Розділ 1. Теоретико-методологічні основи категорії «право власності на знак для товарів та послуг»

1. Поняття, правовий зміст та функції знака для товарів та послуг

Останнім часом на міжнародній арені почало яскраво висвітлюватися питання щодо важливості та правового положення знаку для товарів та послуг, який за досить короткий час став предметом маркетингових «війн» та правових дискусій. Наразі не існує єдиного визначення для даного поняття, виникає питання, якою конструкцією краще користуватися: «знак для товарів та послуг», «товарний знак» чи «торговельна марка? Та чи існують між ними суттєві відмінності?

Знак для товарів і послуг – це визначення українського законодавства, яке було введене в 1993 році Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Даний закон визначає, що знак для товарів і послуг – позначення, за яким товари й послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб[4. с.1]. Натомість товарний знак – це вже термін російського законодавства, що вживається поряд з терміном «знак обслуговування». Їхні визначення містяться в Законі РФ «Про товарні знаки, знаки обслуговування та найменування місць походження товарів». Згідно цьому Закону «товарний знак і знак обслуговування - позначення, що служать для індивідуалізації товарів, виконуваних робіт або надаваних послуг юридичних або фізичних осіб». В Україні термін товарний знак не має нормативно-правового визначення, але перебуває в широкому вжитку аналогічно російському. І нарешті торговельна марка - найбільш точний переклад англійського “trademark” – загальноприйнятий світовий термін, в українське законодавство вперше уведений в 2004 році із прийняттям Цивільного кодексу України. Кодекс у ст.492 дає наступне визначення: торговельна марка -- будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами[1. с.144].

Таким чином, можна зробити висновок, що всі перераховані вище терміни визначають той самий об'єкт правової охорони і є дуже близькими синонімами. Тому, всі три терміни можуть перебувати у вживанні й при цьому повноцінно заміняти один одного. Слід зазначити, що знак для товарів і послуг є засобом індивідуалізації товарів та учасників цивільного та господарського обігу й із законодавчої точки зору, є об'єктом права інтелектуальної власності, зокрема його деколи відносять до права промислової власності. Врахування тих чи інших властивостей торговельної марки допускає наявність її визначення.

На даний час не існує єдиного визначення торговельної марки. І це зрозуміло. Торговельна марка - явище містке і багатостороннє.

Перш за все розглянемо визначення торговельної марки в нормативних актах. Необхідно відзначити, що визначення не залишалося незмінним у міру вдосконалення принципів правової охорони марок. У Положенні про товарні знаки, затвердженого Постановою Комітету у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР від 23 липня 1962, давалося таке визначення: це

оригінально оформлене художнє зображення (оригінальні назви і слова, окремі поєднання букв, цифр, віньєтки, різні види упаковок, художні композиції і малюнки в поєднанні з буквами, цифрами, словами або без них тощо), що служить для відмінності товарів і послуг одного підприємства від однорідних товарів і послуг інших підприємств і для їхньої реклами. Неважко помітити, що в цьому визначенні було кілька слабких місць.

По-перше, визначення "оригінально оформлене художнє зображення" формально виключало з кола об'єктів, що підлягають охороні як торгові марки, поширений в світі її вид - словесні в стандартному шрифтовому виконанні. По-друге, сприйняття даного визначення викликає певні складнощі, адже список у ньому конкретних різновидів торгових марок є в принципі невірним, оскільки мова йде про визначення поняття. А пізнавальна цінність поняття полягає в тому, що воно має виділяти в предметі істотне, загальне (властивість, ознака, функцію і т.д.), абстрагуючись від індивідуального, приватного; завдяки цьому поняття зазвичай характеризує не той чи інший окремий предмет, а цілий клас предметів, які об'єднуються певною ознакою. До того ж закінчувати формулювання невизначеним "і т.д." взагалі неприпустимо.

Наступне за часом визначення торговельної марки містилася в п. 13 Положення про товарні знаки, затвердженого Державним комітетом Заради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів від 8 січня 1974. У ньому говорилося, що торговельна марка - це зареєстроване у встановленому порядку позначення, що служить для відмінності товарів (послуг) одних підприємств від однорідних товарів (послуг) інших підприємств. Як бачимо, в порівнянні з попереднім визначенням відсутня зовнішня характеристика торговельної марки, а також не йдеться про її рекламну функцію.

Стаття 1 Закону України "Про охорону знаків для товарів і послуг" визначає торговельну марку як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. Зауважимо, що схоже визначення міститься і в ст. 492 ЦК України де вказано, що це будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, придатні для відмінності товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Неважко помітити, що в легальному визначенні торговельної марки підкреслюється важливість тільки її однієї функції - відмінної.

Учені також не обходили стороною проблему визначення поняття торговельної марки. Так, О. М. Адуев визначає торговельну марку як зареєстроване в належному порядку позначення, призначене для індивідуалізації і для відмінності продукції або послуг одних підприємств від однорідної продукції або послуг інших підприємств. На мій погляд, немає необхідності виділяти окремо індивідуалізуючу і відмінну функцію торговельної марки, тим більше, що підстав для такого розділу немає.

Необхідно згадати також визначення, дане В.М. Сергєєвим, що це марки, які використовуються в установленому порядку підприємствами та організаціями для позначення певних видів товарів (послуг) з метою їх реклами та відмінності від однорідних товарів (послуг) інших підприємств. На думку автора, таке визначення, з одного боку, відображає можливість охорони марки не тільки на основі законодавства в певній країні, але й на основі міжнародних угод, з іншого боку, підкреслює правове значення використання марки в господарському обороті. Але й у цьому визначенні є певні суперечності. По-перше, з даного визначення можна зробити висновок, що підставою виникнення права на марку є її застосування в господарському обороті. Бажання автора відобразити у визначенні саме важливість використання марки призведе до виникнення двозначності неприпустимої в

нормативному визначенні. Взагалі немає необхідності включення в легальне визначення торговельної марки підстав набуття права на марку, достатньо, щоб визначення включало вказівку на те, що марка є охоронним об'єктом.

Маміофа І.Є. пропонує розділити визначення торговельної марки як соціальної реальності і як правового явища. Торговельної марки як соціальної реальності пропонується наступне визначення: торговельна марка - це відображення в громадській уяві об'єктивно існуючого стійкого зв'язку між специфічними споживчими властивостями товару певного роду і характерною рисою зовнішньої цього товару або його упаковки. Вважаємо, що в цьому визначенні є деякі спірні моменти. По-перше, з даного визначення випливає, що торговою маркою буде те, що визнає таким споживач, а не обов'язково те, що пропонує для цієї ролі виробник, оскільки споживач може виділити в товарі деякі інші риси, за якими він буде його дізнаватися: колір , особливості форми і т.д., але це вже не буде торговельною маркою в загальноприйнятому і в легальному сенсі цього поняття. Це можна пояснити тим, що виробник як активний елемент випав з визначення.

Виходячи з правового змісту торговельної марки, визначаємо його функції наділення власника виключними правами, адже право на торговельну марку є одним з об’єктів права власності. Зазначене право є абсолютним майновим правом. Це означає, що правомочному суб’єкту протистоїть необмежена кількість зобов’язаних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідне ставлення з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, а також забороняти використовувати його іншим особам.

Відомо, що за підставами виникнення прав на товарний знак більшість сучасних держав можна розділити на держави, в яких діє принцип реєстрації (Україна, Росія, Польща, Франція, Швеція, Іспанія тощо) та держави, в яких діє принцип першого використання (США, Канада, Великобританія). Відповідно в державах, де діє принцип реєстрації, право на товарний знак виникає після його реєстрації у відповідному державному органі, тоді як у країнах, де діє принцип першого використання, саме перше використання товарного знака є моментом виникнення права власності на нього. Зараз спостерігається тенденція переходу до реєстраційної системи, яка має ряд суттєвих переваг порівняно з системою першого використання. Слід зазначити, що аналіз законодавства про товарні знаки багатьох держав Європейського Союзу, де діє реєстраційна система, дозволяє зробити висновок, що для всіх них характерним є те, що надання охорони та її обсяг пов’язані з фактом використання знака[26.с.2].

Використання товарних знаків має на меті одночасне виконання декількох завдань:

1) вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що перебувають у цивільному обороті. Це допомагає володільцю знака у продажу товару або наданні послуг, а покупцеві — у виборі потрібного товару чи послуги серед аналогічних.;

2) вказівка на походження товару або послуг. Тут під джерелом мається на увазі не географічна область, а підприємство.;

3) вказівка на певну якість товарів і послуг. Полягає в тому, що товарний знак, за загальним правилом і традицією, що склалася, повинен вказувати на якість товару чи послуг, які у споживача не викликають сумніву, тобто такий знак вказує на високу якість та інші позитивні характеристики товару чи послуг.;

4) рекламування даного товару і послуг. Внаслідок зв'язку між товаром (послугами) і законом останній дає суспільству інформацію про товари і послуги і цим самим допомагає володільцям стимулювати і зберігати попит на ці товари і послуги. Отже, знаки неповинні вводити в оману споживача, використовуватись для фальсифікованої реклами або нечесної конкуренції [10.с.328].

Виходячи з усього вищевказаного, варто зазначити, що хоч продавці і покупці (споживачі) як учасники ринкових відносин є протилежними сторонами, вони однаковою мірою зацікавлені в недопущенні фальсифікації товарних знаків. Продавець прагне не допустити захоплення його ринку обманним шляхом, споживачеві не хочеться бути ошуканим, щоб при виборі товару він був захищений від підробки.

2. Сутність права власності на знак для товарів та послуг

Правове регулювання суспільних відносин, що склалися в процесі створення і використання знаків для товарів та послуг, належало до компетенції колишнього СРСР. Союзним республікам не дозволялося мати своє законодавство про товарні знаки, аби вони не набували надмірної незалежності.

Тим часом роль і значення товарних знаків у міжнародній практиці швидко зростали. Вже в 1883 p. фабричні, або товарні, знаки було включено до Паризької конвенції про охорону промислової власності як один із найважливіших об'єктів промислової власності. Пізніше було укладено Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію товарних знаків. Нарешті, 28 жовтня 1994 p. Україна підписала новий міжнародний Договір про закони щодо товарних знаків, який мав забезпечити гармонізацію законодавства у цій сфері і цим самим значно спростити реєстрацію знаків у зарубіжних країнах. Було прийнято ряд міжнародних угод про товарні знаки [10.с.332].

В Україні охорона права власності на знаки для товарів та послуг здійснюється Законом «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Отже, законодавство нашої держави стосовно даного питання перебуває у стадії становлення. Але є його стрижень, навколо якого розвиватиметься інше законодавство про товарні знаки.

Основу права власності на знаки для товарів і послуг становить положення про те, вони можуть бути використані будь-яким способом, що не суперечить чинному законодавству. Це може бути застосування на товарах і при наданні послуг, для яких зареєстровано марку, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час демонстрації експонатів на виставках, ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та іншій документації, пов’язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг у господарський оборот[33.с.75].

У тому випадку, якщо марка належить кільком власникам,то вони укладають між собою угоду щодо порядку її використання. Якщо сталося так, що дана угода укладена не була, то відповідно до ч.3. ст.16 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», кожен із співвласників має право користуватися маркою на свій розсуд, але жоден з них не має права видавати дозвіл (ліцензію) на використання марки та передавати право власності іншій особі без згоди інших співвласників свідоцтва.

Для того, щоб власник міг ефективно реалізувати своє право на знак, не обмежуючи при цьому права та законні інтереси інших осіб, необхідно чітко визначити зміст його правових можливостей щодо позначення, а також межі їх здійснення. Найбільш повно він характеризується у ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Спираючись на положення даного закону та спираючись на думку деяких науковців, найбільше значення для власника свідоцтва на товарний знак має гарантована йому законом правова можливість забороняти третім особам здійснювати певні дії стосовно зареєстрованого на його ім’я позначення.

Основною метою набуття права власності на знак у встановленому законом порядку є отримання саме цього права заборони. Можливість використовувати позначення та ним розпоряджатись теоретично може бути реалізована будь-яким звичайним користувачем. Тоді як здатність усувати всіх третіх осіб від використання знака може належати виключно його власнику. Таким чином, я вважаю, що право заборони є тією основною ознакою, що визначає наявність у конкретної особи найбільш повного комплексу прав на використовуване по"значення, тобто права власності.

Варто зазначити те, що право власності на будь-який об’єкт має свої межі реалізації. Щодо торгівельних марок, то такі обмеження встановлені саме щодо заборонних можливостей їх власників, і обумовлюється це необхідністю захисту прав споживачів, конкурентів та інших зацікавлених осіб.

На це вказує Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який містить вказівку на те, що власник вправі забороняти використання належного йому знака без свого дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з цим Законом порушенням його прав (п. 3ст. 16). У 1999 році п. 3 ст. 16 було доповнено абз. 2,яким було передбачено перший і єдиний на сьогоднішній день випадок, коли власник свідоцтва на знак не може заборонити його використання іншим особам. Так, не визнається порушенням прав власника свідоцтва добросовісне використання цього позначення іншими особами, розпочате до 1 січня 1992 р.[33.с.77].

Отже,підбиваючи підсумки вищенаведеним міркуванням, треба вказати на те, що правове регулювання заборонних можливостей власника торгівельної марки у вітчизняному законодавстві не цілком відповідає основним міжнародним вимогам та стандартам з цього питання. На думку декотрих науковців, які займалися вивченням цієї проблеми, для усунення вказаної невідповідності Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» потребує внесення відповідних доповнень. Перш за все це стосується визначення кола заборонених до використання об’єктів, а також тих товарів і послуг, відносно яких може здійснюватись така заборона. О. Хортюк говорить про те, що в законодавстві необхідно закріпити приблизний перелік дій, вчинення яких може бути заборонено власником марки. І нарешті, основна увага повинна бути приділена визначенню випадків, коли

використання марки третьою особою не визнається порушенням прав власника свідоцтва.