1. Стратегії реформ країн з перехідною економікою

Обираючи стратегію широких реформ і певні напрямки розвитку, країна з перехідною економікою мала врахувати особливості економічних умов і політичні труднощі. Для такої стратегії типовими були шість головних складових: мікролібералізація (особливо щодо цін, торгівлі і входження в ринок), макростабілізація (особливо щодо інфляції, державних фінансів і зовнішніх боргів), структурні зміни (особливо приватизація та міжнародна торгівля), нові ринкові інституції (особливо щодо комерційних кодів, права власності і ринкових секторів фінансів/капіталів), мережі безпеки і зовнішньої допомоги. Перші чотири компоненти для будь-якого пакета реформ є обов’язковими. Зростаючий рівень безробіття і скасування більшості субсидій громадянам зумовили перебудову всієї системи соціального забезпечення. Зовнішня допомога країнам, за винятком колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР), а також до певної міри Болгарії, Польщі і колишньої Югославії (Боснії, Косова), була незначною і вплив її був несуттєвим.

Успадковані обставини поділяються на дві категорії: спільні і специфічні для певної країни. Оскільки напрямки реформ та шляхи перебудови висвітлили деякі головні спільні риси, у всіх країнах домінувала їх спільна категорія. Проте різні обставини, специфічні для кожної окремої країни, були настільки суттєвими, що мали великий вплив на вибір загальної стратегії реформ і відповідних напрямків розвитку.

Впровадження стратегій економічного розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється в складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії економічного розвитку; пересічний показник ВВП на душу населення майже вдесятеро поступається показнику розвинутих країн; у структурі промисловості більшості цих країн переважають легка й гірнича, новітні галузі або відсутні, або ще недостатньо розвинуті; їх економіка знаходиться під сильним тиском ТНК й залежністю від ринків розвинутих країн (табл. 1)

У цілому ж група країн, що розвивається, досягла певних успіхів у розвитку економіки за останні 50 років. Темпи їх економічного зростання за цей період в 2,5 рази перевищують відповідний показник розвинутих країн. Не в останню чергу це є наслідком реформування економіки, реалізації обраних стратегій.

Одним з головних факторів, що сприяв економічному зростанню певної групи країн (особливо Східної й Південно-Східної Азії"), є дешева робоча сила. На цей фактор зорієнтовані такі галузі промисловості, як швейна, текстильна, взуттєва, побутова електроніка. Іншим фактором стало використання сировинної бази (перш за все, покладів мінеральної сировини). Екологічно шкідливі виробництва — нафтопереробна, виробництво мінеральних добрив, металургійна, целюлозно-паперова промисловість через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинутих країнах були з них витіснені до країн, що розвиваються.

Важливою рисою економічних політик цих країн було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80-—90-х роках минулого століття це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, із середини 90-х років, темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структурних реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна й соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Проводилася жорстка фінансова політика, політика по зниженню рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель «етатизму» — широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, в Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.