Розділ 1

ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ТЕРМІНОЛОГІЇ ЯК СИСТЕМИ

Термін – це “слово або словосполучення спеціальної (наукової, технічної і таке ін.) мови, що створюється (приймається, запозичується і таке ін.) для точного вираження спеціальних понять і позначення спеціальних предметів” [4, c. 474]. Сукупність таких слів або словосполучень, що утворює особливий шар лексики, називається термінологією [9, c. 283].

Терміни як явища мови тяжіють до однозначності, тобто повинні гранично точно і чітко називати саме певний об’єкт дійсності. Але в реальності термінологія включає доволі багато слів, що переходять з повсякденного вжитку до складу спеціальної лексики, розширюючи значення. Наприклад, терміни живопису письмо (манера малювання), перо (інструмент створення малюнків), полотно (художній твір) відрізняються полісемією, будучи термінами лише в одному, або в кількох значеннях, як письмо (живопис, лінгвістика).

Терміни повинні також відповідати критерію точності і мають діяти за принципом “одне поняття – одна термінологічна назва”. Насправді майже кожне спеціальне поняття чи спеціальний предмет можуть одночасно мати кілька термінологічних назв за рахунок так званих авторських термінів, тобто запропонованих авторами певних концепцій і ще не закріплених остаточно у вживанні.

Ця практика дублювання назв особливо притаманна новим галузям науки, техніки та культури, де ще не стабілізувалася система номінації. Якщо стан вивченості наукової проблеми та побутування термінології в ній досягли певного рівня, то починає діяти принцип, що носить назву конвенціональності, тобто мовці можуть домовитися про вживання певного переліку термінів, визнавши інші непридатними для найменування.

О. Крижановська констатує під цим кутом зору, що “термінологія – одна з найбільш рухливих частин лексики, оскільки поява нових термінів обумовлена зміною в суспільному житті. Неологізація термінолексики стимулюється ще й тим, що будь-яка галузь науки, що розвивається, повинна час від часу обновлятися, переглядати свою термінологію” [26, c. 7].

На цій основі семантична організація термінології допускає такі явища, як дублети, варіанти, а отже, моносемія термінів може розглядатися як перспектива, потенція, а не як реальна властивість термінології. Не здійснюється в термінології в повній мірі також принцип гранично точної назви без оцінних компонентів значення: оцінність проникає у термінологію за рахунок творення термінів за допомогою стилістичних фігур чи за рахунок уже названого вище явища переходу загальновживаних слів у розряд термінів.

Те ж явище конвенційності та мобільності термінів розглядає й І. Котелова, визначаючи, що варіативність є невід’ємною властивістю термінів [24, c. 37]. Варіативність та лексичне дублювання назв виникає і за рахунок накладання таких термінів, як, по-перше, запозичень, по-друге, кальок, по-третє, лексичних одиниць, що належать власне національній мові, виробляються всередині певної мови.

Запозичення, як наголошує Ю. Бєльчиков, “результат взаємодії мовців у всіх сферах людської діяльності” [5, с. 18]. Запозичення з однієї мови в іншу може мати одиничний характер, виникаючи за рахунок двосторонніх зв’язків, а може й виявляти характер запозичення інтернаціональної лексики. Інтернаціоналізм – це “слово (або вираз), що належить до загальноетимологічного фонду ряду мов, які є близкими за походженням, або подібними за своїм історичним розвитком” [9, с. 180].

Інтернаціональна лексика – явище більш вузьке, ніж запозичені слова. Запозичена лексика, як підкреслює Л. Крисін, структурно неоднорідна. Вона охоплює три групи слів [27, с. 44]:

1) Слова, що за структурою відповідають іншомовному прототипу, але змінені графічно і передані фонемними засобами мови запозичення без суттєвих трансформацій слова-прообразу: наприклад, німецьке Tusche – українське туш.

2) Слова, морфологічно оформлені засобами мови запозичення: французьке vignette – укр. віньєтка;

3) Слова з частковою морфологічною субституцією: франц. emalier – укр. емалювання.

Субституція (заміна) афіксів, як добре видно, взаємодіє в процесі запозичення з близькою за формою передачею слова, що залучається з іншої мови чи з інтернаціонального фонду. Запозичуватись можуть як письмові, побуквенні форми, так і усні, позначені особливостями вимови у мові запозичення: наприклад, пишеться у французькій grattoir – в українській гратуар.

Особливо інтенсивно процес запозичення виявляє себе у сфері термінології та номенклатури, оскільки термін як особливий тип слова специфічної мови тяжіє до однозначності, а тому підпадає під дію принципу запозичення слова в його “вузькому” (спеціальному) значенні, адже власне слово, що може замінювати запозичення, майже завжди багатозначне: англ. anderground – це “льох” та “неофіційне мистецтво”, в українську мову запозичене в останньому значенні; калька “льох, підвал” у цьому сенсі виглядає ширшим, ніж термін, поняттям, тому й так повно вживається саме термін-запозичення андерграунд: він точніший, однозначний, виник саме в англо-американському мовному ареалі.

Стосовно запозичень, вважає російський дослідник Н. Юшманов, можуть діяти, у тому числі в царині термінології, кілька практик:

1) ксеноманія (безоглядне заохочення запозичень);

2) утилітаризм (використання тільки тих запозичень, що корисні для вживання як однозначні, точні);

3) пуризм (боротьба за повну чи часткову заміну запозичених слів власними) [56, c. 213].

При цьому мовна політика ксеноманії чи пуризму може мати системний і безсистемний характер, тобто може запозичуватися вся номенклатура певної сфери, як це виявляється нині в галузі комп’ютерної термінології, чи, навпаки, перекладтися (калькуватися) все, що має називатися термінами.

Українська терміносистема у цьому плані – явище дуже складне. О. Тараненко, зокрема, виділяє такі її особливості:

– по-перше, українські терміни досить відчутно залежать у своїй будові від сусідніх російської і польської мов, причому ця залежність може мати як пряму, так і обернену форму,

– по-друге, відсутність належної соціальної бази для активного, нормального функціонування української мови внаслідок потужної конкуренції з боку російської мови;

– нарешті, істотний вплив на терміносистему української мови здійснює чинник наявності в ній різних літературних та мовних традицій і практик, внаслідок чого конкурують, наприклад, наддніпрянські лексичні одиниці та терміни, прийняті в Галичині [59, c. 8].

У результаті виникає явище варіативності, що значно ширше за своїми ознаками, ніж відзначено І. Котеловою [56]: наприклад, конкурують калька живопис (літературна мова) та запозичення з німецької через польську варіант назви того ж явища малярство. Подібним же чином мистецтво взаємодіє з запозиченням-германізмом штука, художник з маляром, ескіз зі шкіцем.

Причому перед нами не пуризм у чистому вигляді, а спроба “перенастроювання” термінології з російського, часто вдаваного, уніфікованого найменування на польсько-німецьке під виглядом власне українського.

Пуризм у цьому сенсі виявляє себе тоді, коли асимільовані, сприйняті мовцями як власні терміни витісняються архаїчними чи недавно вигаданими власними: фотографія – світлина, номер – число, фактор – чинник тощо. Але можна відзначити й протилежні приклади, коли власні слова витісняються іншомовними запозиченнями: ЗАГС останнім часом став РАЦС, адже власне українські “запис” та “громадський” замінені запозиченнями “реєстрація” та “цивільний”.

О. Тараненко вважає, що “підсвідомі пуристичні прагнення нерідко зумовлюються недостатнім знанням природної, живої мови” [59, c. 10]. Пуризм як явище є природнім, але тільки на стадії становлення термінології, коли особливо широко виробляються кальки чи здійснюються переклади слів з однієї сфери в іншу на основі розширення семантики.

У той же час мобільність, неологізація та конвенціональність, як ми пам’ятаємо, є широко притаманними термінології явищами, що зовсім не заперечує можливість перегляду частини термінології. Але при цьому можна допускати одночасне вживання нових та колишніх термінів, доки вжиток не вибере більш вдалу форму.

Але принцип мовної економії далеко не завжди спрацьовує шляхом остаточного вибору однієї з форм – запозичення, запозичень-дублетів, кальки чи власне українського за походженням терміна. Можна лише відзначити, що, наприклад, французьке запозичення ескіз більш поширене як термін живопису, ніж запозичення з німецької через польську “шкіц” чи не досить вдала калька начерк, суто спеціальні назви ескізних малюнків крокі, брульйон, картон взагалі відомі тільки професіоналам.

У цьому сенсі лексико-семантичні варіанти, як вказує Л. Лисиченко, можуть взаємодіяти протягом довгого періоду, маючи під собою два типи зв’язку:

1) відношення семантичної опозиції, або протиставляння, на основі чого виникають антонімічні взаємини;

2) відношення семантичної подібності, що мотивують синонімію терміноназв [31, c. 8].

Наведений вище приклад надто широкого варіювання термінів в одному варіативному ряді демонструє факт, який описує А. Суперанська у статті “Термінологія і номенклатура”: надто чисельна представленість понять у межах певного рівня термінології робить з термінів так звані номени – “недопоняття” [57, c. 75] у визначенні дослідниці. Під цим кутом зору крокі, брульйон, картон (у значенні підготовчого малюнка) – це номенклатурні назви, номени: вони називають різновиди ескізів для вузьких сфер живопису, а також суміжних сфер (креслення, наприклад). Як синонім сюди ж примикає і слово етюд. Антонімічним терміном до цього семантичного ряду виступає поняття-словосполучення завершений твір.

В. Перебийніс розбиває усю сукупність термінів на ряд груп:

1. Інтернаціональні терміни: графіка, ікона.

2. Транслітеровані слова: андерграунд, перформанс.

3. Власне українські терміни: художнє полотно, перо.

4. Терміни-словосполучення, що можуть включати різні типи спеціальних слів – суто українських і запозичених: художнє конструювання.

5. Асимільовані запозичення: лубок, картина, іконостас [46, с. 7].

А. Кочан виділяє як широко відповідну термінології якість словотвору спеціальних назв наявність у них міжнародних терміноелементів, які можуть мати три основні компоненти:

1) препозитивні блоки: нео-, авто-;

2) постопозитивні блоки: -логія, -графія;

3) префікси: пост-, сюр-, пре- [25, c. 63].

Д. Мгедладзе та Н. Колесников відзначають також тенденцію до переходу власних назв у загальні, у тому числі й у сфері термінології живопису, наприклад, школа японського живопису кано називається за іменем її засновника Масанобу Кано [35, c. 76], термін силует пов’язаний з прізвищем першого персонажа, карикатуру на якого виконано за допомогою цієї техніки [35, c. 99].

Таким чином, термінологія української мови сформована під інтенсивним впливом чинників, що зумовлюють функціонування цієї сфери мови: різноспрямованих тенденцій до однозначності та багатозначності, варіативності, дублювання, до запозичення та пуризму, до мобільності та нормалізації тощо.

РОЗДІЛ 2