Кримінальне право України
Поняття і система кримінального законодавства України. Загальна х-стика кримінального кодексу України:
Кримінальне право – галузь права, яка забезпечує охорону прав та свобод громадянина, власності, порядку та безпеки довкілля, конституційного ладу України від преступних посягань.
Предметом кримінального права є
- охоронні кримінальним правом відношення - вживання санкції кримінально-правових норм, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, вживання примусових заходів медичного характеру.
- загальнопопереджувальні відносини - встановлення кримінально-правової заборони.
- регулятивні стосунки - наділення громадян правами на активну боротьбу з небезпечними для особи, суспільства і держави діяннями, направлені на необхідну оборону.
Завдання кримінального права (ст.1 КК ):
правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу.
В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система Загальної частини КК складається із таких розділів:
І. Загальні положення.
II. Закон про кримінальну відповідальність.
III. Злочин, його види та стадії.
IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).
V. Вина та її форми.
VI. Співучасть у злочині.
VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.
VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.
IX. Звільнення від кримінальної відповідальності.
X. Покарання та його види.
XI. Призначення покарання.
XII. Звільнення від покарання та його відбування.
XIII. Судимість.
XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.
XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.
Загальна х-стика кримінального кодексу України:
Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 p., має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громад ської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки люд ства, а також запобігання злочинам. Кодекс складається із Загальної та Особливої частин. До Загальної частини включено норми загального зна чення, які визначають підстави кримінальної відповідаль ності, умови та особливості її застосування, поняття зло чину та обставин, що виключають злочинність діяння, встановлюють види покарань, особливості кримінальної від повідальності та покарання неповнолітніх тощо. В Особ ливій частині визначаються види злочинів і кримінальна відповідальність за конкретні злочини. Загальна та Особ лива частини тісно пов'язані й взаємообумовлені. Дія норм Кримінального кодексу обмежується певним простором, колом осіб і часом. Кримінальний кодекс по ширює свою дію в межах державного кордону України. До осіб, що підлягають відповідальності за Кодексом, нале жать усі, хто вчинив злочин на території України, крім дипломатичних представників інших держав та громадян, які за законами України і міжнародними договорами не підсудні у кримінальних справах судам України. Громадяни України, які вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності за українським законодавст вом, якщо вони притягнуті до кримінальної відповідаль ності або віддані до суду на території України. Громадяни України, що постійно проживають в Ук раїні, які вчинили злочин за межами України, не можуть бути видані іноземній державі. Норми Кримінального кодексу діють у часі за такими правилами. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Закон, який скасовує злочин ність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідне діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання. Закон, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної сили не має. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.
Поняття і ознаки злочину. Склад злочину:
ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА СКЛАД ЗЛОЧИНУ
Злочин – це передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституційний устрій України.
Ознаки злочину:
- суспільна небезпека. Означає, що дія чи бездіяльність завдає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом;
- протиправність. Означає, що злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під проти-правністю розуміється порушення особою конкретної кримінально-правової норми.
- винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в Діях особи є вина у формі умислу чи необережності;
- караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке законом передбачений певний вид і розмір покарання.
Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.
Склад злочину – це його структура, яка включає сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.
Склад злочину включає:
- об’єкт;
- об’єктивну сторону;
- суб’єкт;
- суб’єктивну сторону. Об’єкт злочину- це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.
Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину. Об’єктивна сторона злочину включає:
- власне суспільно небезпечне діяння;
- суспільно небезпечні наслідки діяння;
- причинний зв’язок між діянням та його наслідками;
- час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, обстановку вчинення злочину.
Суб’єкт злочину – це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини – з 14 років.
Суб’єктивна сторона – це внутрішня, психічна діяльність особи, що вчинила злочин.
Суб’єктивна сторона включає:
- вину особи, яка може проявлятися у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
- мотив, тобто певні внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив вказує на те, чим керується особа, вчиняючи злочин;
- мету, під якою розуміють уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на такі види:
- злочини невеликої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання;
- злочини середньої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років;
- тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;
- особливо тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Обставини що виключають суспільну небезпечність діяння:
Поняття та види обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння. Необхідна оборона. Затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання. Крайня необхідність. Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи проти-правність діяння, не передбачені кримінальним законом. Поняття та види обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння. Кримінальне право України і наука кримінального права виділяє діяння, які зовнішньо здаються протиправними, але через обставини, деякі причини не є суспільно небезпечними і злочинними, тому й несуть за собою кримінальної відповідальності. Такі діяння не містять у собі ознак складу злочину. Об'єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні та правомірні; як суспільно небезпечні та протиправні та як такі, що ставлення до них як законодавства, так і суспільства нейтральне. Аналогічно знищення майна, що, як правило, розцінюється як суспільно небезпечне і протиправне діяння, за певних умов може розглядатись: 1)як правомірна, суспільно корисна дія, коли таке майно знищується для того, щоб відвернути заподіяння більшої шкоди (наприклад, викидання за борт судна, що терпить лихо на морі, вантажу, який перевозиться, для того щоб урятувати пасажирів судна і саме судно); 2)як дія, що її особа вчиняє правомірно, але суспільством вона ні як суспільне небезпечна, ні як суспільно корисна не оцінюється, а визнається лише як необхідна, можлива чи допустима (наприклад, знищення майна його власником). Дії особи, які при об'єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального права називаються по-різному: 1)обставини, що виключають суспільну небезпечність дій; 2)обставини, що виключають протиправність діяння; 3)обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння; 4)обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 5)обставини, що виключають винність; 6)обставини, що виключають караність діяння; 7)обставини, що виключають злочинність діяння тощо. У Кримінальному кодексі України передбачені як самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння: необхідна оборона (ст. 36) та крайня необхідність (ст. 39). У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути: 1)обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 2)обставини, що виключають кримінальну відповідальність; 3)обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності; 4)обставини, що звільняють від покарання. Ці групи обставин мають спільні ознаки, але між ними існують і суттєві принципові відмінності. Так, спільною ознакою обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, та обставин, що виключають кримінальну відповідальність, є неможливість притягнення особи до кримінальної, відповідальності. Обставини, що виключають злочинність діяння, - це передбачені кримінальним, а також іншим законодавством і зовні схожі зі злочинами суспільно корисні (соціальне прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду. Так, при непереборній силі і фізичному примусі відсутнє саме діяння в кримінально-правовому його розумінні як вольова поведінка особи, тому говорити про виключення суспільної небезпечності чи протиправності взагалі не можна; сам же прояв активності чи пасивності людини в цих випадках об'єктивно буде суспільно небезпечним. До обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, слід віднести: необхідну оборону, крайню необхідність, дії по затриманню особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, виконання наказу, виконання професійних чи службових функцій, згоду потерпілого, здійснення свого права. Критерії класифікації обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, залежно від мети класифікації можуть бути різними, а тому по-різному вирішуватиметься й питання про обсяг окремих обставин, тобто про характер і коло дій, які утворюватимуть зміст цих обставин. Критеріями класифікації можуть бути, зокрема: 1)соціальна сутність дій (суспільна корисність і правомірність чи лише правомірність); 2)правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов'язковість виконання); 3)характер дій, що вчиняються; 4)спрямованість дій (об'єкт, на який вони націлені); 5)врегульованість дій у законі; 6)правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан 7)мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом, тощо). Професійний ризик можна розглядати як спеціальну норму (обставину) щодо загальної норми (обставини), якою є виконання професійних і службових функцій, тому що право на вчинення дій, пов'язаних із професійним ризиком (що випливає із самої назви цієї обставини), виникає тільки у зв'язку з виконанням особою своїх професійних і службових функцій. Виконання професійних і службових функцій слід розглядати як загальну норму (обставину) і стосовно таких її окремих видів, як примус до послуху, виконання обов'язків військової служби, науковий експеримент тощо. Необхідна оборона
Статею 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, а ст. 41 гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений. Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого Конституцією права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони. Згідно зі ст. 36 КК, кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною згідно з ст. 36 КК «визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відве-рнення чи припинення посягання». Суть необхідної оборони, виходячи із законодавчого її визначення, полягає в правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільно небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє, гарантоване Конституцією України, право на захист інте-ресів, що охороняються, від суспільно небезпечних посягань. Проте це не значить, що шкода, заподіяна особі, яка здійснила посягання, може бути будь-якою, що закон немовби ставить цю особу поза законом, дозволяючи заподіювати їй будь-яку шкоду. Інтереси особи, яка здійснила посягання, теж охороняються законом: заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна перетворюватися на акт помсти, самочинної розправи над такою особою. Іншими словами, заподіяна шкода не має перевищувати меж необхідної оборони. Теорією кримінального права вироблені критерії (умови, ознаки) правомірності необхідної оборони, які більшістю вчених поділяються на дві групи: 1)умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання; 2)умови правомірності необхідної оборони, які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна. До умов правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання, в літературі, здебільшого, відносять: а) наявність суспільно небезпечного посягання; б) його дійсність (реальність). Дійсно, захист допускається проти посягання, яке об'єктивно повинно бути суспільно небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну - наявність суспільно небезпечного посягання. Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії є: а)можливість захищати лише цінності, безпосередньо на- звані в ст. 36 КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб, інтереси суспільства або держави; б)шкода має заподіюватися лише особі, яка вчиняє пося- гання, а не будь-якій іншій особі; в)захист не має перевищувати меж необхідної оборони. Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільно небезпечне посягання Виходячи з наведених роз'яснень, формально необхідна оборона допускалася проти будь-якого діяння, яке в Особливій частині КК визнавалося злочином, незалежно від його характеру і ступеня суспільної небезпечності, форми і виду вини в діях особи, що вчиняє таке діяння тощо. Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об'єктивно суспільно небезпечним. Як правило, воно виявляється в активних умисних діях особи, яка здійснює посягання: застосування до потерпілого чи інших осіб насильства, протиправне заволодіння їхнім майном, заподіяння шкоди громадській безпеці, громадському порядку чи порядку управління (блокування транспортних комунікацій, масові безпорядки, вчинення дій, що порушують громадський порядок, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, групові дії, спрямовані на самовільне займання земельних ділянок, захват державних або громадських будівель чи споруд, перешкоджання нормальній роботі установ, організацій, підприємств тощо). Захист допускається також і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо такими діями створюється реальна загроза заподіяння шкоди інтересам, що охороняються. Правомірним буде і заподіяння шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм, або ж особі, яка в стані сп'яніння вторгається (проникає) в житло іншої особи, помилково вважаючи, що це її житло, тощо. Необхідна оборона - це правомірний захист правоохоро-нюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту. Дійсність (реальність) суспільно небезпечного посягання означає, що воно має існувати об'єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист. Для визнання посягання дійсним необхідно, по-перше, щоб ним або реально заподіювалася шкода інтересам, які охороняються законом, або ж створювалася загроза негайного заподіяння такої шкоди, і по-друге, посягання вже почалось і ще не закінчилося. Закінченим посягання має вважатися: 1)при припиненні дій винним із власної ініціативи; 2)при вимушеному припиненні дій винного захисними дія- ми особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захисні дії Інтереси, які можуть захищатися від суспільно небезпечного посягання, безпосередньо в ст. 36 об'єднані в чотири групи: 1)інтереси чи права особи, яка захищається; 2)інтереси будь-якої іншої особи; 3)інтереси суспільства; 4)інтереси держави. Інтереси, що охороняються законом, можна, на підставі Конституції України, умовно ранжирувати за їх цінністю (важливістю). На першому місці знаходяться людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, які ст. 3 Конституції України визнаються найвищою соціальною цінністю, а також інші права і свободи людини. Далі, очевидно, мають стояти інтереси суспільства, зокрема ті, які стосуються всіх його членів: громадська безпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров'я населення. Зазначеними двома групами обумовлені інтереси держави: її суверенітет, внутрішня і зовнішня безпека, територіальна цілісність, конституційний лад, обороноздатність тощо. Захист при необхідній обороні має відповідати, насамперед, характеру посягання, тобто необхідно враховувати соціальні цінності, яким заподіюється шкода чи які ставляться під загрозу заподіяння шкоди, їх місце в ієрархії цінностей. Правомірним буде, зокрема, застосування вогнепальної зброї проти особи, яка здійснює посягання з використанням холодної зброї, чи до особи, яка взагалі ніяких знарядь не використовує, але набагато фізично сильніша від особи, яка захищається, володіє прийомами боротьби тощо. Це положення закріплене в ст. 36, згідно з якою «не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання». Під перевищенням меж необхідної оборони, згідно зі ст. 36, розуміється завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Ознаками перевищення меж необхідної оборони є: 1)наявність стану необхідної оборони; 2)явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпечності посягання; 3)явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання і захисних дій. Затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання Статею 38 КК передбачено, що «дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали не-безпечності посягання і обстановці затримання злочинця». Таким чином, безпосередньо ст. 38 дії по затриманню особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, не передбачені як самостійна обставина, що виключає суспільну небезпечність чи протиправ-ність діяння; вони лише прирівнюються законом до необхідної оборони. Під затриманням особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, треба розуміти правомірні дії іншої особи, щодо якої вчинено таке посягання, чи осіб, котрі були свідками вчинення посягання чи яким достовірно відомо, що даною особою щойно вчинено посягання. Ці дії спрямовані на затримання такої особи, для того щоб передати її відповідним органам влади для вирішення ними питання про її кримінальну відповідальність. Фактичною підставою для затримання особи з метою доста-влення її відповідним органам влади є вчинення нею об'єктивно суспільно небезпечного посягання. Проте вчинення будь-якого суспільно небезпечного посягання, яке визнається кримінальним законом злочином, ще не є підставою застосування насильства щодо особи, яка його вчинила, для її затримання і доставлення відповідним органам влади. Заподіяння шкоди особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, буде правомірним, якщо була явна необхідність її затримання: особа намагається втекти з місця вчинення суспільно небезпечного посягання; ступінь суспільної небезпечності посягання достатньо високий; є підстави вважати, що особа являє підвищену суспільну небезпеку для оточуючих і її незатримання може призвести до вчинення нею інших суспільно небезпечних посягань; немає відомостей про те, ким є особа, яка вчинила посягання, про її місце проживання чи роботи, або навпаки, наявність таких відомостей дає підстави вважати, що особа буде ухилятися від притягнення її до кримінальної відповідальності; посягання було вчинене за відсутності свідків, і незатримання та не-доставлення до відповідних органів особи, яка вчинила посяган-ня, створить труднощі для встановлення істини по справі, надасть особі можливість знищити сліди злочину тощо. Коло суб'єктів, які можуть затримувати особу, що вчинила суспільно небезпечне посягання, визначено законом: потерпілий та інші особи. Потерпілим є особа, щодо якої вчинено посягання та інтересам якої посяганням заподіяна шкода чи створена реальна загроза її заподіяння. До інших осіб слід віднести тих, які були свідками вчинення суспільно небезпечного посягання чи яким достовірно відомо про його вчинення. До таких належать і особи, для яких боротьба зі злочинністю є їхнім професійним обов'язком. Правомірність заподіяння шкоди особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, при її затриманні через певний час після його вчинення, буде визначатися: 1)щодо працівників правоохоронних органів - відповідними положеннями Законів, якими регламентується їх діяльність: статтями 12-15' Закону «Про міліцію» від 20 грудня 1991 р.; статтями 7, 8 Закону «Про прикордонні війська України» від 4 листопада 1991 р.; ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.; статтями 24-25 Закону «Про службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. та ін.; 2)щодо громадян - на підставі вироблених судовою практикою і наукою кримінального права умов правомірності здійснення свого права як обставини, що виключає суспільну небезпечність діяння. Розмір допустимої шкоди при затриманні особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, зумовлюється: 1)характером і ступенем суспільної небезпечності вчиненого нею посягання; 2)даними, що характеризують особу затримуваного (його попередня поведінка, схильність до вчинення правопорушень, небезпечність для оточуючих, наявність судимості тощо); 3)обстановкою затримання (час, місце, ситуація вчинення суспільно небезпечного посягання, реакція на затримання, поведінка затримуваного, інтенсивність опору, що чиниться затримуваним, Таким чином, затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, буде правомірним за наявності таких умов: 1.Особою вчинено об'єктивно суспільно небезпечне посягання, характер і ступінь якого, обстановка вчинення і наявність даних, що характеризують особу, яка його вчинила, потребують затримання такої особи для доставлення її відповідним органам влади. 2.Метою застосування насильства є затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, і доставлення її відповідним органам влади; насильство не повинно переслідувати мети помсти, самочинної розправи за вчинене посягання. 3.Затримання здійснюється безпосередньо одразу ж після фактичного припинення суспільно небезпечного посягання на будь-якій його стадії. 4.Насильство до особи, котра вчинила суспільнонебезпечне посягання, є вимушеним заходом, без застосування якого затримати особу і доставити її відповідним органам влади неможливо. 5.Дії по затриманню особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, відповідають характеру і ступеню його суспільної небезпечності і обстановці здійснення затримання, тобто мають бути за інтенсивністю необхідними і достатніми за даних конкретних умов, а заподіяна шкода має бути мінімально допустимою, необхідною і достатньою для затримання. Заподіяння шкоди більшої, ніж необхідно, є актом помсти, самочинної розправи за вчинене суспільно небезпечне посягання. Крайня необхідність (ст. 39) Повсякденне життя нерідко ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кожна людина практично щоденно зіштовхується з такими ситуаціями, проте це пов'язано з необхідністю вибору пріоритетів власних інтересів: придбати продукти харчування чи одяг (взуття) для дітей, витратити кошти, призначені на придбання цукерок дітям, на оплату проїзду в таксі з метою уникнення незручностей у громадському транспорті, виконати певну роботу понаднормове для отримання додаткового заробітку чи відпочити, продати квартиру і купити меншу за площею, погіршуючи тим самим житлові умови, а на отримані кошти придбати автомобіль тощо. Із позиції права поведінка особи в подібних ситуаціях є правомірною - особа здійснює (реалізує) гарантовані їй Конституцією права. Статею 39 КК передбачено: «Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода». Законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є: 1)наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом; 2)неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом; 3)заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності. Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена: 1)природними явищами: повінню, землетрусом, вивер- женням вулкана, бурею, заметіллю, сильним снігопадом, похоло- данням, іншим стихійним лихом; 2)будь-якими діями (бездіяльністю) людей, у тому числі й попередніми діями (бездіяльністю) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності. 3)технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, їх виходом з ладу, порушенням режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями (наприклад, пошкодженням нафто- газопродуктопроводів, водопроводу, систем каналізації, систем електропостачання, зв'язку); 4)фізіологічним (біологічним) станом інших людей, на- приклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби; 5) поведінкою тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоосаду чи цирку, хвороби тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, тощо). Друга умова правомірності дій у стані крайньоїне-обхідності - неможливість усунення наявної небезпеки інтересу, що охороняється, без заподіяння шкоди іншому інтересу.
Стадії вчинення злочину:
Стадії вчинення злочину - певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину; готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин. Готування до злочину - це підшукання чи пристосування засобів чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукання - це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування - це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь злочину, їх ремонт і т. д. Інше умисне створення умов - це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця вчинення злочину та ін. Готування найчастіше відбувається у формі дії, але може виявитись і в бездіяльності. Скажімо, сторож крамниці не виходить на чергування, створюючи цим сприятливі умови своїм спільникам. Готування до злочину за загальним правилом підлягає кримінальній відповідальності. Замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі винного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з метою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності. Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.
Співучасть у вчинені злочину:
Співучасть - це умисна спільна участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину (ст. 19 КК України). Тобто: 1. Співучасть є тільки там, де у вчиненні злочину беруть участь хоча б дві особи. 2. Співучасть - це спільна діяльність. 3. Всі особи, які беруть участь у злочині, діють умисно. Можливі такі форми об'єднань співучасників: проста співучасть; складна співучасть. Проста співучасть буває тоді, коли всі співучасники є виконавцями злочину. Наприклад, дві особи напали на третю і грабують її. Складна співучасть буває тоді, коли співучасники виконують різні ролі; один організує злочин, інший виконує його і т. д. Скажімо, один організував крадіжку, інший безпосередньо бере майно зі складу, хтось перевозить його, ще хтось переховує. За стійкістю навмисності розрізняють три форми співучасті: 1. Співучасть без попередньої домовленості, де діяльність одного співучасника поєднується з діяльністю інших у процесі вчинення злочину. Приміром, коли до злодія, який краде, приєднується особа, котра обіцяє придбати крадене. 2. Співучасть за попередньою домовленістю існує в елементарній формі та у формі організованої групи. У першому випадку має місце змова про вчинення одного злочину. Організована група - це стійке об'єднання, що здебільшого створюється для неодноразових злочинних дій, зокрема вимагань (рекет). 3. Злочинна організація - особливо стійка група осіб із розподілом ролей і функцій, з використанням спеціальних заходів конспірації, що ускладнює проблему їх викриття; наприклад, банда. Залежно від функцій, покладених на співучасників злочину, розрізняють: виконавця, організатора, підмовника, підсобника. Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Організатор - особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Підмовник - це особа, яка схилила виконавців до вчинення злочину. Підсобником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, сліди злочину або предмети, добуті злочинними діями. На ступінь і характер участі кожного із співучасників у вчиненні злочину зважає суд, розглядаючи справу.
Поняття неосудності:
1. Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину. У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки". Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи. Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи. 2. Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного). Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Хронічна психічна хвороба - досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін. Недоумство (олігофренія) - найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби. Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них. Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116). Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності. 3. Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою - особа не могла керувати ними. Під "своїми діями" (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК. Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок. По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності. Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними. Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна. Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи. Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності. У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю. Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію. 4. Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь. 5. Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання. Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно з законом (ч. 3 СТ. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).
Обставини які пом’якшують покарання:
Обставини, які пом'якшують покарання — це певні обставини, які знижуть суспільно небезпечний рівень злочину та особи злочинця.
Загальні положення
Стаття 66 КК України вказує на перелік певних обставин, які судом мають враховуватися як такі, що пом'якшують покарання. Цей список не є вичерпним, тобто будь-яка інша обставина може також бути врахована судом як пом'якшуюча.
За аналогією з обставинами, які обтяжують покарання, якщо пом'якшуюча обставина впливає на кваліфікацію злочину, суд не може посилатися на 66 статтю Кримінального кодексу, враховуючи її ще раз як пом'якшуючу.
Перелік обставин
Обставини, які пом'якшують покарання за вчинення злочину:
з'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди
надання медичної чи іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину
вчинення злочину неповнолітнім
вчинення злочину жінкою у стані вагітності
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин
вчинення злочину під впливом примусу, погрози або через матеріальну, службову чи іншу залежність
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, яке було викликане неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу.
Ті самі обставини, які передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6, пом'якшують відповідальність і за вчинення адміністративного правопорушення. Крім цього, адміністративну відповідальність пом'якшує і факт вчинення злочину жінкою, яка має дитину віком до одного року.
1. З'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
З'явлення зі зізнанням означає, що особа, яка вчинила злочин, до порушення кримінальної справи чи до притягнення цієї особи як обвинуваченої добровільно заявляє до компетентного органу внутрішніх справ про вчинення нею злочину.
Щире каяття означає добровільну критичну оцінку особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.
Активне сприяння розкриттю злочину означає добровільну допомогу слідству будь-яким чином: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів по справі, надання доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб. Воно має бути активним, тобто певним чином ініціативним.
2. Добровільне відшкодування збитків
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди має відбутися добровільно, зі власної ініціативи і до вироку суду, за яким він має щось відшкодовувати. Збитки — це шкода майнового характеру, яка відшкодовується у грошовій формі. Компенсація моральної шкоди також визнається пом'якшуючою обставиною. Судом може розглядатися ця обставина як пом'якшуюча, незалежно від того, коли шкода була компенсована — до порушення кримінальної справи, під час досудового слідства чи в суді; також не має значення факт відшкодовування іншою особою.
2.1. Надання допомоги після вчинення злочину
Надання медичної або іншої допомоги має бути вчинене безпосередньо після вчинення злочину, а не через тривалий час. Це, наприклад, може означати при здійсненнінаїзду виклик швидкої медичної допомоги, власна допомога чи транспортування до лікарні. Якщо ж порушник, навпаки, залишить місце ДТП, то він повинен буде сплатити витрати на лікування на підставі статей 1195, 1206 Цивільного кодексу України, і це не враховуватиметься як пом'якшуюча обставина.
3. Вчинення злочину неповнолітнім
Якщо злочин вчинено неповнолітнім, це враховується судом при призначенні йому покарання як пом'якшуюча обставина.
4. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності
Відповідно до певних медичних уявлень вагітність — це фізіологічний процес, під час якого з яйцеклітини утворюється плід. Цей процес супроводжується негативним впливом на психіку жінки. Через це, якщо жінка вчинила злочин під час перебігу вагітності, це зарахується як пом'якшуюча обставина.
5. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин
Збіг тяжких сімейних, особистих чи інших обставин означає збіг таких обставин, які заподіюють особі страждань, негативно впливають на її психіку, створюють у неї відчуття розпачу, дратівливості тощо та схиляють до неправомірної поведінки. Законом не передбачений перелік таких обставин, але виходячи з судової практики ними визнаються: смерть або хвороба рідної чи близької людини, тяжка хвороба винного, втрата роботи, сімейний конфлікт, спровокований, наприклад, подружньою зрадою, важкий матеріальний стан тощо. При цьому суд має чітко дослідити, чи можна врахувати певну обставину такою, що пом'якшує покарання, врахувавши особу винного та зв'язок між подією і злочином. Наприклад, якщо складний матеріальний стан викликано пияцтвом або втрата роботи у справі про зґвалтування, ці обставини не враховуються як пом'якшуючі.