VI. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб'єктами права.
Змістом законності є наступні положення: загальність права, що поширюється на всіх суб'єктів та всі суспільні сфери; неможливість виключень, що забезпечують можливість невиконання правових положень певними суб'єктами; панування правового закону; наявність визначеного статусу всіх суб'єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб та органів держави.
Отже, законність є складною категорією, що характеризується різними рівнями прояву та аспектами. В цілому вона може бути визначена таким чином.
- Законність - це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави.
ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ
Держава являє собою складну соціальну систему, яка характеризується певними елементами, формами прояву, змістом та функціональним призначенням - організуючим впливом на суспільство. Управління державними справами вимагає високої організованості та взаємодії створених державою органів, що і забезпечується в процесі функціонування механізму держави.
Необхідно зазначити, що категорія механізм держави змінювалась в ході розвитку суспільства і держави. У вітчизняній літературі XX ст. поняття „механізм держави" стало застосовуватись у 20-30-х роках після обґрунтування механізму диктатури пролетаріату, її зміст складала діяльність партії, яка через державу та недержавні організації здійснювала свій політичний курс. У 60-80-х рр. з'являється концепція політичної системи суспільства як механізм здійснення політичної влади державою та недержавними структурами.
В сучасній теорії держави відсутнє єдине розуміння механізму держави. Найбільш поширеним є його визначення як суперечність органів та організацій, що реалізують функції держави1. Однак існують і інші погляди на механізм держави:
це державний апарат та інші державні інституції2;
система державних органів та установ, підприємств, за допомогою яких виконуються функції держави2;
це структурно оформлена система засобів державного впливу на суспільство, що складається з державних органів, публічних служб, процедур прийняття державних рішень та ресурсного забезпечення3;
сукупність органів держави, спеціально створених для реалізації функцій держави5;
ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ
Держава являє собою складну соціальну систему, яка характеризується певними елементами, формами прояву, змістом та функціональним призначенням - організуючим впливом на суспільство. Управління державними справами вимагає високої організованості та взаємодії створених державою органів, що і забезпечується в процесі функціонування механізму держави.
Необхідно зазначити, що категорія механізм держави змінювалась в ході розвитку суспільства і держави. У вітчизняній літературі XX ст. поняття „механізм держави" стало застосовуватись у 20-30-х роках після обґрунтування механізму диктатури пролетаріату, її зміст складала діяльність партії, яка через державу та недержавні організації здійснювала свій політичний курс. У 60-80-х рр. з'являється концепція політичної системи суспільства як механізм здійснення політичної влади державою та недержавними структурами.
В сучасній теорії держави відсутнє єдине розуміння механізму держави. Найбільш поширеним є його визначення як суперечність органів та організацій, що реалізують функції держави1. Однак існують і інші погляди на механізм держави:
це державний апарат та інші державні інституції1;
система державних органів та установ, підприємств, за допомогою яких виконуються функції держави2;
це структурно оформлена система засобів державного впливу на суспільство, що складається з державних органів, публічних служб, процедур прийняття державних рішень та ресурсного забезпечення3;
сукупність органів держави, спеціально створених для реалізації функцій держави5;
сукупність органів, що здійснюють управління суспільством та забезпечують державну діяльність6;
система органів держави, що є взаємодіючими і взаємопов'язаними і які здійснюють функції держави4;
категорія, що може бути розглянута у вузькому та широкому смислі5Таким чином, в сучасних умовах поняття „механізм держави" має
самостійне значення в понятійному ряду теорії держави і права. Щоправда, воно використовується переважно у вітчизняній юридичній науці. Дослідники іноземної держави частіше користуються такими категоріями, як державна влада, інститути держави, форма держави, форми правління6. Однак, на нашу думку, саме механізм держави визначає специфіку державного розвитку України та забезпечує сприйняття держави як цілісного явища. Ця категорія пов'язує елементи держави у єдину систему і надає їм динамічного смислу.
Механізм держави - це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності. Думається, що саме таке визначення забезпечує характеристику механізмів ефективного функціонування держави та взаємодії різних структур у процесі реалізації економічних, політичних та соціально-культурних функцій держави. Необхідно також зазначити і те, що функціонування механізму держави завжди стримувало конституційне закріплення шляхом визначення системи органів держави, основ управління державними організаціями, державного планування та бюджетного розвитку. В діючій Конституції України встановлені основи організації держави, принципи здійснення державної влади, повноваження державних структур, затвердження та виконання бюджету, порядок
формування органів держави та ін. Ці конституційні положення надають можливість забезпечити стабільність влади, стійкість владних інститутів, послідовно реалізувати функції, покладені на державні органи, доцільно використовувати методи правового впливу держави на суспільство, підтримувати баланс елементів механізму держави, сприяти демократизації влади шляхом залучення громадян до управління державними справами.
Як самостійна юридична категорія, механізм держави характеризується наступними ознаками:
це ієрархічно підпорядкована система державних структур, що характеризується єдиними принципами організації та діяльності; єдиними завданнями та цілями;
первинними структурними елементами механізму є створені державою формування (органи, організації);
основним призначенням механізму держави є реалізація завдань і функцій держави;
чітка функціональна визначеність кожного з елементів структури;
одним з найважливіших завдань механізму є здійснення державної влади;
наявність певних структур, які забезпечують примусове забезпечення державних велінь;
наявність визначеної структури, яка має динамічний характер і залежить від змін завдань управління та етапу розвитку держави;
залежність методів і форм діяльності механізму держави від її сутності та реального впливу на суспільні відносинби;
залежність механізму держави від об'єктивних шляхів розвитку суспільства та рівня досконалості економічних та політичних відносин;
складається з людей, які здійснюють державне управління;
забезпечується необхідними матеріально-технічними, фінансовими, організаційними засобами для забезпечення функціональної діяльності;
покликаний гарантувати і охороняти правопорядок, права та свободи людини, забезпечувати виконання обов'язків громадян. Структурно механізм держави складається з трьох рівнів.
рівень складають державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних та соціальних функцій держави. їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства. В літературі їх називають економічними додатками держави, однак, на нашу думку, вони є самостійними і повноцінними елементами механізму, що виконують лише їм властиві функції.
Державні підприємства - це створені на основі загальнодержавної власності структурні утворення, які забезпечують виробничу діяльність. Вони володіють часткою державної власності на праві повного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, які несуть самостійну майнову відповідальність.
Державні установи та організації забезпечують невиробничу діяльність у сфері освіти, культури, виховання, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Як правило, вони не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету.
рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. Система цих органів йменується апаратом держави, який і буде предметом самостійного розгляду у подальшому.
рівень складають структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, місця позбавлення волі. Всі вони фінансуються з бюджету, створюються
органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових та каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканості, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.
Структурно механізм держави можливо відобразити наступним чином:
Державні підприємства, установи, організації |
Державні органи |
Органи спеціального призначення |
Підрозділи та колективи працівників, що створюються державою для реалізації функцій держави в економічній та соціальній сферах |
Колективи службовців, що створюються для реалізації владних функцій законодавчі виконавчі судові сферою діяльності є політична влада |
Збройні сили, органи внутрішніх справ, служба безпеки, конт- рольно-наглядові органи, місця позбавлення волі, що здійснюють охоронні функції |
АПАРАТ ДЕРЖАВИ: ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА
Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.
Разом із вдосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та вдосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування держави він розвивається до різноманітних форм, до законодавчої, адміністративної, судової, поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.
В основі побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити про те, що
ф О а Правове регулювання і правовий вплив: проблеми
співвідношення
Своїм Існуванням право впливає на поведінку людей. Право як культурна та інформаційна цінність визначає напрямок людської діяльності, окреслюючи її загальними межами цивілізованих суспільних відносин.
Правове регулювання як здійснюваний системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування пов'язується з категорією правовий вплив як ::зятий в єдності багатоманітний процес впливу права на соціальне життя, свідомість і поведінку людей. Ці категорії мають самостійний характер га є взаємодіючими.
Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять "регулювання'" і "вплив", оскільки в юридичній літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій. Поняття "регулювання" походить від латинського слова "гециіо" - "правило" і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність-з чим-небудь. "Вплив" означає цілеспрямовану дію на що- небудь за допомогою системи засобів.
Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним. Поняття "вплив" за обсягом є ширшою категорією, ніж "регулювання", оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так й інші правові засоби і форми впливу на. поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до правового регулювання.
Правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і неправових засобів. Правовий вплив здійснюється на людину двома
шляхами; інформаційним і ціншсно-орієнтаційиим, а також завдяки вихованню - пропаганді правових знань, юридичній освіті.
Таким чином, правовий вплив - це результативна, нормативно- організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів правореалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також неправових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).
Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини - вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів правореалізації тощо.
Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як:
відмінності за обсягом;
за змістом;
за механізмом реалізації права.
Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія.
Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей. Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми).
Відмінності за механізмом реалізації права полягають в наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів - ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм - систему
правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації та застосування норм права тощо).
Таким чином, правовий вплив є ширшим поняттям. Текстуальний вплив може бути різним. Наприклад, у випадку прийняття закону, який не відповідає інтересам більшості населення, він може чинити негативний психологічний вплив на громадян: викликати громадський осуд, критику, непокору. Разом з тим правовий вплив завжди передує правовому регулюванню, оскільки інформаційно-ціннісний правовий вплив с необхідною умовою виникнення правової регламентації.
Правове регулювання притаманне всім видам права, але в державно- організованому праві воно мав свідомо-вольовий і нормативний характер.
Отже, правове регулювання і правовий вплив є самостійними правовими явищами, хоча правомірно говорити про те, що правовий вплив є більш широкою категорією, а правове регулювання є її аспектом.
Правовий вплив - це забезпечення особистих чи соціальнозначущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин за допомогою правових засобів.
Правове регулювання - це вплив спеціальних правових засобів на поведінку учасників суспільних відносин для узгодження їх інтересів та впорядкування суспільних відносин
Іншими словами це процес, що передбачає безпосередній активний правовий вплив на юридично значущі суспільні відносини. Ознаки правового впливу:
є частиною соціального впливу;
здійснюється за допомогою правових засобів;
забезпечує досягнення суспільно значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин;
доповнюється психологічною, інформаційною, виховною та іншими - соціальними формами впливу;
формує шннісно-правойі установки поведінки суб'єктів права;
визначає соціально корисний напрям діяльності суб'єктів права;
призначенням є впорядкування суспільних відносин;
метою є узгодження інтересів учасників суспільних відносин;
е джерелом правової активності учасників суспільних відносин.
Отже, правове регулювання с частиною правового впливу. Кажучи загалом, право за своєю природою є завжди регулятивним. Тому шо регулює поведінку суб'єктів права, ставить ЇЇ у відповідні рамки. Внаслідок правової регуляції формується юридична основа, визначаються зафіксовані в лравових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регульованих відносин і досягнення фактичних цілей права.
З другої половини XIX століття значнопоширеним напрямом світової правової думки був юридичний позитивізм, який за об'єктивних причин почав формуватися в Англії, а пізніше і в континентальній Європі. Як свідчить аналіз, цей напрям в кожній країні мав свої особливості виникнення і розвитку.
Головним представником і засновником такого напряму в Англії в юридичній літературі вважається Джон Остін (1790-1859), який видав у 1832 році працю «Лекции по юриспруденції!!, шіи Философия позитивного права». їм було закладено підґрунтя аналітичної юрисдикції, що займала у XIX столітті провідне становище в англосаксонських країнах.
На думку Джона Остіна, позитивне право - це наказ, який виходить від монарха або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні.
На таких позиціях стояв і інший англійський вчений Ш.Амос, який зазначав, що "право є наказ верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у даному суспільстві". Тому, на їх думку, правові норми необхідно сприймати такими, якими вони є.
У Німеччині юридичний позитивізм формується в 50-60 роках XIX століття і стає також основним напрямом правової думки. Найбільший його прояв простежуємо у працях К.Бергбома,
Автор тут виступає як супротивник природного права і доводить, що юристам слід виходити тільки із діючого права, тому що "природно- правова" філософія лише віддаляє юридичну науку від реальної дійсності, а її теорії не мають ніякої юридичної цінності і вносять в юридичну науку повністю неминучий і шкідливий дуалізм ідеального і дійсного права. Єдиним джерелом права Бергбом визнає позитивний закон. Прихильниками його поглядів були Гербер, Цительман, Лабанд.
Виникнення юридичного позитивізму у Франції було пов'язане з боротьбою проти окремого існування природного права та з культом
наполеонівського кодексу, в якому неначе об'єднували в щось єдине природне право і позитивне право.
Виникнення юридичного позитивізму в Україні І Росії припадає на 60-ті роки XIX століття. Остаточно він сформувався у 80 роках XIX століття. Особливістю правової теорії в Росії в цей період було те, що сформувалися два напрями - юридичний позитивізм і соціологічний напрям у теорії права.
Однією із причин його появи було виникнення, розвиток і зміцнення капіталістичних відносин, які супроводжувалися бурхливим розвитком законодавства, його кодифікацією, появою та розвитком нових правових інститутів і галузей права. У зв'язку з цим виникає необхідність у чіткій формально логічній обробці діючого права, розвитку законодавчої техніки, поясненні основних юридичних понять і норм. Це зумовило формування правової науки, як науки формально догматичної.
Представники цього напряму виступали проти концепції природного права, закликали до вивчення діючого права, залишаючись на формально- логічних позиціях, через що були обмежені в розробці нових наукових методів дослідження права. Разом з тим слід зазначити, що вони мали неабиякі досягнення, особливо в практичній юриспруденції.
Ідеї юридичного позитивізму в Росії також відстоювало багато видатних вчених. Наприклад Г.Ф.Шершеневич (1863-1912), В.Д.Каткова, який підкреслював, що "право, за визначенням позитивістів, € сукупність діючих в державі примусових норм".
До представників цього напряму можна віднести М.І.Палієнка В.В.Сокольського, а також Ф.В.Тарановського (1875-1936) 3 їх точки зору, право розглядалось, як продукт діяльності держави. Відомим представником юридичного позитивізму був О.Д.Градовський (1841-1889), професор Санкт-Петербурзького університету.
На позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету
М.К.Ренненкампф (1832-1899). В основу своїх досліджень, як свідчать архівні матеріали, вчений поклав позитивний метод.
Під правом М.К.Ренненкампф розумів конкретну юридичну норму і зазначав, що "право є тільки те, що існує як закон, визнаний суспільством"
Отже, спільною рисою для представників юридичного позитивізму як України та Росії, так і європейських країн було те, що, з їх погляду, право повинно - розглядатися з позицій сугубо формальних.
Нормативістська теорія - це правова теорія, яка є однією із течій юридичного позитивізму. Вона розглядає право, як обєктивно логічну форму, абстраговану від соціального, психологічного і історичного змісту, немовби у чистому вигляді.
У виникненні цієї школи велику роль відіграли західні юристи Р.Ієринг (1818-1892), особливо Г.Кельзен (1881-1973)(професор Віденського університету, суддя Конституційного Суду Австрії 1921-1929р. праці: "Чиста теорія права","Загальна теорія права І держави".) Л.Дюги (1859- 1928) і російський юрист М.Коркунов (1853-1904) і ін.
Розуміючи під правом юридичні норми, представники даної теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства. Вони виходили з того, що правові норми зобов'язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установкам держави.
Виступаючи проти теорії природного права, Кельзен стверджував, що ніякого іншого, крім того, що спирається на державу, права не існує, обов'язковість правових норм випливає не із моральності, а із державного авторитету.
Взявши за основу в своїх роздумах нормативний зміст права, забезпечений державним примусом, одні вчені бачили в нормах права розмежування соціальних інтересів, інші, як наприклад Г.Кельзен в
2. Основні концепції праворозуміння
Теологічна теорія права - це історично перше пояснення суті права, яке виникло у давнину.
Прихильником цієї теорії був відомий ідеорлог католицизму Фома Аквинський. (13ст.)
Суть теорії. Основною її ідеєю було те, що право походить від бога для того, щоб забезпечити регулювання життя на землі. Це право передається людині через правителя.
У своїй системі законів Ф.Аквинський 4 види:
вічний закон - це божественний розум, який керує світом.
Природний закон - це відображення вічного закону людським розумом.
Людський закон - це позитивне право.
Божествений закон - це Біблія. Він необхідний із-за недосконалості людського розуму, оскільки люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду і Біблія повинна в цьому допомогти.
Оцінка.
Позитивним було те, що її прихильники вперше з'єднали такі поняття як право і справедливість хоча і через прояв божественої волі.
Недолік. Є певні складнощі у розумінні права, яке пропонує божествена теорія. Це пов'язано з ідеологією світових релігійних поглядів: християнством, ісламом, буддизмом.
Висновок: Ця теорія відіграла свою роль у певний період і на сучасному етамі не всіма спиймається.
Природно-правова теорія.
Ідея природного права виникла ще в Стародавній Греції і стародавньому Римі і пов'язана з іменем Сократа, Аристотеля, Цицерона та ін.юристів. Природно-правова доктрина склалась в період розпаду
з
феодалізму, підготовки і проведення буржуазних революцій ХУІІ-ХУІІІ сторіччя. Її видатними представниками були: Гуго Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Вольтер, Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, О.М.Радищев та ін. Ця теорія продовжувала розвиватись і у 20 ст. Штамлером, Фуллером. Тому розрізняють різні теорії природного права: теорію природного права, де виходять із договірного аспекту (договірна теорія права) і теорію відродженого природного права.(Є.М.Трубецькой).
Суть теорії.
Природно-правова школа в своїх поглядах виходила із існування двох систем права - природного і позитивного.
Позитивне - це офіційно визнане, діюче право, яке отримало вираз в законах та інших правових актах державної влади, в тому числі санкціонованих нею звичаях.
Спрямовуючи критику проти реально існуючого феодального права, особливо в умовах королівського абсолютизму, представники природно- правової школи вказували на його обмеженість, несправедливість, на те, що закони, які видаються владою, закріплюють пригнічення людей.
На відміну від позитивного, природне право витікає із природи людини, людського розуму, загальних моральних принципів.
Тому воно розумно та справедливо і розповсюджується на всі часи і народи. Воно вічне та незмінне, як і природа І розум людини.
Основні моральні і правові ідеї та принципи, які обґрунтовуються даною теорією в якості природних законів - це невідчужувані права людини: свобода, рівність, сім'я, власність, безпека. їх захист повинен бути метою кожної держави.
Тому позитивне право, яке суперечить вимогам природного права, повинно бути замінено на таке позитивне право, яке б засновувалось на природних законах. Тільки в такому випадку позитивне право може розглядатись як розумне і справедливе.
Арістотель зазначав: "якщо закон несправедливий, то від такого закону необхідно відступити і поступити по справедливості.
Природно-правова теорія відіграла прогресивну роль у боротьбі з феодалізмом, ідеологічно сприяла переходу суспільства до більш високого капіталістичного ступеня розвитку. Але демократичний потенціал природної школи права цим не був вичерпаний. З особливою силою він проявився в другій половині 20 сторіччя, став теоретичним фундаментом загальної боротьби за права людини у всьому світі.
Позитивне значення природно-правової теорії:
вона стверджує ідею природних, невідчужуваних прав людини;
вона розрізняє право і закон, природне і позитивне право;
ця позиція з'єднує право і моральність.
Зауваження:
1. Не завжди уяву про право як справедливе або несправедливе можна втілити в правовій дійсності.
Історична школа права склалась в першій половині XIX сторіччя в Німеччині. Представниками цієї школи були Густав Гуго, Савіньї, Пухта. В Україні деякі ідеї історичної школи розвивали Іванішев, Владимирський-Буданов. Ця теорія виникла як противага теорії природного права із якої витікали демократичні і революційні ідеї, заклики до зміни існуючого ладу і прийняттю законів, які відповідали б "природі людини".
Історична школа права відкидала можливість існування єдиного для всіх народів права, виходила з того, що у німецького, як і у будь-якого іншого народу, є своє, властиве йому право, не схоже на право будь-якої іншої країни, і яке визначається історично властивим йому народним духом.
Право кожного народу і є проявом цього духу, виразом "загальної свідомості", "загального переконання народу". Воно - результат історичного процесу.
зо.
Юридична відповідальність та державний примус
жшШщ^
■
„ ЯЖ&* \'
правовий характер, здійснюється у визначених законом формах та на законних підставах.
Однак юридична відповідальність не є єдиним засобом державного примусу. Це зумовлюється різноманітними цілями держави у процесі здійснення правового регулювання.
Окрім юридичної відповідальності, засобами примусового впливу є міри захисту суб'єктивних прав, заходи запобігання, примусові заходи виховного характеру, заходи медичного характеру та реквізиція.
Засоби захисту суб'єктивних прав застосовуються у передбачених законом випадках з метою поновлення порушеного права та захисту суб'єктивних прав без притягнення порушника до відповідальності Саме такий характер мають примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та іп. Особливістю цих засобів с те. Що вони закріплені не санкціями норм права, а диспозиціями.
До примусових засобів належать ля ході і запобігання, що застосовуються для запобігання чи припинення правопорушень. Відсутність правопорушення зумовлює і відсутність покарання. До таких засобів належить затримання, обшук, вилучення речей та документів. Вони мають правовий характер, здійснюються за наявності певних підстав, а також у межах соціального процесу.
Примусові засоби виховного характеру застосовуються до неповнолітніх дітей чи недієздатних осіб за вчинення ними суспільно небезпечних діянь. Вони не несуть елементів кари, оскільки спрямовані на перевиховання осіб, які ще не можуть повністю усвідомлювати своєї поведінки чи не розуміють шкідливих результатів власної діяльності.
Засоби медичного характеру полягають у примусовому лікуванні правопорушників в умовах, що забезпечують їх суспільну безпеку. Це стосується осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності.
шяш
*
V
■
ЩЩ- І
ЩШ8|;
Спільні риси:
Всі засоби примусового впливу здійснюються спеціальними державними органами.
Вони мають правовий характер, оскільки здійснюються в рамках права.
Застосовуються на правовій основі у межах закріпленого нормативного процесу.
Переслідують певну мету.
Мають примусовий характер, тобто здійснюються поза волею правопорушника.
Спрямовані на охорону та відновлення порушених прав чи суспільних інтересів.
Підставою їх застосування є правопорушення.
Відмінні риси:
Юридична відповідальність |
Інші засоби державного примусу |
Передбачається санкцією правової норми |
Передбачається диспозицією норми права |
Застосовується з метою перевиховання та покарання |
Застосовується з метою відновлення порушеного права |
Застосовується у випадку вчинення правопорушення |
Застосовується і для попередження чи припинення правопору ш ення |
Пов'язана з новим додатковим обов'язком — нести відповідальність |
Не передбачає додаткового обов'язку |
Примус має основне значення, оскільки через нього реалізується відповідальність |
Примус має допоміжне значення |
Передбачає необхідність встановлення вини суб'єкта та доведення його протиправної поведінки |
Встановлення вини та наявності протиправної поведінки не є обов'язковим |
Таким чином, юридична відповідальність є самостійним різновидом державно-примусових заходів, однак потрібно пам'ятати, що наявністю лише названої відповідальності державний примус не вичерпується.