діста­лася й Аквітанія. У середині XII ст. він став англійсь­ким королем. Отже, король Англії, володіючи французь­кими землями, був васалом французького короля. Ве­личезні володіння Генріха Плантагенета — від Ла-Ман­шу до Піренеїв — перейшли до Англії.

На початку XIII ст. французький король Філіпп II Август (1166—1223) назавжди повернув Франції Нормандію та кілька суміжних територій. Його володіння вже поширювалися на майже половину Франції. Король створив потужне наймане військо. Його влада посили­лася.

На початку XIII ст. політичне життя у Франції та­кож ускладнилося внаслідок поширення Альбігойської єресі. Серед альбігойців було чимало світських феодалів, які хотіли заволодіти церковними землями та зберег­ти політичну незалежність Півдня Франції. Папа Інокентій ІІІ був дуже стривожений поширен­ням цієї єресі, адже альбігойці проголосили церкву тво­рінням диявола. Він організував проти альбігойців хре­стовий похід. Король Філіпп II Август не побажав взя­ти участь у цьому поході, але його наступник, король Людовік VIII Лев (1187—1226), приєднався до учасників походу. Він розорив багате Тулузьке графство, володар якого підтримував альбігойців, і приєднав його до своїх володінь. У результаті Альбігойських воєн стала коро­лівською власністю й частина земель на середземно­морському узбережжі, король узяв під свій контроль південнофранцузькі міста.

Мудрий і побожний король Людовік IX Святий (1214—1270), закріпив за Францією повернені їй англійцями землі, уклавши з Англією спеціальний договір. Англія на континенті залишила за собою лише Аквіта­нію та Гасконь. У німецьких імператорів тоді ж король відібрав Південну Італію та Сицилію.

Людовік IX крок за кроком зміцнював свою держа­ву й владу. Він обмежив феодальний розбій, зобов'язав­ши феодалів, перш ніж хапатися за зброю, звертатися до королівського суду. Королівський суд у Парижі став загальнодержавним, він розглядав і ті справи, які раніше були у віданні сеньйорів. Король навіть видав закони, які мали чинність у всій Франції, а не лише в королів­ських володіннях (раніше таких законів не видавали, бо їх все одно ніхто не виконував). Він здійснив грошо­ву реформу, яка збагатила державу. Було встановлено нагляд за королівськими службовцями, яких зобов'яза­ли привселюдно присягати, що вони не крастимуть і не братимуть хабарів. Авторитет королівської влади від цих заходів дуже зріс.

Особливо посилилася королівська влада у Франції в XIII ст. за Філіппа IV Красивого (1268—1314). Вигід­но одружившись, цей монарх заволодів областю Шам­пань і королівством Наваррою за Піренеями. Він напав на Фландрію. Але міста Фландрії повстали проти чужин­ців і розгромили у "Битві шпор" (1302) добірне фран­цузьке рицарство (таку назву битва одержала, тому що фландрійці зняли з убитих рицарів 4000 позолочених шпор і порозвішували їх у соборі на знак своєї перемоги).

У Філіппа IV Красивого постійно не вистачало гро­шей. Він навіть став фальшивомонетником. Але най­більші надії король покладав на стягнення податків з населення, ухваливши, щоб податок сплачувало і духо­венство.

Щоб примирити народ з новими податками, Філіпп IV Красивий у 1302 р. скликав Генеральні штати — дорад­чий орган при королі, який існував у Франції до 1789 р. До складу Генеральних штатів входили представники духовенства, дворянства та городян. Генеральні штати ніби за дорученням суспільних станів давали згоду на запровадження нових податків, посилюючи королівську владу. З їх появою у Франції станова монархія зміцніла.

С ама думка про те, що церква у Франції має платити податок, виводила папу з рівноваги. Між папою та фран­цузьким королем спалахнув гострий конфлікт, переможцем з якого вийшов король. Філіпп IV Красивий надов­го перетворив пап у васалів французької корони, зму­сивши їх переселитися до Авіньйона.

Здобута перемога над католицькою церквою розв'я­зала Філіппу IV руки. Він узявся за своїх основних кре­диторів — орден тамплієрів, яким заборгував купу грошей. Короля непокоїв не стільки сам борг (борги він вмів не повертати), скільки могутність ордену, який до того ж підлягав не монарху, а папі. Тамплієри в цей час обзавелися землями у Франції, Англії, Фландрії, Іспанії, Португалії, Італії, Австрії, Німеччині, Угорщині та на Сході. Тамплієри мали сильне військо. Вони активно за­ймалися лихварством. Саме вони винайшли вексель — документ, за яким гроші, покладені в одну з фортець, можна було одержати в іншій фортеці, що дуже спрости­ло грошові перекази. Тому не варто дивуватися, що там­плієри мали вдосталь грошей, щоб позичати їх навіть європейським монархам.

У 1307 р. французький король, за погодженням з папою Климентом V, заарештував членів цього ордену і кинув їх до в'язниці. Було ув'язнено і великого магі­стра ордену. Королю кортіло якнайшвидше заволодіти скарбами тамплієрів, але вони безслідно зникли. Король і папа влаштували над тамплієрами суд. 54 тамплієрів спалили живцем у Парижі. Зберігся переказ, що великий магістр тамплієрів перед смертю прокляв Філіппа IV й Климента V і провістив їм швидку загибель. Це похму­ре провіщення справдилося — обидва вони незабаром полишили цей світ. Історики вважають, що хтось за допомогою отрути помстився королю й папі за загиблих тамплієрів, які "були значно меншими грішниками, ніж їх судді".

Після смерті Філіппа IV справдилося пророцтво там­плієрів — його три сина померли за загадкових обста­вин. Королем вельможі проголосили Філіппа VI Дов­гого — представника сімейства Валуа. Він започаткував королівську династію Валуа, яка існувала до кінця середньовіччя.

Проте утвердитися новій династії було непросто. У Філіппа IV Красивого залишилася донька — англійська королева, син якої Едуард III посів англійський трон. Едуард ПІ заявив, що в нього більше прав на французь­ку корону, ніж у будь-кого з Валуа. Щоб віднадити Едуарда Ш, французькі законодавці заявили, що корону не слід передавати по жіночій лінії. Отож виходило, що мати Едуарда III не могла передати сину право на французь­кий трон, бо такого права вона сама не мала. Едуард III стояв на своєму. Питання про те, хто має посісти фран­цузький трон, стало лише приводом до війни, бо воєнний конфлікт назрів уже давно. Яблуком розбрату між Фран­цією і Англією стала багата Фландрія, яка лише вважа­лася васалом Франції, а насправді була незалежною. Міста Фландрії більше горнулися до Англії, з якою їх пов'язували спільні господарські інтереси.

Страшна війна між Францією та Англією, яку назва­ли Столітньою, почалася в 1337 р. і тривала, з перерва­ми, до 1453 р. Внаслідок її тривалий і болісний процес об'єднання Франції завершився.