Священна римська імперія

У 843 р. розпалась єдина Франкська держава. її схід­на частина (майбутня Німеччина) виділилася в окреме королівство. Воно поділялось на чотири фактично само­стійні герцогства — Швабію, Баварію, Франконію і Сак­сонію з Тюрингією. У 911 р. місцева знать обрала коро­лем саксонського герцога Генріха Птахолова. Він зміг об'єднати ні­мецькі племена для спільного захисту від ворогів і приєд­нав до своїх володінь Лотарингію.

Німецькі землі досить успішно стримували натиск вікінгів. Проте з кінця IX ст. справжнім лихом стали для них набіги мадярів (угорців) з Придунав'я. Рухлива ма­дярська кіннота блискавично вривалася в Німеччину і безжально знищувала все на своєму шляху. Для захис­ту від угорців Генріх І створив кінне рицарське військо і побудував численні бурги (фортеці).

Син Генріха І Оттон І продовжив справу батька. У 955 р. поблизу міста Аугсбурга він розбив мадярів. От­тон І став наймогутнішим королем Європи. Він прагнув відродити державу Карла Великого.

Саме в цей час у Римі декілька знатних сімейств зби­ралися усунути з престолу папу і відверто йому погро­жували. Папа звернувся до Оттона за допомогою.

У 962 р. на чолі війська німецький король вирушив в Італію. Дорогою він не зустрів опору і невдовзі увійшов у Рим. Папа коронував Оттона І імператорською коро­ною. Народилась нова, тепер уже Німецька імперія, яку з кінця XII ст. почали називати Священна Римська імперія. Ця держава існувала до 1806 р. Крім Німеччини, вона включала Північну і частково Середню Італію, деякі слов'янські землі, частину Південної Франції, а з XI ст. також Бургундію. Пізніше наступний німецький король .— Оттон II намагався приєднати до імперії південь Італії, але зазнав поразки від арабів і ледве не потрапив у візан­тійський полон.

Оттон І та його наступники приділяли особливу увагу справам церкви. Вони дарували їй багато земель і чис­ленні привілеї. Натомість із вірних собі людей німецькі государі призначали єпископів та абатів. Вище духовен­ство відбувало на користь короля державну та військо­ву службу. Саме воно приводило до оттонівського війська три чверті важкої кінноти. Церква була поставлена на службу королівській владі й перетворилася на її голов­ну опору.

Наприкінці X ст. в Німеччині відбулося короткочас­не піднесення культури, відоме під назвою "оттонівське відродження". При дворі Оттона І діяла академія, де зібралися освічені люди. Тут розвивалася літературна діяльність, виготовлялися рукописи. Оттон II був одру­жений з візантійською принцесою Феофано, що сприя­ло посиленню культурних зв'язків з Візантією. Виникли школи, які відвідували як хлопчики, так і дівчатка. Серед учителів особливо виділявся вчений монах Герберт. Людина незнатного походження, він здобув чудову освіту, став учителем майбутнього імператора Отто­на III, а згодом — Папою Римським Сільвестром.

Кожний новий король вважав за необхідне здійсни­ти похід до Рима, щоб отримати там імператорську ко­рону. Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни і королям доводилося надовго залишати Німеч­чину. Наслідком було зростання незалежності великих феодалів.

Німецька імперія значно посилилась за правління Генріха ІІІ (1039—1056). Він не тільки твердою рукою правив державою, а й зумів поставити в залежність від себе папство. На власний розсуд імператор призначав пап. Здебільшого ними ставали німці. Таке становище викликало невдоволення духовенства. Розгорнувся рух за церковну реформу, насамперед за звільнення церкви від верховенства світської влади.

Особливої гостроти конфлікт між імперією і папством набув у подіях "боротьби за інвеституру". В ній вирі­шувалося питання: хто має очолювати християнський світ — імператор чи папа.

Примирення між папою Григорієм VII та імперато­ром Генріхом IV у Каноссі було короткочасним. З пере­мінним успіхом боротьба тривала ще багато років. Тільки у 1122 р. у м. Вормсі було укладено угоду. Імператор зберіг контроль над церквою лише в Німеччині. Важли­вим наслідком цих подій стало послаблення імператорсь­кої влади.

На початку XII ст. до складу імперії входила тери­торія сучасних Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Чехії, частина Франції (Бургундія) і Швейцарії, Північна і Середня Італія. Це була сукупність окремих територій, які управлялися фактично незалежними світськими та церковними князями. Спадкова монархія в Німеччині не склалася. Королів обирали територіальні князі. Імпе­ратор міг примусити князів ще за власного життя обрати королем свого сина, але призначити собі спадкоємця і передати йому трон він не мав права. Імператорам усе частіше доводилося просто купувати підтримку князів ціною різних поступок.