3.2.5. Терміни італійського походження

Якщо оцінювати різні національні школи живопису, то італійський, особливо ренесансний живопис, є одним з вершинних досягнень людства. Однак пізніше італійське мистецтво потрапило у стан кризи, його естафету перехопили французька, фламандська, німецька живописні національні школи. Тому серед германізмів, а особливо серед галліцизмів, бачимо так багато італійських за походженням слів.

Так, термін мозаїка [44, c. 106] є грецизмом, який разом з запозиченням Італією у Візантії техніки викладання картин з кольорових шматочків, перейшов на італійський ґрунт, а остаточно оформлений у французькій мові. З галліцизмом пастель узгоджується термін з тим же італійським коренем “тісто” “пастозность” [44, c. 130] – техніка живопису, котра досягається завдяки рельєфному нанесенню фарби на ґрунт.

Французька вимова відобразилася на терміні трафарет [44, c. 185] (італійське trafaretto). Натомість дуже близько до італійського звучання знаходяться транслітеровані терміни меццо-тинто [44, c. 101] (буквально – відтінок, напівтон), акватинта [44, c. 17], нієло [44, c. 116] (буквально – “чернь”).

Італійського походження назва фарб для живопису та твору, виконаного такими фарбами “темпера” [44, c. 181], художнього твору круглої форми тондо [44, c. 183] з етимологією, що передає значення округлості. З італійської мови походить цілий ряд термінів, що стосуються технік стінного розпису на штукатурці:

– “фреска” [44, c. 186] – це живопис фарбами на свіжій, щойно нанесеній, вогкій штукатурці, звідки й етимологія слова fresco – свіжий; варіант цієї ж техніки “альфреско” [44, c. 20] означає “по свіжому”, причому ця назва може писатися як разом, так і у формі “аль фреско” [47, c. 12];

– “альсекко” [53, c. 47] – термін, що знаходиться у положенні бінарної опозиції до поняття “альфреско”, адже означає “по сухому”, тобто називає живопис по сухій штукатурці.

У мистецтвознавстві бачимо ряд взаємопов’язаних термінів італійського походження, що мають хронологічну мотивацію і можуть бути розставлені за ієрархією: “дученто” [47, c. 183] – це італійське мистецтво XIII століття, хоча у назві бачимо як мотивуючу основу числівник “дванадцять”, адже тринадцяте століття у цифровому вираженні має дати з елементом “12..”. Відповідно, “треченто” [44, c. 186] – це мистецтво Італії XIV століття, “кватроченто” [47, c. 183] - XV ст. , а “чинквеченто” [44, c. 198] – XVI ст.

Значним є внесок італійської мови в найменування жанрів живопису та художників, що працюють у певному жанровому ключі. Так, термін батальний живопис та художник-баталіст [53, c. 108] походять від італійського слова “bataglia” – “битва, баталія). Назва жанру морського пейзажу марина та назва спеціалізації живописця мариніст [53, c. 516] походять від італійського слова зі значенням “морський”. Жанр міського пейзажу ведута [53, c. 147] названий від італійського слова зі значенням “вид”.

Помітним є італійський вплив і на інші рівні термінології живопису. Поняття колориту [44, c. 89] в італійській мові означає забарвленість, манера зображення фігури у різних площинах контрапост [44, c. 91] передає італійське слово “протилежність”. Характерна для живопису епохи Відродження та бароко манера зображення маленьких хлопчиків та янголят на картині носить назву путті [44, c. 147], що й означає у перекладі “хлоп’ята”. “Алла прима” [44, c. 19] – техніка олійного живопису швидкими мазками до висихання фарб несе на собі семантику, яку можна передати українським прислівником “нашвидкоруч”.

Як уже зазначалося, італійські твірні основи мотивували терміни смальта, акварель, через італійську мову як романську прийшло в інтернаціональну термінологію і ряд латинських слів. Якщо називати школи живопису, які відзначаються мистецтвознавцями по відношенню до Італії, то тут провідне місце займає географічна мотивація назв.

Кожне велике місто часів розквіту італійського малярства має такі школи. Виділяються флорентійська, пізанська, міланська, венеційська, болонська школа. Крім того, діє принцип назви течії за власним іменем засновника, наприклад караваджизм [47, c. 213] названий за іменем Караваджо. Якщо мистецтво епохи Відродження (Ренесансу) назване у більш пізню епоху (цю назву запропонував швейцарський вчений Буркхардт [47, c. 51], то більш пізні напрями маньєризм [47, c. 234] (від італійського “манера, стиль”), бароко [47, c. 48] (буквально – “примхливий”) названі вже сучасниками.

Структурно ознаки італійських запозичень, як бачимо, не так чітко виділяються, як французькі, хоча і є певні закономірності (“аль-” у назвах стінного розпису, “-енто” у назві епох). Цьому сприяє факт достатньо звуженої кількості термінів живопису італійського походження.

Отже, італійські запозичення у термінології малярства найбільш представлені в галузі стінного розпису, гравірування, композиції картин та періодизації живопису.