Джерела

1. Летопись событий Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самуил Величко, бывший канцелярист Канцелярии Войска Запорожского. - К., 1848-1864.-Т. 1-4.

2. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992.

3. Літопис Самовидця. - К., 1991.

4. Шевальє П'єр. Історія війни козаків проти Польщі. - К., 1993.

Література

1. Бульвінський А.Г. Експансіонізм Москви щодо України 1657 р. // Пам'ять століть. - 1997 - № 6. - С.2-12.

2. Бульвінський А.Г. Конотопська битва 1659 р. // УЇЖ. - 1998. - № 3-5.

3. Володарі гетьманської булави. - К., 1994.

4. Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. // Зап. НТШ. - 1909. - ТТ. 87-89.

5. Його ж. Виговський і Юрій Хмельницький. // Зап. НТШ. - 1904. -ТТ. 59-60.

6. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – Дніпропетровськ, 1991.

7. Конотопська битва 1659 р. // 36. ст. - К., 1996.

8. Коренець Д. Зносини І.Виговського з Польщею. // Зап. НТШ. - 1990. -Т.38.

9. Його ж. Повстання Мартина Пушкаря. Збірник на пам'ять М.С.Грушевського. - Львів. - 1906. - С. 257-287.

10. Костомаров М.І. Гетьманство Виговського. - СПб, 1903. - Сбор. соч. - Кн. 1.-Т.11. -С. 307-403.

11. Липинський Е. Україна на переломі 1657 - 1659 рр. - Філадельфія. -Київ., 1992.

12. Полководці Війська Запорозького. - Історичні портрети.-К.,1998-Книга 1.

13. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII - XVIII ст. - К.,1997.

14. Смолій В.А., Степанков В.С. Національно-визвольна революція.-К., 1999.

15. Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657 рр.

-Львів, 1996.-Ч.1.

16. Яковлєва Т.Г. Гетьманщина в другій половині 50-х рр. XVII ст. - К., 1998.

17. Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради до Андрусівської угоди (1659 – 1667). – К., 2003.

Тема 8. Соціально-політична боротьба в Україні 60-х років XVII ст.

(2 год.).

План

1. Продовження боротьби за незалежність України (1660-1663).

2. Міжстаршинська боротьба за владу в 1663 році. „Чорна Рада”.

3. Повстання на Правобережній Україні в 1664-1665 рр.

4. Політика гетьмана І.Брюховецького. Московські статті 1665 р.

5. Гетьманування Д. Многогрішного.

Методичні рекомендації до вивчення теми.

Стрижньове значення для розуміння студентами суті політичної боротьби за незалежність України в 1660 – 1663 рр. має той факт, що після Слободищенського трактату розпорошена українська політична еліта стала до того ж розділеною географічно на правобережну – пропольської орієнтації та лівобережну, яка підтримувала переважно московського царя. Отже, реальні шанси на здобуття незалежної української держави різко зменшилися. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об’єднання українських земель в одній національній державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність політичних вождів з домішкою корисливості дедалі більше зводила Україну в глухий кут, вихід з якого був можливий лише через надзвичайні соціальні потрясіння і втрати. Між представниками козацької старшини як Лівобережжя. Так і Правобережжя точилась безперервна боротьба за владу. У Козельці ( на Лівобережжі ) наказним гетьманом було обрано Я. Сомка. Крім Сомка з’явилося ще два претенденти – ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі, що раніше служив при Б. Хмельницькому, І. Брюховецький. У цій протидії царський уряд зайняв очікувальну позицію, маючи намір ознайомитися з програмою кожного кандидата на гетьманство. Поки Сомко з Золотаренком надсилали доноси один на одного в Москву, І. Брюховецький популістськими гаслами схилив на свій бік запорозьку голоту і на „чорній раді” в Ніжині був проголошений нею гетьманом.

Увагу студентів повинен привернути той факт, що царський уряд, який здійснював диктатуру поміщиків-кріпосників, нібито зворушливо турбувався про інтереси українського народу, про забезпечення їх представництва на раді. Проте ці турботи були демагогічними. Добре орієнтуючись у співвідношенні класових сил в Україні, царський уряд намагався використати незадоволення пригноблених мас козацькою старшиною для зміцнення своїх позицій. Знаючи, що народні маси Лівобережжя активно боролися за об’єднання України з Росією, царський уряд домагався створення такої влади, яка б виконувала волю мас при вирішенні питання „зміцнення зв’язків” між Україною та Росією. Цього можна було досягти залученням на раду для обрання гетьмана широких мас козаків, міщан і „черні”, участь яких у виборах була б до певної міри гарантією російської орієнтації нового уряду. Царський посланець Великогагін, що відправився на Запорозьку Січ разом з 8-тисячним військом віз заздалегідь заготовлену грамоту, яку мав зачитати після виборів. У грамоті залишалося вільне місце для новообраного гетьмана та додавалась інструкція про порядок приведення гетьмана до присяги. Ніжинська „ чорна рада” проголосила гетьманом І. Брюховецького, який позбавив посад і стратив цілий рад старшин, передусім Сомка і Золотаренка та їх прибічників, конфіскував їхнє майно.

Поразка поляків і гетьмана Тетері на Лівобережжі викликали чергову хвилю повстань у Правобережній Україні впродовж 1664 - 1665 рр. Польські карательні загони на чолі з С.Чарнецьким заарештували київського митрополита Й. Тукальського і архімандрита Гедеона ( так називався пострижений в монахи Ю. Хмельницький ) і відправили їх до фортеці Мальборк в Східній Прусії. Чарнецький здобув чорну славу тим, що вирізав містечко Ставище на Київщині і поглумився над могилами Б. Хмельницького та його сина Тимоша, тіла яких були викинуті з могил. Кримський хан теж вирішив скористатися з становища, що склалося в Україні, оголосивши гетьманом козацького сотника Опару. На боротьбу проти поляків піднялось 30-тисячне ополчення жителів Київщини на чолі з отаманами Вареницею та Сулимкою. За підтримку повстанців гетьман Тетеря стратив І. Виговського. Сам факт, що І. Виговський загинув від рук поляків, а два його брати Данило і Василь наклали головою в московському полоні, свідчить. Що і польський король, і московський цар бачили в них, перш за все, борців за незалежну Україну.

Студентам варто звернути увагу на те, що на підставі „Московських статей”, підписаних за ініціативи Брюховецького в 1665р., збільшувалась кількість російських військ в українських містах: в Києві – 5 тис чол., в Переяславі – 2 тис. чол., в Чернігові та Ніжині – по 1200, в Новгород-Сіверському – 300, в Полтаві – 1500, в Кременчуку – 300. Сто чоловік мало перебувати при гетьманові нібито для його охорони, а фактично для контролю за діями гетьманського уряду. З цього часу докорінно змінюється і роль царських воєвод в Україні. Поряд з козацькою і міською адміністрацією вони зосереджували в своїх руках різноманітні функції, з яких найважливішими були фінансові та військово-поліцейські. Збір податків безпосередньо передавався в руки царських воєвод. Вибір гетьмана повинен був обов’язково відбуватися при царських посланцях, а вибраний гетьман мусив періодично приїздити до Москви. У зв’язки з іншими державами гетьман міг входити тільки з дозволу царя. На київську митрополію мав прийти російський ставленик. В 1666 р. був проведений перепис селян і міщан Лівобережжя та підняті податки. Щоб показати свою цілковиту відданість царському уряду і тісніше увійти в коло пануючих верств Росії, І. Брюховецький одружився з дочкою російського князя Долгорукова Дарією Дмитрівною, отримавши таким чином боярський титул.

При вивченні останнього питання студентам слід мати на увазі, що після смерті І. Брюховецького у 1668 р. постало питання про обрання нового гетьмана. На вузькій старшинській раді гетьманом було обрано Д. Многогрішного (1668-1672 рр.) – мужицького сина, який з місцевою старшиною в тих складних умовах вирішив повернутись до російської

влади, але при цьому прагнув добитись поступок від російського уряду6 повернення до „Березневих статей” 1654 р.. Д. Многогрішний поставив ультиматум – якщо уряд Росії не відновить „козацькі вольності”, то він піде в підданство до турків. За умовами „Глухівських статей” 1669 р. російські гарнізони залишались тільки в Острі, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Києві, воєводам заборонялось втручатися у внутрішнє життя міст і сіл, податки мали збиратися старшиною до гетьманської скарбниці. В той же час козацький реєстр зменшувався до 30 тис. і створювалось тисячне наймане військо - своєрідна гетьманська гвардія. Свою політику Многогрішний проводив владно, не підпадаючи не під чиї впливи. Без старшинської ради він проводив переговори, сам роздавав і відбирав пожалування, без військового суду карав навіть полковників. многогрішний разом з нечисленною старшиною послідовно і наполегливо обстоював широку автономію України у складі Російської держави. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадоволення Андрусівським перемир’ям небажанням Росії допомогти Україні визволити всі свої землі від польської шляхти. Коли ж на його листи Малоросійський приказ не відреагував, Многогрішний відновив зв’язки з Дорошенком і в 1671 р. направив йому на допомогу козацькі частини. Отже, як тільки царський резидент в Батурині узнав про те, що Многогрішний послав найманий полк вигнати російський гарнізон з Лубен, а деяких старшин змусив присягати на вірність ідеї визволення України від „москалів”, він негайно організував змову козацької старшини, яка заарештувала свого гетьмана і передала його на суд російському урядові. Д. Многогрішний став одним з перших високопоставлених діячів України, долю якого вирішував російський уряд, а передача гетьмана власною старшиною до російського суду створила прецедент, який в майбутньому став підставою для суттєвого обмеження автономії козацько-гетьманської держави.

Реферати

Юрій Хмельницький. Роль Запорозької Січі в подіях 1660-1663рр.

Чорна Рада 1663 р.

Іван Брюховецький.

Зв’язки П.Дорошенка з Д.Многогрішним.