3. Органи чуття і теорія пізнання.

Наші аналізатори під впливом подразників зовнішнього світу створюють певні відчуття, образи, тобто дають картину цього світу. Виникає запитання: наскілки вірно наші органи чуття відображають оточуючий нас світ, а створювані мозком відчуття та образи відповідають тому, що відображається? Чи може відображення настільки далеке від реального світу, що, як стерджують агностики, ми нездатні пізнати його, або й, навіть, взагалі цей світ існує лише в нашій уяві? Відповідь на цi філософськi питання і дає фізіологія органів чуття.

У 30-і роки ХІХ ст. багатьма дослідниками було встановле­но, що при дії на рецептори як адекватними, так і неадекватни­ми подразниками виникає відчуття, властиве збудженню саме цьо­го рецептора. Так, удар по оку чи подразнення зорового нерва електричним струмом викликають відчуття світлового спалаху, при електричному подразненні язика відчувається кислий смак, при подразненні холодових рецепторів навіть теплом — тільки холод і т.ін.

На підставі цих даних Й.Мюллер сформулював закон специ­фічних енергій, сутність якого полягає в тому, що лю­дина сприймає не реальні предмети довкілля, а сигнали про них, які передаються по нервах, причому кожний нерв має свою специ­фічну енергію. Звідси виходить, що на будь-яке подразнення (адекватне чи неадекватне) орган чуття реагує тільки притаман­ним йому видом відчуття.

Ця доктрина була застосована на практиці під час розгляду судової справи, куди Мюллера запросили як експерта. Сутність справи полягала в тому, що вночі на людину був здійснений на­пад, і потерпілий звинуватив у цьому певну особу. Коли його спитали, як він міг пізнати нападника в повній темряві, пози­вач відповів, що він його побачив при світлі, яке спалахнуло у нього перед очима від удару по голові. Мюллер пояснив, що будь-який тиск на око дійсно викликає відчуття світла (так званий фосфен), проте це чисто внутрішнє явище, пов'язане з тим, що око відповідає світловим відчуттям на будь-який под­разник, і отже потерпілий не міг нічого побачити при цьому світлі.

Отже, характер реакції, по суті, залежить не від подраз­ника, а від закладеної у тваринний організм енергії. Тому, відчуваючи щось, ми відчуваємо тільки себе і на підставі цих відчуттів не можемо робити ніяких висновків щодо властивостей довколишнього світу. Світло, звуки, теплота, холод, різні па­хощі і смаки — все, що ми відчуваємо завдяки нашим органам чуття, — це, за Мюллером, не справжні властивості конкретних речей, а тільки якості наших відчуттів. Тим самим Мюллер від­кидав можливість пізнання довколишнього світу за допомогою ор­ганів чуття та вірогідність наших сприйнять.

Так виник фізіологічний ідеалізм. Частково сприйняв ці погляди Г.Гельмгольц, який вважав відчуття лише символами ("ієрогліфами") зовнішніх явищ, що не мають з ними аналогії. Матеріалісти ж вважають, що відчуття являє собою суб'єктивний образ об'єктивного світу. І незважаючи на суб`єктивність наших відчуттів вони більш-менш вірно, адекватно відбивають оточуючий світ, про що свідчить наша загальнолюдська життєва практика, про що писав В.І.Ленін в своїй філософській праці “Матеріалізм та емпіріо-критицизм”. Таким чином стверджується здатність людини пізнавати довколишній світ.