48. Іронія в журналістському творі

Загальноприйняті стандарти журналістської діяльності (точність, об'єктивність, коректність, аргументованість, цілісність) заперечують такі тематико-композиційно-стильові прояви як популізм, спрощення, іронічність.

Щодо іронічності, то нагадаємо, що Бертольд Брехт любив говорити: "Є багато способів сказати правду". І неодмінно при цьому додав: "І багато способів притаїти її". Іронія - один із стилістичних засобів і способів мислення. Саме в іронії сучасна вітчизняна журналістська практика більш самобутня, ніж у чомусь іншому. Іронічна тотальність - одна з характерних ознак журналістських текстів в пресі так званого "внутрішнього ужитку": все піддавати сумніву. Нерідко фейлетон, сатиричний огляд від початку й до кінця тримаються саме на мовностилістичних прийомах іронії і сарказму.

В іронії своєрідне, відособлене поле діяльності. Основа іронії — скептицизм, і спрямований він не на саму дійсність, а на її осмислення. Намагання активізувати інтелектуальний бік сприйняття породжує нову манеру побудови висловлювань – іронічну, за допомогою якої комунікатор прагне проявити індивідуальність, дати свою оцінку подіям.

Іронічне мислення журналіста - різновид і водночас складова частина наглядно-образного мислення, за допомогою якого найбільш повно відтворюється вся багатоманітність різних фактичних характеристик предмета. Важливою особливістю наглядно-образного мислення є встановлення незвичних, "неймовірних" узгоджень предметів та їхніх властивостей. Це і є ареал іронізму як стилістичного контрасту видимого і прихованого смислу вислову, судження, положення, що створює ефект прихованої насмішки. Причому інколи вона переходить в скептицизм, тобто критично-недовірливе ставлення до дійсності, сумніви в істинності її оцінок, дії суспільства, держави.

Іронія - інтелектуальна категорія: протиставляє логічне і алогічне. Передає діалектику видимого і прихованого, зовнішнього і сутнісного.

Якими б не були органічними й необхідними засоби емоційного впливу в процесі аргументації, вдаватися до них треба дуже обережно. Вони можуть сприяти ліпшому, виразнішому формуванню певної істини, а можуть робити невиразною, незрозумілою, спотворювати її, служити засобом маніпулювання, відвернення аудиторії від істинного шляху мислення. Все залежить від позиції, совісті автора.

49. Задум – тема – концепція – ідея журналістського твору

Будь-яка інформація з"являється спочатку в голові, а вже опісля знаходить своє втілення у відповідних словах чи зорових образах. У психології прийнято говорити про різні етапи творчого процесу - виникнення задуму, процес збору, вивчення і систематизації матеріалу реалізація творчого задуму.

Шляхи виникнення літературного задуму, як і його джерела, найрізноманітніші. Джерела задумів: реальне життя (безпосередні враження), спілкування, розмови з людьми, редакційна пошта, телефонні повідомлення читачів, слухачів, офіційні зустрічі, прес-конференції, брифінги, з’їзди, симпозіуми, засідання найрізноманітніших колективних органів і об'єднань, постійні особисті контакти із цікавими, компетентними.

На відміну від мистецтва, літератури, у яких задум, як правило, має суто індивідуальний характер, у журналістиці як колективному виді творчості задуми і теми є результатом роботи не тільки одного автора, а багатьох співробітників редакції, насамперед її керівництва. Тому всю багатоманітність визрівання індивідуальних журналістських задумів можна звести до двох головних видів: редакційного замовлення і вільного зародження задуму. Та незалежно від способу зародження задуму, у журналіста повинен бути свій, особистий інтерес до відповідної теми.

Кожен задум - найперший щабель творчого процесу. Це ще не цілком усвідомлений намір щось сказати публіці, перша стадія народження теми. Він виникає як своєрідний поштовх, як певне передчуття теми, загальне прагнення поділитись з іншими людьми новиною, думкою, ідеєю. Чим чіткіший задум, тим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у твір.

Тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення додатковою інформацією, фактами, думками. І тут постає питання що вважати темою твору. Одні трактують тему як те, про що написаний твір. Дехто з публіцистів вважає темою головну думку, суму думок твору, у яких виражається ставлення автора до явища. Тема літературного твору - це певне коло життєвих явищ і пов'язаних з ними проблем. У творах інформаційних повідомляються, менше чи більше пояснюється певна система новин. У цьому випадку факт і тема збігаються повністю. В аналітичних текстах, окрім цієї подієвої інформації, ставиться певна проблема, робиться спроба дати відповідь на питання, які хвилюють громадськість..

Та ось визрів задум, продумана тема. Автор у загальних рисах уже знає, на якому матеріалі і які питання висвітлюватимуться. У його свідомості визріла мисленна модель, схема майбутнього твору. І тут те, що можна називати концепцією, гіпотезою, версією аналітичного твору. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази, резони. Концепція є своєрідною гіпотезою, припущенням, версією можливого тлумачення фактів і явищ. Відповідна концепція зароджується в автора, як правило, ще до детального ознайомлення з фактами, їх докладного вивчення. Іноді редакції навіть практикують колективне обговорення можливого трактування теми, тобто спільно обмірковують концепцію майбутнього виступу.

Якщо автор газетної чи журнальної публікації завжди має певні можливості імпровізації, зміни об'єкта чи акценту, то аналітичні чи навіть розважальні передачі, які можуть бути реалізовані лише колективними зусиллями, немислимі без концепції, продумування різних ходів, а відтак і монтажу. Тут мусить бути єдність хоча б трьох співтворців: автора-ведучого, режисера, оператора.

Концепція чи версія - це не тільки попереднє бачення проблеми, можливого її розв'язання. Це також певний компас у морі життєвого матеріалу, який може знадобитися у процесі реалізації задуму, теми. Більше того, саме попереднє продумування майбутнього виступу дає можливість авторові знаходити потрібні сюжетні ходи, деталі, образи.

Нарешті, ідея журналістського твору. Ідея - це, як відомо, головна думка літературного, мистецького чи публіцистичного твору. Залежно від природи твору ідея має свій характер, свої способи вираження. У творі художньому ідея або художня ідея - це думка, яка випливає із системи образів, картин, тобто з самого художнього полотна твору, її, як правило, важко або й просто неможливо виразити вербальне, не спростивши, не збіднивши.

Ідея наукового твору, або наукова ідея, виражається, як звичайно, словесне, у формі висновку, дефініції, формули, схеми, графіка тощо. Ідея публіцистичного твору, або ідея публіцистична, характеризується рядом особливостей. Це також висновок твору, поданий у понятійній, а іноді й в образно-понятійній формі. Але, на відміну від твору художнього, ідея твору публіцистичного, як правило, формулюється логічно чітко і недвозначно. Навіть у художньо-публіцистичних жанрах, у яких ідея втілюється у конкретній ситуації, системі певних образів, вона у більшості випадків формулюється самим автором. Характерною її особливістю є також те, що вона ненав'язливе, нерідко опосередковано наштовхує шляхом формування поглядів, установок на дію, вчинок, соціальну акцію.