Література

1. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. - М., 1842. - Ч.3.

2. Заруба В.М. Придніпров'я під час Кримських та Дніпровських походів кін. XVII ст. // Український історик. - 1990. - № 1-4. (104-107). - С.55-63.

3. Заруба В.Н. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVII века). - Харьков, 1993.

4. Ключевский В.О. Сочинения в 9 тт. - М., 1989. - Т.4.

5. Крип'якевич І.П. Велика історія України. -Вінніпег, 1948.

6. Станіславський С. Запорожжя під час виступу Петра Іваненка (Петрика) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. -К., 1998.

7. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960.

Тема 14 Наслідки позчленування України на Правобережну і Лівобережну

( 2 год. )

План.

1. Ю.Хмельницький – ставленик Туреччини.

2. Опір національно-патріотичних сил України її розчленуванню.

Література.

1. Апанович О.М. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії (50-ті - 70-ті роки XVII ст.). - К., 1961.

2. Гетьмани України. - Історичні портрети. Збірник. - К., 1991.

3. Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради до Андрусівської угоди (1659 – 1667). – К., 2003.

Методичні рекомендації до вивчення теми.

В рамках висвітлення першого питання слід зазначити, що царський уряд, не бажаючи втягуватися у довготривалу війну з Туреччиною, припинив воєнні дії вукраїні. Це дало змогу Туреччині відновити владу на Південній Київщині, Поділлі й призначити на них гетьманом Ю. Хмельницького. Зробивши Немирів своєю резиденцією, той встановив на підвладній території жорстокий режим. Безперервні побори і свавілля татар та гетьмана змусили багатьох жителів втікати на Лівобережну Україну. При черговій розправі Ю. Хмельницького з членом родини заможного єврейського купця турки у 1681 р. стратили гетьмана в Кам’янець-Подільському.

При підготовці до другого питання необхідно проаналізувати причини та наслідки Андрусівського, Бахчисарайського договорів, «Трактату про вічний мир», які продемонстрували відхід російського уряду від зобов’язань 1654 р. щодо України. На чолі патріотичних сил, незадоволених умовами «Вічного миру» став С. Палій. З 1689 р. Палій неодноразово звертався до Росії з пропозицією приєднати до неї Правобережну Україну, проте російський уряд постійно відхиляв це прохання, не наважуючись розв’язувати нову війну з Польщею.

Тема 15 Міграційні процеси в Україні

( 2 год. )

План.

1. Міграція населення та її наслідки.

2. Українське православне духовенство.

Література.

1. Борисенко В.Й. Втечі російських селян на лівобережну Україну в другій половиніXVII століття // УІЖ. – 1984. - № 8.

2. Водарский Я.Е. Население России в конце XVII – начале XVII века. – М., 1977.

3. Компан О.С. Міста України в другій половині XVII століття. – К., 1963.

4. Лазаревский А.М. Малороссийские посполитіе крестьяне. – К., 1908.

Методичні рекомендації до вивчення теми.

При розгляді першого питання варто наголосити на тому, що міграція правобережної людності на східні землі активізувалася під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках 17 ст. На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господарської діяльності нестримно перетягували в Гетьманщину російських селян, посадських і ратних людей. Крім того контингент росіян поповнювався кримінальним елементом. Саме в другій половині 17 ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. За рахунок міграції й приросту кількість населення лівобережної України протягом другої половини 17 ст. збільшилася з 1,2 до 1,8 млн. чол. Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений в колонізації слобідських земель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги тп привілеї. За ними визнавалося козацьке звання. Дозволялося вводити козацький устрій, виділялося по 10-16 десятин на душу, зерно для посіву гроші на заведення господарства. Тоді як на Лівобережжі і Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі і Східній Галичині – зменшувалась. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство до 300 тис. полонених. Жорстокий визиск і сваволя турецьких властей змусила багатьох жителів Поділля, Буковини тікати світ за очі. Тільки з 80-х років ці райони починають поступово підніматись з руїн, заселятись козаками С. Палія, С. Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втечі в Закарпаття та інші регіони, загибелі в боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилась кількість лемків сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не було зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватись тільки в останнє десятиріччя 17 ст.

В рамках висвітлення другого питання необхідно звернути увагу на те, що православне духовенство Гетьманщини в другій половині 17 ст. перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обґрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Глухівські статті 1669 р. звільнили монастирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобережне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Зміцнення станових прав дозволило українському духовенству тривалий час протистояти спробам московського патріархату підкорити собі Київську митрополію. Після смерті в 1657 р. київського митрополита Сильвестра Косова українські ієрархи бажали висунути кандидатуру на цю посаду зі свого середовища, а російський уряд наполягав визнати владу московського патріарха.Тоді як більшість вищих церковних ієрархів відстоювала своє право на підпорядкування константинопольському патріархові, рядові священники, протопопи, дяки намагались домогтися обмеження влади своїх владик. Зробити це вони сподівалися зха допомогою московського патріарха. Їхнім лідером став ніжинський протопоп Максим Филимонович. До проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московським патріархом. В 1661 р. М. Филимоновича без щгоди константинопольського патріарха було призначено блюстителем Київської митрополії. До Московських статей 1665 р. було внесено пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідовані, і воно стала підкорятися московському патріархатові.