Режисери

АНДРЕ АНТУАН (1858–1943) – французький режисер театру і кіно, творець і керівник Вільного театру (1887–1896), видатний представник «театрального натуралізму». Керував Театром Антуана (1897–1906) і театром «Одеон» (1906–1914). Кінофільми: «Корсиканські брати» (1916). «Трудівники моря» (1918), «Земля» (1921) та ін. Театральні реформи Андре Антуана, як заторкнули практично всі аспекти театрального життя, сприяли становленню режисури в сучасному розумінні цього слова. Будучи і теоретиком і практиком, він свідомо очолив у Франції кінця XIX ст. рух за новий театр.

Він народився 31 січня 1858 року в Ліможі в родині дрібного службовця. Скоро батьки переїздять у Париж. Бідність змушує Андре, старшого з чотирьох дітей, уже в 13 років покинути заняття в ліцеї Карла Великого. Він служить переписувачем ділових паперів, потім влаштовується у видавничу фірму Фірмен-Дідо. Андре багато читає, намагається не пропускати спектаклі з участю Сари Бернар, Едмона Го, Муне-Сюллі, Коклена-старшого. Аби мати можливість частіше відвідувати «Комеді Франсез», він був клакером, а потім статистом у цьому театрі.

Не склавши іспит в консерваторію, в 1877 р. Антуан влаштовується в Газову компанію, а потім протягом чотирьох років служить у колоніальних частинах французької армії на півдні Тунісу. Після повернення в Париж у 1885 р. Антуан бере участь в любительських спектаклях об’єднання «Галльський гурток». Його керівник татко Краус був прихильником традиційного театру. Антуан натомість вніс в «Галльський гурток» атмосферу творчих пошуків, мріючи про докорінну реформу театру. Андре надихає стаття Золя про декорації і театральні аксесуари, в якій висувалася вимога дотримуватися правди в кожній деталі. Підібравши кілька одноактних п’єс, він вирішив поставить спектакль за власний рахунок. «Галльський гурток» здав йому в оренду приміщення біля Пляс Пігаль. 30 березня 1887 р. Вільний театр дав першу виставу в маленькому залі, розрахованому на 400 місць. Серед глядачів – відомі письменники, художники, журналісти: Е.Золя, А.Доде, П.Алексіс, Л.Еннік, С.Малларме та ін. Репертуар театру складали чотири одноактні п’єси: трагедія Ж. Біля «Супрефект», комедія Ж.Відаля «Кокарда», фарс «Мадемуазель Помм» П.Алексіса і драма, написана Л.Енніком за повістю Е.Золя «Жак Дамур». Антуан хотів, аби персонажі постали у всій життєвій достовірності, а сцена була реальною настільки, наскільки це можливо без звичайних мальованих декорацій, але з міцними тривимірними меблями. Він узяв стільці і стіл з дому своєї матері і перевіз їх в театр на візку.

Антуан визначив три напрямки діяльності Вільного театру: утвердження нової драматургії, пошуки нового типу взаємин сцени і глядацького залу, боротьба за ансамблевість акторської гри. Антуан залучив до роботи в театрі цілу плеяду французьких драматургів. 124 п’єси почали сценічне життя у Вільному театрі. Антуан ставив здебільшого неопубліковані чи п’єси, які відкинули професійні театри. Перевагу він віддавав натуралізм. Драматурги-натуралісти прагнули протиставити салонній драмі правду життя, яку вони шукали в потворному, порочному, брудному житті міського «дна». П’єси такого типа складалися зазвичай з одної чи кількох коротких сцен, які відображали побут, жаргон, поведінку бандитів, проституток, апашів.

Через рік після заснування Вільного театру Антуан поставив п’єсу Вергі «Сільське рицарство» і п’єсу письменника-натураліста Ікра «М’ясники». «У своєму прагненні до натуралістичних деталей, — писав режисер, — я повісив на сцені справжні туші, які викликало сенсацію. В „Сільському рицарстві“ посеред площі в сицилійському селищі я влаштував справжній фонтан; чомусь він дуже розвеселив зал». Надлишок натуралізму в спектаклях Антуана викликав неоднозначну реакцію. Еміль Золя розгнівався після перегляду невеликої п’єски з чорним гумором про невдалу хірургічну операцію. Актори Вільного театру залишалися на становищі любителів, і навіть професіонали, які іноді тут грали, оплату за участь у спектаклях не отримували. Для глядачів Андре Антуан увів систему абонементів. Отримані гроші йшли на оплату приміщення, декорацій, костюмів і бутафорії. Тепер він міг собі дозволити ставити п’єси, заборонені цензурою. Надалі форма закритого театрального товариства неодноразово використовувалася в практиці європейського театру. В репертуарному списку Вільного театру – імена Бальзака («Батько Горіо», 1893), Гонкурів («Сестра Філомена», 1887; «Батьківщина в небезпеці», 1889; «Брати Земганно», 1890; «Дівчина Еліза», 1890; «Геть прогрес», 1893), Золя (інсценівка новел «Жак Дамур», 1887; «Капітан Бюрль», 1887; драма «Мадлена», 1889). Режисер прагнув створити соціально-змістовний реалістичний репертуар.

10 лютого 1888 р. відбулася прем’єра драми Л.Толстого «Влада темряви». Ще однією сенсацією стала постановка спектаклю «Привиди» (1888) Г.Ібсена. Роль Освальда грав сам Антуан. Він листувався з норвезьким драматургом, а в 1891 р. поставив на сцені Вільного театру ще один ібсенівський спектакль — «Дика качка», викликаючи іронічну реакцію і неприйняття традиційників. 29 травня 1893 року з величезним тріумфом пройшла прем’єра «Ткачів» Г. Гауптмана. Особливим успіхом користувалися масові сцени цього спектаклю. Розлючений натовп народу, який з’являвся на тлі багряного заходу сонця, змушував глядачів із жахом схоплюватися зі своїх місць. Бажаючи досягти «ефекту присутності», Антуан погасив у залі світло, і глядач дивився на спектакль ніби через скляну четверту стіну, за якою жили персонажі нової драми. Для створення повної ілюзії життя режисер не освітлював лінію рампи. Спектаклі Антуана найчастіше були темними, печальними, як і дійсність, яка оточувала героїв п’єси.

Рішуче перетворення декорації супроводжувалося змінами акторської гри. Антуан писав: «Аби влізти в шкіру сучасного персонажа, треба викинути увесь старий вантаж, адже правдивий твір вимагає правдивої гри… Персонажі „Парижанки“ й „Бабусі“ – такі ж люди, як і ми, вони живуть не в обширних залах, величиною з собор, а в таких же інтер’єрах, як наші, при світлі лампи, за столом, а не перед суфлерською будкою, як у п’єсах з віджилого репертуару…» Мізансцени у Вільному театрі підпорядковувалися єдиному правилу: правді життя персонажа. Антуан, наприклад, не дозволяв акторам виходить за межі сценічного майданчика, на авансцену, дивитися на публіки. Вважаючи обов’язковим для актора глибоке проникнення в психологію героя, Антуан підкреслював, що актор повинен точно йти за драматургом: «Абсолютним ідеалом актора має бути прагнення перетворитися на клавішу, гарно настроєний інструмент, на якому автор міг би грати, як захоче». Антуан об’єднує два поняття, «драматург» і «режисер», в одне — «автор спектаклю», заявляючи про роль режисера у творенні вистави. Виступаючи проти системи «зірок», він з гордістю говорив, що Вільний театр — це «об’єднання акторів, які зрікаються професійної пихи і завжди готові брати участь у створенні найкращого ансамблю». Кращий актором Вільного театру був сам Антуан, який прославився в ролях Освальда у «Привидах» Г.Ібсена, Акіма у «Владі темряви» Л. Толстого, Руссе в «Бланшетті» Е.Бріє.

Восени 1894 р. з 15-16 товаришами їде на гастролі (Брюссель, німецькі міста, Італія — Мілан, Турин). Збори були то прекрасні, то погані. У Римі Вільний театр майже бойкотували – «грубий репертуар» викликав зневагу вищого світу. У 1895 р він залишив Вільний театр, який ще працював під керівництвом Ларошеля, а наступного року розпався. Антуан недовго був разом з драматургом Ж.Жиністі директором театру «Одеон». А після тривалої успішної гастрольної поїздки по Франції, Германії, Росії, Туреччині, Румунії, Греції, Єгипті він створив Театр Антуана (1897–1906). На відміну від Вільного театру це був комерційний театр з професійними акторами. Антуан відновлює «Привиди» Ібсена, заново ставить «Візника Геншеля» і «Ганнеле» Гауптмана, інсценує «Полковника Шабера» Бальзака і «Пампушку» Мопассана, ставить п’єси Фабра і Бріє, відкриває французькому глядачу письменника Жюля Ренара. Театр Антуана скоро став популярним, давав хороший прибуток, але у травні 1906 року Антуан передає його своєму соратнику Фірмену Жем’є, пояснюючи це неможливістю працювати в театрі, який залежить від каси, успіху у широкої публіки. Антуан мріє про реформи. Він приймає запрошення стати директором театру «Одеон», де дотація давала незалежність від каси, а професійна трупа може підтримати його прагнення до театральних перетворень. Однак перехід в «Одеон» не приніс очікуваних результатів. Умови казенної сцени обмежували його новації. Антуан все частіше захоплюється модними течіями. Після «Удаваного хворого» Мольєра, де режисер захопився пишними балетними інтермедіями, він ставить «Психею» Мольєра з розкішними декораціями Версаля, ефектними костюмами придворних дам і кавалерів. Успіх спектаклю у глядачів не обманув Антуана — це була відмова від того, за що він так довго боровся.

З 1906 по 1914 р. були тільки два спектаклі, які його задовольняли: «Гасрний він чи поганий» Дідро й «Урок шлюбу» Бальзака. Напередодні війни він вирішує піти з театру. Один із друзів запропонував йому стати кінорежисером у фирмі Пате. Антуан зацікавився. В кіно він мріяв застосувати теорії Вільного театру. Але публіка не оцінила суворої простоти його фільмів. Реакція глядачів насторожила власників кіностудії і вони розірвали угоду. У 1922 р. він залишає режисуру і займається кінокритикою в «Лежурналь», історією театру. У 1932 році режисер опублікував двотомну працю «Театр», присвячену театральному життю Франції в період з 1870 по 1930 р.

Андре Антуан помер 19 жовтня 1943 р. в Ле-Полінже (департамент Нижня Луара) у віці 85 років. Його вплив на світовий театр величезний. За зразком Вільного театру виник рух «вільних театров» — у Ніцці, Марселі, Мюнхені, Копенгагені. В Берліні з’явилася «Вільна сцена» Отто Брама, в Лондоні — «Незалежний театр».

Важливий етап у театральному житті Франції пов’язаний з діяльністю режисера й актора Ф. Жем’є. ФІРМЕН ЖЕМ’Є (1869–1933) народився в сім‘ї трактирщика. У 1887 р. він вступив статистом у «Вільний театр», але скоро був звільнений. Тричі намагався вступити в драматичний клас Паризької консерваторії, але марно. Працював у багатьох театрах Парижа — «Творчість», «Амбігю», «Театр Антуана», «Жимназ», «Ренессанс», «Шатле». У січні 1904 р. він виступав разом із дружиною актрисою А. Мегар, у Петербурзі в Михайлівському театрі, в якому постійно грала французька трупа. У 1906–1921 рр. Жем’є очолював «Театр Антуана», а в 1920–1933 рр. — заснований ним Національний народний театр. Тут він намагався втілити свою мрію про істинно-народний театр. Його Національний народний театр отримав статус державного. Йому надали окреме приміщення — зал палацу Трокадеро, який уміщав 4000 глядачів. Жем’є мріяв ставити тут масові народні спектаклі-видовища. Однак матеріальні труднощі обмежили його задуми.

ОРЕЛЬЄН ФРАНСУА МАРІ ЛЮНЬЄ-ПО (27 грудня 1869, Париж — 19 червня 1940, Вільньов-лез-Авіньйон, Гар) — французький театральний актор і режисер, один із реформаторів французького театру кінця XIX — початку ХX ст. поруч і в полеміці з Андре Антуаном. Друга частина прізвища взята на знак поваги до Едгара По. Навчався у Вищій національній консерваторії театрального мистецтва. Вступив у трупу Вільного театру А.Антуана, потім у трупу Художнього театру (чи Театру мистецтв) Поля Фора. У 1893 р. разом із Камілем Моклером, Морісом Метерлінком й Едуаром Вюйаром заснував театр Евр (Творчий театр), який у полеміці з натуралістичним театром А.Антуана відстоював принципи символізму (з 1909 Люньє-По видавав журнальний Огляд Творчого театру). У грудні 1893 р. спектаклі Творчого театру відкрились постановкою драми Метерлінка «Пелеас і Мелісанда». Люньє поставив драми Уїльяма Шекспіра, Максима Горького, Герхарта Гауптмана, Юхана Августа Стріндберга, Генрика Ібсена, Бйорнсона, Вільє де Ліль-Адана, Оскара Уайльда, Еміля Верхарна, Андре Жіда, Поля Клоделя, «Короля Убю» Альфреда Жаррі (в головній ролі Фірмен Жем’є, постановка викликала суспільний скандал). Грав у театрі й кіно.

ЖАК КОПО (4 лютого 1879 р. – 10 жовтня 1949 р.). Театр «Старої голуб’ятні», чи «В’є коломб’є» (1913-1924) створив видатний французький режисер Жак Копо. Син промисловця, народився в Парижі неподалік «Бульвару Злочинів», як називали в просторіччі бульварні театри, куди народ ішов дивитися «кровопролитні» мелодрами. Поруч знаходився і «Театр Антуана», де минула молодість Копо. Навчався на відділенні мови й літератури в Сорбонні. Перед тим, як прийти в театр у ролі режисера, він багато років працював театральним критиком у відомих французьких журналах.

Театр «Стара голуб’ятня» примикав до руху паризьких студійних театрів. Він виник у 1913 р. неподалік від студентського кварталу Сен-Мішель. Відкрився у приміщенні колишнього театру «Атеней Сен-Жермен», а названий був від назви вулиці, на якій був розташований. Відкриттю передувала публікація програми театру, написана Жаком Копо, яка привернула увагу. Копо говорив про духовну однодумність усіх, хто брав участь у створенні театру. Він різко критикував сучасну сцену і її представників, «схильних підносити якість розваг, якими вони насичуються». «Невтримна індустріалізація, — писав Копо, — яка все цинічніше з кожним днем знижує французький театр і відвертає від нього культурну частину глядачів; захоплення більшості театрів купкою розважальників, який платять торгаші, що втратили честь; всюди — і навіть там, де великі традиції повинні сприяти збереженню певної справедливості, — той же дух каботинажу і спекуляції, та ж підлість; всюди блеф, зростання цін і виставляння напоказ пошлості, паразитуючої на помираючому мистецтві, про яке вже неможна навіть говорити всерйоз; всюди безпорядок, недисциплінованість, невігластво і дурість, зневага до творчого художника, ненависть до краси; продукція все більш безумна і безсенсова, критика все більш співчуваюча, смаки публіки все більше збилися зі шляху — усе це обурює нас і дає нам сили». Ці слова не могли не викликати зворотного обурення. Копо твердив, що хотів би воздвигнути свій театр на новому фундаменті, який би об’єднав усіх — акторів, авторів, глядачів. Для всіх тих, хто хотів би повернути в театр його красу. Сучасний французький театр, на думку Копо, — це «найганебніше з мистецтв», тому таким великим було бажання повернути йому силу, велич і блиск.

Театр «Стара голуб’ятня» був бідним, строгим і сухим, як і сам його творець — режисер Копо. Він прийшов у театр із літератури, критики, і його театральне новаторство здебільшого було теоретичним. Аскетизм і певна принципова розсудливість виражалися і в бідності постановок. Вони йшли на тлі завіси, сукна і незмінних декорацій. Любов Жака Копо до театру мала характер подвижництва — він мріяв перевиховати публіку, сформувати нового глядача. Але критика скептично сприйняла сухість Копо, називаючи його постановки «кальвіністичним пильнуванням». Однак це був новий театральний шлях. Досвід студійних символістських театрів у «Старій голуб’ятні» був серйозно переосмислений. У творчості самого Копо яскрава театральність стилю, поетичне бачення світу поєднувалися із свідомим наслідуванням високої літературної традиції. Його спектаклі були естетично осмислені й носили гармонійний характер. Він творив спектаклі поетичні і філософські одночасно. Його мета - розкривати духовне життя людини. Копо вибирав якісний літературний матеріал, який поєднував із психологічним мистецтвом актора. Вихованню актора у своєму театрі Копо приділяв величезну увагу. Він ставив класичну драматургію Шекспіра, Меріме, Мюссе, Мольєра, Метерлінка, інсценував «Братів Карамазових» Достоєвського, а також сучасних письменників — Вільдрака, Геона, Роже-Мартен дю Гара, Шлюмберже. Великий успіх принесла Копо постановка «Дванадцятої ночі» Шекспіра. Але Перша світова війна перервала роботу театру. В 1914-1919 рр. театр гастролював у США.

Стиль «Старої голуб’ятні» – це синтез принципів умовного театру символістів і новітні пошуки театру психологічного. Максимальна простота і скупість зовнішнього оформлення спектаклю стала ознакою цього театру і завдяки тому, що на тлі скупого оформлення художні розробки костюмів, які робили художники, виглядали яскраво, творячи святкову палітру спектаклю. Також це своєрідна відмова від життєподібності. Копо вважав себе в режисурі учнем Крега й Аппіа, водночас і учнем Станіславського в роботі з акторами. Спектакль тут підпорядковувався режисерському задуму, и не дивлячись на те, що в театрі Копо актор значив більше, аніж у символістів, все одно, він був підпорядкований загальному стилю спектаклю. У спектаклях Копо інтелектуальність гармонійно поєднувалася з емоційністю. Усі спектаклі мали суворо відточену форму і глибокий режисерський задум.

Копо хотів виховати такого актора, який був би одночасно поетом, музикантом, танцюристом, мімом, і при тому – тонким психологом. Тому в 1915 р. Копо відкриває школу, в якій розробляє нову систему підготовки актора. Копо возив своїх учнів у свій невеликий маєток і там, на природі, змушував їх вести дисципліноване, аскетичне трудове життя. «Для початку, — писав Копо, — найважливіше було не виділяти виняткове обдарування, а зібрати колектив, навчити його, змусити жити у злагоді. Користуючись термінологією драматургії, я сказав би, що нашою метою було сформувати хор в античному сенсі цього слова».

Історія цього театру, як і багатьох інших студійних театрів, була короткою. Обставини змусили Копо відмовитися від власного театру. Але він і далі збирав молодих акторів у себе в маєтку і продовжував їх навчати. Зі своєю пересувною молодою трупою він гастролює по Європі. Вони грають п’єси Мольєра, старовинні фарси. Виступають перед селянами, гастролюють в Англії, Голландії, Бельгії, Швейцарії. У 1930 р. ця трупа була перейменована на «Трупу п’ятнадцяти», на її чолі став племінник і учень Копо — М. Сен-Дені. А сам Копо повернувся до теоретичної і критичної діяльності, ставить і грає в спектаклях театрів Парижу й Флоренції. У 1936 р. його запросили в «Комеді Франсез» режисером. Навесні 1940 р. Копо подає у відставку, їде в маєток і живе там до смерті.

«Стара голуб’ятня» дала французькому театру кілька поколінь прекрасних акторів. Дюллен і Жуве вчилися в Копо і стали згодом вихователями Жана Вілара, Жана Маре, Жана-Луї Барро, Андре Барсака.

Англія

Англійський театр другої половини XIX – початку ХХ ст. Творчість Генрі Ірвінга і "вікторіанський театр". Драматургія Оскара Уайльда. Теорія театру Б.Шоу. Драматургія і театрально-критична діяльність Едварда Гордона Крега. Театр «Ліцеум», творчість Елен Террі. Реалістичне акторське мистецтво – Патрік Кемпбелл. Творчість актора й режисера Бірбома Трі.