Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів

держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, їх відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Принцип правової захищеності в змістовому. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це - правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозвільного правового режиму. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму - людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити, що не передбачено законодавством». У правовій державі діє й інший режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд.

7. Незалежний та ефективний суд. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо.

8. У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особливістю й суспільством - від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторожа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституцій соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й

: ,г> удосконалення вчення про правову державу. ^„ Ш> Поняття І ознаки соціальної держави

В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави і особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю і суспільством.

Формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку і удосконалення вчення про правову державу. Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів:

1. Етап передісторії соціальної держави ( І 800-1880рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

2. Початок її розбудови ( 1880-1914рр.) характеризується формальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г.Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту - соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

3. Етап розширення соціальної діяльності держави ( 1918-1960рр.)ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття,що був реалізований у Вейсмарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

4. Етап прискорення темпів її розвитку ( 1960-1975рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно- правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

5. На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що , по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим залишається власне державою, у якої є загально родові ознаки й риси. По - друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності. Ознаки:

1. Наукове прогнозування розвитку економіки;

2. Перерозподіл матеріальних засобів між регіонами, націленість на забезпечення середнього рівня життя;

3. Надання благодійної допомоги населенню та матеріальної підтримки соціально незахищеної частини населення;

4. Створення системи безкоштовної освіти, медичного обслуговування, підтримка національної культури;

5. Створення системи побутового обслуговування населення;

6. Створення системи державних органів для прогнозування стихійних лих та надання допомоги постраждалим;

7. Попередження соціальній напруги та конфліктів.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

1. соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадського суспільства соціальної демократії;

2. вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави;

3. проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту прав людини;

4. оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність( соціальна політика) визначається правовим рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

5. соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

6. утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову,служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

І . ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ НОРМИ ПРАВА

Норма права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження існуючих вже у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та відміняти норми права.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі для держави та суспільства відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і в тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає межі можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність власної поведінки. Зміст норми складають права як

можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів, обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, оскільки має загальний характер, поширюється на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який знаходиться у сфері правового регулювання.

5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення в тексті певного правового документу. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, що порушують нормативні установлення.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

- якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;

ДД І. ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ ЯК БАГАТОАСПЕКТНОЇ КАТЕГОРІЇ

Законність та її функції є об'єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається в юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб'єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а. Отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

У радянській юридичній науці склалось і стало далі існуючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб'єктами права. Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, проф.. П.М. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права¹.

Професор Рассолов М.М. характеризує законність як принцип,

метод, та формальну відповідальність діяльності учасників

суспільних відносин правовим принципам.². Професор Поляков О.В. розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону"'.

Як багатоаспектне явище характеризують законність проф. Мурашин О.Г., Кельман М.С. та Крестовська Н.М. Вона визначається як правовий характер суспільного життя, вимога загальної поваги до закону та

обов'язок його виконання всіма без винятку, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку¹. Доцент В.Д. Ткаченко робить висновок, що законність є режимом правомірної діяльності органів держави, що знаходить свій вияв у прийнятті правових законів та підзаконних актів, в їх неухильному дотриманні та вірному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями².

Узагальнюючи вищезазначені визначення, ми можемо зробити правомірний висновок про те, що поняття „законність" дає уявлення про правову дійсність в аспекті практичного здійснення права. Вона є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:³

1. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є: загальність вимог закону; верховенство і єдність закону; рівність громадян перед законом та судом; невідворотність відповідальності суб'єктів за скоєне правопорушення.

2. Законність як принцип поведінки суб'єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов'язків, реалізації суб'єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями: конституційне закріплення прав та свобод людини; створення необхідних умов для добровільної реалізації суб'єктами права законоположень; рівність права суб'єктів; невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення; діяльність у сфері права на

основі загальнодозвільного принципу „дозволене все, що не заборонено законом".

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регламентованих правом.

3. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, у відповідності до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення: можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур; наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов'язки, а і відповідальність органів та посадових осіб; реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи; наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб'єктивних прав.

4. Законність як вимога державного управління суспільством.

Забезпечення управління суспільними відносинами пов'язується не

лише з наявністю певних можливостей у держави, а і покладенням на неї

п _ж

певних зобов'язань та визначення необхідних вимог. Однією з них є вимога законності, основним змістом якої є: забезпечення управлінських функцій держави правовими засобами; можливість встановлювати права та обов'язки суб'єктів суспільних відносин правовими законами; чітка нормативна визначеність меж впливу держави на суспільство; правова регламентованість діяльності механізму держави та визначеність її форми; правова обумовленість функціонування держави як суб'єкта міжнародних відносин.

3. Законність як принцип побудови системи нормативно- правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи

⁷ Поляков А.В., Тимошина Е.В. Общая теория права. - СПб, 2005.-С.452.

юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення: система нормативно-правових актів є ієрархічно узгодженою сукупністю юридичних документів, що характеризуються взаємодією та взаємозалежністю; верховне місце в системі актів належить Конституції держави та конституційним законам; підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі, на виконання та у відповідності до закону; найменша юридична сила в системі нормативно-правових актів належить локальним актам, які регулюють відносини в межах підприємства, установи чи організації та приймаються на основі законів, а також системи підзаконних актів.