Лекція 11. Михайло Коцюбинський (2 год.)

Тема. Життя і творчість, гуманізм світогляду. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського. Еволюція художньої свідомості: від народництва і реалізму до модернізму. Значення стильового новаторства М. Коцюбинського для української літератури. Психологічна новела «Іntегmezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі». Автобіографічна основа. Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіка творчого процесу. Психологічно переконливе розкриття внутрішнього стану людини. Символічні образи, ускладнена метафора. Поетика імпресіонізму.

Повість «Тіні забутих предків». Трагічна доля Івана і Марічки як наслідок суперечності між мрією і дійсністю.

Мета. Ознайомити студентів з біографією і творчим доробком письменника; на прикладі життя М. Коцюбинського вихову­вати вболівання за долю народу, національну свідомість; поглибити вивчене про вплив вибору людиною життєвого шляху на долю.

Тип заняття: лекція.

Обладнання: портрет письменника, ілюстрації до творів тощо.

Теорія літератури: новела, імпресіонізм.

Рекомендована література

1. Агеєва В. Імпресіоністична поетика М.Коцюбинського // Слово і час. - 1994. - № 9 -10.

2. Білоцерківець Н. "Тіні забутих предків": Любов і смерть у М.Коцюбинського // Сучасність. - 1994. - № 1.

3. Волицька І. Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця XIX - початку XX ст. - К., 1992. - 139 с.

5. Гуцало Є. Майстер: До 125-річчя з дня народження М.Коцюбинського // Літературна Україна. - 1989. - №38

6. Дсмчук О. Загадка дійових осіб у новелі "Іntermezzo" Михайла Коцюбинського // Українська мова й література в школі. — 2000. — № 2.

7. Денисюк 1. Беатріче Коцюбинського: Відносини письменника з О.Аплаксіною// Голос України. - 1994. - 8 жовтня.

8. Завісляк А. Імпресіонізм у творчості М. Коцюбинського // Українська мова та література.- 2000.- №42.

9. Загайна Н. Закоханий в життя, у сонце, у людину // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2002. - № 2.

10. Кіяновська М. Засоби міфологізації персонажів у повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків"// Молода нація. - 1996. -№ 5.

11. Коваль 1. Фольклорна модель похорону у повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків"//Молода нація. - І996.-№ 5.

12. Коцюбинська М. "Попри все я вдячна долі: Інтерв'ю з племінницею М.Коцюбинського //Літературна Україна. - 1997,— 10 квітня.

13. Логвии Г. М. Коцюбинський і імпресіонізм //Дивослово. - 1996.-№ 10.

14. Логвиненко Н. Фольклорно-етнографічні джерела повісті "Тіні забутих предків" // Дивослово. - 1997. - № 1

15. Молочко С. Симфонія людської душі й природи в новелі М.Коцюбинського "Іntermezzo": ідея служіння митця народові // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2002. - № 2.

16. Мушкетик Ю. Його праця сіяє провідною зорею: До 120-річчя М.Коцюбинського // Літературна Україна. - 1984.

17. Піддубна Р. "Тіні забутих предків" М.Коцюбинського: міфопоетиката ліроепос//Слово і час. - 1992. - № 11

18. Попович К. М. Коцюбинський у контексті молдавського ареалу // Слово і час. — 1999. — № 1.

19. Шевчук В. Поезія не живе на смітнику: Михайло Коцюбинський та його проза // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2002.

Хід уроку

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17(5) вересня 1864 року в передмісті Вінниці в сім'ї доброго, роботящого, романтичного, але враженого алкогольною пристрастю дрібного урядовця, який постійно міняв своє місце роботи і поступово опускався все нижче й нижче. Мати Михайла — Ликера Макси­мівна — душі не чула в синові й з ранніх літ прищепила вразли­вому й лагідному Михайликові не тільки любов до народної піс­ні, а й глибоке її розуміння. У 9-10 літ Михась уже виспівував свої власні співанки, складені за народними взірцями, а в двана­дцять років навіть написав повість з фінського життя.

Дитина підсвідомо відчувала іскру таланту в своїй душі, роз­дмухувала її. Михайло ходив на ярмарок слухати сліпих лірників, особливо діда Купріяна, з розповідей якого дізнався про віковіч­ні біди нації.

У 1872 році сім'я Коцюбинських переїхала в село Радівці Літинського повіту, де батькові запропонували всього лише посаду волосного писаря. Сім'я жила бідно, точніше убого, оскільки не вистачило навіть тієї мізерної суми грошей, щоб віддати Михайлика до школи. Через два роки Коцюбинські переїхали в місто Бар, батько почав заробляти більше і навіть найняв для сина при­ватного вчителя Якима Богачевського. Репетитор зумів допомог­ти хлопчикові наздогнати в науці ровесників, і Михайло вступив відразу до останнього класу трирічної школи. Відразу ж після її закінчення Михайла віддали у Шаргородське духовне училище. Тут вивчав французьку мову, історію, географію, а разом з цим, звісно, й теологічні науки. Друзі запропонували хлопчикові жур­нал "Основу", читав Михайло також вірші Т. Шевченка й повісті Марка Вовчка. Все було би гаразд, якби не все більші проблеми вдома. У 1877 році батько назавжди втратив постійну роботу, кинув сім'ю, почав жебракувати по селах і містечках, переби­ваючись випадковими заробітками (комусь писав скаргу, комусь прохання) і витрачаючи їх на спиртне.

Не одержуючи практично ніякої матеріальної допомоги, Ми­хайло таки успішно закінчив училище і разом з іншими випускни­ками у 1881 році поїхав у Кам'янець-Подільський. Нема точних даних, що він надумав конкретно робити в цьому місті. Цілком можливо, що збирався скласти іспити на атестат зрілості та всту­пати в омріяний університет. Але, за прикладом інших, вступив до Кам'янець-Подільської семінарії. Тут Михайло зблизився з акти­вістами боротьби за народні права з "Подільської дружини" та місцевого філіалу "Народної волі". Юнака захопила ідея віддати всі свої сили для визволення з ярма нації, для полегшення стано­вища простого народу. Пізніше він з теплотою згадував молодіжні таємні збори, палкі диспути:

"Ніякий університет, ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті".

У 1883 році помер батько. Вдома страждала напівсліпа мати, а Михайло від холоду й недоїдання сам ледве тримався на ногах. Юний Коцюбинський мусив ставати опорою батьківської сім'ї: четверо молодших братів і сестер сподівалися тільки на Михай­лів заробіток. Між чужими людьми годі було чекати допомоги й співчуття, і Коцюбинські повернулися в Вінницю й поселилися в тітки по матері Марії Блоневської.

Зв'язки Михайла з подільськими революціонерами не зали­шилися непоміченими для поліції, і в сімнадцять років юнак вже мав "політичний процес" і "ласкаву жандармську опіку". Під час обшуку в 1883 році було знайдено виписки з "Кобзаря", листи від друзів, які вже давно значилися в списках неблагонадійних. На Коцюбинського завели справу, що ускладнювало працевлаш­тування. А жити з чогось треба було! Довелося давати приватні уроки, потай від поліції займатися репетиторством. Саме в цей час Михайло почав по-справжньому творити. У першому його оповіданні "Андрій Соловійко, або Вчєніє світ, а невченіє тьма" відбилися народницькі погляди на долю селянства. Перша части­на твору вражає тонкою спостережливістю автора. Його герой — круглий сирота Андрійко — виріс в опікунів, які зацькували хлопчика, штовхнули на шлях палія і злодія. Друга частина дещо надумана: під впливом доброго пана юнак здобуває освіту, стає вчителем і повертається в рідне село, щоб вчити грамоти селян­ських дітей.

12 листопада 1884 року в Коцюбинських було проведено дру­гий обшук, а в 1885 — третій. Це дуже вибивало з колії матір, яка страшенно переживали за долю улюбленого сина.

Випадкові заробітки (праця домашнім вчителем) не особливо забезпечували сім'ю, але авторитет Михайла у Вінниці зростав. Добре знаний громадськістю, Коцюбинський став гласним міської думи. Прагнучи оправдати довір'я виборців, він різко виступав проти окремих ухвал думи, захищав бідних, але нічого конкретно­го змінити не міг і з розпачу перестав відвідувати засідання.

Талант вимагав реалізації. Коцюбинський спробував себе як поет. Львівський журнал "Дзвінок" надрукував його вірш "Наша хатка". У цьому ж таки 1890 році Михайло Михайлович був у Львові, познайомився з І. Франком та іншими прогресивними галичанами.

29 жовтня 1891 року М. Коцюбинський екстерном склав іс­пит на звання народного учителя. Як багатогранна особистість, він також спробував себе у жанрі художнього перекладу і досить майстерно передав українською мовою уривки з творів Міцкевича, Ожешко, Достоєвського.

Добре знаючи світ дитини, Коцюбинський написав прекрас­ні твори для дітей і про дітей. Художньою довершеністю відзна­чалися насамперед "Харитя" і "Ялинка". Завдяки цим оповідан­ням Коцюбинський відразу ж став відомим. Панас Мирний на­писав йому листа, в якому висловлював зачудування "Харитею":

"Прочитав я її та й нестямився! У такій невеличкій повісті та такого багато сказано! та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; не­величкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику картину людського горя, краси світової, виявляють бе­зодню глибину думок, таємні поривання душі, зброї невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!"

Ма­теріали для своїх прекрасних творів письменник черпав з життя. Особливо багато сюжетів він записав з побуту селян Лопатинці, де працював домашнім вчителем дітей у бухгалтера цукрового заводу Мельникова. Коцюбинський мав багато друзів серед хлі­боробів, а для убогих дітей завжди тримав у кишені якісь ласощі і навіть безплатно вчив бажаючих читати. На жаль, окремі сіль­ські інтелігенти, зокрема священик, вважали стосунки Коцюбин­ського з селянами за "панібратські", писали доноси, через що письменник мав багато неприємностей.

Важливою у житті М. Коцюбинського стала подорож на мо­гилу Шевченка. Тут він дав своєрідну клятву генієві художнім словом захищати народ.

Повість "На віру" принесла М. Коцюбинському великий ус­піх. Шведський літературознавець Альфред Єнсен зробив її пе­реклад, а також особливо поцінував дещо пізніший твір "Доро­гою ціною", порівнявши її з "Тарасом Бульбою" М. Гоголя.

Позбавлений права викладати, М. Коцюбинський мусив шу­кати інших заробітків. Уряд якраз споряджав у Молдавію антифілоксерну комісію, і письменник влаштувався на посаду розпоряд­ника. Приваблювало Михайла Михайловича в цій роботі те, що часті переїзди збагачували свіжими враженнями, дарували чудес­ні випадки і сюжети. Колектив комісії теж припав до душі Коцю­бинському: сюди входили студенти — українці з Харківського, Одеського та Київського університетів. Звичайно, що у вільний від роботи час велися розмови про рідну мову й долю України.

Дуже швидко М. Коцюбинський збагнув, що антифілоксерна комісія не зможе виконати своєї місії: інфекційна хвороба виноградників уже розповсюдилася на великі території. Темні селяни-виноградарі, для яких виноградник був єдиним джерелом існування, не вірили, що комісія робить добру справу, часто на­падали на учасників і готові були їх навіть повбивати. Селян­ський бунт виник у селі Пересічин Оргіївського повіту, готові були до сутички селяни з Джурджелештів, де теж: була знайдена філоксера, а з цієї причини вирубані й спалені виноградники.

Глибокі враження спонукали М. Коцюбинського написати по­вість "Для загального добра". Уже в самій назві явний глибокий підтекст і певна доля іронії, адже те, що робилося антифілоксерною комісією, не рятувало загальних інтересів, але окремим гос­подарям приносило розорення, злидні й навіть смерть. Шкоду держава не компенсувала, просочена отруйною сумішшю земля роками не родила нічого.

Із захопленням зображує автор виноградник Замфіра Нерона. Письменник акцентує, що урожайність лози побільшила не­посильна праця, ретельний догляд, що намагання вибитися із злид­нів підірвало здоров'я Неронової дружини Маріори: "Зігнутий, наче під важким гнітом, стан робить цю двадцятип'ятилітню жін­ку старою бабаю".

Нещастя, яке звалилося на плечі сім'ї з виявленням на їхній землі філоксери, привело до смерті жінки. Нерон не допустив до хворої лікаря, оскільки слово "доктор" в його уяві від часу спа­лення виноградника асоціювалося з словом "вбивця": "Божа во­ля... Божа воля... а доктора? Навіщо? Щоб отруїв мені жінку, як ті — виноградник?.. Ніколи!.." Під час роботи в антифілоксерній комісії М. Коцюбинський зацікавився історією Молдавії і навіть задумав написати нарис, в якому планував розповісти і про україн­ців, які "живуть колоніями скрізь по Бесарабії".

Подорослішавши, Михайло Коцюбинський збагнув штучність народницьких програм, відчув, що надії на освіту все одно не полегшать долі убогих і тягаря приневолених. У казці "Хо" він вивів алегоричний образ великого Страху, який іноді вважають вродженою українською рисою, що завжди зводила нанівець най­кращі пориви.

Оповідання "Ціпов'яз" цензура заборонила, а тим часом во­но є одним з найцікавіших у творчості письменника, адже тут розкрито трагедію сім'ї, ворожнечу між рідними братами.

У вересні 1895 року до М. Коцюбинського в Крим приїхала Віра Устимівна Дейша, слухачка Бестужевських курсів, активна й розумна жінка, яка присвятила себе боротьбі за народні права і навіть півроку за це відсиділа в тюрмі. Закохані одружилися і зиму 1894-1895 років провели в Чернігові. 7 грудня 1896 року народився первісток, син Юрій. Юрій Коцюбинський захопився більшовиць­кими ідеями, доклав власних рук до зруйнування УНР. Система не помилувала і його: 8 березня 1937 року Юрія Коцюбинського на основі сфабрикованих свідчень було розстріляно. Так загинув той, на кого батько покладав найкращі надії, хто міг принести славу і користь рідному краєві, а не маніакальній доктрині.

У 1898 році М. Коцюбинський знайшов постійне місце робо­ти, зайнявши посаду діловода у Чернігівському земстві. Сім'я Ко­цюбинських переїхала в це місто назавжди.

Чернігівський період творчості виявився дуже плідним. Тут написані такі твори, як "Лялечка", "В путах шайтана", "Відьма". Час було подумати й про появу збірок. У 1899 році у Львові вийш­ла книга оповідань "В путах шайтана", наступного — "По-людському" .

Письменник брав активну участь у громадському житті, кло­потався про організацію відкриття пам'ятника І.Котляревському. Чернігівська вчена архівна комісія користувалася виробленою М. Коцюбинським програмою "для збору в Чернігівській губернії археологічних та етнографічних відомостей і матеріалів", а сам письменник написав розділи про кобзарів, бандуристів і лірників.

Проживаючи в Чернігові, письменник добився виходу в світ альманахів "Хвиля за хвилею", "Дубове листя", "З потоку жит­тя". Письменницьке кредо вимагало від митця відваги й переко­наності в справедливості. У 1905 році в Чернігові він взяв участь у маніфестації, де "довелося стояти... перед рушницями козаків, виміреними в публіку".

Постійні життєві негаразди, виснаження, тяжка праця підірва­ли здоров'я М. Коцюбинського. Довелося їхати на лікування в Бер­лін. Деякий час письменник подорожував по Німеччині, Італії, Швей­царії, Австрії. Повертаючись додому через Львів, відвідав Франка та Гнатюка і залишився про цих людей дуже високої думки.

Ще з 1903 року М. Коцюбинський працював над повістю з селянських настроїв "Fatа morganа", а, відриваючись від неї, ство­рив оповідання "Він іде", "Невідомий", "Реrsonа gratа", "В доро­зі". Останні розділи повісті "Fatа morganа" писалися з важким поривом, тяжкими моральними переживаннями за долю нещас­ного селянства. Внаслідок перевтоми письменник захворів, а де­що пізніше описав свої болі, розчарування й одужання в імпре­сіоністичній новелі "Іntermezzо".

Хвороба серця прогресувала, і Коцюбинський поїхав лікува­тися в Італію. На острові Капрі він написав новелу "Лист", опові­дання "Коні не винні", "Подарунок на іменини".

На схилі літ Коцюбинський піклувався молодою зміною. Він запровадив "літературні суботи", на яких розкрилися вперше та­ланти Павла Тичини, Василя Еллана, Аркадія Казки.

Період реакції викликав похмурі скептичні й песимістичні настрої письменника. Для творчості стало необхідним щось яск­раве, світле, вічне. У 1911 році на запрошення галицьких друзів Михайло Михайлович приїхав у Карпати і довгий час жив у Криворівні. Тут письменник задумав написати повість "Тіні забутих предків" і твір про Олексу Довбуша, для якого зібрав чимало матеріалів, але втілити задум вже не встиг. Приїхавши додому, Коцюбинський тішився зібраними матеріалами, як дитя.

Дуже хворий і зовсім ослаблений, М. Коцюбинський потра­пив у клініку професора Образцова у Києві. Допомогти йому вже було неможливо. Друзі щодня приходили під вікна клініки, приносили квіти, але лікарі не допускали до хворого нікого.

У січні 1913 року, зваживши на постійні прохання митця, його виписали на якийсь час додому. Письменник знав, що його дні лічені. 25 квітня 1913 року о 14 годині 30 хвилин серце пись­менника перестало битися. Останніми словами вмираючого бу­ли: "Я жити хочу!" Поліція заборонила виголошувати на могилі промови й співати пісні. Жандарми знали, що похорон в будь-яку хвилину може перетворитися в гнівну маніфестацію. Досьє на уже мертвого письменника доводило, що за життя він не раз висловлювався досить гостро і проти цензури (яка "російську пресу б'є батогами, а українську жалить скорпіонами"), і за не­залежну Україну (свідченням чого було його головування в Чер­нігівській "Просвіті"), а його гасла могли бути підхоплені маса­ми. За труною везли дві великі колісниці живих і штучних кві­тів. Поховали М.Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, котру він дуже любив за життя. З неї, як і з Кобзаревої гори в Каневі, теж далеко видно.

На смерть друга Панас Мирний відгукнувся статтею "Над розкритою могилою славетного сина України М. Коцюбинсько­го", в якій писав:

"Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвіт­ні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні художнього смаку, глибокої задуми і безмірно ши­рокої любові до людей..."

«Іntermezzо»

«Іntermezzо», Більшості своїх творів Коцюбинський давав вла­сне жанрове визначення: новела, образок, етюд, оповідання, акварель, нарис. Цей же твір розпочинається посвятою «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома. Ниви у червні. Сонце, Три білих вівчарки. Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города. Людське горе. Однак «Іntermezzo» залишається не драматичним, а епіч­ним твором, тобто таким, у якому організація художнього матеріалу під­порядкована авторові, хоч перераховані алегоричні дійові особи несуть важливе змістове навантаження, дають змогу глибше зрозуміти задум письменника, з'ясувати ідейний пафос твору.

Безперечно, це новела з глибоким психологічно-філософським зміс­том, одягнена в поетично-пейзажні шати, наснажена ліричною настроєвістю. Це твір, який водночас сприймається як своєрідний естетичний маніфест письменника про завдання митця в переломні суспільно-історичні часи. Проведенню заповітних думок автора сприяла обрана форма опо­віді від першої особи.

Літературний рід: епос (з елементами драми — дійові особи на по­чатку твору й лірики — ліричний герой, палітра емоцій і переживань, пейзажі тощо).

Жанр: новела.

Жанр даного твору — новела. Це різновид оповідання, але для новели характерні особливі ознаки: несподівана кінцівка (в даному творі майже приреченого ліричного героя повертає до життя природа), глибокий психологізм, лаконізм.

Тема: митець і суспільство.

Головні ідеї: важливість ролі митця в суспільстві; людина щаслива й повноцінна лише в гармонії з природою.

Дійові особи: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.

Сюжет: сюжет новели — безфабульний: за його основу взято не подієву інтригу, а характерну для імпресіонізму химерну гру настроїв. В «Іntermezzо» вони проходять через три фази:

1. Депресія. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя. Герой утомлений, він перебуває в конфлікті із самим собою. Дже­рело цієї конфліктності — гостра потреба самотності — і водночас не­можливість втечі від «світу людей».

2. Спокійно-споглядальний стан. Цей стан з'являється як продов­ження тієї гармонії, якої сповнене життя природи. А природа в новелі щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви и червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки».

3. Обурення, гнів, нетерпіння. Драматургія новели — не тільки у внутрішній конфліктності героя, а й у контрасті між царством прекрасної природи й потворною реальністю людського життя. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси. Найбільш уражаючий — сповідь селянина про людське горе у фіналі твору (кульмінація).

«Іntermezzо» завершується тим, що сповнений гніву й благородною нетерпіння митець повертається до міста, де його знову чекає пекло гро мадських обов'язків і незліченних «треба». «Так далі жити не можна», — волає його вразлива й совісна душа (В. Пахаренко).

Ліричний герой, втомившись від міської суєти, людського горя, нещастя та мук, приїжджає в село на відпочинок. Вранці його будить зозуля. Він насолоджується со­нцем, спокоєм, тишею, Але люди не відпускають його від себе. Ось він бачить хмарку - і згадує про людське горе, бачить павутинку - і згадує село, що заплуталось в боргах, як у павутинні. Митець захоплюється природою, вбирає її в себе, співає величний гімн Сонцю. Автор створює прекрасні зорові та слухові образи, з любов'ю описує кольори, небо, сон­це та ін. У світі природи герой найбільше любить сонце, яке сіє в його душу золотий засів - любов до життя, людини, свободи. Сонце - тради­ційний образ волі, нового життя. Сонце - бажаний гість ліричного героя. Він збирає його «з квіток, з сміху дитини, з очей коханої», творить його подобу в своєму серці й нарікає ідеалом, який йому світить.

Але краса природи ще більше дає відчути «речі, повні жаху», котрії розповідає селянин. Розповідь селянина про людські страждання напов­нює гнівом і обуренням душу героя, який не може бути байдужим до мук народу. Він прощається з нивами і повертається до активної боротьби.

В основу твору "Іntermezzо" ліг автобіографічний факт: після тяжкої праці над повістю "Fatа morganа", співстраждання з народом, якого кара­ли за участь у повстаннях смертними вироками, фізичними та духовними муками, тюрмами, М. Коцюбинський тяжко захворів. Виснаження нервової системи призвело до того, що письменник не міг працювати. Йому здавалося, що люди, яких бачив, про яких чув, вимагають, щоб відобразив їх, показав світові їхні страж­дання:

"Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де віч­но товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять".

Лікар порадив письменникові відпочити на лоні природи. Перебування в село Кононівка і лягло в основу новели.

Слово "Іntermezzо" означає "перепочинок", "пауза". У му­зиці це інструментальна п'єса довільної будови або окремий ор­кестровий епізод в опері. Таким чином назва твору дуже влуч­на, під нею ми розуміємо перерву в творчості, насолоду музи­кою природи.

Новела " Іntermezzо " особлива. В ній велику роль відіграє кольористика. За допомогою вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи:

"Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покош­ланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж кип­лять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти... Волошки дивляться в не­бо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо".

Коцюбинському вдалося передати постійну змінність краєвиду, його динамічність. Також письменник передає найтонші, майже миттєві порухи психіки героя, його враження, переживання, перепади настрою. Все це притаманне для такої літературної течії, такого способу відтво­рення дійсності, як імпресіонізм. Твір має всі ознаки імпресіонізму:

- на перший план виноситься внут­рішній стан героя, а не сюжет,

- події подаються натяками,

- природа віді­грає роль живої істоти та співзвучна настроям героя.