Діаграма 2. Теорія і практика натуралізму в «Ругон-Маккарах е. Золя

1898 р. Еміль Золя бере активну участь у так званій справі Дрейфуса, французького офіцера єврейського походження, несправедливо звинуваченого у шпигунстві. Знаменитий романіст виступає у пресі на боці ображеної беззаконням людини з листом «Я звинувачую», через який вимушений емігрувати до Лондона. Лист Золя справляє на Францію і Європу колосальне враження. Після повернення до Франції Золя друкує низку статей, у яких викладає своє бачення судового процесу.

29 вересня 1902 року романіст несподівано помирає від удушення чадним газом. Така незрозуміла смерть спричинила чутки стосовно можливого вбивства Золя його ворогами. Письменника було поховано на цвинтарі Монмартра, а 1908 року його прах було перенесено до Пантеону, де знаходяться могили найвідоміших людей Франції. Висока шана, віддана Золя по його смерті, засвідчує ту значну роль у французькому культурному і політичному житті, яку він відігравав протягом третьої третини ХІХ ст. Він був творцем оригінальної системи роману, теоретиком мистецтва і літератури, людиною з активною громадянською позицією. Золя використовував свій статус публічного інтелектуала, щоб критикувати уряд, соціальні інституції Франції і прокладати шлях новим ідеям.

Завдання і запитання.

1. Стисло схарактеризуйте життєвий і творчий шлях Е. Золя.

2. Які ознаки має натуралістичний роман. Опрацюйте діаграму 1. Чим він відрізняється від реалістичного роману?

3. Яким чином Е. Золя намагається реалізувати принципи натуралізму в циклі романів «Ругон-Маккари»? Прокоментуйте діаграму 2.

4. Що таке «справа Дрейфуса»? Як роль в ній відіграє Е. Золя.

«Кар’єра Ругонів»

Соціальна анатомія містечка. Відповідно до теорії натуралізму автор вивчає характер персонажів у щільному зв’язку з тим середовищем, яке їх формує. В романі Е. Золя «Кар’єра Ругонів» таким детермінуючим чинником постає Плассан. У перших же рядках, які характеризують його географічне положення, з’являється визначальна риса духовного образу містечка, – закритість. З погляду організації шляхів сполучення, це тупик. Дух модернізації обійшов Плассан, і тому в ньому панує святенницька атмосфера. Місто, в якому проживає близько десяти тисяч жителів, розділене видимими й невидимими стінами. Автор послідовно розвиває цей мотив. Класові розбіжності чітко зафіксовані на міському плані – три квартали відповідають трьом головним соціальним класам: є квартал шляхти, яка заховалася за мурами особняків, старий квартал, де мешкають робітники, ремісники й дрібні крамарі, і новий квартал, у якому оселилася буржуазія. Вулиці, що розділяють різні райони Плассана, нагадують кордони між державами. Кожна з соціальних груп відчужена від решти й існує за своїми правилами, неприйнятними для інших верств. Лише раз на тиждень жителі трьох кварталів мають змогу побачити один одного: після церкви вони прогулюються проспектом Совер, але навіть тоді утворюють три окремих потоки.

У Плассані немає ні промисловості, ні торгівлі. Робітники становлять лише п’яту частину населення, тобто містечко загалом потопає у неробстві. Фортечний вал, що оточує містечко, символічно підкреслює його відрізаність від широкого світу. Плассан – це точка зупинення життя, зона, віддалена від центрів комунікації. Остання обставина відіграє вирішальну роль у махінаціях Ругонів. Автор порівнює місто з «побожним буржуа, який відправляється спати і, прочитавши молитви, з насолодою завалюється на ліжко, не переживаючи за свій сундук, впевнений, що ніхто не потурбує його сон».

Характери Ругонів та інших персонажів роману значною мірою визначені просторовою організацією Плассана. Їх вирізняє закритість, ворожість до незвичного, до всього, що перевищує силу їхнього розуміння. На кожну подію різні соціальні групи реагують по-своєму, відповідно до тих правил, які встановлено в їхній частині міста. Нарешті, амбіції П’єра Ругона та його дружини Фелісіте мають однозначний просторовий вимір. Подружжю не вистачає коштів, щоб оселитися у новому кварталі, і тому вони вимушені жити на вулиці Банн, на самому кордоні між районом буржуазії і районом простих людей. Перетнути вулицю й потрапити до міста багатіїв становить їхню найдорожчу мрію.

В полоні у спадковості. Крім соціальної, в романі Е. Золя розглядається біологічна детермінованість людської поведінки. Точніше сказати, один тип детермінованості накладається на другий. Вплив спадковості на долю персонажів автор відслідковує на прикладі Аделаїди Фук та її нащадків. Сама вона становить курйозний соціально-фізіологічний тип людини, яка існує в колі огидних і дивовижних обсесивних станів, внаслідок чого її постать робиться надзвичайно мальовничою. Риси, якими автор наділяє жінку, покликані продемонструвати фізіологічну складову людського єства.

Аделаїда – остання представниця роду городників Фуків, батьки та родичі якої померли. Висока, худа і бліда, вона дивує інших своїми незвичайними манерами, що надають їй схожості з недоумкуватою. Дівчина несподівано для всіх виходить заміж за власного наймита, нерозвиненого і бідного городника Ругона, якому народжує сина на ім’я П’єр. Чоловік Аделаїди невдовзі помирає. Пробувши удовою менше ніж рік, вона, попри осуд оточення, заводить собі коханця – волоцюгу, контрабандиста і браконьєра Маккара, до якого запалюється хтивою пристрастю. Її обранцю подобається неробство, смачна їжа і пиятика. Від цього зв’язку народжуються син Антуан і дочка Урсула. Після перших пологів Аделаїда починає потерпати від нервових нападів. Свою роль матері вона виконує погано, не приділяючи дітям належної уваги. Тільки кохання до Маккара виводить її з того сонного стану, в якому вона існує. Час від часу Аделаїда з’являється з синцями і подряпинами, схожими на побої, отримані від коханця.

Цікаво, що наприкінці життя патологічні психофізіологічні риси Аделаїди спричиняють появу своєрідної відданої любові до свого онука Сільвера. Її хтивість із роками переплавляється на чисту й безкорисну прив’язаність, на яку щирий і нерозбещений увагою близьких юнак відповідає взаємністю. Сільвер дає Аделаїді змогу відчути, що означає любити і бути любимою – почуття, якого вона не мала у стосунках зі своїми дітьми. Між юнаком і старою не тільки немає звичних сцен насильства, а навпаки, Сільвер завжди намагається захистити її від грубого світу. Сільвер і Аделаїда становлять один із хрестоматійних прикладів любові між онуком і бабусею.

У домі Аделаїди кожен живе як кому хочеться, що становить ситуацію, сприятливу для розвитку інстинктів її дітей, закладених спадковістю, без жодних обмежень. Темпераменти і риси, характерні для батьків, по-різному проявляються в Антуані, Урсулі та П’єрі. Антуан успадковує насамперед вади Маккара й Аделаїди: від батька він бере схильність до бурлакування, пияцтва і спалахи тваринної злоби, від матері походить його нервовість, внаслідок якої упертість і нахабство Маккара трансформуються в «боягузливу й лицемірну підступність». «Від матері він також успадкував повну відсутність почуття гідності й сили волі, егоїзм чуттєвої жінки, яка не гребує брудним ліжком, щоб поніжитись досхочу, щоб поспати у теплі». «Фізично Антуан успадкував від матері чуттєві губи, решта рис були батьківські, але пом’якшені, розпливчасті й рухомі».

В Урсулі риси Аделаїди і Маккара комбінуються дещо в інший спосіб, ніж у брата – в ній бере гору фізична і моральна схожість з матір’ю, а батькове начало затухає. Народжена в ту мить, коли кохання Аделаїди ще було палким, а кохання Маккара прохололо, Урсула становить приклад суперечливого, і навіть взаємовиключного поєднання батьківських і материнських рис, внаслідок чого Урсула мінлива, неврівноважена, впадає в депресії або нервово сміється. Вона має несамовиті ідеї. «У неї очі, як у молодої кішки, що помирає від сухоток».

П’єр рано відкриває в собі бажання бути господарем над іншими. Селянський характер Ругона в ньому нейтралізується нервозністю Аделаїди, внаслідок чого розум П’єра стає гнучкішими і ширшим, ніж у батьків. У П’єра немає спалахів гніву «маккарівських вовчат». Він погано вихований, розбещений, як і всі діти, але має чимало здорового глузду, який його утримує від необережних вчинків. Його вади – неробство і жадоба до насолод – також більш стримані, ніж у Антуана. «В усій його товстій, кремезній фігурі й довгому безбарвному обличчі, на якому риси батька пом’якшувалися витонченістю ліній обличчя матері, проглядали підступне, приховане марнославство, жадібне прагнення задовольнити його, бездушність і заздрісна злоба селянського сина, з якого багатство і нервозність матері зробили буржуа».

Під час подій, кульмінацією яких є захоплення влади у місті Плассан, успадковані риси П’єра, Антуана та їхніх родичів наштовхуються на вже сформоване, нав’язане долею соціальне середовище і проявляються у повну силу, визначаючи логіку вчинків: кожен із членів родини Ругон-Маккарів намагається захопити якомога більше матеріальних благ і якомога краще прожити за рахунок інших. Тут факт приналежності до однієї сім’ї не грає ролі: діти не жаліють батьків, брат готовий знищити брата або сестру. П’єр прагне привласнити собі всі родинні капітали і позбутися Антуана й Урсули. Аделаїда падає першою жертвою його підступних планів: П’єр навчається впливати на недоумкувату жінку психологічно і бере під контроль весь її статок. Антуан Маккар іде служити до армії, а Урсула виходить заміж за виробника капелюхів Муре й переселяється разом із чоловіком до Марселя. Тепер, залишившись сам-на-сам із матір’ю, П’єр створює в домі таку жахливу атмосферу, що Аделаїда радо перебирається до хатинки, яку їй по смерті залишає її коханець Маккар, вбитий під час здійснення контрабандних операцій. Врешті-решт П’єр у шахрайський спосіб обкрадає матір, незаконно забираючи виручені від продажу її землі і маєтку п’ятдесят тисяч франків.

Отриманий капітал він використовує, щоб перейти до класу буржуа, одружившись із Фелісіте, спадкоємицею фірми «Пеш і Лакан», яка займалася торгівлею олією. Незважаючи на перші успіхи на діловій ниві, справи П’єра і Фелісіте не приносять того прибутку, про якій вони мріють: вони занадто обережні, обмежені, боягузливі, щоб розбагатіти. Ці риси у дещо вдосконаленому безсистемним вихованням і поганою освітою вигляді успадковують їхні сини Ежен та Аристид. Від політичних подій Ругони сподіваються отримати швидкий прибуток. Вони чекають, «мов розбійники у засідці, готові кинутись на здобич». Особистості та способи життя Аделаїди і Маккара, їхніх дітей та онуків вирізняються хворобливістю, патологічністю, а їхня поведінка суперечить моралі. Поміщені у вузький замкнений простір Плассана, вони діють лише з однією метою – перемогти конкурента, буквально пожерти його. Персонажі «Кар’єри Ругонів», інших романів серії нагадують сумнозвісних павуків у банці.

Серед нащадків Ругонів є один, який різко відрізняється від решти патологічних персонажів. Це Паскаль, середній син П’єра і Фелісіте, про якого в романі сказано, що він є типом, що «спростовує закони спадковості». У ньому проявляються «виключно творчі сили природи: лікар за фахом, Паскаль не схожий на Ругонів ні духовно, ні фізично». Його вирізняє класична фізична конституція – він високий на зріст, з сумирними й чіткими рисами обличчя». Його характеризують такі духовні якості, як відвертість, прямота, любов до знання, вміння обмежувати суто тілесні прояви свого єства. Незважаючи на свою повну протилежність батькам і братам, Паскаль продовжує спокійно підтримувати з ними стосунки, не звертаючи увагу на їхні докори, що він живе не так, як їм того хотілось би. Політичні та інші інтриги його не цікавлять, і весь свій час він присвячує науці, живучи самітником і «займаючись виключно вивченням природи».

Паскаль має чимало спільного з романістом-натуралістом, як його уявляє собі Е. Золя. Символічно, що наукова нива, обрана Паскалем, цілком збігається із захопленнями письменника: обидва приділяють значну увагу фізіології та епатують обмежених французьких буржуа демократичним способом життя. Золя та його персонаж зосереджені на природних і соціальних патологіях, їх вирізняє відсторонений об’єктивний неупереджений погляд науковця на події, адже для них головне спостерігати, вивчати, аналізувати, намагаючись відкрити глибинні причини явищ. Як і Золя, Паскаль займається «великою проблемою спадковості». До певної міри дослідницьке кредо Паскаля можна інтерпретувати як письменницький метод самого романіста, який полягає в тому, щоб порівнювати породи тварин та різноманітні типи людей.

Очевидно, Емілю Золя можна закинути звинувачення у вузькості й спрощеності підходів до розуміння людської природи, які він використовує у своєму «натуралістичному романі». Неможливо уявляти собі психологію індивіда як чистий вияв фізіології, спадковості й соціального середовища, як це намагається зробити письменник. Проте в обраному ним методі є незаперечні переваги: навмисно «спримітизувавши» своїх персонажів, автор підсилює критичний пафос творів, використовуючи їх як грізну зброю у боротьбі за гідність і свободу.