Завдання і запитання
1. Яким чином, зображуючи місто, Е. Золя намагається втілити принцип соціальної детермінованості персонажів?
2. На прикладах з тексту доведіть, що Е. Золя виводить психологічні риси своїх персонажів з їхньої спадковості?
3. Роздивіться генеалогічне дерево Ругон-Мккарів. Знайдіть всіх персонажів, які згадуються в романі. Як комбінації успадкованих рис утворюють їхні особистості?
4. Хто такий Паскаль? Чому його постать так важлива?
«Доба божевілля і ганьби». «Кар’єра Ругорів» відкриває весь цикл романів «Ругон-Маккари», тому Золя вважає за необхідне запропонувати для першого твору «наукову» назву – «Походження», що примушує читача пригадати книгу «Походження видів» Ч. Дарвіна. Проте слово «походження» стосується не тільки родини Ругон-Маккарів, але й Другої імперії, історію якої письменник намагається художньо дослідити. Політичний дебют Ругонів навмисно синхронізовано з моментом народження нового політичного режиму, який вони уособлюють.
Ругони вміло використовують ситуацію, коли один політичний режим, відомий як Друга республіка (1848 – 1852), знищується, а на зміну йде нова система влади: Луї-Наполеон Бонарпарт, племінник Наполеона І, здійснює 2 грудня 1851 р. державний переворот, для того щоб проголосити відновлення Другої імперії (1852 – 1870), а себе імператором Наполеоном ІІІ. Масові народні виступи, а також потрясіння і страхи буржуазії, священиків і шляхти, зображені в романі, є реакцією на цю подію. Серед персонажів твору згадуються представники різних політичних партій, зокрема, легітимісти – прихильники династії Бурбонів, які були відсунені від влади Наполеоном І, потім поверталися під час Реставрації, і знову були відсторонені під час Липневої революції 1830 р. На сторінках твору також діють орлеаністи, які підтримували ідею конституційної монархії. Її лідерами були герцоги Орлеанські, молодша гілка династії Бурбонів. До неї належав король Франції Луї Філіпп, що прийшов до влади внаслідок Липневої революції і був скинутий революцією 1848 р. і Другою республікою.
Е. Золя поділяв республіканські погляди і не боявся відверто критикувати режим Другої імперії ще до його падіння. Письменник звинувачує бонапартистський уряд за корумпованість, недолугість управлінських рішень, неморальність і байдужість до загострення протиріч між багатими і бідними. Відгомін цієї критики читач знаходить у передмові до «Кар’єри Ругонів», де Золя називає попередній історичний етап «надзвичайною добою божевілля і ганьби».
У романі оповідач встановлює паралелі між піднесенням Ругонів у Плассані й перебігом подій у далекому Парижі: про них читач дізнається з листів, які Ежен, син П’єра Ругона, надсилає зі столиці. Родина Ругонів, таким чином, набуває статусу збірного образу, який слугує уособленням класової основи Другої імперії. Вони також є символом буржуазності, ознаками якої є егоїзм, боягузтво, жорстокість, підступність, жадоба, заздрість, розумова і духовна обмеженість, ледачість, лицемірство. П’єру Ругону, його дружині Фелісіте, їхнім синам Ежену й Аристиду протягом попереднього політичного режиму ніяк не вдається реалізувати свою мрію про багатство і владу. Їм бракує сміливості, винахідливості, працелюбності, уяви, щоб піднестися вгору. Тільки за умов Другої імперії вони можуть проявити себе: якості нікчем несподівано спрацьовують на успіх, адже новий час потребує цілковитих нездар і виносить їх на поверхню.
Політичний режим, що його уособлює Наполеон ІІІ, на думку романіста, є результатом зради і маніпуляції суспільною свідомостю. Саме такими засобами прокладає собі шлях П’єр Ругон. У нього немає жодної ідеології або політичних переконань. Його рішення підтримати державний переворот чисто ситуативне: за порадою сина Ежена П’єр розраховує зіграти роль рятівника Плассана від повстання республіканців, в нагороду за що новий уряд обіцяє зробити його приватним збирачем, який, крім непоганого окладу, має право привласнювати високі відсотки. Рівень владних амбіцій П’єра Ругона низький, адже його не цікавить перспектива стати мером Плассана, оскільки виконання обов’язків на цій посаді пов’язане з високою відповідальністю і не передбачає платні. Заради ж прибуткового місця він згодний розв’язати криваву комедію, жертвами якої падає кілька людей.
Комбінація Ругонів вражає своєю підступністю і простотою. Повстанці проходять Плассаном, зупиняючись у ньому на короткий час. Залишаючи містечко, вони заарештовують мера та інших чиновників, у тому числі пана Перота, приватного збирача, про чию посаду мріють Ругони. Плассан залишається без влади. Таким чином, захисників республіки у Плассані майже немає, за винятком маленької купки людей, очолюваних Антуаном Маккаром. За допомогою зброї, заздалегідь схованої на випадок атаки, П’єр та його помічники захоплюють мерію, щоб взяти на себе обов’язки підтримання порядку в місті за відсутності законної влади, за що представники вищих класів оголошують його героєм. Наступного дня ставлення до П’єра швидко змінюється через чутки про повстанців, які начебто йдуть на Плассан: П’єра звинувачують у тому, що він накликав на себе гнів озброєних робітників і селян. Для того щоб утриматися на висоті громадської думки, Ругони інсценізують напад на мерію внутрішніх заколотників-республіканців, яких веде за собою той самий Антуан Маккар, підкуплений Фелісіте: він виконує роль провокатора, який спрямовує людей під кулі схованих у мерії озброєних прихильників «партії порядку». Під час перестрілки кілька людей вбито. Тепер П’єр Ругон не тільки рятівник міста, а й жертва республіканців. Його ім’я стає синонімом боротьби проти суспільного хаосу. Коли повстання жорстоко пригнічено і солдати входять до міста, П’єр здає свої повноваження й отримує посаду приватного збирача разом із Орденом Почесного легіону.
Всезнаючий автор, який веде оповідь у романі, не залишає читачеві сумніву, що на жодному з етапів афери життю і здоров’ю П’єра Ругона нічого не загрожує, хоча сам персонаж помирає від страху при найменшій загрозі для нього. Проте коли «громадська думка» підносить П’єра на вершину слави, самозакоханість і пиха перетворюють його на пафосного лицедія з огидними манерами, який безсоромно вихваляється своїми «перемогами». Різка зміна ситуації, спричинена поширенням чуток про «наближення» повстанців, а також розгубленість Ругонів через відсутність новин від Ежена, який надсилає інструкції з Парижа, примушують П’єра пережити відчай, адже така близька здобич випливає з його рук. Дізнавшись від Вюйє, що державний переворот переміг у столиці, та повернувшись до ролі «Великого громадянина», П’єр Ругон дедалі більше вірує у власну соціальну значимість – відтепер його обличчя, жести й манери набувають такої поважності, що видають крайній ступінь розумової обмеженості й марнославства. Таким чином, автор викриває підступність і ницість свідомості французького буржуа, який розквітає за часів Другої імперії.
Відтінки червоного. Важливу роль у розкритті характеру П’єра Ругона, а також усього задуму роману відіграє символіка червоного кольору, через яку автор виражає своє ставлення до персонажа, до всього класу буржуазії загалом, а також своє розуміння природи революційних подій. Насамперед у романі червоний є кольором крові. П’єр наказує не прибирати трупи з площі, щоб провчити жителів Плассана. Ідучи додому вночі, він наступає на руку одного з загиблих. «Він ледь не впав. Ця м’яка рука, що піддалася під його підбором, збудила в ньому несказанний жах і огиду. Він швидко крокував порожніми вулицями, весь час відчуваючи за спиною скривавлений кулак». Червоний колір крові в даному випадку виражає цілу низку значень. По-перше, кров – необхідний компонент, який надає розіграній Ругонами виставі вірогідності й переконливості, адже пролита кров – сильний аргумент на користь будь-якої соціальної міфології. Буржуа Плассана бажають видовища пролитої крові, і вони його отримують. По-друге, кров – важливий чинник «величі» Ругона: у нього підбор у крові, він буквально ступає по крові. Ця обставина сприяє його миттєвому піднесенню в очах Плассана. «І ось цей блазень, цей череватий буржуа, кволий і в’ялий, за одну ніч перетворився на грізну постать, з якої тепер вже ніхто не насмілився б сміятися. Він ступав по крові», – коментує автор роль крові у піднесенні Ругона.
Кров, пролита Мьєттою і Сільвером, а також учасниками нападу на мерію, виражає іншу символіку. Це кров жертви, вбитої заради ідеалів інших, але в кожному випадку самий акт жертвопринесення трактується по-різному. Мьєтта нагадує безневинну жертву. Вона втягнена в революційні події, але навряд чи розуміє їхнє значення. Дівчина приєднується до повстанців і береться нести червоний прапор під впливом кохання до Сільвера і всієї патетики ситуації. Її обранець – недосвідчений юнак, чия віра в ідеали республіки є щирою, але наївною. Не останню роль в оформленні його республіканської мрії відіграє безсистемна освіта і брак культури, цілком зрозумілі, враховуючи низьке соціальне походження героя. Гра у революцію в Сільвера і Мьєтти перетікає у гру в кохання, в якому вони врешті-решт залишаються невинними, незважаючи на всі тілесні спокуси. Потік історичних подій несе їх, і, як часто буває, такі люди, як вони, обов’язково гинуть під кулями. Кров Сільвера і Мьєтти, таким чином, символізує наївність мрійників, що дають себе втягнути в процеси, результатами яких користуються негідники.
Республіканці, вбиті під час штурму, є об’єктами маніпуляції, замисленої і реалізованої Ругонами. Поведінка Антуана Маккара нагадує епізод, з якого починається телевізійний фільм відомого польського кінорежисера А. Вайди «Пілат та інші», знятий за мотивами роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Спеціально навчений баран веде на бійню все стадо і в останню мить вистрибує у маленькі дверцята, про існування яких знає тільки він. Його паства гине, а сам проводир залишається живим. Аналогічно поводиться Антуан Маккар. Він підбурює Сільвера виступити проти П’єра Ругона, але водночас успішно домовляється зі своїм ворогом. Антуан веде на загибель республіканців, а сам зникає, отримавши від Ругонів тисячу франків. Антуан Маккар – носій люмпенської споживацької свідомості, сформованої соціальною й біологічною спадковістю: він бажає жити за рахунок інших і ні за що не хоче відповідати. Показово, що в романі індивід саме з такими цінностями стає одним із лідерів повстанського руху. На жаль, історія ХІХ і ХХ ст. неодноразово довела, що ситуації, подібні до описаних у творі, є невід’ємними від революцій. У таких людей, як Антуан Маккар, доводить Золя, від революційності до буржуазності – лише один крок. Отже, кров, пролита республіканцями під час нападу на мерію, стає символом зради й підступності людей, які хочуть нажитись за рахунок загибелі інших під час соціальних катаклізмів.
Ще один смисловий відтінок червоного кольору, також пов’язаний зі смертю, виражено в образі пана Перота, приватного збирача, вбитого повстанцями. Його загибель дуже зручна для П’єра Ругона, адже для отримання посади, про яку він мріє, тепер не доводиться нікого спеціально звільняти. Автор ставить П’єра у сприятливу ситуацію, «вбиваючи» персонажів, що можуть стати на заваді подальшій успішній кар’єрі Ругонів. Так відбувається з Сільвером, якого застрілює жандарм за те, що юнак вибив йому око: Сільвер помирає на тій самій плиті, де колись сидів із Мьєттою. Тепер П’єру Ругону не доведеться мати неприємності через те, що Сільвер – його родич, причетний до республіканців, який, до того ж, завдав тілесних ушкоджень стражу порядку. У випадку з паном Перотом автор також «читає» таємні думки Ругонів, які бажають приватному збирачеві смерті, і «кидає» його під республіканські кулі. Кривавий відблиск полум’я свічки, який П’єр і Фелісіте споглядають крізь вікно, сочиться кров’ю. Він є відповідником їхніх прихованих матеріальних бажань, заради задоволення яких вони готові переступити через смерть ближнього.
І, нарешті, червоний колір є символічним репрезентантом різних соціальних режимів, що змінюють один одного: це прапор революції та рожевий атласний клаптик у петлиці Ругона, який імітує орденську стрічку Почесного легіону. У зображенні символіки революції, частиною якої є червоний колір, Е. Золя переосмислює візуальну традицію французького живопису, зокрема, образ жінки під прапором з картини Е. Делакруа «Свобода веде народ». Спільним у підходах художника і романіста є те, що в центрі уваги перебуває жінка, оточена бідними погано озброєними людьми. У Делакруа і Золя у соціальному вибуху беруть участь діти, повстання супроводжується масовими репресіями з боку правлячих режимів. До найсуттєвіших відмінностей належить те, що у Делакруа свобода представлена зрілою жінкою з оголеним бюстом. Вона тримає в руках прапор Франції. У Золя Мьєтта – незаймана дівчина тринадцяти років. Її оголені груди з’являться тільки після її смерті, коли юнак побачить навпроти серця пробитий кулею маленький отвір із краплею крові. Вона йде під червоним прапором Республіки.
Вік, тілесні риси юнки, ентузіазм і наївність Мьєтти, які відповідають стану загальної незрілості республіканської ідеї, виражаються в тому пафосі, з яким персонажі поводяться з червоним прапором. Він нагадує Мьєтті корогву, а самі колони повстанців – хресну ходу. Вона з великою повагою бере прапор і несе його перед колоною, незважаючи на втому. На тлі морозної місячної ночі червоний прапор у руках дівчини спричиняє в оточуючих майже екстатичне піднесення. У сцені, яка передує загибелі дівчини, Сільвер бачить її обличчя на фоні червоного прапору. Під час бою вони стоять під червоним прапором, пробитим кулями, перетворившись на зручну мішень. Червоним прапором Сільвер прикриває оголені груди вбитої Мьєтти. На червоному прапорі спочиває голова дівчини після розлучення з життям. Одне слово, персонажі мають справу не з простим предметом, а з сакральною річчю, яка відображає їхні чисті наївні мрії.
Зовсім інший смисл несе рожевий атласний бант у петлиці Ругона. Це не справжня стрічка ордену, який ще тільки мають вручити, а його замінник. Сікрадо, один з учасників урочистого обіду з приводу перемоги Ругонів, знімає атласний бант з голови Фелісіте, відрізає від нього десертним ножем стрічку й урочисто чіпляє її П’єру, промовляючи: «Вас нагороджує старий наполеонівський солдат!». Колір стрічки також має значення – він рожевий, а не червоний. Жест фальшивого нагородження, як і сама рожева стрічка, виражає кілька іронічних значень: це і натяк на провідну роль Фелісіте у піднесенні її чоловіка, який без неї був не надто розумним, і погано прихована заздрість відвідувачів жовтого салону до успіхів Ругонів, і очевидне презирство автора щодо державних відзнак ненависного режиму, який намагається привласнити славу Наполеона І.
В останньому абзаці роману автор збирає всі відтінки червоного докупи. Стрічка понижується у статусі й стає простим рожевим шовковим клаптем. Увагу читача привертає черевик із кривавим підбором, що лежить у сусідній кімнаті під ліжком. Свічка над тілом пана Перота нагадує відкриту рану, з якої капає кров. На могильній плиті застигає кров Сільвера. Мотиви червоного, нагромаджені у фіналі роману, однозначно виражають ідею вбивства – насильницької підступної смерті. Появу на світ нової людської істоти теж супроводжує кров, але це кров надії і радості, які перемагають біль і страждання. Кров, з якою народжується Друга імперія, – це кров зради і підступних змов. Чорна кров ненависті.
Завдання і запитання.
1. Яким було ставлення Е. Золя до Другої імперії? Що він думав з приводу такого явища, як буржуазність? Чи відобразилася позиція письменника в романі «Кар’єра Ругонів». Доведіть вашу точку зору посиланнями на текст.
2. Порівняйте поведінку П’єра Ругона і Антуана Маккара під час повстання. Чи є такою великою різниця між персонажами?
3. Стисло перекажіть історію кохання Сільвера і Мьєтти. Яку роль в романі виконує їхня сюжетна лінія?
4. Яким чином письменник використовує символіку червоного для розкриття ідейного задуму свого твору?
5. Уважно перечитайте сторінки роману, де йдеться про смерть Мьєтти, і роздивіться картину Е. Делакруа «Свобода на барикадах». Яким чином зображення жіночої тілесності виражає символіку свободи?
Завдання і запитання до всього твору
1. Ще раз погляньте на діаграму 1. Проілюструйте кожен елемент цієї діаграми прикладами з роману «Кар’єра Ругонів».
2. Прочитайте ще один роман Е. Золя і розкажіть, з якими іншими нащадками Аделаїди Фук ви зустрілися. Що нового у застосуванні принципів натуралізму ви помітили?
3. Прочитайте критичні роботи Е. Золя, присвячені художникам-імпресіоністам. В Інтернеті знайдіть роботи, які коментує письменник. Запросіть на віртуальну виставку своїх однокласників.
4. Відвідайте веб-сайт http://expositions.bnf.fr/zola/ та інші веб-ресурси. Що нового ви дізналися про життя і добу письменника?
5. Запрошуємо вас на відео-екскурсію до маєтку Е. Золя http://www.youtube.com/watch?v=BEQwkfBrR_s