55) Поняття про розвиток і формування особистості

 

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільс­тва, з притаманними їй природними задатками, формуєть­ся як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-не­повторного.

Це поняття виражає належність людини до певного сус­пільства, певної історичної епохи, культури, традицій. Тоб­то особистість виявляє себе тільки в суспільних відносинах.

Властиві особистості неповторні риси та особливості виражають її індивідуальність.

Індивідуальність — цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю. Це відбувається у процесірозвитку особистості — становлення та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють ці­леспрямоване виховання та навчання. Всі психічні процеси є необхідною умовою формування осо­бистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Розвиток особистості залежить від спадковості. У навчально-виховній діяльності педагогам слід враховувати, що розвиток особистості школяра має наслідувальний характер, а людська особистість розвивається в діяльності (всебічний розвиток при­родних задатків людини відбувається тільки в процесі її життєдіяльності), під впливом середовища. Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов'язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділя­ють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика люди­ни, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівнова­женості перебігу її психічних процесів.

Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільс­тва, до праці, колективу, до самої себе.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою ус­пішного виконання певних видів діяльності.

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.

Інтерес — спрямованість людини на певний об'єкт чи певну діяль­ність, зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чо­гось, когось.

За змістом інтереси можуть бути матеріальними або духовними, суспільними або індивідуальними. В інтересах особистості закорінені її конкретні потреби.

Потреба — необхідність у чомусь, яка задовольняється переваж­но завдяки трудовій діяльності, у процесі якої створюються необ­хідні людині предмети.

У процесі реалізації інтересів, потреб розвиваються схильності особистості.

Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання ви­конувати певну працю.

У реаліях життя схильність виявляється як здатність людини до конкретних видів діяльності.

Нехтування індивідуальними особливостями призво­дить до того, що нерідко навіть здібні учні втрачають інте­рес до навчання, праці й потрапляють до категорії так зва­них важких дітей. Належно організоване виховання пе­редбачає знання особистості кожного учня, тому що без урахування індивідуальності школярів неможливе успіш­не навчання і виховання.

На розвиток і виховання особистості суттєво впливає процес акселерації.

Акселерація (лат.-прискорення) — прискорений ін­дивідуальний розвиток, за якого середньофізичні та психофізіоло­гічні константи дитини або підлітка випереджають оптимальні. Протилежним акселерації є процес ретардації(лат. - затримання) - фізичне й інтелектуальне відста­вання дитини в розвитку. Його спричинюють алкоголізм батьків, народження дітей у більш пізньому віці, спадкова хвороба одного з батьків.

 

56) в В останні роки складовою частиною шкільної освіти стає народознавство. Метою цього предмета є ознайомлення дітей з багатствами культурно-господарської спадщини українського народу, з народними традиціями і формування в них етнічної, на цій основі, самосвідомості кращих якостей національного характеру, прагнення до відродження національної культури.

Такий народознавчий підхід до формування особистості школяра має на меті удосконалення патріотичного виховання, врахування особливостей розвитку суверенної України, використання традиційного вміння та бажання українського народу працювати на благо процвітання своєї держави.

Щоб виховати справжню людину, наша вітчизняна педагогіка повертається до високорезультативного , апробованого століттями педагогічного досвіту народу. Первинність культурно-історичних традицій народу, їх діалектична єдність із загальнолюдською культурою набирають чинності вихідного принципу при визначенні змісту освіти і виховної діяльності школи.

Вперше поняття "народознавство" обгрунтував в українській науці І.Франко. У статті "Найновіші напрямки в народознавстві" видатний дослідник культури до народознавчої галузі відносив те, "що ми тавруємо назвою передсудів, забобонів і дурниць". Носієм же цих знань, вважав Франко, є не вся маса людей, що заселяє якийсь певний край, але "тільки ті нижчі верстви, що відносно найменше підпали культурним змінам, що найбільше зберегли сліди давнішніх епох розвитку".

Чи потрібно відновлювати призабуті знання народу? На це питання І.Франко відповідає ствердно, мотивуючи тим, що "пізнання народу з його мовою, звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас любити його постійно і вчить працювати для нього послідовно й раціонально".

Термін "народознавство" використовували видатні вчені, культурні діячі минулого В.Вернадський та А. Кримський. А такі видатні педагоги, як К. Ушинський, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, хоча і не застосовували поняття "народознавство", але по суті розвивали його смисл, обгрунтовуючи принцип народності у вихованні учнів.

Цілеспрямоване застосування у вітчизняній педагогіці ідей і засобів народознавства досить давнє за часом і пов'язується з XVI-XVII століттями, коли Україна виборювала культурну самобутність, політичну самостійність, національну незалежність. На ці часи припадає становлення і піднесення української національної системи навчання і виховання. Україна покрилася густою мережею братських, козацьких, церковних шкіл, шкіл музики та співу й інших народних мистецтв, ремесел. У Києві відкрилася Києво-Могилянська академія, яка фактично стала першим всесвітньо відомим вузом і визначним освітнім і культурним центром в Україні. У Львові 1661 року почав діяти університет.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: книгодрукування, красного письменства, театру, освіти, народного і професійного мистецтва та ін. Професори і випускники Києво-Могилянської академії відкривали численні школи в Україні, Росії та Білорусії, організовуючи навчально-виховний процесс на демократичних, гуманістичних принципах і використовуючи багатства народної педагогіки, засоби народознавства (в сучасному трактуванні цього терміну).

За свідченням закордонних вчених і мандрівників, які відвідали у той час Україну, майже всі її жителі (в тому числі дівчата і жінкі ) вміли читати і писати. Це була епоха національного Відродження - українського Ренесансу.

Поступово, із втратою незалежності, рівень розвитку освіти знижувався. Уряд російського царату проводив політику денаціоналізації українців, руйнував, забороняв національну систему навчання і виховання.

В школах України народознавство, як предмет, було уведено до навчальних планів в період українізації у 20-х роках XX ст. Увага до цього предмета була викликана перш за все тим, що народна освіта у ті роки почала активно орієнтуватись на зв'язок з життям. Пріоритет у навчанні здобув принцип "Методу проектів": у навчальний час учні йшли на фабрики, заводи, установи, випускали там стінгазети, влаштовували вистави і концерти, читали робітникам художню літературу. Власне для 20-x, початку 30-х років характерне опертя на краєзнавчий підхід у вивченні оточуючого світу та навчальних дисциплін.

Програми з народознавства мали кілька варіантів, які представляли історію, географію, хімію, біологію та різноманіття народних культурних традицій минулих століть. Так, за однією з програм, тематична спрямованість предмета мала такий зміст:

1. Природа рідного краю.

2. Людина, як біологічна істота.

3. Людина, як мешканець краю.

4. Людина в майбутньому.

5. Виробництво.

6. Мистецтво і творчість краю.

7. Шкільне життя. Сучасними науковцями визначено й обґрунтовано низку

8. методологічних вимог, яким повинна відповідати педагогічна

9. технологія. Зокрема В. Кукушкіна, називає їх критеріями

10. технологічності і відносить до них: концептуальність (опора на

11. певну наукову концепцію, що містить обґрунтування досяг-

12. нення освітньої мети); системність (з усіма ознаками системи:

13. логіка процесу, взаємозв’язок всіх його частин, цілісність);

14. можливість управління (можливість діагностичного цілепокла-

15. дання, планування, проектування процесу навчання, поетапної

16. діагностики, варіювання засобів та методів з метою корекції

17. результатів); ефективність (оптимальність результатів за витра-

18. тами, досягнення певного стандарту освіти); відтворюваність

19. (можливість використання педагогічної технології в ідентичних

20. освітніх закладах, іншими суб’єктами); візуалізація (з викори-

21. 

22. 

23. ТАВРІЙСЬКИЙ ВІСНИК ОСВІТИ. – 2011. – №4 (36)

24. 

25. 21

26. станням аудіовізуальної та електронно-обчислювальної техніки,

27. а також конструювання та застосування різноманітних дивак-

28. тичних матеріалів і оригінальних наочних посібників)