Розробка концепціїздійснення грошово-кредитної політики.
Оскільки в основі грошово-кредитної політики лежить теорія грошей,вивчає, в тому числі, процес впливу грошей і грошово-кредитноїполітики на стан економіки в цілому, остільки зміст тієї чи іншоїконцепції грошово-кредитної політики безпосередньо залежить від того, в рамкахякого напрямку сучасної економічної думки вона сформована.
До числа сучасних напрямків економічної думки прийнято відноситиекономічні теорії, що сформувалися в кінці XIX - початку XX століть. Асаме: - Маржиналізм; - Монетаризм; - Неолібералізм; - Неокласичні напрямок - австрійська, лозаннська, кембріджська,американська школи. Неокласична теорія росту П. Самуельсона; - Інституційно-соціологічне напрямок; - Математичні концепції економічної рівноваги; Економічне вчення Дж.М. Кейнса - кейнсіанство, неокейнсіанства;
У рамках цієї курсової роботи не представляється можливим датинавіть коротку характеристику кожної зі згаданих вище економічних теорій.
Однак автор вважає, що можливість дослідження взаємозв'язків уекономіці стає набагато більші, якщо брати до уваги різніі навіть суперечливі економічні теорії.
Співвіднесення різних поглядів,що має своєю метою знаходження оптимального вирішення проблеми, дозволяєвибрати і зафіксувати схему функціонування окремих економічнихмеханізмів. Вивчення таких теорій, як маржиналізм, інституціоналізм,теорій кейнсіанської, неокласичної та інших шкіл важливо не тільки дляподальшого дослідження економічних явищ, але і для знаходженняоптимального вирішення практичних завдань регулювання економікидержави.
У роботі докладно розглянуто два напрямки сучасноїекономічної теорії в галузі теорії грошей і принципи грошово -економічної політики, запропоновані цими теоріями: кейсіанская теоріягрошей і монетарісткій підхід до теорії грошей.
Сучасні кейнсіанці, і монетаристи визнають, що змінагрошової пропозиції впливає на номінальний обсяг Валового національногопродукту (ВНП), але оцінюють по-різному значення цього впливу, і саммеханізм: з точки зору кейнсіанців, в основу грошово-кредитної політикиповинен бути покладений певний рівень процентної ставки, а з точкизору монетаристів - сама пропозиція грошей.
47. Системна монетарна політика.
Системна монетарна політика регулює в рамках валютної системи країни стосунки між національною валютою та іншими іноземними валютами , а в рамках грошової системи – забезпечення економії грішми, контроль банківської системи, а також поведінку суб’єктів, цілі та інструменти монетарної політики.
Системна монетарна політика здійснюється, щоб досягти нових цілей монетарної політики або для того, щоб за незмінних цілей найповніше пристосувати інструменти монетарної політики до змін у поведінці банків та суб’єктів господарювання.
Заходи системної монетарної політики, що відповідають розвитку національної валютної системи, знаходять своє відображення в міжнародних угодах з країнами, з якими найбільш тісні зовнішньоекономічні зв’язки.
Деякі заходи підпадають під компетенцію регулювання міжнародних організацій (МВФ, ЄС).
Заходи монетарної політики, що відповідають за розвиток національної грошової системи регламентуються внутрішнім законодавством.
Суб’єктами монетарної політики є всі інституції, які встановлюють загальні правила функціонування грошового ринку.
Цілі системної монетарної політики:
- стабільність національної валюти;
- утримання на стабільному рівні цін (таргетування інфляції).
Серед інших цілей виділяють:
- забезпечення комерційних банків достатні рівнем ліквідності;
- погашення кон’юктурних коливань у банківській системі;
- збільшення грошової маси або обсягів кредитування в певних межах, визначених економічними прогнозами.
Інструментами системної монетарної політики виступають різноманітні закони, постанови, укази та постанови НБУ.
48. Параметрична монетарна політика.
Під параметричною монетарною політикою у вузькому розумінні слід розуміти комбінацію цілей та заходів грошово-кредитної політики, завданням яких є управління грошовими процесами в економіці, тобто завданням параметричної монетарної політики є реалізація в межах системної монетарної політики її цілей, за допомогою використання певних інструментів.
Параметрична монетарна політика може розвивати чітко окреслену стратегію динаміки грошей.
Незалежно від стратегій параметрична монетарна політика нейтралізує імпульси, що порушують грошове господарство.
Імпульси бувають трьох видів:
1) з боку реального сектора економіки – неврожай, стихійні лиха;
2) з боку грошового ринку – касові операції уряду або раптовий перетік капіталу з-за кордону;
3) психологічні, які виникають у суб’єктів господарювання внаслідок страху перед політичними змінами та економічними.
Суб’єктами параметричної монетарної політики є також парламент, уряд, місцеві органи державної влади, а також недержавні органи (ЦБ).
Інструментами параметричної монетарної політики виступають ті інструменти, які і на грошово-кредитному ринку.
Критерії класифікації інструментів грошово-кредитної політики:
- безпосередніх інструментів;
- опосередкованих;
- інструменти, які застосовуються до банківської сфери;
- інструменти, які застосовуються до небанківської сфери.
49. Процес формування грошово-кредитного мультиплікатора.
Грошово-кредитний мультиплікатор – це процес створення нових банківських депозитів при кредитуванні банками клієнтів на основі додаткових вільних резервів.
Грошова база = Резерви обов’язкові + Резерви вільні + Готівка в обігу
В процесі формування грошово-кредитного мультиплікатора приймають участь:
1) НБУ: грошова база – банківські резерви – багатократне збільшення депозитів. Цей напрям можна назвати мультиплікатором депозитів.
2) КБ: вільні резерви – мультиплікація депозитів. Цей напрям можна назвати трансформацією простого мультиплікатора під впливом коефіцієнту Резерви обов’язкові/Депозити.
3) небанківські інститути: банківські депозити – резерви – мультиплікація депозитів. Цей процес можна назвати трансформацією простого мультиплікатора депозитів під впливом коефіцієнта Готівка в обігу/Депозити.
Простий мультиплікатор депозитів – це можливий нічим не деформований процес зростання банківських депозитів, у наслідок надання ЦБ у банківську систему кредитів рефінансування.
Вплив НБУ на процес формування грошово-кредитного мультиплікатора полягає у встановленні норми резервування та обсязі рефінансування.
Вплив КБ на грошово-кредитний мультиплікатор полягає в оперативному та повному розміщенні вільних резервів, що з’являються в їх обороті у нові позички своїм клієнтам, що призводить до трансформації простого мультиплікатора депозитів під впливом співвідношення Резерви вільні/Депозити.
Вплив небанківських інституцій (домогосподарства, фірми) полягає у тому, що вони є власниками обох елементів пропозиції грошей і вирішують, яку частку свого запасу тримати у вигляді готівки або депозитів, що призводить до зміни співвідношення Готівка/Депозити.
Формула мультиплікатора:
m = (1 + Готівка в обігу/Депозити)/(Резерви обов’язкові/Депозити + Резерви вільні/Депозити + Готівка в обігу/Депозити)
50. Етапи становлення монетарної політики в Україні.
Дослідники виділяють 4 етапи формування та реалізації політики:
1) 1991-1994 рр. – формування монетарної політики в умовах економічної кризи та несприятливого інституційного середовища. Верховна Рада, Каб.Мін., Президент надавали доручення НБУ щодо здійснення значних обсягів кредитної емісії, що збільшувало грошову масу та в умовах товарного дефіциту призвело до гіперінфляції. Кредити НБУ видавалися за пільговими процентними ставками, що були значно нижчі, ніж інфляція. Цей період характеризується кейнсіанською спрямованістю:
- політика дешевих грошей;
- жорстка фіксація валютного курсу;
- високі норми обов’язкового резервування;
- лімітування кредитної діяльності КБ через встановлення кредитних стель.
Ця політика не дала позитивних наслідків, тому що:
- не біло створено в Україні традиційних ринкових інститутів;
- бракувало політичної, фінансової та оперативної незалежності НБУ;
- Україна не мала стабільної національної валюти;
- практично не існував фондовий ринок.
2) 1995-1999 рр. – період ринкових реформ, макроекономічної стабілізації та становлення інституційного середовища формування монетарної політики. На цьому етапі НБУ проводив рестрикційну монетарну політику, що привела до того, що темпи росту ВВП значно випереджали темпи росту грошової маси. Монетарна політика була направлена передусім на подолання гіперінфляції, лібералізацію валютного і кредитного ринків, відмежування емісійного механізму НБУ від бюджетного.
Водночас в цей період відбулися позитивні зміни в становленні інституційного середовища монетарної політики:
- проведено масову приватизацію та лібералізовано ціни;
- 1996 р. проведена грошова реформа та введення постійної грошової одиниці;
- у 1998 р. банківська система перейшла на міжнародні стандарти банківського обліку;
- у 1999 р. прийнято закон «Про НБУ», який визначив незалежність банку від органів законодавчої та виконавчої влади;
- відбулося становлення ринку цінних паперів.
В цілому 2 етап можна характеризувати, як становлення монетариських принципів в діяльності НБУ.
3) 2000-2007 рр. – період економічного зростання та відкритості національної економіки. До 2000 р. ВВП в країні падало, а з 2000 р. припинився спад виробництва та збільшився коефіцієнт монетизації економіки.
В 2000 р. коефіцієнт становив 19%, а в 2007 р. – 56%. Зростання відкритості економіки призвело до збільшення обсягів іноземного капіталу, довгострокових та синдикованих позичок банків за кордоном, поширені практики випуску євро-валютних облігацій.
Цей період характеризується лібералізацією. Реалізація грошово-кредитної політики в цей період проводилась через:
- кредитний канал, що призвело до значного збільшення обсягів кредитування;
- валютний канал – дозволив накопичити значні міжнародні резерви.
4) 2008 р. – дотепер – характеризується проведенням монетарної політики в кризових умовах.
Слід також зазначити, що у кризових умовах центральний банк вживав рішучих заходів для стабілізації ситуації на валютному ринку, а саме: проводив валютні інтервенції та валютні аукціони; ввів обмеження на готівковому валютному ринку; обмежив кредитування в іноземній валюті контрагентів, які не мали валютної виручки.
Важливим кроком Національного банку на шляху до стабілізації ситуації на валютному ринку, а зрештою і кредитної діяльності банків було прийняття рішення щодо обмеження кредитування в іноземній валюті контрагентів, які не мають валютної виручки (особливо це стосується кредитування фізичних осіб в іноземній валюті).
51. Переваги монетарної політики над бартерною.
Поняття ролі грошей в економіці тісно пов'язане з поняттям їх функцій. Якщо функція грошей — це конкретна «робота» грошей з обслуговування руху цінності на певному етапі процесу відтворення, то роль грошей — це кінцевий результат цієї «роботи», її наслідок для суспільства. Як правило, цей результат проявляється у прискоренні процесу відтворення, а отже, й економічного розвитку або ж у їх гальмуванні.
Найсприятливіші умови для реалізації ролі грошей були створені при капіталізмі, коли товар став загальною формою продуктів виробництва, а гроші – набули принципово нової якості – стали носієм капіталу, відкрили можливість кожному, хто має надлишкову цінність швидко її капіталізувати та отримати додаткову цінність.
Головну перевагу грошового обміну західні дослідники звичайно зводять до зниження суспільних витрат на обмін товарів порівняно з бартером. Так, Л. Харріс на досить простих моделях двох видів обміну довів, що витрати грошового обміну приблизно на третину нижчі порівняно з бартером. Про те є і інші відмінності:
1) Якщо уявити, що на початковій стадії розвитку суспільного виробництва гроші не з'явилися і не використовувалися людством, то економічний розвиток загальмувався б настільки, що й бартерний обмін мав би лише примітивні форми. Основні втрати людство понесло б у сфері виробництва через недорозвиненість суспільного поділу праці, низький рівень її продуктивності, неефективність систем стимулювання ділової активності.
2) Сама наявність грошей як елементу економіки, змінила фізичні межі виробництва, що визначаються особистими потребами самих виробників. Виробляти можна стільки, скільки вдасться реалізувати за гроші, а надлишок виробленої вартості можна зберігати в грошовій формі для задоволення майбутніх потреб.
3) Завдяки грошам ринок набуває загального характеру, тобто продаються і купуються не тільки матеріальні, а й нематеріальні цінності. На ринку розвивається конкуренція як загальносуспільне явище — конкуренція за покупця, за робоче місце, за вигідне замовлення. По суті, у всіх цих випадках ведеться боротьба за отримання більшої суми грошових доходів. З появою грошей створилися сприятливі умови для функціонування міжнародних ринків і переливу капіталів у місце найефективнішого їх використання. Гроші дають можливість регулювати державі суспільні процеси з метою перерозподілу доходів, за допомогою таких інструментів як податки, митні збори, процент, ціна та бюджетне фінансування.
52. Передавальний механізм впливу грошей на економіку.
Передавальний механізм (його ще називають трансмісійним) — це процеси причинно-наслідкових зв 'язків між: економічними змінними, які забезпечують вплив зміни пропорції грошей на ділову активність та економічну рівновагу.
Проблема передавального механізму як теоретична виникла в процесі дискусії щодо нейтральності грошей, а як практична — під час формування грошово-кредитної політики центральних банків. Причому об'єкти впливу передавального механізму за теоретичного і практичного підходів можуть не збігатися. У першому випадку об'єктом впливу є розвиток виробництва, а в другому — цей об'єкт визначається стратегічними цілями грошово-кредитної політики. А ними може бути як економічне зростання і зайнятість, так і стримування інфляції. Відповідно і структура передавального механізму буде різнитися.
Першим сформулював поняття передавального механізму Кейнс, трактуючи його як систему змінних, через яку пропозиція грошей впливає на ділову та трудову активність. Сформульований Кейнсом передавальний механізм був досить спрощеним, він включав лише один канал впливу — через процентну ставку. У подальшому розвитку теорії грошей кейнсіанці та монетаристи виявили нові канали передавального механізму, всього їх 8-10 каналів в залежності від специфіки конкретної політики. По окремих каналах монетарні імпульси проходять не миттєво, а з певними затримками в часі. Процес економічних змін, викликаних монетарним імпульсом проходить три етапи:
1) зміна пропозиції грошей спричинює зміни процентної ставки (номінальної і реальної) та валютного курсу;
2) зміни ринкової процентної ставки зумовлюють зміни цін на фінансові активи фірм та домогосподарств (акції, облігації, депозити), які впливають на попит та витрати (інвестиційні та споживчі) останніх, що, у свою чергу, вносить нові корективи в ринкові процентні ставки;
3) під впливом економічних змін, що відбулися на другому етапі, відбувається коригування макроекономічних змінних: темпів економічного зростання, рівня зайнятості, що провокує зміну цін та оплату праці, унаслідок чого встановлюється нова економічна рівновага.
Основними каналами передавального механізму, які абстрактно можуть діяти в тій чи іншій економіці, вважаються: канал процентної ставки, канал фінансових активів, канал кредитування, канал валютного курсу, монетаристський канал. Існують і менш відомі канали, які визнаються центральними банками лише окремих країн і використовуються ними у своїй монетарній політиці.
Канал процентної ставки бере свій початок з моделі передавального механізму Кейнса і нині вважається основним. Сутність цього каналу полягає в тому, що у разі збільшення пропозиції грошей за незмінності (жорсткості) цін відповідно знизиться рівень процентної ставки на ринку грошей (номінальний і реальний). Унаслідок цього зросте попит на гроші як купівельну силу, збільшиться попит на банківські позички й активізується банківське кредитування за рахунок приросту депозитів.
Канал фінансових активів відрізняється від попереднього тим, що пов'язує зміни пропозиції грошей зі змінами інвестиційного попиту і відповідних витрат безпосередньо, минуючи процентну ставку. Цей канал має кілька напрямів реалізації: зміна власного капіталу економічних агентів, зміна коефіцієнта q Тобіна, балансовий канал добробуту, канал ліквідності та ін.
Власний капітал позичальника створює певну гарантію повернення позичок кредиторові: у разі зростання його обсягу такі гарантії посилюються, а при зменшенні — послабляються. У першому випадку кредитори стимулюються до нарощування позичок і зменшення їх ціни, що сприяє підвищенню платоспроможності позичальників і їхніх витрат на споживання та інвестиції.У другому ж випадку буде гальмуватися нарощування позичок, знижуватися платоспроможність позичальників та їхні витрати.
Зміна коефіцієнта q Тобіна. Коефіцієнт д визначається як відношення ринкової вартості фірми до відновної вартості її капіталу. Перша вартість означає ціну, за якою фірма, у тому вигляді, який вона має, може бути продана на ринку.
Відновна вартість показує, якою могла б бути вартість фірми, якби її капітал (обладнання, будівлі, комунікації тощо) був замінений на нові складові за нині діючими цінами. При збільшенні пропозиції грошей зростає курс цінних паперів.
Канал добробуту теж діє в складі каналу фінансових активів, але стосується лише поточного попиту домогосподарств. Його відкрив Ф. Модільяні на підставі сформульованої ним концепції споживання протягом життєвого циклу. Згідно з цією концепцією домогосподарства вирівнюють своє поточне споживання в часі за допомогою накопичення фінансових активів. Такий запас фінансових активів Модільяні назвав життєвим ресурсом, який забезпечує вирівнювання споживання протягом життєвого циклу.
Канал ліквідності теж функціонує на базі фінансових активів і впливає на тривалі споживчі витрати домогосподарств. Механізм його дії зводиться до того, що рішучість економічних агентів купувати товари тривалого споживання залежить від їхньої оцінки ймовірності майбутніх фінансових негараздів, які спричиняють втрату ліквідності. Щоб застрахуватись від таких негараздів, економічні агенти тримають частину своїх коштів у високоліквідних, але дохідних фінансових активах, які можна досить швидко продати і забезпечити свою ліквідність.
Канал кредитування — самостійний канал, який діє паралельно з каналом процентної ставки та фінансових активів. Він не зачіпає ні механізму процентної ставки, ні механізму вартості фінансових активів. Цей канал базується на механізмі банківського кредитування і відіграє провідну рольну передавальному механізмі країн, де недостатньо розвинутий ринок цінних паперів, а банківський кредит став основним джерелом зовнішнього фінансування, як, наприклад, в Україні.
Специфіка цього каналу полягає в тому, що центральний банк змінює пропозицію грошей через банківські резерви.
Канал валютного курсу — це самостійний передавальний канал, що діє на підставі зовнішньої торгівлі. Чим тісніше національна економіка пов'язана зі світовим ринком, тим більшу роль відіграє цей канал у передавальному механізмі. З цієї причини він досить результативно діяв досі в умовах України.
Механізм цього каналу полягає в тому, що збільшення пропозиції грошей знижує рівень депозитної процентної ставки всередині країни.
53. Особливості передавального механізму в трансформаційній економіці України:
1) Небувало висока за мирних умов гіперінфляція «з'їла» реальні грошові запаси та фінансові активи домогосподарств і фірм, загальмувала на довгий час формування фінансового ринку, що унеможливило використання в Україні багатьох передавальних каналів, які базуються на цінах фінансових активів та ефективно використовуються в розвинутих ринкових економіках (канал власного капіталу, зміна коефіцієнта qТобіна, канал добробуту, канал ліквідності).
2) Надмірні демонетизація та доларизація економіки України протягом 1992—1996 рр. збурили попит на гроші і рівень процентної ставки на грошовому ринку, зробили останню недостатньо чутливою до зміни пропозиції грошей. За період 1998—2004 рр. пропозиція грошей зросла в 6,5 рази, а фактична ставка рефінансування комерційних банків знизилась лише в 3,3 рази, середньозважена ставка за кредитами комерційних банків — в 2,9 рази, за депозитами банків — в 2,4 рази. Таке відставання темпів зниження процентних ставок від темпів зростання пропозиції грошей свідчить про низьку ефективність передавального механізму по каналу процентної ставки, низьку керованість процентної ставки з боку органів монетарної влади.
3) Висока питома вага зовнішньоекономічних чинників у формуванні сукупної пропозиції зумовлює надмірну залежність пропозиції грошей від структури та динаміки платіжного балансу, динаміки валютного курсу та зумовлює провідну роль каналу валютного курсу в передавальному механізмі. Протягом тривалого періоду цей канал займає ключове місце в механізмі пропозиції грошей, витісняючи собою традиційні для розвинутих економік канали процентної ставки, фінансових активів, кредитування.
54. Загальні основи теорії грошей.
Під теорією грошей (монетарною теорією) мається на увазі той напрям економічної думки, який охоплює дослідження природи, ролі, механізмів формування та використання грошей у ринковій економіці.
У світовій науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природою грошей. Цей підхід до вивчення грошей можна назвати абстрактною теорією грошей.
Найбільш відомими проявами такого підходу є товарна теорія, номіналістична теорія, металістична теорія, державна теорія та ін.
Представники другого напряму сприймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньої природи, шукають відповіді на питання, що пов'язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці та ін. Цей підхід можна назвати прикладною теорією грошей, яка має кілька напрямків: кількісна теорія:
1) класична кількісна;
2) неокласична кількісна (сучасний монетаризм).
Одночасно з неокласичним напрямом сформувався відносно самостійне відгалуження: кейнсіанство та неокейнсіанство. На сучасному етапі сформувався третій напрям грошової теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.
55. Товарна теорія грошей.
Під товарною теорією грошей розуміють ряд пов'язаних між собою теоретичних положень, у яких окремі проблеми сутності грошей пояснюються на підставі ототожнення грошей з товаром. Представники цієї теорії абсолютизували товарну природу грошей, ототожнювали грошовий обіг з товарним, перебільшували роль золота і срібла як форми грошей, недооцінювали суспільну природу грошей та можливість існування їх у нетоварних формах.
Найбільш послідовно й аргументовано захищав цю ідею К. Маркс. Сприйнявши ідею класиків політичної економії про товарну природу грошей, він послідовно доводив внутрішню єдність товару і грошей виходячи з категорії мінової вартості. Мінову вартість відкрив Д. Рікардо, але він не пов'язував ЇЇ з двоїстим характером праці і товару. Це зробив К. Маркс, що дало йому можливість внутрішньо пов'язати гроші з товаром.
Першим, хто найповніше розвинув основні ідеї товарної теорії вартості грошей, вважається відомий англійський економіст Томас Тук. У своїй основній праці «Історія цін і стан обігу...» він доводив неможливість виливу кількості грошей на ціни, а отже і на вартість грошей, критикував за визнання такого впливу представників кількісної теорії, обгрунтував на широкому статистичному матеріалі залежність товарних цін від рівня виробничих затрат, а не від кількості грошей.
Завдяки науково-технічному прогресу продуктивність праці має стабільно зростати, а витрати виробництва — знижуватися. Не було об'єктивних причин, пов'язаних зі змінами у сфері виробництва, і для частого коливання ^вартості золота як грошового товару. Тому з позицій товарної теорії грошей слід було чекати скоріше за все систематичного зниження цін, а вони постійно зростали, та ще й різко коливалися.
Першим за розв'язання цього завдання взявся на початку XXст. видатний український та російський учений зі світовим ім'ям М. І. Туган-Барановський.
Туган-Барановський чітко розмежував природу грошей і товарів, хоча гроші за своїм походженням вийшли з товарного світу, але за своєю внутрішньою природою вони ніяк не є товаром. Товар може стати грошима, але функціонуючи в ролі грошей він не функціонує в ролі товару, а якщо функціонує в ролі товару, то не функціонує в ролі грошей.
56. Номіналістична теорія грошей.
Суть номіналістичної теорії грошей полягає у запереченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише номіналом.
Представники цієї теорії заперечують функцію грошей як міри вартості, ототожнюючи її з масштабом цін. Вони вважають гроші абстрактними рахунковими одиницями або ідеальним масштабом цін.
Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у ХУП-ХУШ ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними монетами. Об'єктивною основою виникнення номіналізму став перехід від зливкового золотого обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням.
Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі. Англійський економіст і філософ Дж. Стюарт виступив з концепцією "ідеальної грошової одиниці".
Інші номіналісти - Дж. Беллерс, Н. Барбон (Великобританія) -стверджували, що гроші - це тільки умовні знаки, які не мають нічого спільного з товарами.
З кінця XIX - початку XX ст. номіналістична теорія зайняла провідні позиції в буржуазній політекономії. Ідеї номіналізму відповідають інтересам правлячих кіл капіталістичних країн, які вдаються до широкої емісії платіжних засобів для покриття бюджетного дефіциту і здійснення різноманітних антикризових заходів в економіці.
У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економістом Т. Кнаппом у книзі "Державна теорія грошей". Т. Кнапп стверджував, що гроші являють собою "продукт правопорядку", "хартальний платіжний засіб" (від слова сііагіа - знак), який за велінням держави має платіжну силу й опосередковує обмін товарів. Держава не тільки «створює» гроші, за словами Т. Кнаппа, а й визначає їх вартість. При цьому субстанція грошей виявляється не суттєвою: вона покликана слугувати лише носієм деякої встановленої законом «одиниці вартості».
Отже, даючи грошам чисто юридичне тлумачення, Т. Кнапп стверджував, що їх купівельна спроможність визначається законодавчими актами держави. Він не враховував того, що гроші виникали стихійно у процесі розвитку товарного виробництва й обміну, що лише після того, як золото (срібло) стало загальним еквівалентом, отже, мірою вартості, виникає можливість для формування масштабу цін.
Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогодні. Серед сучасних економістів Заходу поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості і використовуються для погашення заборгованості. Так, на думку відомого економіста П. Самуельсона гроші є «соціальною умовністю».
57. Металістична теорія грошей.
Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото й срібло вже за своєю природою є грошима. Вона не враховує суспільної природи грошей, вважає гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надає фундаментального значення.
Металістична теорія з'явилися ще в античні часи. Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її із вченням про гроші як про багатство нації.
Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їхню думку, товар має вартість, бо він купується за гроші.
Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом пізнього меркантилізму була система активного «торгового балансу». При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.
Прихильниками цієї теорії у ХУІІ-ХУШ ст. були: в Англії - У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норе; в Італії - Ф. Галіані; у Франції- А. Монкретьєн.
Помилковість металістичних поглядів меркантилістів полягає у:
-визнанні золота і срібла грошима за їх природою;
-ототожненні грошей з товарами;
-нерозумінні суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію - слугує загальним еквівалентом;
- ігноруванні того, що гроші — це історична категорія.
У сучасних умовах металістична теорія грошей виявляється неприйнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у залежність від виробництва золота, а отже, послабило б можливість державного втручання у грошово-кредитну і валютну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення середньої норми прибутку.
58. Марксистська теорія грошей.
У працях А. Сміта класична політична економія, включаючи вчення про гроші, знайшла свій розвиток і послідовне вираження.
А. Сміт розумів, що основою мінової вартості є субстанція вартості, тобто праця як будь-яка виробнича діяльність людини. Це підготувало основу для відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці як абстрактної і конкретної праці.
Д. Рікардо, за словами К. Маркса, фактично підійшов до розуміння категорій "абстрактна праця" і "суспільна праця". Однак при цьому вартість, мінова вартість і гроші у нього логічно не пов'язані одне зодним.
Велика заслуга класиків буржуазної політекономії полягає в тому, що вони виявили чітке розуміння походження грошей з товарів і підкреслили зв'язок теорії грошей з трудовою теорією вартості. А. Сміт назвав працю дійсною, а гроші - номінальною мірою вартості.
У середині XIXст. переважав погляд на гроші як на технічний інструмент, "що економить працю і час".
Д. Рікардо запропонував створити грошову систему, яка б максимально відповідала потребам розвитку капіталістичного господарства. Основні ідеї
щодо її створення такі:
1) стійкий грошовий оборот - найважливіша умова зростання економіки;
така стійкість можлива лише за грошової системи, що грунтується на золоті;
золото в обороті може бути значною мірою або навіть повністю замінене паперовими грошима, розмінними за твердим паритетом на золото.
Д. Рікардо механічно переніс явище паперово-грошового обігу на золотий, тому що не бачив принципової різниці між цими формами грошей, вважаючи золото теж, по суті, знаком вартості. Він бачив у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності та різноманітності їх функцій.
К. Маркс зробив свій вклад в теорію грошей , він однозначно визнав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що стосується повноцінних грошей, то він вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об’єктивно обумовлена їх кількість.
59. Класична кількісна теорія грошей.
Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті.
Кількісна теорія грошей зародилася в XVIст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростання загального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідок якої середній рівень цін за період 1500—1600 рр. зріс приблизно в 3—5 разів.
Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося помітне збільшення припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту. При цьому мова йшла про повноцінні гроші — золото й срібло, що суперечило традиціям товарної теорії грошей.
Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. Інші економісти XVI—XVII ст., розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.
Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли його прибічникам твердження, що нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадженнябуде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, як вважали меркантилісти, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму та металістичної концепції грошей.
Своїм дослідженням кількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового уявлення про цінність грошей. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький характер цінності грошей, згідно з якою:
гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;
сформована в обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної цінності буде припадати на одну грошову одиницю.
Найвідомішим прибічником і захисником в розвиток кількісної класичної кількісної теорії уже в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»:
М— кількість грошей в обороті;
V— швидкість обігу грошей за певний період;
Р — середній рівень цін;
Q— фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.
60. Кон’юктурна теорія цінності грошей М. І. Туган-Барановського та кембриджський версія (неокласична кількісна теорія).
Наприкінці XIX — на початку XX ст. змінилися економічні умови: по-перше, на зміну монополістичному капіталізму прийшов державно-монополістичний, по-друге, економіка набула переважно грошово-кредитного характеру.
В цих умовах Туган-Барановський вніс своє бачення проблем кількісної теорії грошей. Він вважав формулу Фішера правильною, але доводив:
По-перше, він довів, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі чинники, зазначені в «рівнянні обміну».
По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:
1)через зміну суспільного попиту на товари;
2)через зміну дисконтного процента;
3)через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей чинник дістав назву інфляційних очікувань).
По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано, залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для перегляду постулату нейтральності грошей, для розкриття механізму їх впливу на економічне зростання.
По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у, заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у напрямі, зворотному відносно дії чинника кількості, нейтралізуючи його дію.
Свої погляди він назвав кон 'юнктурною теорією грошей.
Сутність кон'юнктурної теорії Тугана-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і цінність грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальною кон'юнктурою товарного ринку.
Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс {у своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії».
Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися суб'єктам господарювання із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які «вливали» гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями.
Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:
потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);
потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив завбачливості).
61. Вклад Дж. Кейнса в развитие теории денег.
Дж.Кейнс
предложил новый вариант кембриджского
уравнения, в котором связал ликвидность
с нормой обязательных банковских
резервов:
где
М
-
денежная масса (количество бумажных
денег или других платежных средств); Р
-
цена единицы потребления (индекс
«стоимости жизни»); К и К’ - количество
единиц потребления, которое люди желают
сохранять в деньгах(наличностью и
банковскими депозитами);r
– норма обязательных банковских
резервов.Методологическими основами
трудов Дж.Кейнса «Трактат о денежной
реформе»(в 1923 г.),«Трактат о деньгах»(в
1930 г.),«Общая теория занятости, процента
и денег»(в 1936 г.) стали критическая
оценка постулатов монетаристской
теории и необходимость исследования
прикладных аспектов использования
денег.Кейнс обосновал вывод, что в
рыночной среде на основе саморегулирования
обеспечить равновесие и равномерность
экономического роста без государственного
регулирования проблематично. Поэтому
рыночный механизм следует дополнить
государственным регулированием
экономики.он доказал, что деньги имеют
существенное значение и выполняют
самостоятельную роль в экономике.Кейнс
признал норму процента как главный
инструмент взаимосвязи денег с
экономикой, в котором процентная ставка
испытывает влияние сил денежного
рынка(спроса и предложения)и одновременно
сама влияет на принятие решений об
инвестициях.Кейнс перенес анализ денег
из долговременных периодов, на
краткосрочные интервалы влияния денег
на экономику. Цепь взаимодействия
денежного механизма с экономикой, по
мнению Дж.Кейнса, имеет такой
вид:М-Пр-И-Пс-ВВП,где
М
- количество
денег;Пр-процентная
ставка;И-спрос на инвестиции;Пс-общий
объем платежеспособного спроса;ВВП-номинальный
объем произведенного валового внутреннего
продукта (ВВП).Из выражения выходит,
что изменение предложения денег ведет
к изменению величины ставки процента.
Это вызывает изменения в инвестиционном
спросе,и ВВП.Кейнс определил, что
действуют три мотива накопления денег:
трансакционий-хранение
денег для использования как средства
платежа;мотив осмотрительности-хранение
денег с целью распорядиться наличностью
в будущем,когда возникают непредсказуемые
обстоятельства; спекулятивный
мотив-хранение денег в виде
активов(облигаций)в период ожидаемого
повышения нормы ссудного процента. На
этой основе он обосновал положение,
что масса денег не непосредственно
связана с ценами
62. Современный монетаризм и вклад М. Фридмана в его формирование.
Невозможность ограничить растущий инфляционный потенциал на основе кейнсианской теории денег вызывала рост влияния на экономическую политику количественной теории денег.Ведущими ее авторами стали экономистов во главе с Фридменом.Главным источником кризисов и нестабильности экономического развития монетаризм указал денежную сферу.они исходили из того,что наличное количество денег в обращении оказывает доминирующее влияние на общий поток расходов в экономике,а государственный бюджет и принудительное инвестирование играют второстепенное значение.Фридмен предложил применить правило механического прироста денежной массы ежегодно в сред.на 4%.
Программу реформирования кредитно-денежной сферы США на основах монетаризма Фридмен предложил в книге "Программа для монетарной стабильности"где Федеральной резервной системе США было рекомендовано обеспечить стойкие темпы роста количества денег, не допуская сезонных колебаний денежного запаса.Однако,в чистом виде ни 1страна монетаристскими постулатами не воспользовалась. Как правило, денежно-кредитная политика соединяет такие элементы кейнсианской теории, как свободу маневра и принятия решений в зависимости от особенностей ситуации и собственного желания.
63. Современный кейнсианской-неоклассический синтез.
Особенности хода экономических процессов объективно создали основы для взаимопроникновения идей обоих направлений денежной теории и формирования кейнсианско-неоклассического синтеза как нового этапа развития монетаристской теории.Ведущие положения современного кейнсианско-неоклассического синтеза следующие:Количество денег в обращении активно влияет на развитие процессов в сфере реальной экономики и на уровень цен (инфляцию) в долгосрочных периодах.Умеренная инфляция признана позитивным процессом развития реальной экономики, потому что центральные банки способны при этих условиях регулировать предложение денег адекватно темпам инфляции.;Предупредить,инфляцию легче,чем затем преодолевать.На этом основании каждой стране рекомендовано разрабатывать такую монетарную политику, которая бы не допустила выхода инфляции из-под контроля.Вот почему ЦБ должен иметь достаточный уровень самостоятельности,чтобы реализовать долгосрочные цели общей стабилизации спроса и цен, денежной массы и номинального ВНП.;Определение стратегических целей и четкие правила их достижения будут способствовать поддержке равновесия на денежном рынке,уменьшать негативные ожидания экономических субъектов относительно поведения цен,курсов и процента.;Современная ДКП государства в операциях на открытом рынке,который влияет на уровень предложения денег,опирается на монетаристские положения, а процентная политика, которая больше связана с инвестиционным процессом – на кейнсиансианские.Успешное использование политики процентной ставки и операций на открытом рынке в настоящее время составляют классические инструменты ДКП ЦБ.
64. Денежно-кредитная политика Украины в свете денежных теорий.
Объектами монетарной политики является регулирование предложения денег,ставка%, валютный курс,скорость оборота денег и др.Главными субъектами ДКП в Украине выступает НБУ,также Верховная Рада
Украины,Каб.Мин,Мин.фин.,Министерство экономики,которые определяют основные макроэкономические показатели(объем ВВП),размер бюджетного дефицита, платежный и торговый балансы,уровень занятости и др.При этом НБУ разрабатывает основы ДКП и осуществляет контроль за ее реализацией.Инструменты денежно-кредитного регулирования экономических процессов разделяют на два вида:а)инструменты опосредствованного влияния на денежный рынок и экономические процессы(операции на открытом рынке, регулирование норм обязательного резервирования, процентная политика рефинансирования коммерческих банков, регулирование курса национальной валюты);б)инструменты прямого влияния(установка ограничений или запрещения на прямое кредитование НБУ потребностей государственного бюджета,прямое распределение кредитных ресурсов,которые предоставляют коммерческие банки, между приоритетными отраслями и регионами). Процесс ограничения административных рычагов и решения задач экономической политики в Украине на первых порах осуществлялся преимущественно кейнсианскими методами.недооценка инфляции и преувеличение возможностей фискально-бюджетного механизма решения социально-экономических задач привели к гиперинфляции,значительному спаду уровня производства. Отдельные мероприятия и в это время носили монетарный характер, но с 1994 г. они приобрели систематизированный характер и нашли отражение в провозглашении курса макроэкономической стабилизации, ускорения рыночных реформ и формирования рыночного механизма саморегулирования. В фискально-бюджетной сфере произошла переориентация на преодоление бюджетного дефицита, уменьшения налогового давления и перевода субъектов ведения хозяйства на основы самофинансирования. В денежно-кредитной политике положено начало курсу на преодоление гиперинфляции и либерализацию кредитного и валютного рынков.
65.Ссудный капитал.
Ссудный капитал - денежный капитал, предоставляемый в виде ссуды на условиях возвратности с выплатой ссудного процента. совокупность денежных капиталов, предоставляемых во временное пользование на условиях возвратности и за определённую плату в виде процента. Формой движения ссудного капитала является кредит. Источниками формирования ссудного капитала являются:внеоборотная часть промышленного и торгового капитала;свободные денежные средства населения и хозяйствующих субъектов;денежные накопления государства. Ссудный капитал как экономическая категория начал формироваться в условиях капитализма. По капиталистическим представлениям высвобожденный капитал должен обращаться и приносить прибыль своему собственнику. Обмен между собственниками капитала (кредиторами) и его потребителями (заёмщиками) происходит на рынке ссудного капитала. На данном рынке встречаются собственники свободного капитала и бизнесмены, желающие пустить полученный капитал в оборот для получения прибыли.Движение ссудного капитала совершается по следующей формуле:Д-Д штрих. Сначала при предоставлении ссуды деньги от кредитора переходят к заёмщику, затем при погашении ссуды они переходят от заёмщика к кредитору с уплатой ссудного процента. Источником прибыли и процента как её части является прибавочная стоимость.
66. Теоретические концепции кредита.
Кредит - это общественные отношения, возникающие между экономическими субъектами в связи с передачей друг другу во временное пользование свободных средств (стоимости) на принципах возвратности, платности и добровольности.
З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих і особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасштабною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали масове формування вільних коштів. Водночас значно зросла роль банків як спеціалізованих інституцій з організації кредитних відносин. Сам кредит набув капіталістичного характеру і перетворився в суспільний механізм капіталізації економічних відносин.
У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу науковців. Попервах економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.
Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких положень:
* об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;
* кредит - це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;
* позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;
* банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;
* пасивні операції банків є первинними порівняно з активними. Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.
Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями:
* кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
* банки - це не посередники в кредиті, а "фабрики кредиту", творці капіталу;
* активні операції банків є первинними щодо пасивних.
Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.
Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.
Й. Шумпетер у своїй книжці "Теорія господарського розвитку" дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.
Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва,і здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.
Ще далі в розроблення кредитної політики згідно з ідеями капіталотворчої теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже і в капіталах. За контокорентом банк може будь-коли збільшити "купівельну силу" підприємства, необхідну для залучення в його оборот робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує зрощування банків з підприємствами, їх постійний контроль над економікою.
Дж. М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Ганом Кейнс вважав, що кризи й безробіття можуть бути послаблені втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси. М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового к апіталу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, він бачив не прямим, а опосередкованим - через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану.
67. Походження та сутність кредиту.
Кредит походить від латинського “creditum”, що означає “позика”, “борг”. Цей термін також перекладається як “вірю”, “довіряю”.
Кредит – це система економічних відносин, що виникають між кредитором та позичальником з приводу стабілізації тимчасово вільних коштів та їх використання на умовах повернення та платності.
Економічні відносини між позичальником та кредитором виникають під час одержання кредиту, користування ним та його поверненням. Сторони, які беруть участь у цих економічних відносинах називаються їхніми суб’єктами, а грошові чи товарні цінності або виконанні роботи та надані послуги, щодо яких укладають кредитний договір, є об’єктом кредиту.
Кредитори - це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), держава.
Позичальники - це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені - він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з позичальником.
Кредитні відносини виникають між різними суб’єктами:
1) між банками і підприємствами
2) між банками і державою
3) між банками та населенням
4) між підприємствами та населенням
5) між фізичними особами
68. Функції кредиту:
1) перерозподільча – полягає в тому, що матеріальні та грошові ресурси, які були вже розподілені і передані у власність економічним суб’єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове користування іншим суб’єктам, не змінюючи первинного права власності.
2) емісійна – кредит забезпечує сприятливі умови для ефективного регулювання обороту грошей
3) контрольна – в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб’єктів кредитної угоди.
4) функція номіналізації вільних грошових доходів – полягає у трансформації завдяки кредиту грошових нагромаджень та заощаджень юр. та фіз.осіб у вартість, що дає дохід,тобто у позичковий капітал.
69. Економічні межі кредиту.
Під економічним межами кредиту розуміємо такий рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки.
За такого підходу динаміка банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реальних потреб економічних суб’єктів у позичкових коштах, про недокредитування економіки, а отже — про порушення меж кредиту з боку їх «незаповнення».
Економічні межі кредиту розглядаються на 2 рівнях:
- на макрорівні
- на макрорівні.
Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників — юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:
-динаміки ринкової ставки позичкового процента;
-характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;
-стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;
-ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.
Перший із цих чинників — динаміка процентної ставки — спільний для всіх мікроекономічних суб’єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит на позички кожного з них.
Розширення мікроекономічних меж кредиту, як реального попиту на позички незалежно від чинників, що його зумовили, повинно супроводжуватися відповідним нарощуванням пропозиції позичок. Таке нарощування забезпечується насамперед збільшенням банківського кредитування, а також розширенням міжгосподарського кредитування, що оформляється комерційними векселями.
Проте мікроекономічні межі кредиту можуть порушуватися і з іншого боку — коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний попит на кредит у позичальників. Таке порушення цих меж кредиту може спричинюватися:
-надто ліберальними умовами банківського кредитування, коли банки надають позички на перше прохання, не дотримуючись належним чином принципів кредитування;
-довільним залученням економічними суб’єктами в оборот додаткових коштів через механізми внутрішньогосподарського кредитування: через використання незабезпечених векселів (фінансових, товариських), залучення в оборот простроченої кредиторської заборгованості;
-несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежами: у бюджет, у позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;
-надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допомогою інших інструментів (випуск облігацій, випуск банківських векселів тощо).
За рахунок надмірного залучення позичкових коштів підприємства будуть створювати підвищені запаси, покривати нераціональні затрати, збитки, провокувати неефективні інвестиції тощо.
Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за допомогою яких можливо забезпечити дотримання мікроекономічних меж кредиту. Це, по-перше, загальновизнані принципи кредитування, які були розглянуті у підрозділі 8.3, та оцінка кредитоспроможності позичальника. По-друге, це регулювання ставки банківського процента з тим, щоб забезпечити доступ до позичкового фонду всім кредитоспроможним позичальникам. По-третє, це механізм регулювання банківської ліквідності (рефінансування комерційних банків центральним банком, ринок міжбанківського кредиту, зміна норм обов’язкового резервування). По-четверте, це механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційного кредиту. За допомогою цих інструментів банківська система може оперативно збільшити чи зменшити кредитування економічних суб’єктів до їх кредитних мікромеж.
Мікроекономічна межа кредиту потенційно існує у кожного економічного суб’єкта, проте реально вона виявляється тільки тоді, коли він звертається на грошовий ринок за позичкою. Тому скільки є в даний момент позичальників, стільки існує індивідуальних мікромеж кредиту. Всю сукупність їх можна розглядати як одну макроекономічну межу кредиту, яка визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в цілому. Проте макроекономічна межа кредиту є не простою механічною сумою багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:
— обсяги і темпи зростання ВВП;
— структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів;
— цілі і методи державної грошово-кредитної політики;
— розвиток ринкових відносин тощо.
70. Принципи кредитування.
1) цільове призначення
2) поверненість кредитів в повному обсязі
3) забезпеченість позики
4) платність за позичені кошти
5) строковість.