Реформаторські стратегії розвитку країн із перехідною економікою: концептуальні засади
Вступ.
1. Стратегії реформ країн з перехідною економікою.
2. Стратегії розвитку країн із перехідною економікою на сучасному етапі.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Різке погіршення соціально-економічного стану, кризові явища в національних економіках зумовили прихід до влади в країнах регіону суспільних сил, які прагнуть змінити економічну модель розвитку, створити соціальне зорієнтовану ринкову економіку.
Стратегія зовнішньоекономічної лібералізації для перехідної економіки містить у собі три основні аспекти: рівень торговельних обмежень; форму торговельних обмежень; структуру обмежень. Відповідно, оцінка вибраної країною стратегії лібералізації залежить від трьох факторів: ступеня відкриття національної економіки; ступеня прозорості; ступеня нейтральності.
Звичайно відкритість національної економіки виміряється частиною експорту та імпорту у ВНП чи національному доході. Але при цьому не враховуються відмінності між малою, середньою та великою економіками, більш того, при цьому не простежується зв'язок з вибраною стратегією. Зокрема, більша частина експорту чи імпорту в національному доході не обов'язково означає дійсну відкритість національної економіки в плані доступності національного ринку для іноземних виробників.
Значна недосконалість ринкового середовища, що виявляється у нерозвиненості та інфляційності грошової системи, обмеженій мобільності ресурсів та недостатньо сформованій фінансовій системі, нераціональності структури продуктивних сил, недосконалій законодавчій базі не дозволяє державі реально контролювати наявні у країні ресурси. Водночас економічні суб'єкти з тієї ж причини відчувають дефіцит інформації для побудови ефективної власної економічної стратегії.
Економічні системи, що знаходяться на етапі переходу від централiзовано-планової до ринкової системи економічної координацiї, характеризуються значною нестабільністю. Певною мірою ця нестабільність зумовлена плановими економіками. Останні, досягаючи певного етапу свого розвитку, вичерпують можливості економічного зростання при збереженні тих способів регулювання, що склалися. Це спричиняє наростання структурних диспропорцій. Однак жорсткість політичних надбудов не дозволила більшості соціалістичних країн здійснювати цивілізаційну модифікацію систем економічної регуляції, що, врешті-решт, призвело до революційних змін. Значна або й переважна частина чинників нестабільності виникла внаслідок власне реалізації стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер.
Вирішення такої суперечності набуває актуальності з огляду на те, що особливістю перехідних економік є розбалансованість індивідуальних та групових інтересів, спричинена різкими переміщеннями у соціальній ієрархії під час інституційних змін та розпадом встановлених раніше зв'язків. Внаслідок цього їхні економічні стратегії, що мають становити основу самовідтворення суспільної системи, зазнають значних деформацій. Отже, місце зруйнованої ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова структура суб'єктів приватної економічної влади, створення якої потребує певного часу та умов.